§ 4. Секретар судового засідання

Учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у спра­ві, є й секретар судового засідання, який згідно зі ст. 47 ЦПК є іншим учасником процесу, тобто особою, яка сприяє організаційному здій­сненню правосуддя, і його діяльність спрямована на забезпечення належного порядку судочинства. Цивільний процесуальний закон вперше визначив процесуальне становище секретаря судового засідан­ня, його права та обов'язки (ст. 48 ЦПК). Таким чином, секретар судо­вого засідання є самостійним учасником процесу. Саме такою проце­суальною урегульованістю цього суб'єкта процесуальних правовідно­син можливо заперечити наявні інші твердження про те, що секретар судового засідання не є таким суб'єктом, оскільки має із судом служ­бові відносини .

Секретар судового засідання не має у справі юридичної заінтересо­ваності. Однак його права у процесі щодо ведення журналу судового засідання, який є одним з основних і важливих процесуальних доку­ментів, а також інші процесуальні повноваження вказують на необхід­ність забезпечити його об'єктивність та неупередженість. Саме тому ЦПК передбачає право осіб, які беруть участь у справі, заявити секре­тарю судового засідання відвід, якщо він:

1. прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

2. є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід,

¹ Див.: Чечот, Д. М. Участники гражданского процесса [Текст] / Д. М. Чечот. - М. : I осюриздат, 1960. - С. 8.

225

X Курс цивільного процес

убаба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклуваль­ник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

3. якщо є інші обставини, які викликають сумнів у його об'єктивності та неупередженості (ст. 22 ЦПК).

На відміну від судді, участь секретаря судового засідання у судо­вому засіданні при попередньому розгляді даної справи в такій же якості не є підставою для його відводу (ч. З ст. 22 ЦПК). За наявності зазначених підстав секретар судового засідання зобов'язаний заявити самовідвід (ст. 23 ЦПК).

Закон не передбачає наслідків відводу секретаря судового засідан­ня. Задоволення клопотання про відвід звичайно призводить до від­кладення провадження у справі. Однак розгляд може бути продовжено, якщо можна замінити відведену особу протягом невеликої перерви у судовому засіданні. В ухвалі про відкладення розгляду справи має бути зазначений строк, упродовж якого буде здійснено заміну відведе­ного секретаря судового засідання.

Обов'язки секретаря судового засідання визначаються як голову­ючим у справі, так і законом, а саме Інструкцією з діловодства в міс­цевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 27 червня 2006 р. № 68, а також Інструкцією з діловодства в апеляційному загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 6 січня 2006 р. № 1.

Секретар судового засідання здійснює судові виклики і повідом­лення, безпосередньо перед судовим засіданням перевіряє явку та з'ясовує причини неявки осіб, яких було викликано до суду, і доповідає головуючому, забезпечує фіксування судового процесу технічними засобами і веде журнал судового засідання. ЦПК 1963 р. містив пра­вило щодо обов'язкового ведення протоколу судового засідання. Однак широке застосування сучасних технічних засобів суттєво змінило по­ложення, які встановлюють вимоги до такого процесуального доку­мента. Передбачено, що одночасно з проведенням фіксування техніч­ними засобами секретарем судового засідання ведеться журнал судо­вого засідання. Оскільки одночасне виконання цих технічних функцій у деяких випадках може бути ускладненим, наприклад при застосуван­ні застарілих цифрових магнітофонів «Тритон», ст. 197 ЦПК, допов­нюючи ст. 48 ЦПК, передбачає, що фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за роз­порядженням головуючого інший працівник апарату суду. Ці ж особи несуть відповідальність за результати роботи комплексу звукозапису, тобто за повноту та якість отриманих даних, повноту та якість архівних копій даних, зобов'язані слідкувати за технічним станом обладнання цього комплексу. Однак персональну відповідальність за працездат­ність обладнання комплексу звукозапису може нести лише особа, яка пройшла відповідне навчання.

Порядок роботи з технічними засобами (фіксування судового за­сідання, повне або часткове відтворення технічного запису, повне або часткове роздрукування технічного запису, зберігання носіїв інфор­мації тощо) регламентується Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від

2005. р. № 84, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України

2005. р. за№ 868/11148.

Після розгляду справи або відкладення її на інший час на повістках осіб, викликаних до суду, відмічається час їх явки та час залишення суду, завіряється цей запис підписом секретаря судового засідання та відбитком відповідного штампа суду.

Після закінчення судового засідання секретарем судового засідан­ня у терміни відповідно до процесуального законодавства складається, підписується і передається судді протокол судового засідання, якщо процес не фіксувався за допомогою технічних засобів. Протокол пере­віряється та підписується суддею. Про строк виготовлення протоколу судового засідання повідомляються учасники процесу, сторони чи осо­би, що беруть участь у справі, які заявили клопотання про ознайом­лення з ним. З моменту одержання цього повідомлення вони мають право ознайомитись із протоколом та подати на нього зауваження у термін, визначений процесуальним законодавством України. Учас­ники процесу, сторони чи особи, які беруть участь у справі, можуть бути ознайомлені з протоколом судового засідання і мають право по­дати свої зауваження на нього лише в тому випадку, коли судову спра­ву вже розглянуто по суті.

Також секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання у разі, якщо судовий процес фіксується за допомогою тех­нічних засобів зв'язку, при якому не ведеться протокол судового засі­дання. Він підписується секретарем судового засідання невідкладно після судового засідання і приєднується до справи. Цей журнал судо­вого засідання має містити в собі точне, ясне, послідовне викладення всіх дій, що вчинювалися в ході судового розгляду. У процесі розгляду

справи, у ході судового засідання головуючий передає секретареві різного роду документи, які нерідко містять важливі відомості про об­ставини, що мають істотне значення для вирішення спору, з метою додання їх до справи в момент її остаточного оформлення.

Секретар судового засідання:

• підшиває до справи у хронологічному порядку документи, до­дані до справи в ході судового розгляду (у порядку їх надходження), протокол судового засідання, інші процесуальні документи суду;

• продовжує" нумерацію аркушів справи та опис документів, що містяться у справі;

• робить запис у журналі розгляду судових справ і матеріалів суд­дею про результати розгляду лише тих справ, у яких ведеться протокол судового засідання;

• про участь у справі народних засідателів робить відмітку у зазна­ченому вище журналі з вказівкою про кількість годин (справи окремо­го провадження);

• виписує виконавчі листи у справах, рішення в яких підлягають негайному виконанню;

• після здійснення необхідних дій щодо оформлення завершеної розглядом справи (не пізніше наступного дня після виготовлення про­токолу судового засідання, у разі його ведення) передає справу на зберігання в канцелярію суду.

Якщо розгляд цивільної справи відкладено з призначенням на ін­ший день, то викликаним і присутнім у судовому засіданні особам вручаються відповідні повістки про виклик до суду, повідомлення або оголошується про це з роз'ясненням наслідків неявки під розписку на окремому аркуші, що додається до протоколу (журналу) судового за­сідання. Особам, які не були присутніми в судовому засіданні, але участь яких суд визнав необхідною, повістки про виклик їх до суду надсилаються не пізніше наступного дня.

Про відкладення розгляду справи та про день і час, на який пере­несено розгляд справи, робиться відмітка в журналі розгляду судових справ і матеріалів суддею. Після відкладення розгляду справи секретар судового засідання оформляє справу. В обліково-статистичній картці на справу зазначається причина відкладення.

Секретар судового засідання може уточнювати зміст пояснень чи показань з метою їх правильного відображення у протоколі судового засідання.Крім зазначеного, секретар судового засідання складає протокол вчинення окремої процесуальної дії, яка проводилася поза судовим засіданням, із зазначенням у ньому ряду відомостей, що передбачено ст. 200 ЦПК, який повинен бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення такої дії. Цей протокол приєднується до справи.

шт^Лшам § 5. Судовий розпорядник

Відповідно до ч. 9 ст. 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до штату апарату судів входять судові розпорядники. Стаття 153 цього ж Закону зазначає, що судові розпорядники забезпечують до­держання особами, що знаходяться в суді, встановлених правил, ви­конання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні. Судо­ві розпорядники керуються у своїй діяльності цим Законом, вимогами процесуального закону, відповідними правилами та інструкціями, роз­порядженнями голови суду та судді.

На виконання зазначених положень закону ЦПК України вперше до інших учасників судового процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, відносить судового розпорядника, у повноваженнях якого визначальним є обов'язок забезпечувати організацію судового засідан­ня, тобто сприяти суду у здійсненні правосуддя з цивільних справ (ст. 49). Таким чином, судовий розпорядник є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і тому наділений у процесі певними правами й обов'язками.

Права та обов'язки судового розпорядника, поряд із наведеними у ЦПК, визначаються також Тимчасовим положенням про службу су­дових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженим на­казом Державної судової адміністрації України від 21.04.2004 р. №51/04'. Крім того, діє Інструкція про порядок забезпечення старши­ми судовими розпорядниками та судовими розпорядниками проведен­ня судового засідання, їх взаємодії з правоохоронними органами, за­тверджена наказом Державної судової адміністрації України від 18.10.2004 р. № 182/04.

Зазначені документи регулюють організацію діяльності служби судових розпорядників у судах загальної юрисдикції, умови та порядок виконання старшими судовими розпорядниками їхніх обов'язків та повноважень.

¹ Закон і бізнес. - 2004. - 13-19 листоп. (№ 46).

Для виконання своїх професійних обов'язків судовий розпоряд­ник:

• забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників процесу;

• з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість присутніх у залі судо­вого засідання;

• оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім вста­ти;

• слідкує за додержанням присутніми порядку у залі судового за­сідання;

• виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

• під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу та передає суду документи та інші матеріали. Зазначене є й обов'язком осіб, які беруть участь у справі, а саме передавати доку­менти на інші матеріали через судового розпорядника (ч. 4 ст. 162 ЦПК);

• запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;

-виконує інші доручення головуючого, пов'язані із створенням умов, необхідних для ведення справи.

Наприклад, практикується, що судовий розпорядник разом із від­ділом охорони готує зали судових засідань, бере участь у забезпеченні фіксування судового процесу технічними засобами, забезпечує графік виклику свідків, сприяє в забезпеченні їх явки, займається розміщенням допитаних і недопитаних свідків у відповідних приміщеннях, забез­печує ознайомлення з протоколом судового засідання осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності судовий розпорядник може брати участь у судовому засіданні як секретар судового засідання, заміщати інших працівників суду тощо.

Вимоги судового розпорядника, пов'язані з виконанням обов'язків, передбачених безпосередньо ЦПК, є обов'язковими для учасників процесу.

На нашу думку, невиконання учасниками процесу розпоряджень судового розпорядника, які виходять від головуючого у справі, можуть привести до застосування заходів процесуального примусу (глава 9 розд. ІЦПК).

У структурі апаратів судів утворюються підрозділи — служба су­дових розпорядників, які підпорядковані головам відповідних судів. До складу підрозділів служби входять за посадами судові розпорядни­ки та старші судові розпорядники. На посаду судового розпорядника призначається особа, яка має повну або базову вищу юридичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче бакалавра, без вимог до стажу роботи. На посаду старшого судового розпорядника признача­ється особа, яка має повну вищу юридичну освіту за освітньо-квалі­фікаційним рівнем спеціаліста або магістра та стаж роботи за фахом у державній службі не менше двох років.

Судові розпорядники забезпечуються спеціальним форменим одя­гом, зразки якого затверджуються Головою ДСА України за погоджен­ням із Радою суддів України.

Судові розпорядники не можуть бути залученими до виконання функцій, не передбачених посадовими інструкціями та Тимчасовим положенням.

Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядають­ся судом утому самому процесі . Про це також зазначено в ч. 5 ст. 160 ЦПК, де вказується, що, розглянувши скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно виконання покладених на нього обов'язків, головуючий постановляє ухвалу. Зазначена ухвала оскар­женню не підлягає, оскільки не перешкоджає рухові процесу, однак заперечення на цю ухвалу можуть бути включені до апеляційної скар­ги на рішення суду.

Відповідно до наказу Державної судової адміністрації України від

12. липня 2005 р. № 79 затверджено Норми комплектування судів за­гальної юрисдикції посадами старших судових розпорядників та су­дових розпорядників.

Оптимальним критерієм комплектування місцевих загальних та спеціалізованих судів посадами судових розпорядників є співвідно­шення однієї посади розпорядника до двох посад суддів та одна по­сада старшого розпорядника в апараті суду.

Апеляційні суди комплектуються посадами судових розпорядників у співвідношенні одна посада судового розпорядника до трьох посад суддів та одна посада старшого судового розпорядника в апараті суду.

Приклади таких оскаржень див.: Луспеник, Д. Д. Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ (складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України) [Текст] / Д. Д. Луспеник. - X.: Харків юрид., 2005. - С. 153-154. § 6. Відвід судді та працівників

апарату судів

Інститут відводу заінтересованих у результаті справи суддів є га­рантією об'єктивності дослідження фактичної сторони справи. Він має важливе значення для реалізації демократичних принципів цивільного процесу, сприяє ефективному розгляду справи. Застосування процесу­альних правил про самовідвід перешкоджає затягуванню процесу і за­безпечує правильне вирішення спору.

Відповідно до ст. 20 ЦПК суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу) у таких випадках:

якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, се­кретар судового засідання;

якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, се­стра, дід, баба, онук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

за наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді;

якщо було порушено порядок визначення судді для розгляду спра­ви, встановлений ч. З ст. 11 ЦПК.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї ж справи в судах апеляційної і ка­саційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, атак само в новому розгляді її судом першої інстанції після скасування по­переднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї ж справи в судах каса­ційної і першої інстанції, у перегляді справи Верховним Судом Укра­їни, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи ново­го рішення апеляційного суду.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді касаційної ін­станції, не може брати участі в розгляді цієї ж справи в суді першої чи 232 апеляційної інстанції, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування рішення або ухвали суду касаційної інстанції.

Суддя, який брав участь у перегляді справи Верховним Судом України, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді пер­шої, апеляційної чи касаційної інстанції.

За наявності будь-якої з перелічених підстав суддя зобов'язаний заявити самовідвід. На тих же підставах судді може бути заявлено від­від особами, які беруть участь у справі. При цьому слід враховувати, що самовідвід — це обов'язок судді, а клопотання про відвід — право учасників цивільного процесу.

Установлюючи правило про самовідвід, законодавець виходить із того, що є випадки, коли певним учасникам процесу відомі підстави для відводу, передбачені законом. Норма про самовідвід гарантує не­упередженість здійснення правосуддя, попереджає можливість скасу­вання рішень за мотивами незаконності складу суду, заінтересованос­ті певних суб'єктів, що з'ясувалися під час перегляду справи вище­стоящими інстанціями.

Серед передбачених законом підстав для відводу (самовідводу) деякі мають безумовний характер: участь судді в попередньому роз­гляді справи як свідка, перекладача, представника, секретаря судового засідання; родинні відносини між суддями або між суддею та іншими учасниками процесу.

Якщо заява про відвід обґрунтовується іншими обставинами, суд має з'ясувати, чи достатні вони для того, щоб піддати сумніву об'єктивність особи, якій заявлено відвід.

Коли суддя не заявив самовідводу, то відвід йому можуть заявляти особи, які беруть участь у справі. Він може бути як усним, так і пись­мовим (у вигляді окремого документа). Зміст усного відводу заносить­ся до протоколу судового засідання, а письмовий відвід додається до матеріалів цивільної справи.

Право заявити відвід повинне реалізовуватися відповідно до по­рядку, встановленого законом. Відвід (самовідвід) повинен бути моти­вованим і заявленим до початку з'ясування обставин у справі та пере­вірки їх доказами. Заявляти відвід (самовідвід) після цього дозволя­ється лише у випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх до­казами. Отже, заявляти про відвід слід у підготовчій частині судового розгляду.Нічим не підтверджена вимога відводу судді не може бути задо­волена. Особа, яка порушує клопотання про відвід, має надати докази, що обгрунтовано б підтверджували її вимогу, і вказати, внаслідок яких причин вона не могла своєчасно заявити відвід. Наприклад, заінтересо­ваність у справі судді, яку було виявлено в ході процесу і про яку за­явник раніше не знав.

Коли вказані підстави стали відомі суду після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами, суд зобов'язаний повідо­мити про них у судовому засіданні для вирішення питання про відвід, заслухавши попередньо думку осіб, які беруть участь у справі.

Суд може і повинен задовольнити відвід, хоча і заявлений пізніше, якщо заявник не знав і не міг знати про обставини — підстави для від­воду. Коли це не буде доведено, суд відмовляє в задоволенні клопотання.

Якщо суд з'ясує, що має місце навмисне невчасно подана заява про відвід заінтересованої особи, то це може бути розцінено ним як свідо­ме затягування процесу, зловживання своїми процесуальними правами.

Обставини, що є підставами для відводу, можуть бути відомі до початку судового засідання. У такому разі їх слід ураховувати при формуванні складу суду для розгляду даної справи. До складу суду не повинні включатися особи, які підлягають відводу. Коли ж підстави виявлені під час судового засідання, питання про відвід вирішується відповідно до правил ЦПК.

До складу суду не можуть входити судді, які раніше брали участь у розгляді даної справи як будь-який інший суб'єкт цивільного про­цесу або займали у процесі інше процесуальне становище. Закон за­бороняє також виконувати одночасно обов'язки судді і будь-якого ін­шого учасника процесу.

Найчастіше підставами для відводу суддів є пряма або побічна за­інтересованість у результаті справи чи інші обставини, що викликають сумнів у беззастережності суддів. Відсутність заінтересованості у ре­зультаті справи — найважливіша гарантія об'єктивного та неупере- дженого розгляду справи. За наявності заінтересованості у справі суддя не може брати участь у її розгляді. Закон, ураховуючи складність і різ­номанітність життєвих явищ, не перелічує всіх можливих підстав для відводу, тому ЦПК дає лише загальне формулювання принципового характеру. Однак особа, яка заявляє відвід судді, має навести абсолют­но конкретні факти, що свідчать про необхідність застосування статті 20 ЦПК. Недостатньо обґрунтована заява про відвід судді не може бути підставою для відводу.

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 червня 1980 р. скасовані постановлені по справі судові рішення у спорі про право власності на будинок між гр-ми Ф. та С, а справа направлена до Полтавського обласного суду для розгляду по першій інстанції.

Ухвалою судової колегії у цивільних справах Полтавського об­ласного суду від 25 серпня 1980 р. задоволено клопотання Ф. про відвід складу суду, а справу направлено до Верховного Суду України для визначення підсудності. У протесті заступника Голови Верхов­ного Суду України ставиться питання про скасування ухвали як постановленої всупереч вимогам закону. Протест підлягає задоволен­ню з таких підстав.

Суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу) з підстав, передбачених ст. 18 ЦПК. Проте клопотання Ф. про відвід не містить будь-яких доводів про неможливість розгляду справи наявним складом суду. Крім того, позивач заявив відвід усьому складу Полтавського обласного суду, що суперечить вимогам закону. Проте судова колегія в цивільних справах обласного суду, задоволь­нивши це клопотання, порушила вимоги ст. 18 ЦПК.

Ухвала про задоволення клопотання про відвід складу суду під­лягає скасуванню, оскільки не відповідає вимогам закону. Керуючись статтями 336, 337 ЦПК, судова колегія у цивільних справах Верхов­ного Суду ухвалила: протест заступника Голови Верховного Суду за­довольнити, ухвалу судової колегії в цивільних справах Полтавського обласного суду від 25 серпня 1980 р. скасувати .

Суддя не має права розглядати й вирішувати справу в таких ви­падках:

якщо йому даним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди незалежно від того, позовні вимоги заявлені ним особисто чи ні;

якщо він на підставі закону має нести матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну відповідачем, незалежно від того, чи був він при­тягнутий як відповідач;

якщо він є очевидцем правопорушення або викликався як свідок, експерт, перекладач у справі, навіть якщо у справі відсутні протокол його допиту, складений від його імені висновок експерта, протокол процесуальної дії, інші матеріали, де зазначено, що він брав участь у справі як експерт, перекладач;

¹ Див.: Комаров, В. В. Цивільне процесуальне право України: практика застосу­вання [Текст] / В. В. Комаров. -X., 1993. - С. 24-25.

якщо він брав участь уданій справі як прокурор, законний пред­ставник, представник позивача чи відповідача;

якщо він є родичем позивача (навіть у тих випадках, коли останній помер);

якщо він є родичем осіб, які у даній справі можуть бути позивача­ми, притягнуті як відповідачі або згідно з законом зобов'язані пред­ставляти права позивача чи відповідача.

Суддя вважається заінтересованою особою і тоді, коли на його права та обов'язки чи на права та обов'язки його родича може впли­нути рішення суду (наприклад, якщо він або його родич є спадкоємця­ми за законом у спорі про спадок між спадкоємцями).

Таким чином, пряма заінтересованість судді можлива у випадках, коли він особисто виступає (чи вправі виступати) стороною або як третя особа у справі чи може отримати будь-яку безпосередню користь від позитивного вирішення справи. Виявити побічну заінтересованість іноді доволі складно і для цього необхідно враховувати сукупність фактів, які навіть можуть виходити за межі конкретної справи.

Крім заінтересованості, як мотив відводу закон наводить і інші обставини, що викликають сумнів в об'єктивності та неупередженос­ті судді, наприклад, дружні або неприязні стосунки судді з однією із сторін, підтверджені посиланнями на певні факти. Іншим прикладом може бути ситуація, коли суддя висловив свою думку по суті справи ще до початку її розгляду, чим виявив своє ставлення до результату справи. З метою виключення проявів упередженості та необ'єктивності в ході судового розгляду суддя зобов'язаний утримуватися від вислов­лювання будь-яких оцінок та висновків по суті справи, що розгляда­ється, аж до моменту, поки суд піде до нарадчої кімнати для постанов­ляння рішення (ухвали). У противному разі такі обставини є підстава­ми для відводу судді і відповідно для передачі справи іншому судді, оскільки інше перешкоджало б реалізації конституційного права гро­мадян на захист їх прав і законних інтересів незалежним та неупере­дженим судом.

Стаття 21 ЦПК містить дуже важливе правило, згідно з яким ви­ключається можливість повторної участі судді у розгляді справи. Суд­дя не може входити до складу суду вищестоящої інстанції, яка пере­глядає постановлену за його участю судову постанову. Суддя, який входив до складу вищестоящого суду, що повернув справу на повторний розгляд, не може брати участі в новому розгляді тієї самої справи в нижчестоящому суді.

Повторна участь судді в тій самій справі може мати негативні на­слідки. Це пов'язано з можливістю формування у судді, який раніше вирішував справу, вже визначеної чіткої позиції щодо суті справи, що, у свою чергу, може обумовити його упереджене ставлення і вплинути на результат справи при повторній участі в її розгляді.

Разом з тим виконання вказівок вищестоящої інстанції нерідко призводить до необхідності постановляння рішення, протилежного постановленому при попередньому розгляді справи, а це може ство­рити передумови для сумніву в неупередженості судді.

Суддя, який брав участь у винесенні судової постанови, не може входити до складу суду як вищестоящої інстанції, що буде перевіряти правильність постанови, так і нижчестоящої інстанції, куди справу буде передано на новий розгляд. Інакше кажучи, не можна ані здійснювати контроль за своїми власними діями, ані виконувати свої ж вказівки.

Наведене можна простежити у справі гр-ки Пускай за позовом про поділ майна колгоспного двору. Рішенням суду Братського району Миколаївської області від 20 квітня 1963 р. їй виділено будинок, сарай і льох, а на користь відповідача стягнуто з неї грошову компенсацію в сумі 500 крб.

Ухвалою судової колегії Миколаївського обласного суду від 20 травня 1965 р. дане рішення було скасоване, а справу направлено на новий розгляд. Президія Миколаївського обласного суду скасувала ухвалу і постановою від 12 червня 1965 р. справу направила на новий касаційний розгляд. Ухвалою судової колегії Миколаївського обласно­го суду від 26 липня 1965 р. рішення суду залишено без змін.

У протесті заступника Голови Верховного Суду України ставиться питання про скасування ухвали обласного суду від 20 травня 1965 р. і наступних судових рішень з направленням справи на новий касацій­ний розгляд. Протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 21 ЦПК суддя, який брав участь у розгляді спра­ви в суді другої інстанції, не може брати участі в розгляді тієї ж справи у порядку судового нагляду, не може брати участі у розгляді тієї самої справи у суді першої інстанції.

Проте дану справу судовою колегією обласного суду 20 травня та 26 липня 1965 р. і президією обласного суду 12 червня 1965 р. розгля­нуто з порушенням вимог ст. 21 ЦПК.

Отже, оскільки в належному складі справа в касаційному порядку не розглядалася, ухвала судової колегії Миколаївського обласного суду від 20 травня 1965 р. і наступні судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Тому судова колегія ухвалила: протест заступника Голови Верхов­ного Суду України задовольнити; ухвалу судової колегії Миколаїв­ського обласного суду від 20 травня 1965 р. і наступні судові рішення скасувати, а справу направити обласному суду на новий касаційний розгляд .

Поряд із цим у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуально­го законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» роз'яснюється, що правила щодо недопустимості повторної участі судді в розгляді справи не виключають можливості повторної участі судді у розгляді справи по першій інстанції в разі скасування прийня­тої за його участі ухвали, якою не закінчувалося провадження у спра­ві (відмова у прийнятті позовної заяви, залишення заяви без руху і повернення заяви, відкладення розгляду справи, зупинення прова­дження у справі, залишення позову без розгляду тощо).

Отже, відмову у прийнятті заяви суддею, який раніше відмовляв даній особі у прийнятті заяви, не може бути визнано повторною учас­тю судді в розгляді справи, забороненою Цивільним процесуальним кодексом.

Саме така ситуація склалася при судових розглядах наступної справи. У листопаді 1998 р. Б. звернувся до Севастопольського місь­кого суду із позовом до Ленінського районного суду м. Севастополя про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що цим ра­йонним судом були необгрунтовано об'єднані в одне провадження його позови про скасування наказів, виданих відкритим акціонерним това­риством «Корал», і про поновлення на роботі в цьому товаристві, а також порушено строки розгляду справи. Цим йому було завдано моральну шкоду.

Ухвалою судді Севастопольського міського суду від 16 квітня 1999 р. у прийнятті позовної заяви Б. було відмовлено.

Позивач подав скаргу, в який просив скасувати зазначену ухвалу, посилаючись на її необґрунтованість. Судова колегія в цивільних спра­вах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.

Згідно зі статтями 126, 129 Конституції України судді при здійснен­ні правосуддя незалежні, підкорюються лише закону і вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Однією з основних конституційних

¹ Див.: Комаров, В. В. Цивільне процесуальне право України: практика застосу­вання [Текст] / В. В. Комаров. - X., 1993. - С. 22-23.

засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішення суду, крім випадків, установлених законом (ст. 129).

Відповідно до зазначених положень Конституції рішення суду і дії або бездіяльність суддів у питаннях здійснення правосуддя (пов'язаних із прийняттям заяви, порушенням справи, її підготовкою та розглядом у судовому засіданні) можуть оскаржуватись у визначеному порядку до суду першої інстанції із заявами про зобов'язання суддів до вчинен­ня певних процесуальних дій, що одночасно порушило б і принцип незалежності суддів, і заборону втручатись у вирішення справи неза­лежним судом.

Статтею 62 Конституції України та Законом «Про порядок відшко­дування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. визначено виключні підстави і порядок відшкодування шкоди, заподі­яної при здійсненні правосуддя, який виключає можливість розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя» роз'яснив, що матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції України лише безпідставно засудженій особі в разі скасу­вання вироку як неправосудного.

Таким чином, до суду чи до судді не може бути пред'явлено позову за дії, вчинені при здійсненні правосуддя, а заяви і скарги не підлягають розгляду в судах першої інстанції, оскільки помилки, допущені при здійсненні правосуддя, усуваються в іншому судовому порядку.

Ураховуючи наведене, суд відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК 1963 р. обгрунтовано відмовив Б. у прийнятті позовної заяви.

Згідно зч. 1 ст. 21 ЦПК суддя, який брав участь у розгляді цивіль­ної справи по першій інстанції, не може брати участі в розгляді цієї ж самої справи в касаційному порядку або в порядку нагляду, а так само і в новому розгляді справи по першій інстанції в разі скасування рішення, постановленого за його участю. Оскільки суддя Севастополь­ського міського суду не постановив рішення по суті спору, повторний розгляд ним питання про прийняття позовної заяви не є порушенням вимог ст. 21 ЦПК.

Виходячи з наведеного і керуючись ст. 326 ЦПК 1963 p., судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скаргу Б. за­лишила без задоволення, а ухвалу судді Севастопольського міського суду — без зміни .

Закон дозволяє судці повторно брати участь у розгляді справи в суді тієї самої апеляційної чи касаційної інстанцій. Так, суддя, який брав участь в апеляційному розгляді справи та постановлены ухвали про передачу її на новий розгляд в суд першої інстанції, може знову розглядати дану справу за апеляційною скаргою або поданням на нове рішення.

Питання про заявлений відвід або самовідвід розглядається в ме­жах суворого дотримання процесуальної форми, встановленої законом (ст. 24 ЦПК). У разі заявления відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі.

Питання про відвід вирішується судом, що розглядає справу, в на- радчій кімнаті з постановлянням ухвали. Питання про відвід, заявлений декільком суддям або всьому складу суду, вирішується простою біль­шістю голосів.

Обмін думками у зв'язку з заявою про відвід, що надійшла, має про­ходити до того, як суд піде в нарадчу кімнату. Суддя, який має бажання надати пояснення з приводу свого відводу чи самовідводу, може зроби­ти це в залі судового засідання. Надання таких пояснень — право, а не обов'язок особи, якій заявлено відвід. Вона взагалі може не давати жод­них пояснень, не заперечуючи доводів тієї особи, яка заявила відвід.

Закон чітко встановлює склад суду, що вирішує заявлений відвід або самовідвід. Питання вирішується лише в нарадчій кімнаті, чим гарантується відсутність стороннього впливу на суддів. Порушення цих правил є підставою для скасування судових рішень.

Так, 19 червня 1970 р. прокурор м. Феодосії пред'явив позов до гр-на Чекаліна про стягнення 237 крб на користь Феодосійської будівельно-монтажної дільниці тресту «Південторгбуд». В обгрунту­вання позовних вимог він послався на те, що відповідач, працюючи майстром, недбало ставився до своїх службових обов'язків, що при­звело до недостачі лісу і цементу.

Порушена проти Чекаліна кримінальна справа закрита проваджен­ням на підставі ст. 7 КК.

Оскільки Чекалін відмовився добровільно відшкодувати збитки, прокурор просив стягнути з нього вказану суму.

Рішенням суду м. Феодосії від 14 липня 1970 р. позов задоволено частково в сумі 218 крб. Судова колегія Кримського обласного суду ухвалою від 5 серпня 1970 р. рішення суду залишила без змін.

Вісн. Верхов. Суду України. - 1999. -№ 6 (16). - С. 9-10

.У протесті заступник Голови Верховного Суду просив судове рі­шення скасувати і справу надіслати на новий розгляд. У протесті також зазначається, що суд допустив істотне порушення норм процесуально­го права. Вони полягали в тому, що в судовому засіданні відповідач заявив відвід складу суду. Відповідно до вимог ст. 22 ЦПК питання про відвід суд має вирішити в нарадчій кімнаті і постановити про це ухва­лу. Суд же, порушуючи вимоги закону, вирішив це питання в судовому засіданні і ухвали з цього приводу не виніс.

Отже, оскільки суд не повністю з'ясував обставини справи і допус­тив істотне порушення норм процесуального права, його рішення не може залишатися в силі. Судова колегія обласного суду, залишивши таке рішення без зміни, порушила вимоги ст. 312 ЦПК 1963 p., отже, й ухва­ла судової колегії підлягає скасуванню. Президія постановила: протест заступника голови Верховного Суду України задовольнити, рішення суду м. Феодосії та ухвалу судової колегії у цивільних справах Кримського обласного суду скасувати. Справу повернути до суду на новий розгляд.

Після того, як вирішено питання про відвід або самовідвід судді, виникає необхідність призначення нового складу суду.

Згідно зі ст. 25 ЦПК у разі задоволення заяви про відвід судді, яким справа розглядається одноособово, справа розглядається в тому ж суді, але іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому ч. З ст. 1Г ЦПК.

У разі задоволення заяви про відвід судді або всього складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому ж суді тим же кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встанов­леному ч. З ст. 11 ЦПК.

Як правило, у зв'язку з відводом судді вирішення справи відклада­ється з таким розрахунком, щоб знову призначені члени суду мали змогу ознайомитися з матеріалами справи. Коли суддя відводиться після початку судового розгляду, заміна його без відкладення справи можлива за умови, що новий член суду був присутній у залі судового засідання і знає, що відбувалося до відводу судді.

Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності під­став, що обумовлюють недопустимість повторної участі судді в розгляді справи (ст. 21 ЦПК), неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про визначення підсудності справи в по­рядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством.

Відповідні процесуальні правила передбачені також для відводу секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача

241(ст. 22 ЦПК). Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, пере­кладач не можуть брати участі у розгляді справи та підлягають відводу з підстав, зазначених у ст. 20 ЦПК.

Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі у розгляді справи, якщо:

1. він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2. з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

При цьому участь секретаря судового засідання, експерта, спеціа­ліста, перекладача у судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладна не є підставою для їх відводу.

і Питання для самоконтролю

1. Якими є специфічні ознаки правосуб'єктності органів судо­вої влади?

2. Чим розрізняється правосуб'єктність судів, що належать до різних ланок судової системи?

3. Визначте сутність предметних та функціональних повно­важень судів.

4. У якому складі суду розглядаються справи в судах першої інстанції?

5. Яким є склад суду в судах апеляційної та касаційної інстанцій?

6. Визначте порядок вирішення питань колегією суддів.

7. Визначте функціональні обов'язки помічника судді.

8. Якими є повноваження консультанта суду?

9. Визначте процесуальне становище секретаря судового за­сідання.

10. Назвіть основні права і обов'язки секретаря судового засі­дання.

11. Визначте склад обов'язків судового розпорядника.

12. У якому порядку розглядаються скарги надії судового роз­порядника?

13. Яким є призначення інституту відводу суддів?

14. Назвіть підстави для відводу суддів.

15. Який порядок вирішення заяви про відвід передбачено про­цесуальним законодавством?

Визначте наслідки відводу судді.Глава IX — — — Цивільна юрисдикція

штшш—ш^Л— § 1. Поняття цивільної юрисдикції

Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції).

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Еволюція судової юрисдикції у контексті реформування судоустрою та судочинства здійснювалась у напрямі конституалізації необмеже­ності судової юрисдикції у судочинстві. Так, згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про за­стосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширю­ється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди розгляда­ють усі спори про захист прав і свобод громадян.

У правових позиціях судової колегії в цивільних справах Верхов­ного Суду України зазначено, що конституційне положення щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини означає насампе­ред, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист .

Висновок Конституційного Суду України стосовно необмеженості судової юрисдикції міститься в рішенні у справі за конституційним зверненням жителів м. Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України. Так, суб'єкти права на консти­туційне звернення в січні 1997 р. звернулися до Жовтоводівського

¹ Див.: Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ: 1. Загальні положення цивільного процесуального законодавства [Текст] // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1998. -№ 8. - С. 124.

міського суду (Дніпропетровська область) із позовними заявами до Кабінету Міністрів України про виконання зобов'язання за облігація­ми Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодуван­ня моральної шкоди.

Ухвалами судді Жовтоводівського міського суду було відмовлено у прийнятті позовних заяв як таких, що не підлягають розгляду в судах відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК. Відмова у прийнятті позовних заяв була обгрунтована тим, що визначення порядку, умов викупу та компенсації втрат від знецінення цінних паперів, облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. є компетенцією Кабінету Міністрів України і спори з цих питань судам не підвідомчі.

У рішенні по цих справах Конституційний Суд України зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку і суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, особа без грома­дянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав і свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформле­них відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на су­довий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частину 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникли з факту придбання громадянами України облігацій Державної цільової безпроцентної по­зики 1990 p., щодо яких відповідно до Закону України «Про державні гарантії заощаджень громадян України» від 21.11.1996 р. Україна взя­ла на себе зобов'язання про компенсацію реальної вартості знецінених державних цінних паперів .

Захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів гро­мадян та організацій здійснюється не тільки загальними і спеціалізо- ванними судами, Конституційним Судом України, а й Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Рес­публіки Крим, органами місцевого самоврядування, третейськими

Див.: Конституційний Суд України: рішення, висновки - 1997-2001 [Текст]. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - С. 114-117.

судами, громадськими організаціями, нотаріусом, а в передбачених законом випадках — в адміністративному порядку (статті 16-18 ЦК). Крім того, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи (ст. 19 ЦК). У випадках, передбачених СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Трудові спори, крім суду, розглядають комісії по трудових спорах (ч. 1 ст. 221 КЗпП). Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самовряду­вання та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 1 ст. 158 ЗК). Кожний з органів чи посадових осіб може захищати тільки ті цивільні права, які віднесені до їх повноважень. Але пріоритет за­хисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інте­ресів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів дер­жави належить судовій формі.

Питання про розмежування повноважень між судами та іншими органами по захисту цивільних прав раніше вирішувалось інститутом судової підвідомчості, в якому були закріплені загальні правила відне­сення до відання суду тих чи інших цивільних справ. Так, відповідно до ст. 24 ЦПК 1963 р. судам були підвідомчі справи по спорах, що ви­никали з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідно­син, якщо хоча б однією зі сторін у спорі був громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів відносилось законом до відання інших органів. Усі інші справи вирішувались іншими органами цивіль­ної юрисдикції. Із прийняттям Конституції України інститут підвідом­чості втратив свою функцію, оскільки, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України, усяка заінтересована особа має право звер­нутися до суду за захистом будь-яких порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. На свій розсуд вона може звернутися за захистом своїх прав і до іншого органу цивільної юрис­дикції. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за консти­туційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Тор­говий Дім "Кампус Коттон клаб"» щодо офіційного тлумачення по­ложення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 за­значено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поши­рення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві, необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно- правовими актами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист .

У цьому зв'язку слід зазначити, що інститут підвідомчості за своєю сутнісною природою не відповідав Конституції України, оскільки вона закріпила необмежену юрисдикцію судів, а конструкція підвідомчості ґрунтувалась на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи роз­глядалися не лише судами, а й іншими органами і коли спостерігалося таке явище, як дифузія судової влади, оскільки по суті правосудні функції здійснювали не лише судові органи, а сфера повноважень судів була обмежена .

Незважаючи на існуючу судову практику щодо застосування ст. 124 Конституції України, поняття судової юрисдикції, у тому числі і ци­вільної юрисдикції, є не досить визначеним. Це пов'язано перш за все з тим, що в процесуальному законодавстві не міститься легального визначення судової юрисдикції. Більше того, в деяких нормативних актах вона ототожнюється з підвідомчістю (ст. 12 ГПК, ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди»).

Доктринально юрисдикцію слід визначати в контексті сутнісної ха­рактеристики судової влади і правосуддя в цивільних справах. Зміст правосуддя зводиться до визначення відповідного виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків осіб при вирішенні цивільної справи судом. При здійсненні правосуддя реалізуються конкретні юрис- дикційні повноваження суду. Щодо цього можна зазначити, що судова юрисдикція є суттєвою ознакою судової влади. Вона пов'язана з право­суддям і по суті є повноваженням зі здійснення правосуддя органами су­дової влади. Юрисдикція тим самим визначає специфіку судової влади і є її предметною характеристикою на відміну від законодавчої та виконавчої. Крім того, судова юрисдикція здійснюється за наявності певних умов — наявність спору про право; процесуальна форма вирішення справи; осо­блива природа рішень суду як органу судової влади .

Юрисдикція тісно пов'язана з компетенцією. Більше того, інколи вони ототожнюються як у теорії, так і в законодавстві. Так, гл. 2 розд. 1

1. Юрид. вісн. України. - 2002. - № ЗО (370). - С. 23.

2

Див.: Комаров, В. Новелізація цивільного процесуального законодавства та за­сади нового Цивільного процесуального кодексу України [Текст] / В. Комаров //Вісн. Акад. прав, наук України. - 2003. - № 2 (33) - № 3 (34). - С. 477.

З

Див.: Комаров, В. В. К проблеме о конституционных основаниях гражданского судопроизводства [Текст] / В. В. Комаров // Современная доктрина гражданского, арбитражного процесса и исполнительного судопроизводства: Теория и практика. - Краснодар ; СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 96.

називається «цивільна юрисдикція, а ст. 15 ЦПК — компетенція судів щодо розгляду цивільних справ. На наш погляд, поняття «юрисдикція» пов'язане із суміжним поняттям «компетенція», але їх ототожнювати не можна. За своїми суттєвими ознаками юрисдикція характеризує судову владу з точки зору повноважень суду щодо розгляду і вирішен­ня цивільних справ. Що стосується компетенції, то вона є більш ши­роким поняттям.

Деякі автори вважають, що судова компетенція зводиться до право­здатності суду, що вона є умовою, за наявності якої суд може здійснювати свою діяльність. При цьому процесуальна правоздатність суду збігається з його дієздатністю і виникає одночасно з організацією суду .

З такою думкою погодитися важко, оскільки суд у цьому випадку прирівнюється до положення учасників цивільного процесу. Суд, по- перше, є органом судової влади, а інші учасники процесу займають щодо нього підвладне положення. По-друге, правоздатність визначається як абстрактна можливість мати всі можливі цивільні права й обов'язки. У зв'язку з цим відносно суду слід говорити не про його можливість бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, а про існуючі про­цесуальні права і обов'язки суду, тобто компетенцію.

Компетенція визначає перш за все функції суду при здійсненні правосуддя. У цьому розумінні змістом компетенції суду є здійснення ним правосуддя по цивільних справах. У загальному вигляді така функція проголошена у ст. 124 Конституції України: правосуддя в Укра­їні здійснюється виключно судами.

Крім функцій, змістом компетенції суду в цивільному процесі є повноваження суду щодо предметів його ведення, тобто об'єктів, на які поширюється судова влада. Таким об'єктом згідно зі ст. 124 Кон­ституції України є всі правовідносини, що виникають у державі. По суті це і є предметна юрисдикція (юрисдикційні повноваження суду).

До змісту компетенції входить також і метод судової діяльності з реалізації судової влади. Згідно зі ст. 1 ЦПК таким методом є спра­ведливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ у відповідності до законодавства про цивільне судочинство. Його конкретний зміст становлять численні процесуальні засоби і способи, що містяться в ЦПК і використовуються судом при розгляді справ різних видів судочинства.

¹ Див.: Чечот, Д. М. Избранные труды по гражданскому процессу [Текст] / Д. М. Че­чот. - СПб. : Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Издательство юридического факультета С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. - С. 103.

Таким чином, на наш погляд, компетенція характеризує орган су­дової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуд­дя по цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій. Отже, юрисдикція є елементом ком­петенції, а у сфері судової юрисдикції з огляду на наявність різних видів судочинства в цілому слід розрізняти цивільну, господарську, адміністративну, кримінальну і конституційну юрисдикції.

Цивільна юрисдикція як визначення сфери судової влади може бути предметною, територіальною і функціональною. Виходячи з побудови судової системи, предметна юрисдикція визначає повноваження судів по розгляду тих чи інших цивільних справ по суті, територіальна — щодо повноважень між судами цивільної юрисдикції по розгляду справ по першій інстанції (підсудність), а функціональна — повноваження апеляційних та касаційного суду щодо перегляду судових рішень. Та­ким чином, цивільна юрисдикція — це владні повноваження суду із розгляду і вирішення цивільних справ, яка включає до свого змісту як складову й інститут підсудності.

•_•« § 2. Юрисдикція суду щодо справ

позовного провадження

Частина 1 ст. 15 ЦПК закріплює правила предметної юрисдикції. У ній зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочин­ства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сі­мейних, трудових відносин; 2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочин­ства. Із змісту цієї статті, а також ст. 17 ЦПК випливає, що суди роз­глядають перш за все справи по спорах про право. Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової юрисдикції чи вста­новлює спрощений порядок їх розгляду. Наприклад, до ведення дер­жавних органів РАЦС віднесені справи про розірвання шлюбу за зая­вою подружжя, яке не має дітей (ст. 106 СК України). Заяви громадян, які зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, розглядають відповід­ні районні, Київська чи Севастопольська міська державна адміністра­ція або сільські, селищні, міські ради, за місцезнаходженням земельної ділянки (ст. 118 ЗК України). У справах окремого провадження, оскіль­ки в них відсутній спір про право, порядок їх розгляду судами дещо спрощений.

Для вирішення питання про можливість судового розгляду справи наявність спору про право є обов'язковою, оскільки звернення до суду в порядку позовного провадження за захистом свідчить про наявність спору про право цивільне. Відсутність спору про право між сторонами унеможливлює звернення до суду. Так, гр. К. звернувся з позовом до будівельно-монтажного управління Кримської споживспілки про зобов'язання виконати договір. Позивачка зазначила, що рішенням виконкому Сімферопольської міської ради будівельно-монтажному управлінню було дозволено провести реконструкцію будинку у м. Сімферополі з надбудовою двох-трьох поверхів. У зв'язку з цим вона уклала з будівельно-монтажним управлінням договір, відповідно до якого сплатила гроші з тим, щоб після здійснення реконструкції їй було надано двокімнатну квартиру. Посилаючись на те, що відповіда­чі не виконали умов і оселили у квартирі інших мешканців, позивачка просила суд зобов'язати їх виконати договір.

Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суддя Центрального р-ну м. Сімферополя послався нате, що К. пред'явила позов про зобов'язання відповідачів надати їй жилу площу в реконструйованому будинку, а ви­рішення цього питання не входить до повноваження суду. Проте по­годитися з таким висновком не можна. Як видно зі справи, позивачка свої вимоги обґрунтовувала наявністю укладеного між нею та буді- вельно-монтажним управлінням договором, обов'язки за яким відпо­відачі не виконали. Отже, у даному разі йшлося не про розподіл жилої площі, що не підлягає судовому розгляду, а про порушення спору про право цивільне, який підвідомчий суду'.

Таким чином, наявність спору про право слід розглядати як одну з ознак, яка характеризує судову юрисдикцію, а юрисдикційний про­цес — це процес по розгляду правового спору. Спір про право є базо­вим поняттям юрисдикційного процесу і цивільного процесу зокрема. Спір потрібно розрізняти як допроцесуальне і процесуальне явище. Спір до процесу означає перешкоду, опір, перепону здійснення права або таку поведінку, яка створює невпевненість, невизначеність у праві. Спір у суді (судовий спір) — продовження і вияв допроцесуального спору. Звернення до суду особи, яка перебуває в допроцесуальному

Див.: Комаров, В. В. Цивільне процесуальне право України: практика застосу­вання [Текст] / В. В. Комаров. - X. : Основа, 1993. - С. 41—42.

спорі з іншою особою, — це її реакція на неможливість врегулювати спір несудовими засобами. Звернення до суду з позовом, таким чином, є використанням позивачем у спорі, який виник до суду, нового засобу впливу на відповідача. Такий висновок підтверджується аналізом чин­ного процесуального законодавства. Згідно зі ст. З ЦПК особа зверта­ється до суду «за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів». Тобто законодавець вважає, що по­рушення або спорювання проходить до звернення до суду. В судовому ж процесі відбувається подальший розвиток спору, перехід його на юридично новий — процесуальний — рівень. Сам факт звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права є не що інше, як спір про право, який закінчується з моменту набрання рішенням законної сили.

Визначення спору має відбивати весь період існування спору як процесуального явища. Під ним слід розуміти діяльність юридично заінтересованих осіб, урегульовану цивільним процесуальним законо­давством, на підставі якої висловлюються розбіжності сторін у спорі щодо суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків чи правовідносин у цілому й обґрунтовуються їх вимоги, а також заперечення з метою захисту цих прав і інтересів.

Спір про право має свій предмет, яким є обраний позивачем спосіб захисту суб'єктивного права і проти якого заперечує відповідач. Під­ставою спору є наявність у позивача права вимоги до суду застосувати той чи інший засіб захисту. Втім, оскільки суб'єктивне право чи право- відносина в цілому виводиться логічним шляхом і сприймається крізь призму юридичних фактів, останні у відповідній сукупності і вказу­ються в підставі спору про право, створюючи обґрунтування правової позиції сторін у спорі.

Наявність спору про право визначає певною мірою і форму судо­чинства — позовне провадження (цивільне, господарське й адміністра­тивне провадження). Загальне правило щодо розгляду судами правових спорів у порядку цивільного судочинства є пріоритетним. Воно сфор­мульовано в ч. 1 ст. 15 ЦПК: у порядку цивільного судочинства роз­глядаються справи, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Як можна виснувати, при аналізі ч. 1 ст. 15 ЦПК законодавець установив, що суди цивільної юрисдикції розглядають будь-які спори з відповідних правовідносин незалежно від їх суб'єктного складу. Не

­зважаючи на те що в ЦПК немає такої критеріальної ознаки цивільної юрисдикції, як суб'єктний склад цивільно-правового спору, такий критерій ще міститься у ст. 12 ГПК та ст. 17 КАС. Поряд із предметом спору цей критерій має допоміжний характер. Відсутність подібного критерію в ЦПК означає в принципі те, що юрисдикція цивільних судів має пріоритет перед юрисдикцією господарських і адміністра­тивних судів.

Виходячи з цього, при вирішенні питання про юрисдикцію цивіль­них судів необхідно враховувати характер спору про право, який є пред­метом розгляду в господарських і адміністративних судах. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 ГПК юрисдикція господарських судів поширюється на:

1. справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конститу­ційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирі­шення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2. справи про банкрутство;

3. справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4. справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціоне­ром), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані

із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5. справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6. справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідно­сини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повно­важень, владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або ре­ферендуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами влад­них повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звіль­нення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністра­тивних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом ре­ферендуму (ч. 2 ст. 17 КАС).

Наявність спору про право, а також його характер не дозволяє пов­ного мірою розподілити судові справи між цивільними, господарськи­ми й адміністративними судами. При вирішенні цього питання слід мати на увазі і суб'єктний склад спірних правовідносин як додатковий кри­терій розмежування юрисдикції судів. Так, у ст. З КАС визначено, що справи адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення ад­міністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконан­ня делегованих повноважень. Як видно з цього нормативного припису, предметом розгляду адміністративного суду є спори, що випливають із владних управлінських функцій суб'єктів владних повноважень. Такий критерій зазначений і в ГПК. У статті 1 цього Кодексу передбачено, що підприємства, установи, організації (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємниць­кої діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Якщо говорити про повноваження судів цивільної юрисдикції, то такий критерій, як суб'єктний склад спірних правовідносин, у ЦПК відсутній. Утім виходячи із системного тлумачення норм, які визна­чають юрисдикцію спеціалізованих судів, можна зробити висновок, що за правилами цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають із тих матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі, як правило, є фізична особа.

Втім не всі спори, у яких однією зі сторін є фізична особа, розгля­даються судами цивільної юрисдикції. З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» виникла нова категорія справ — про банкрутство. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку рішенням господарського суду. Законодавець виключає можливість звернення для вирішення вимоги про визнання особи банкрутом до якогось іншого органу. Встановлена подібним чином юрисдикція вка­заної вимоги є імперативною.

Право на пред'явлення в господарському суді вимоги про визнання боржника банкрутом мають, поряд із юридичною особою, і громадя­ни — кредитори, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Правильне визначення меж юрисдикції генетично пов'язане з реа­лізацією ст. 124 Конституції України і по своїй суті зводиться до прак­тичної проблеми належного здійснення правосуддя у спосіб, який ви­значений Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а також процесуальним законодавством. Наявність юрисдикції загальних і спеціалізованих судів обумовлена існуванням процесуальної форми (способів) здійснення правосуддя в межах цивіль­ного, господарського та адміністративного судочинства. Це є визначаль­ним для функціонування юрисдикції цивільних, господарських і адмі­ністративних судів та застосування ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС. Так, у вересні 2005 р. ВАТ «К» звернулося до господарського суду Івано- Франківської області із позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду від 16 вересня 2005 р. щодо стягнення з ВАТ «К» 55 144 і ри 71 кеш. боргу на користь ТОВ «А». Крім того, ВАТ «К» просило суд вжити за­ходів щодо забезпечення позову та заборонити відповідачу, яким у цьо­му випадку був міський відділ державної виконавчої служби, вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу суду № 18/76 від 25 липня 2005 р.

Господарський суд ухвалою про прийняття позовної заяви до роз­гляду заборонив виконавчій службі вчиняти будь-які дії щодо виконан­ня наказу суду, чим фактично зупинив виконання рішення суду.Скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, Вищий госпо­дарський суд звернув увагу на ту обставину, що чинним законодавством (Законом України «Про виконавче провадження», ЦПК, ГПК) не перед­бачена можливість визнання недійсними документів, що приймаються державними виконавцями при примусовому виконанні рішень. Єдиним таким законодавчо визначеним способом є оскарження дій (бездіяль­ності) державного виконавця. При цьому суд зазначив, що місцевий господарський суд всупереч вимогам Закону порушив провадження за позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчо­го провадження про примусове виконання наказу, тоді як такий спір не може бути розглянутий у порядку позовного провадження. Таким чином, суд звернув увагу на той процесуальний аспект, що справа була порушена в порядку позовного провадження, а не в порядку скарги, що є неприпустимим при здійсненні захисту права стягувача, боржни­ка чи інших осіб при вчиненні виконавчих дій .

У науковому аспекті такий висновок по суті означає належне здій­снення правосуддя в межах різних існуючих процесуальних форм су­дочинства. Такий підхід дозволяє теоретично уникнути конкуренції юрисдикції загальних і спеціалізованих судів, що як проблема виникла з прийняттям нового ЦПК і КАС.

Судова юрисдикція, таким чином, має реалізовуватись через певні процедури та рішення судів як органів державної влади. Це підтвер­джує загальну тезу про те, що юрисдикція загальних судів має пріори­тетний характер, а юрисдикція спеціалізованих судів має визначатися відповідним процесуальним законодавством, а також у тих чи інших спеціальних нормах. Крім того, він уникає, як уже зазначалось, ви­никнення конкуренції юрисдикцій.

Крім проблеми розмежування юрисдикції, яка є актуальною для судової практики, слід зазначити, що визначення юрисдикції в законо­давстві також має ґрунтуватись на означених підходах. Щодо цього слід підкреслити, що в ряді випадків законодавець не лише не досить системно й конкретно визначає правило юрисдикції загальних, госпо­дарських і адміністративних судів, а й, так би мовити, «розширює» межі судової юрисдикції, тим самим і сферу функціонування судової влади, передаючи на розгляд суду питання, які за своєю суттю не мо­жуть бути об'єктом юрисдикційних повноважень.

' Див.: Постанова ВГСУ від 8 лютого 2006 р. [Текст] // Юрид. практика. - 2006. - 20 квіт. (№ 7 (67)).

254Тенденція «розширення» судової юрисдикції, на наш погляд, вва­жається необгрунтованою, оскільки не відбиває засади юрисдикції, закріплені в процесуальних кодексах, оскільки, по-перше, мова йде не про розгляд спорів про право, що виникають із цивільних, господар­ських, публічних правовідносин, коли об'єктом судового захисту ви­ступають суб'єктивні приватні чи публічні права та інтереси, а по суті зводиться до дачі санкції на здійснення тих чи інших повноважень, не пов'язаних із розглядом спору про право як необхідного об'єкта судо­вого процесу. І, по-друге, правосуддя повинне здійснюватися у спосіб, визначений процесуальними кодексами з дотриманням не тільки норм матеріального права, а й відбуватися в чітко встановленому порядку. Недотримання цих положень має унеможливлювати взагалі судовий розгляд справи.

• « « н м а § з. Юрисдикція суду щодо справ наказного провадження

У частині 3 ст. 15 ЦПК зазначено, що юрисдикція загальних судів поширюється на справи наказного провадження. Наказне проваджен­ня є новим видом провадження в цивільному судочинстві. Видача су­дового наказу за правилами, передбаченими розд. 2 ЦПК, допускаєть­ся лише у зв'язку з відносинами, спори по яких віднесені до компетен­ції судів загальної юрисдикції.

Характерним для цього виду провадження є наявність спірних правовідносин між сторонами, але в силу очевидності права вимоги заявника виключається спір про наявність самого права. З огляду на вимогу процесуальної економії, судове провадження по видачі судово­го наказу здійснюється у спрощеній процесуальній формі і повністю обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, які під­лягають захисту. У частині 1 ст. 95 ЦПК зазначено, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за резуль­татами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК про стягнення з борж­ника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. А тому судове провадження по видачі судового наказу можна визначити як специфічну форму захисту прав і інтересів кредитора як особи, що обґрунтовує безспірними докумен­тами свою вимогу до сторони, яка не виконує зобов'язань.

Уведення наказного провадження дозволяє прискорити розгляд судом справ, які мають безспірний характер, а відповідно прискорити процедуру виконання, розвантажити суди від справ, що можуть бути вирішені у спрощеному судочинстві.

Стаття 96 ЦПК перераховує вимоги, на які поширюється юрисдик­ція загальних судів. У цій статті вказано, що судовий наказ може бути видано, якщо:

1. заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

2. заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспорних засобів боржника;

3. заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово- комунальних послуг, телекомунаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річ­них, нарахованих на суму заборгованості;

4. заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в роз­мірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповід­ного віку, якщо ця вимога не пов'язяна із встановленням чи оспорю­ванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб;

5. заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встанов­лення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

ш—тшшшшшашш § 4. Юрисдикція суду щодо справ окремого провадження

Крім справ позовного і наказного провадження, юрисдикція загаль­ного суду поширюється і на справи окремого провадження. Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, у поряд­ку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав і інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи від­сутності неоспорюваних прав. Загальним об'єктом судового захисту в окремому провадженні виступає законний інтерес, а предметом су­дової діяльності — встановлення юридичних фактів або станів

.На відміну від позовного провадження, де діяльність суду має, так би мовити, дозвільний характер (вирішується спір про право), в окре­мому судовому провадженні — установчий характер (встановлюються юридичні факти та стани). Фактично суд у межах цивільного судочин­ства здійснює різні функції. У зв'язку з цим деякі науковці правильно вважають, що в окремому провадженні цивільного процесу відсутні правосудні начала і воно не може бути віднесене до правосуддя, оскіль­ки не пов'язане із розв'язанням спорів про право. Намагання законо­давця віднести справи окремого провадження до юрисдикції цивільних судів не відповідають предметній характеристиці судової влади, адже предметом судового розгляду в цивільному процесі можуть бути тіль­ки справи по спорах щодо захисту суб'єктивних прав. Установлення фактів, що мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною. Розгляд справ окремого провадження пов'язаний із здійсненням, так би мовити, «су­дового управління» у випадках, коли законодавець покладає на суд не властиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без ви­рішення спору про право. Законодавець виходить із доцільності цього, покладаючи встановлення юридичних фактів на суддю (суд), який має спеціальний правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру цих справ форму цивільного процесу. Таким чином, окреме провадження як унікальне явище є сурогатом судового прова­дження', феноменом у структурі цивільного судочинства .

Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦПК суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивіль­ної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комуналь­ну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психі­атричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

^ив.: Удальцова, І. В. Окреме провадження та проблеми визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

І. В. Удальцова. -X., 1999. - С. 8.

2

Див.: Окреме провадження [Текст]: монографія / В. В. Комаров, Г. О. Світлична,

1. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. - X. : Право, 2011. - С. 38.

у Курс цивільного пронесу 25

7У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього за­суджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встанов­лених законом (ч. З ст. 234 ЦПК).

В окремому провадженні не розглядається спір про право. Виник­нення спору про право, який вирішується в порядку позовного про­вадження, призводить до того, що суд згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

На наслідки виникнення спору про право в порядку окремого про­вадження звертав увагу Верховний Суд України. Так, у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юри­дичне значення» зазначено, що у тому разі, коли буде виявлено, що встановлення факту пов'язане з вирішенням спору про право, суд від­мовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні .

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності чи позбавлений її не інакше як у випадках і в порядку, передбачених законом з метою охо­рони матеріальних інтересів цих громадян і членів їх сімей. У статті 36 ЦК говориться, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізич­ної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) ке­рувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної осо­би і тоді, коли вона зловживає спиртними напоями, наркотичним засо­бами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Окрім цього, неповнолітня особа може бути в судовому порядку обмежена у праві самостійно розпо­ряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлена цього права.

Згідно із ст. 39 ЦК також у судовому порядку фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати своїх дій та (або) керува­ти ними.

Таким чином, закон установлює виключне право суду розглядати й вирішувати справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах (1972-2003) [Текст]. - К. : Вид. дім, 2004. - С. 204

.особи чи визнання її недієздатною, призначати їй піклувальника чи опікуна, а також поновлення цих прав.

Неповнолітня особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, може звернутися до суду із заявою про надання їй повної цивільної дієздат­ності у випадках, передбачених законом (розд. IV гл. З ЦПК).

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за пись­мовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі від­сутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду (ст. 35 ЦК).

Відсутність громадянина в місці його постійного проживання може порушити інтереси інших осіб, що перебувають з ним у певних право­відносинах. З метою захисту інтересів названих осіб установлено і судовий порядок визнання відсутньої особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою. Так, у ст. 43 ЦК передбачено, що фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання нема відомостей про місце її перебування.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в міс­ці її постійного проживання нема відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (частини 1, 2 ст. 46 ЦК).

У цій категорії справ законодавець також установив виключне право суду розглядати ці справи (гл. 4 розд. IV ЦПК).

Усиновлення — прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду (гл. 5 розд. IV ЦПК). Із цього загального правила є виняток: усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України (ст. 282 СК).

9* 259

Усиновлення допускається щодо дітей та виключно в їх інтересах. Посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, пере- дання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян Укра­їни, іноземців або осіб без громадянства забороняється (ст. 216 СК).

Усиновленою може бути дитина: малолітня (дитина до досягнення нею чотирнадцяти років) або неповнолітня (дитина у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років). У виняткових випадках суд може по­становити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування.

Цивільним процесуальним законодавством дається неповний пере­лік справ про встановлення фактів, що підлягають юрисдикції суду.

Суд розглядає справи про встановлення: родинних відносин фізич­них осіб; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язко­вим, державним соціальним страхуванням; реєстрації шлюбу, розі­рвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в до­кументі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реє­страції факту народження органом державної реєстрації актів цивіль­ного стану; смерті особи в певний час при неможливості реєстрації факту смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого по­рядку їх встановлення.

Справи про встановлення факту належності особі паспорта, вій­ськового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи реєстрації актів цивільного стану, су­довому розглядові в окремому провадженні не підлягають (ст. 256 ЦПК).

Однією з категорій справ окремого провадження є справи про від­новлення права на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі. Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володін­ня або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату 260 доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість пере­дачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам (ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»).

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Віднов­лення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери. Щодо цінних паперів на пред'явника, то будь-яка особа, яка втратила цінний папір на пред'явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір або вексель (гл. 7 розд. IV ЦПК).

Згідно з розд. IV гл. 9 ЦПК у судовому порядку визнається майно безхазяйним. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

У судовому порядку розглядаються справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (гл. 8 розд. IV ЦПК). Наприклад, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює дер­жавну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безха­зяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення удрукованих засо­бах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути пере­дана рішенням суду у комунальну власність (ст. 335 ЦК).

У порядку окремого провадження розглядаються справи про ви­знання спадщини відумерлою (гл. 9 розд. IV ЦПК). Згідно зі ст. 1277 ГК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд за заявою відповідного органу місцевого самоврядування визнає спадщину відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу від­криття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

ЦПК передбачає випадки, коли в судовому порядку надається в при­мусовому порядку психіатрична допомога (гл. 10 розд. IV ЦПК). Так, згідно зі ст. 279 ЦПК за умов, визначених Законом України «Про пси­хіатричну допомогу», суд може розглянути справу про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку і про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в при­мусовому порядку. А психіатричний заклад може порушити справу про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому по­рядку, а також про продовження такої госпіталізації.

Суд також може розглядати справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберку­льозу, який ухиляється від лікування (гл. 11 розд. IV ЦПК). Основами законодавства України про охорону здоров'я (ст. 53) і Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня» (ст. 28) передбачена можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небезпечні інфекційні хвороби, причому у визначених за­коном випадках може проводитися госпіталізація та лікування в при­мусовому порядку. До таких хвороб належить і захворювання на ту­беркульоз.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хро­нічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед насе­лення, за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами ви­конавчої влади.

Юрисдикції суду підлягають також справи про розкриття банками інформації, яка містить таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (розд. IVгл. 12 ЦПК). Банківська таємниця відповідно до ст. ЗО Закону України «Про інформацію» належить до інформації з обмеженим до­ступом та є конфіденційною. Нею вважають інформацію щодо діяль­ності та фінансового стану клієнта, яка стала відома банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. 60 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність»). У порядку окремого провадження справи про розкриття банками інформації розглядаються у випадках, встановлених законом (ст. 287 ЦПК).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про: надання права на шлюб (ст. 23 СК); розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); поновлення шлюбупісля його розірвання (ст. 117 СК); встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 СК) та інші справи у випадках, установлених законом (ч. З ст. 234 ЦПК).Питання для самоконтролю

1. Які існують конституційні підстави судової юрисдикції?

2. Визначте поняття цивільної юрисдикції.

3. У чому виявляються виключність та необмеженість судової юрисдикції?

4. Як розмежовується юрисдикція цивільних, господарських та адміністративних судів?

5. Які справи належать до компетенції судів цивільної юрис­дикції?

6. Якими є правила визначення юрисдикції суду у справах по­зовного провадження?

7. Якими є правила визначення юрисдикції суду у справах на­казного провадження?

8. Якими є правила визначення юрисдикції суду у справах окремого провадження?

Які справи були розглянуті Конституційним Судом України у зв'язку з тлумаченням законодавства з питань цивільної юрисдикції

?Глава X піннішії и Г- І ППІШІІШШІПИШ

ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

памп § 1. Поняття ПІДСУДНОСТІ

При зверненні до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів особа зобов'язана правильно визна­чити суд загальної юрисдикції, що має повноваження щодо розгляду її справи, тобто суд, якому підсудна цивільна справа.

У науці цивільного процесуального права термін «підсудність» вживається у декількох розуміннях. По-перше, «підсудність» — це процесуальний інститут, що регулює розподіл справ як між окремими ланками відповідної судової системи, так і між судами рівної компе­тенції. По-друге, термін «підсудність» застосовується також для визна­чення компетенції конкретного суду або як характеристика (власти­вість) справи, що дозволяє встановити, який суд її може і повинен розглядати . По-третє, під «підсудністю» розуміють сукупність цивіль­них справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній кон- .„ . .. . .... 2 кретнш ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки .

По-четверте, «підсудність» визначає повноваження певної ланки судо­вої системи або певного суду по розгляду цивільних справ. І по-п'яте, «підсудність» інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну) . Уявляється, що визначення наведеної категорії потребує уточнення внаслідок прийняття нині діючого ЦПК, яким був певною мірою змі­нений зміст вказаного інституту.

Відповідно до раніше діючого законодавства інститут підсудності виконував функцію розподілу справ між судовими установами. При

1. Див.: Белова, Т. А. Вопросы подсудности гражданских дел в законодательстве и практике общих судов Республики Беларусь [Текст] / Т. А. Белова // Право и демо­кратия : сб. науч. тр. / редкол.: В. Н. Бибило (гл. ред.) и др. - Минск : БГУ, 2004 - Вып. 15. - С. 173.

2

Див.: Тертышников, В. И. Основы гражданского судопроизводства Украины [Текст] / В. И. Тертышников. -Харьков : Изд. СПДФЛ Вапнярчук Н. Н., 2006. - С. 98; Він же. Цивільний процес України [Текст] : лекції : навч. посіб. / В. І. Тертишніков. - X.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. - С. 91.

З

Див.: Тертишніков, В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: науково- практичний коментар [Текст] / В. І. Тертишніков. - X. : Ксилон, 2006. - С. 121.

26

4цьому розподіл здійснювався як між різними ланками судової системи, так і між судами однієї ланки судової системи, тобто визначалася не лише територіальна компетенція конкретного суду, а й у деяких ви­падках внаслідок особливостей суб'єктного складу чи складності справи обласні суди, Верховний суд Республіки Крим, м. Києва та Севастополя, Верховний Суд України наділялися повноваженнями судів першої інстанції. На підставі цього підсудність поділялася на родову та територіальну. Крім того, деякі вчені виділяли і так звану функціональну підсудність.

Родовою підсудністю називалася компетенція судів, що належать до різних ланок судової системи, на розгляд справи залежно від роду занять. За допомогою родової підсудності розмежовувалася компетен­ція судів різних ланок судової системи. Територіальною підсудністю називалася просторова компетенція однорідних судів залежно від те­риторії, на яку поширювалася їхня дія . Функціональною підсудністю називалася компетенція окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій .

Із прийняттям чинного ЦПК зміст інституту підсудності дещо змінився у зв'язку з тим, що повноваження щодо розгляду справ по суті мають лише місцеві суди. Так, відповідно до ст. 107 ЦПК усі спра­ви, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, роз­глядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайон- ними судами. Вищестоящі суди за чинним ЦПК по першій інстанції справи не розглядають. Тому твердження, що існує «родова підсудність» , не відповідають нині діючому законодавству. Наведене положення означає, що лише місцеві суди можуть розглядати та ви­рішувати справи по суті як суди першої інстанції. Апеляційні суди, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і криміналь­них справ, Верховний Суд України такими повноваженнями в межах цивільного судочинства не наділені. Винятків із цього правила в за­конодавстві не встановлено. Таким чином, за нині діючим законодав-

^ив.: Осипов, Ю. К. Подведомственность и подсудность гражданских дел [Текст]

/ Ю. К. Осипов. - М. : Юрид. лит., 1962. - С. 92, 94.

2

Див.: Штефан, М. И. Цивільний процес [Текст] : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / М. Й. Штефан. - Вид. 2-ге, переробл. та допов. - К.: Вид. Дім «Ін

Юре», 2001 .-С. 220-221.

3

Див.: Штефан, М. И. Цивільне процесуальне право України: академічний курс [Текст]: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / М. Й. Штефан. - К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2005. - С. 228-229; Тертышников, В. И. Основы гражданского судопроиз­водства Украины [Текст] / В. И. Тертышников. - Харьков: Изд. СПДФЛ Вапнярчук Н. Н., 2006.-С. 98-101.

ством під підсудністю розуміється лише так звана «територіальна підсудність». Наведений термін є синонімом поняття «територіальна юрисдикція» .

На підставі викладеного під підсудністю (територіальною юрис­дикцією) слід розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. Визначити під­судність справи суду означає встановити, який конкретно місцевий суд має розглядати цивільну справу по суті як суд першої інстанції.

Підсудність -справ у цивільному судочинстві може визначатися лише процесуальним законом. Жоден інший закон не може встанов­лювати інші правила або змінювати закріплені в ЦПК правила під­судності. Наведене підтверджують декілька рішень Конституційного Суду України (рішення у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положень абзаців 2, 3 п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України (справа щодо актів про обрання/при­значення суддів на посади та про їх звільнення) № 7-рп/2002 від

2002. р. , рішення у справі за конституційним поданням Прези­дента України щодо офіційного тлумачення положення ч. 2, ч. З ст. 124 Конституції України (справа про підвідомчість актів про призначення або звільнення посадових осіб) № 8-рп/2002 від 07.05.2002 р. , рішен­ня у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів Укра­їни щодо відповідності Конституції України (конституційності) по­ложення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради України (справа про Дис-

4

циплінарний статут прокуратури України) № 13-рп/2004 від 22.06.04 р.) , в яких Конституційний Суд України акцентував увагу на тому, що під­судність справ може визначатися лише процесуальним законом.

Так, у рішенні у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конститу­ційності) положення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради України (справа про Дисциплінарний статут прокуратури України) № 13-рп/2004 від 22.06.04 p., Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Кон­ституції України (неконституційним), положення ч. 2 ст. 16 Дисциплі­нарного статуту прокуратури України, затвердженого постановою

^ив.: Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Вась­ковский ; под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М. : Зерцало, 2003. - С. 131.

²Офіц. вісн. України. - 2002. - № 14. - Ст. 768.

2. Там само. - 2002. - № 20. - Ст. 993.

Там само. - №> 26. - Ст. 1710

.Верховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» від 06.11.91 p., відповідно до якого рішення Президента України та Генерального прокурора України про позбав­лення класного чину, наказ Генерального прокурора України про за­стосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених пп. 5 і 6 ст. 19 Статуту, або відмова у поновленні на роботі прокурорсько- слідчих працівників, звільнених прокурорами Автономної Республіки Крим, обласними м. Києва та прирівняних до них прокурорами, можуть бути оскаржені до Верховного Суду України в місячний строк. Кон­ституційний Суд зазначив, що відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 92 Консти­туції України судочинство визначається виключно законом. За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто вста­новлення повноважень судів системи судів загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб. У контексті наведеного кон­ституційного положення Закон України «Про судоустрій» передбачає, що місцеві суди здійснюють розгляд по першій інстанції справ відпо­відно до їх підсудності процесуальним законом (ст. 22), апеляційні суди — справ, визначених законом (ст. 26), а Верховний Суд України — розгляд інших справ, пов'язаних із виключними обставинами у ви­падках, передбачених законом (ст. 47). Отже, підсудність справ, а також строки звернення до суду повинні визначатися виключно законом і не можуть встановлюватися іншими актами, у тому числі постановою Верховної Ради України.

Ураховуючи ратифікацію 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. та прий­няття Закону України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ, слід зазначити, що інститут підсудності безпосередньо пов'язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріплено­го у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу. Так, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий публічний розгляд упродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону (встановленим законом). При тлумаченні поняття «суд, створений на підставі закону (встановлений законом)» Європейський суд з прав людини, який має юрисдикцію щодо тлумачення норм Конвенції, виходить із того, що поняття «суд» характеризується в матеріальному сенсі цього терміна його функцією здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції на основі но^рм права та після провадження, що відбулося до визначеної процедури . Крім того, у рішенні у справі Посохов про­ти Росії від 04.03.2003 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що вираз «створений на підставі закону» стосується не лише регла­ментації самого існування суду в силу закону, а й законності складу

2 „

суду . З наведеного положення випливає, що право на справедливии судовий розгляд забезпечується лише у випадку, коли розгляд справи відбувається «належним» судом, тобто судом, який має на це компе­тенцію, й законним складом суду, тобто складом суду, призначеним із додержанням вимог закону.

На підставі викладеного уявляється, що зміст інституту підсуднос­ті необхідно розглядати у більш широкому аспекті. Так, під підсудніс­тю (територіальною юрисдикцією) слід розуміти не лише повноважен­ня місцевого суду, а й безпосередньо склад суду, визначені процесу­альним законом, щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території.

— § 2 . Правила територіальної підсудності

цивільних судів

Цивільне процесуальне законодавство (статті 108-114 ЦПК) і про­цесуальна наука розрізнюють декілька видів підсудності: загальна; за ухвалою судді суду вищої інстанції; альтернативна; договірна; підсуд­ність кількох пов'язаних між собою вимог та виключна.

Загальна підсудність — підсудність, що визначається місцезна­ходженням відповідача. Відповідно до ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому зако­ном порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встанов­леному законом порядку місцем її перебування. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

1. Де Сальвиа, М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. [Текст] / М. Де Саль­виа. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 322-324.

2

Рос. газета. - 2003. - 8 июля.

Правило ст. 109 ЦПК є загальним, тобто застосовується, якщо від­сутні спеціальні підстави, встановлені для інших видів підсудності.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична осо­ба проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК Укра­їни). Місце проживання визначається межами певного населеного пункту, а також вказівкою на певні вулицю, номер будинку, квартиру.

При цьому слід розрізняти «місце проживання» та «місце перебу­вання». У місці перебування фізична особа знаходиться тимчасово (готель, санаторій тощо). Натомість, місце проживання фізичної осо­би — ц^є місце, де громадянин постійно чи переважно проживає як власник житла, наймач житла (піднаймач), як член сім'ї власника, най­мача тощо або на іншій підставі, передбаченій законодавством (жилий будинок, квартира, службове жиле приміщення, гуртожиток, будинок- інтернат для інвалідів, громадян похилого віку, ветеранів тощо) . Не слід вважати зміною місця проживання виїзд фізичної особи тимчасо­во до іншої місцевості для навчання, у відрядження тощо.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК України). Місцем проживання фізичної особи віком від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлю- вачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходжен­ня навчального закладу або закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізич­ної особи у віці від десяти до чотирнадцяти визначається органом опіки та піклування або судом (ч. З ст. 29 ЦК України).

Як приклад визначення підсудності позову до фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років можна навести таку справу. Так, JI. звернулася до Люботинського міського суду Харківської області з позовом до Б. Є., 1993 р. народження, законним представником яко­го є Б. Л., про визнання права власності на майно. Вимоги мотивовані тим, що з жовтня 2003 р. вона проживала однією сім'єю з Б. Ю. в Лю- ботині. Вони мали єдиний бюджет, вели спільне господарство та за період спільного проживання придбали майно: автомобіль BA3-2113, будівельні матеріали, предмети домашньої обстановки та побуту.

2005. р. Б. Ю. помер. Його спадкоємцем є Б. С. У позовній заяві місце проживання відповідача зазначено в Київському районі м. Хар­кова. Ухвалою судді Люботинського міського суду Харківської області від 06.12.2005 р. відкрито провадження по зазначеній справі. Б. Л. по­дала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу судді скасувати як по­становлену з недотриманням правил підсудності. Указує, що справа підсудна Київському районному суду м. Харкова, оскільки її неповно­літній син та вона проживають на території Київського району м. Хар­кова, а відповідно до ст. 109 ЦПК України позови до фізичних осіб по­даються за місцем їх проживання. Колегія суддів судової палати у цивіль­них справах апеляційного суду Харківської області дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Як вбачається з реквізитів позовної заяви Л., нею заявлено позов до відповідача, який проживає на території Київського району м. Харкова. Предметом розгляду є рухоме майно. Статтею 109 ЦПК України встановлено загальне правило, згід­но з яким позов до фізичної особи пред'являється в суд за місцем її проживання. Колегією суддів не встановлено по даній справі підстав, відповідно до яких позов можливо пред'явити не за місцем проживан­ня відповідача, а до Люботинського міського суду. У ході вирішення до початку розгляду справи клопотання Б. Л. про передачу справи до належного суду представником Л. були висловлені міркування про підсудність справи міському суду за місцезнаходженням спірного май­на. Але згідно із ст. 114 ЦПК України за місцезнаходженням майна або основної його частини пред'являються позови, що виникають з при­воду нерухомого майна. Довідка Люботинської гімназії № 1, яка нада­на в судовому засіданні апеляційного суду представником Л. про на­вчання Б. С. в зазначеній гімназії, де вказано місце проживання дити­ни — м. Люботин, не є достатньою підставою для визначення підсуд­ності справи Люботинському міському суду. Б. Л. пояснила, що син дійсно навчається в м. Люботин, але його постійне місце проживання збігається з місцем проживанням батьків (матері), що відповідає ви­могам ч. З, ч. 4 ст. 29 ЦПК України. Таким чином, відповідно до ст. 109 ЦПК України позов до неповнолітнього Б. Ю., інтереси якого пред­ставляє законний представник Б. Л., повинен бути пред'явлений за місцем проживання відповідача, тобто до Київського районного суду м. Харкова .

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживан­ня недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнахо­дження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна (ч. 4, ч. 5 ст. 29 ЦК України).

Місцезнаходженням юридичної особи-відповідача є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (абз. 6 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-ІУ). Відомості про місцезнаходження юридич­ної особи повинні міститися у Свідоцтві про державну реєстрацію юридичної особи (ч. З ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та в Єдиному держав­ному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб-підприємців»).

Структурні підрозділи юридичної особи, оскільки вони не є юри­дичними особами за законодавством України (ч. З ст. 95 ЦК), не можуть виступати стороною у справі, тобто стороною у справі має бути відпо­відна юридична особа й позов повинен пред'являтися за її місцезна­ходженням, хоча відповідно до п. 7 ст. 110 ЦПК позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за місцем знаходження філії або представництва, тобто за правилами альтернативної підсудності.

Правила загальної підсудності мають застосовуватися й у випадках, коли відповідачем у справі виступає держава (ч. 2 ст. ЗО ЦПК), Авто­номна Республіка Крим, відповідна територіальна громада. При цьому, враховуючи, що відповідно до статей 170-172 ЦК держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади набувають та здійснюють цивільні права та обов'язки через відповідні органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого само­врядування в межах їх компетенції, встановленої законом, підсудність таких справ визначається за місцезнаходженням органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або відповідного органу місцевого самоврядування, до компетенції яких входить здій­снення від імені держави, Автономної Республіки Крим чи відповідної територіальної громади певних цивільних прав та обов'язків. Місце­знаходження вказаних органів встановлюється на підставі відповідних правових актів.

Підсудність за ухвалою судді суду вищої інстанції— підсудність, за якою позов підлягає розгляду в місцевому суді, визначеному ухвалою судді суду вищої інстанції. Цей вид підсудності застосовується у ви­падках, прямо передбачених статтями 108, 111 ЦПК.

Якщо однією із сторін у справі є місцевий суд, до якого подається позовна заява, або суддя цього суду, підсудність такої справи визна­чається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін (ч. 1 ст. 108 ЦПК). При цьому в ухвалі може бути зазначений лише місцевий суд, який має розглянути цивільну справу. Однак, якщо однією зі сто­рін у справі є суддя іншого місцевого суду, апеляційний суд чи суддя цього суду, Верховний Суд України чи суддя цього суду, то повинні застосовуватися правила функціональної юрисдикції та територіальної підсудності, відповідно до яких справа має розглядатися місцевим судом за місцезнаходженням відповідача.

Разом з цим у наш час спостерігається практика розширення ви­падків застосування даної норми. Так, суддя апеляційного суду Хар­ківської області звернувся з позовом до ТОВ «Людмила» про відшко­дування шкоди. Від ТОВ «Людмила» надійшло клопотання про визна­чення підсудності даної справи. Посилаючись на ст. 108 ЦПК, суддя Верховного Суду України ухвалою задовольнив клопотання та визна­чив підсудність цивільної справи Чутівському районному суду Пол­тавської області .

Слід зазначити, що введення такого виду підсудності, з одного боку, забезпечує принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону (ст. 126 Конституції України), усуваючи можливість прямого чи опо­середкованого впливу на суддю місцевого суду, який буде розглядати справу, а також сумніви щодо неупередженості суддів. З другого боку, такий вид підсудності забезпечує функціональну юрисдикцію судів, відповідно до якої судами першої інстанції можуть виступати лише місцеві суди і суд апеляційної інстанції не може виконувати функції судів першої інстанції й забезпечується можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення.

Відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотан­ням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розі-

Справа № 2-3350/06 Комінтернівського районного суду м. Харкова.рвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

Ураховуючи абз. 2 підп. «в» п. 14.1.213 ст. 14 Податкового кодексу України, фізична особа буде вважатися такою, що проживає за межами України, якщо вона перебуває в Україні менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом року.

Альтернативна підсудність — підсудність, за якої позов за ви­бором позивача може бути пред'явлений до одного з кількох прямо зазначених у законі судів. Правила альтернативної підсудності закріп­люються у ст. 110 ЦПК.

Суд не може обмежити волевиявлення позивача на вибір суду, в тому числі посилаючись на його право пред'явити позов до іншого суду. У свою чергу, позивач, пред'явивши позов до суду, зазначеного в ст. 110 ЦПК, не має права потім заявляти клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду, який у законі був передбачений серед переліку альтернативних судів. Як виняток, у випадку повернення по­зовної заяви (ст. 121 ЦПК) або залишення заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК) позивач у разі повторного звернення має право змінити підсуд­ність суду.

Правила альтернативної підсудності не застосовуються, якщо до справи мають застосовуваї ися правила виключної підсудності, перед­бачені у ст. 114 ЦПК.

Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відпо­відача, позови, що виникають із трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи пере­бування позивача (ч. 1 ст. 110 ЦПК).

Так, громадянин Н. пред'явив позов до республіканського вироб­ничого об'єднання «Укрсільбудмеханізація», де він працював на по­саді інженера капітального будівництва, про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Н. звільнено з роботи за скороченням штату на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією апарату управління тресту. Вважаючи, що адміністрація тресту не вживала заходів щодо його працевлаштування, позивач про­сив задовольнити його вимоги. Ухвалою судді Залізничного районно­го народного суду м. Києва, залишеною без зміни судовою колегією в цивільних справах Київського міського суду, у прийнятті позовної заяви відмовлено, а позивачу роз'яснено право звернутися до іншого суду за підсудністю. У протесті заступника Голови Верховного Суду

УРСР ставиться питання про скасування постановлених ухвал. Протест підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у прийнятті позов­ної заяви, суддя і судова колегія міського суду послалися на те, що позивач неправильно пред'явив позов до виробничого об'єднання «Укрсільбудмеханізація», визначивши підсудність за місцезнаходжен­ням цієї організації. Належним відповідачем є Мінсільбуд УРСР, і тому позов слід пред'явити за місцем його проживання. Проте з такими ви­сновками погодитися не можна. Відповідно до статей 126, 131 ЦПК 1963 р. позови робітників та службовців, що випливають із трудових правовідносин, можуть пред'являтися як за місцем проживання по­зивача, так і за місцем знаходження відповідача. Позов до кількох від­повідачів, які знаходяться в різних місцях, пред'являється за місцезна­ходженням одного з них за вибором позивача .

Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстро­ваним місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до міс­ця проживання відповідача. При цьому факт наявності малолітніх чи неповнолітніх дітей, стану здоров'я, що не дає можливості виїжджати до місця проживання відповідача, а також інші причини, на які поси­лається позивач як на підставу застосування правил альтернативної підсудності, мають зазначатися в позовній заяві з доданням відповідних підтверджуючих доказів. Крім того, до даної категорії справ може за­стосовуватися договірна підсудність, оскільки ч. 2 ст. 110 ЦПК перед­бачає, що за домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

Так, у травні 2005 р. Б. звернувся до Орджонікідзевського район­ного суду м. Харкова з позовною заявою до JI. про розірвання шлюбу. Згідно з п. 12 ст. 126 ЦПК України 1963 р. просив прийняти до роз­гляду позов за місцем його проживання, посилаючись нате, що виїха­ти до місця проживання відповідачки важко. Ухвалою Орджонікідзев­ського районного суду м. Харкова 10.06.2005 р. у прийнятті позовної заяви відмовлено, заяву повернуто позивачеві. В апеляційній скарзі представник позивача просив ухвалу суду скасувати і направити спра­ву до районного суду на розгляд позову по суті, вважаючи, що судом порушені вимоги процесуального закону, оскільки суд належним чином не перевірив надані позивачем документи, які безспірно свідчать про те, що позивач не має змоги подати позов за місцем проживання від-

Рад. пр а в о . - 1 9 8 2 . - № 11.повідачки, яка ж до того надала згоду про розгляд справи за її від- сутності. Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційно­го суду Харківської області дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи Б. у прийнятті позовної заяви, районний суд виходив із того, що він не надав доказів, які б свідчили про наявність поважних причин неможливості пред'явити позов до суду за місцем проживання відповідачки, заява якої про згоду на розгляд справи за її відсутності адресована не суду, а органу РАЦС. Судовим розглядом встановлено, що позивач пред'явив позов за своїм місцем проживання, зазначивши, що його дружина проживала в РФ, однак з реєстраційного обліку знята і її місце проживання йому невідо­ме, втім вона видала йому нотаріально завірену заяву, в якій дала згоду на розлучення та просила розглянути справу за її відсутності. Відповідно до ч. 12 ст. 126 ЦПК України 1963 p., що діяв на час пред'явлення позову (ч. 2 ст. 110 чинного ЦПК), позови про розірван­ня шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання відповідача у випадку, коли йому за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача важко. На бажання подруж­жя справу можна розглянути за місцем проживання будь-кого з них. Зазначених положень цивільного процесуального закону суд не враху­вав та належним чином не оцінив надані позивачем документи на підтвердження свого права на пред'явлення позову за його місцем про­живання. Надані позивачем документи свідчать про те, що пред'явити позов та виїхати до суду за місцем проживання відповідачки дійсно для нього є складним, для цього будуть витрачені значні кошти. Тому ухвала Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 10.06.2005 р. підлягає скасуванню, а справа — направленню до того ж суду для ви­рішення питання про відкриття провадження у справі .

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстро­ваним місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди (ч. З ст. 110 ЦПК).

Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудо- вого слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. 4 ст. 110 ЦПК). Місцезнаходження органу визначається за загальними правилами визначення місцезнаходження юридичної особи (ст. 93 ЦК України). У разі якщо відповідачем у справі є місцевий суд, повинні застосовуватися правила підсудності за ухвалою судді суду вищої ін­станції.

Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК). Правила альтернативної підсудності не поширюються на випадки, коли позов пред'являється до перевізника у справах, що виникають із до­говору з перевезення вантажів, пасажирів та багажу. У цьому випадку діють правила виключної підсудності (ч. 4 ст. 114 ЦПК).

Так, 28.09.2004 р. колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду м. Києва, розглянувши апеляційну скаргу JI. JI. в інтересах С. С. на ухвалу районного суду м. Києва від 29.07.2004 р. у справі за позовом С. С. до П. П., ВАТ про відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди, встановила таке. Ухвалою районного суду м. Києва від 29.07.2004 р. цивільна справа за позовом С. С. до П. П., ВАТ направлена за підсудністю до районного суду м. Львова. В апеляційній скарзі з посиланням на порушення районним судом норм процесуаль­ного права ставилося питання про скасування даної ухвали. Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 5 ст. 126 ЦПК України позови громадян, що пов'язані із захистом їх прав як споживачів товарів (робіт, послуг), можуть бути подані за їх вибором за місцем свого проживання або за місцем знаходження відповідача. Вимоги позивача грунтуються на Законі України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч. З ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі за своїм вибором подають позови до суду за місцем свого проживання або за місцезнаходженням відповідача. Позов заявлений за місцем проживання позивача. За таких обставин ухвала районного суду як постановлена з порушенням норм процесуального права підлягає скасуванню, а апеляційна скарга — задоволенню .

Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди (ч. 6 ст. 110 ЦПК).

Так, Дзержинським районним судом м. Харкова від 09.12.2005 р. була повернута позовна заява М. до Л. про відшкодування майнової шкоди і останньому запропоновано звернутися за підсудністю до Мос-

¹ Юрид. вісн. України. - 2004. - № 40. - С. 14

.ковського районного суду м. Харкова. Не погодившись з ухвалою, М. подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу скасувати, посилаючись на те, що відповідно до вимог п. 6 ст. 110 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди. Судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких під­став. Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09.12.2005 р. позовна заява була повер­нута М. і роз'яснено право на звернення за підсудністю до Москов­ського районного суду у зв'язку з тим, що позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання. Судова колегія не може погодитися з висновками суду, оскільки з позовної заяви вбачається, що відповідач JI. проживає у Комінтернівському районі. Позивач про­живає у Дзержинському районі, а дорожньо-транспортна пригода сталася у Дзержинському районі. Крім того, відповідно до п. 6 ст. 110 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізич­них або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем за­вдання шкоди. Позов було пред'явлено за місцем завдання шкоди, тому суд необгрунтовано повернув позовну заяву позивачу із зазначених в ухвалі підстав. За таких обставин апеляційну скаргу М. було задо­волено. Ухвала судді Дзержинського районного суду м. Харкова від

2005. р. скасована, а справа направлена до того ж суду для вирі­шення питання про відкриття провадження у справі .

Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юри­дичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (ч. 7 ст. 110 ЦПК). При цьому відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представ­ництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташова­ний поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного держав­ного реєстру (ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб-підприємців). Місцезнаходження філіїта представництва визначається на підставі положення, відповідно до якого вона діє.

Позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце вико­нання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. 110 ЦПК). При цьому під місцем виконання договору слід розуміти відповідно до ст. 532 ЦК місце, зазначене в договорі. Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, місцем ви­конання вважається:

• за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місце­знаходженням цього майна;

• за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент ви­никнення зобов'язання;

• за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконан­ня зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і спові­стив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на креди­тора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

• за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнахо­дженням) боржника.

Правила альтернативної підсудності не поширюються на випадки, коли мова йде про позови до перевізників, що випливають із договорів перевезення. У такому випадку застосовуються правила виключної підсудності (ч. 4 ст. 114 ЦПК).

Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебу­вання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем про­живання або перебування чи постійного його заняття (роботи) (ч. 9 ст. 110 ЦПК). При цьому відповідно до абз. 4 ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від

2003. р. № 1382-ІУ місцем перебування є адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Місце постійного заняття (роботи) визна­чається місцезнаходженням юридичної особи або фізичної особи- підприємця, з яким відповідач уклав трудовий договір.

Якщо відповідач не має в Україні місця проживання чи перебування, то позови до нього можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні (ч. 10 ст. 110 ЦПК). Місцезнаходження майна та останнє відоме зареєстроване місце проживання чи перебування відпо­відача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися за місцем знаходження судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. 11 ст. 110 ЦПК).

Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягнення за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання (ч. 12 ст. 110 ЦПК).

Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територі­альних органів (ч. 13 ст. 110 ЦПК).

Слід зазначити, що цивільне процесуальне законодавство до вне­сення до нього змін Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-У1 передбачало існування договірної під­судності, тобто підсудності, що визначалася угодою між сторонами. її правила закріплювалися у ст. 112 ЦПК і надавали сторонам можливість самостійно визначити підсудність їх справи, тобто місцевий суд, в яко­му максимально зручно для сторін можна було б розглянути їх спір. Однак вищезазначена норма була виключена Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-УІ.

Певною мірою нині діюча редакція ч. 2 ст. 110 ЦПК дає можливість зробити висновок, що у справах про розірвання шлюбу може застосо­вуватися договірна підсудність, тобто подружжя може визначити міс­цевий суд, який буде розглядати їх справу. Однак при цьому закон обмежує право вибору сторін, чітко вказуючи, між якими судами вони мають право обирати. Так, за домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. Ніякий інший суд вони не мають права визначати. Таким чином, у ч. 2 ст. 110 ЦПК спостерігається поєднання двох видів підсудності: договірної та альтернативної.

Закон чітко не вказує строк, протягом якого подружжя повинно домовитися про підсудність їх спору. Однак це повинно бути до пред'явлення позивачем позову до суду. Крім того, така домовленість має бути досягнута у письмовій формі.

Встановлена договірна підсудність є обов'язковою для сторін. Тому, якщо позивач пред'явить вимогу до якого-небудь іншого суду, що не зазначений у договорі, відповідач вправі оскаржувати ухвалу про від­криття провадження у справі згідно з п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК.

Підсудністькількох вимог, пов'язаних між собою, — підсудність, за якої місце розгляду одного позову залежить від місця розгляду ін­шого. Правила даного виду підсудності передбачені в ст. 113 ЦПК. Така підсудність створює умови для найбільш повного з'ясування дійсних правовідносин сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу як суду, так і учасників цивільного процесу внаслідок зосере­дження доказового матеріалу в одному суді.

Відповідно до ч. 1 ст. 113 ЦПК позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. У даному випадку законодавець передбачив певною мірою альтернативний вид підсудності, відповідно до якого позивач має пра­во обирати з декількох суд, до якого йому зручніше звернутися.

Так, ухвалою районного суду від 12.12.2005 р. повернуто для по­дання до належного суду заяву банку в особі філії Київського регіо­нального управління про видачу судового наказу про стягнення з М. К., ТОВ 3178,27 грн боргу. Повертаючи заяву банку в особі філії Ки­ївського регіонального управління про видачу судового наказу про стягнення з М. К. та ТОВ 3178,27 грн боргу, суддя районного суду ви­ходив із того, що М. К. проживає у смт ... Черкаської області, а фак­тичним місцезнаходженням ТОВ є м. Львів. У поданій апеляційній скарзі банк в особі філії Київського регіонального управління просив скасувати ухвалу суду першої інстанції, а заяву передати для розгляду по суті до того самого суду. Заявник зазначав, що суддя, повертаючи заяву для подачі до належного суду, не звернула уваги, що один із боржників, а саме ТОВ, зареєстровано в ... районі м. Києва, що свід­чить про те, що заявник має право для звернення із заявою про видачу судового наказу до ... районного суду м. Києва. 22.02.2006 р. колегія судців судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Киє­ва дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Встановлено, і це зазначено в заяві про видачу судового наказу, що

місцем проживання М. К. є смт ... Черкаської області, а місцезнахо­дженням ТОВ є вул. ...ум. Києві. Статтею 113 ЦПК передбачено, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різ­них місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходжен­ням одного з відповідачів за вибором позивача. З долучених до справи витягів з Установчого договору ТОВ, Статуту ТОВ та довідки з Єди­ного державного реєстру підприємств та організацій України вбача­ється, що місцезнаходженням ТОВ є що за територіально- адміністративним поділом належить до ... району м. Києва. За таких обставин банк в особі філії Київського регіонального управління мав право подати заяву про видачу судового наказу в даній справі як за місцем проживання М. К., так і за місцезнаходженням ТОВ до ... ра­йонного суду .

Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду, який відкрив провадження у справі відносно первісного позову (ч. 2 ст. 113 ЦПК), тобто підсудність зустрічного позову визначається під­судністю первісного позову.

У цьому контексті виникає питання щодо підсудності позову про поділ майна подружжя, до складу якого входить нерухоме майно, якщо такий позов подається як зустрічний. В даному випадку виникає кон­флікт двох правил підсудності: підсудності кількох вимог, пов'язаних між собою, та виключної (п. 1 ст. 114 ЦПК).

У свій час роз'яснення з цього питання дав Пленум Верховного Суду СРСР, який зазначив, що якщо вимогу щодо розподілу будови між подружжям заявлено одним з подружжя до іншого у справі про розірвання шлюбу, то вона розглядається судом, що прийняв справу до свого провадження . Таким чином, уявляється, що вимога про розподіл спільно нажитого майна подружжя як зустрічний позов не підпоряд­ковується правилам виключної підсудності і має пред'являтися до суду за місцем розгляду первісного позову.

Правила підсудності кількох вимог, пов'язаних між собою, поши­рюються і на позови третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК треті особи, які заявляють вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін.

1. Юрид. вісн. України. - 2006. -№ 23. - С. 14.

2

О применении процессуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции [Текст] : Постановление Пленума Верхов. Суда СССР от 01.12.83 г. № 10 // Бюл. Верхов. Суда СССР. - 1983. - № 6. - С. 18.

Виключна підсудність — підсудність, за якої позов підлягає роз­гляду в суді, чітко визначеному в ЦПК, а саме у ст. 114 ЦПК.

При конкуренції даного виду підсудності з іншими видами під­судності перевага завжди надається виключній підсудності.

Відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або його основної частини. При цьому згідно з ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, перемі­щення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Словосполучення «з приводу» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності мають поширюватися на будь-які спори, в яких об'єктом спірного матеріального правовідношення є не­рухоме майно, у тому числі про визнання права власності, права ко­ристування, про виділ частки, встановлення порядку користування, витребування нерухомого майна з чужого незаконного користування, усунення недоліків за договором будівельного підряду та ін.

Так, Р. та інші звернулися до суду з позовом до ТОВ «Україночка», управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради, 3-тя особа — ТОВ «Грація», про поновлення порушеного права на оренду та приватизацію нежилого приміщення, визнання недійсними договорів оренди та купівлі. Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 11.11.2005 р. позовна заява повернута їм у зв'язку із непідсудністю справи даному суду. На вказану ухвалу суду позивачами подано апеляційну скаргу, у якій поставлене питання про скасування ухвали суду, оскільки суд помилково дійшов висновку, що спір виник не з приводу нерухомого майна. Насправді ж спір виник саме з при­воду нерухомого майна, оскільки порушене право позивачів на при­ватизацію нежитлового приміщення. Судова колегія судової палати по цивільних справах апеляційного суду Харківської області ухвалою від

2006. р. ухвалу судді Жовтневого суду скасувала, оскільки остан­ня винесена з порушенням норм процесуального закону. З позовної заяви вбачається, що позивачами заявлені вимоги про поновлення по­рушеного права на приватизацію нежитлового приміщення, розташо­ваного в Жовтневому районі м. Харкова. Також позивачі вимагають визнати недійсними договори оренди та купівлі-продажу вказаного приміщення. З урахуванням наведеного суддя безпідставно дійшов висновку, що позовна заява не містить вимог з приводу нерухомого майна. На підставі зазначеного судова колегія скасувала ухвалу судді першої інстанції і повернула справу до того ж суду .

У разі якщо нерухоме майно одночасно знаходиться на території, що підпадає під юрисдикцію різних судів, право вибору суду належить позивачу.

Позови про зняття арешту з майна пред'являються за місце­знаходженням цього майна або основної його частини (ч. 2 ст. 114 ЦПК). Особливості розгляду даної категорії справ визначаються По­становою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27.08.1976 р. із наступ­ними змінами та доповненнями.

Якщо кредитори спадкодавця пред'являють позови до спадкоємців ще до прийняття спадщини, то позови підсудні судові за місцем знаходження спадкового майна або основної його частини (ч. З ст. 114 ЦПК).

Відповідно до ч. З, ч. 4 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживає разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважаєть­ся таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна осо­ба, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не відмовилися від її прий­няття. Частина 1 ст. 1269 ЦК України передбачає, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної кон­тори заяву про прийняття спадщини. Таким чином, якщо після смерті спадкодавця у складі спадкоємців є особи, які проживали разом зі спад­кодавцем на час відкриття спадщини, малолітні, неповнолітні, недіє­здатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, які не відмовилися від прийняття спадщини, а також особи, які подали заяви про прийняття спадщини, позови кредиторів пред'являються за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК.

Частина 4 ст. 114 ЦПК передбачає, що позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, по­шти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника. При цьому правила виключної підсудності застосовуються лише при сукупності 2-х умов: позов повинен подаватися до перевізника та вказаний позов повинен бути пов'язаний з договором перевезення вантажу, пасажирів, багажу та пошти. Наведена стаття не може поширюватися на відноси­ни, пов'язані з договорами перевезення трубопровідним транспортом, оскільки спори, що виникають з цих відносин, мають розглядатися господарськими судами.

Слід відмітити, що саме по собі наведене правило щодо виключної підсудності збігається з правилом загальної територіальної підсуднос­ті (ч. 2 ст. 109 ЦПК). Необхідність же такого дублювання викликана тим, що законодавець виключає можливість застосування до вказаних позовів правил інших видів підсудності.

У разі якщо позов подається до перевізника, однак, не пов'язаний з договором перевезення, можуть застосовуватися правила загальної, альтернативної чи договірної підсудності.