3.3. Класична етика

Демокріт

Етика Демокрита представляє собою свого роду феноменологію античного моральної свідомості, яке у своїх реальних проявах було значно багатшим, еклектичним, диференційованим і суперечливим, ніж воно постає в тих чи інших філософських теоріях.Отсюда - її безсистемність, велика кількість взаємовиключних тверджень

Етика Демокрита досить чітко розчленовується на вчення про вищу мету і вчення про чесноти як шляху до неї, що більше, ніж на два тисячоліття стало принципом побудови цієї галузі філософського знання.

Платон

Індивідуальна етика Платона, яка є етикою самовдосконалення, самозвеличення особистості, доповнюється у нього соціальної етикою, в основі якої лежить принцип безумовного підпорядкування громадян інтересам держави. Платон вперше дав свідоме ідеалістичне обгрунтування моралі і тим самим світоглядно закріпив моралістичний підхід до дійсності, що виходить з первинності моральних мотивів по відношенню до всіх інших мотивів поведінки людини.

Аристотель

Аристотель завершив процес становлення етики і визначив її місце в загальній структурі філософського знання як практичної філософії. Він розірвав пуповину, що зв'язувала етику з метафізикою, показавши тим самим, що як би етика ні продовжувала онтологічну предзаданность дій, у своєму власному змісті вона починається там, де мають місце дії, які випадають з цієї предзаданності, і яким притаманний індивідуально-відповідальний характер. Етику цікавлять питання чесноти, а не істини, як би близько між собою ці поняття ні стикалися. Аристотель відірвав етику від метафізики не в тому сенсі, що він заперечував метафізичні підстави людської поведінки (їх він, бути може, позначив навіть більш конкретно, ніж Платон). Він розвів їх як філософські дисципліни і чітко позначив власний предмет кожної з них. На відміну від Сократа Аристотель вважав, що ніяка наука заздалегідь не може сказати людині, яка бажає прожити гідне життя, що йому робити в тій чи іншій ситуації. На відміну від Платона він розглядав фактичне благо людини саме по собі, поза співвіднесеності з небесною перспективою (хоча і не обрубував повністю цю перспективу), вважаючи його найвищою можливістю, цілком гідною філософської санкції.

Загадка трьох етик Арістотеля є в історії філософії єдиною у своєму роді і не має загальновизнаного пояснення. У всіх трьох роботах з тим або іншим ступенем повноти викладається одна і та ж етична концепція. Можна, отже, говорити про трьох редакціях однієї і тієї ж етики, існування яких, швидше за все, пов'язано з викладацькою практикою Аристотеля.

Аристотель дав етики її ім'я. Саме слово "етика" утворено Аристотелем і введено їм як термін, що позначає певну галузь знання.

2. Елліністичні школи етики

Філософія епохи еллінізму, як відомо, знову звертається до вивчення природи, відроджуючи натурфілософські концепції VI-V ст. до н. е.. Цей поворот на перший погляд виглядає як повернення назад, відмова від софістики-сократической зосередженості на людині. Але тільки на перший погляд. Насправді ж мова йшла про поглиблення, кажучи точніше, про збереження, порятунку в нових умовах уявлення про людину як переважному і найбільш гідному предметі філософії і, зокрема, якщо мати на увазі мораль, як про самозаконодательном, самоценном істоту. Джерела чесноти, а тим самим і шлях до вічного блаженства передбачалося знайти в самому собі, надрах власного духу. Людина, образ якого малюють філософи, знає або відчуває, що він знаходиться всередині космосу, співпричетний йому і навіть у примхливими і в прагненні до ізоляції від світу він повинен мати нитку, яка зв'язує його із всесвітом, подібно до того, як акробат, що здійснює смертельні трюки, прив'язаний до куполу цирку. Так як поліс вже не міг бути опорою свободи і щастя людини, філософи знов звернулися до природи, щоб знайти цю опору там. Звідси очевидна ціннісна заданість їх підходу до природи: вони не виводили з природи норму людського життя, а, навпаки, саму природу тлумачили так, щоб можна було в ній самій знайти обгрунтування внутрішньої свободи і самодостатності людини.

Своєрідність філософії та етики даної епохи втілилася в школах Епікура, стоїцизму, скептицизму.

Епікур

Епікур (340-270 до н.е.) вважав, що рішення етичної проблеми укладено у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є добрими. У щасливих людей немає ні потреби, ні приводу сваритися між собою - такий моральний пафос вчення Епікура

Ідеал Епікура - незалежність індивіда від світу, вірніше, та безтурботність, той внутрішній спокій, свобода, які панують у хід та результат цієї незалежності. Основними джерелами етики Епікура є його лист якомусь Меньок, в якому він викладає свої основні етичні ідеї; двоє зборів коротких висловів; нарис життя і творчості Епікура в історико-філософському творі Діоген Лаертський "Про життя, навчаннях і висловах знаменитих філософів".

Стоїцизм

Іншою найважливішою школою епохи еллінізму, яка етизірованній філософію, перенесла її на римську грунт і протягом майже трьохсот років служила чи не основним джерелом світоглядного натхнення римської еліти, був стоїцизм. На відміну від епікуреїзму, який бачив мету людини в незалежності від природи та суспільства, у свободі, яка розумілася суто негативно - як відхилення від світу, стоїцизм бачить вищий сенс людського існування в житті, узгодженої з природою. Природа, як її розуміють стоїки, не знає ніяких провалів, винятків. У ній панує необхідність. Людина також включено до її рівний хід. З жорсткого ходу природних подій не можна вирватися ні за яких обставин. Тому вища мудрість полягає в тому, щоб повністю, не тільки фізично, а й душевно, йти назустріч природної необхідності. Невідворотне виступає як належне - така основна думка етики стоїцизму

Скептицизм

Скептики заперечують саму можливість існування науки життя, орієнтує в питаннях добра і зла. Якщо допустити її існування, міркують вони, то дана наука, тобто розум, буде або відрізнятися від досліджуваних нею благ, або збігатися з ними.

Антична етика в особі Семи мудреців починає з того, що висуває розум як гарантії морального способу дій і виставляє в якості ідеалу особистість, приборкувати, що приборкують свої схильності. Вона в особі скептиків завершується тим, що повністю дискредитує моральну роль розуму і як ідеал висуває індивіда, абсолютно вільного від сковуючого впливу думок, уяви. Тоді, коли етика стояла на точці зору полісної моралі, обгрунтовувала примат суспільного інтересу над індивідуальним, вона зводила чеснота до розумності. Тоді ж, коли етика розуміє щастя як свободу від пут регламентує розуму, вона розглядає індивіда ізольованим від суспільства.

Неоплатомізм

Ідеалістичний напрям античної філософії, систематизовані вчення Платона з ідеями Арістотеля, неопіфогорізма. У центрі - вчення про сверсущем єдиному будову буття, розроблене Плотіном і завершене Проклом.

Евдемонізм

Етичне спрямування, яка вважає щастя, блаженство найвищою метою людського життя. Один з основних принципів етики, тісно пов'язаний з ідеєю внутрішньої свободи особистості, її незалежності від зовнішнього світу.

Гедонізм

Напрям в етиці, яка затверджує насолоду, задоволення як вищу мету і основний мотив людської поведінки.