Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

12.1. Особливості проведення політики «воєнного комунізму» і неп в Україні

12. 2. Повоєнна відбудова і господарський розвиток України в 50-80-ті роки хх ст.

12.3. Особливості розвитку радянської економічної теорії

Ключові слова: політика «воєнного комунізму», нова економічна політика (НЕП), концесія, індустріалізація, п’ятирічка, колективізація.

12.1. Особливості проведення політики «воєнного комунізму» і неп в Україні.

Прийшовши до в лади в Україні більшовики стали проводити сувору економічну політику, що отримала назву «воєнний комунізм». Дана політика базувалася на надмірній централізації управління народним господарством і адміністративно-командних методах керівництва економікою, вона відкидала ринкові відносини, виключала можливість використання товарно-грошових відносин. Основними причинами проведення такої політики були спочатку потреби громадянської війни, а потім необхідність виходу з кризи і розрухи та суб’єктивне бажання скоріше перейти до комуністичних принципів виробництва та розподілу.

Основними напрямками політики «воєнного комунізму» були наступні:

- націоналізація всієї землі, промислових підприємств, торгівлі;

- примусова мобілізацію;

- централізований розподіл сировини і готової продукції.

Націоналізація і розподіл землі відбувалися на основі дії Закону «Про соціалізацію землі» від 27 січня 1918 р. Земля була передана волосним і повітним радам селянських депутатів, які мали право розподіляти її. Так у 1917-1919 р.р. землю отримали більше 6 млн. селян. Їх звільнили від орендної плати і від виплати боргів Селянському банку. В результаті такої реформи змінилася соціальна структура села: скоротилася кількість заможних селян з 15 до 5 %, зросла кількість середняків з 20 до 60% і скоротилася кількість бідних з 65 до 35 %. [1, с.306]

Важливу роль у формуванні економічної політики «воєнного комунізму» відігравало введення продовольчої диктатури. 26 січня 1919 року було встановлено державну монополію на хліб, цукор, сіль, гас. А 5 лютого 1919 р. був прийнятий декрет «Про вилучення хлібних лишків». Одночасно, незважаючи на інфляцію, встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів.

У квітні 1919 р. був прийнятий декрет «Про продрозверстку», який передбачав обов’язкове вилучення лишків продовольчих товарів, зерна на насіння та зернового фуражу причому фактично без компенсації промисловими товарами. Попервах розмір лишків визначався потребами селян, а потім потребами держави. Вилученням лишків займалися продовольчі загони і комітети бідноти. Так у 1919 р. було заготовлено 10,5 млн. пудів зерна, а на кінець 1920 р., завдяки тому що продрозверсткою було охоплено більшу кількість районів, 71,5 млн. пудів. [2, с.610] Такі заходи позбавляли селян матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, що сприяло зниженню рівня сільськогосподарського виробництва; сприяли посиленню соціальної напруги на селі, яка переросла в широкий повстанський рух.

Наряду з сільським господарством відбувалися зміни також і у промисловості. Спочатку відбувалася націоналізація великих заводів воєнного призначення, що мали загальнодержавне значення. А потім відбувалася прискореними темпами націоналізація середніх і малих підприємств, які передавалися Раднаргоспам. В цей же час поступово складається система главків, що забезпечували жорстку централізацію управління. Так на кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. [1, с.611] Всі ці дії уряду, а також впровадження принципу «зрівнялівки» в заробітній платі робітників призвели до скорочення промислового виробництва.

Ще одним важливим напрямком політики «воєнного комунізму» було впровадження загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. була створена Українська трудова армія, завданням якої було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. На кінець 1920 p. трудова армія налічувала ЗО тис. чол. і лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів. [2, с.612]

У листопаді 1918 р. було введено заборону вільної торгівлі, що сприяло переходу до товарообміну.

Скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва, заборона вільної торгівлі і обмеження товарообороту,що спричинили дії радянського уряду, зумовили введення карткової системи розподілу продуктів та знецінення карбованця. Для покриття державних витрат уряд вдався до емісії паперових грошей, які ще в більшій мірі втрачали свою цінність. Внаслідок цього роль грошей почали виконувати різні дефіцитні товари, такі як мило, сірники, сіль, цукор тощо. Таким чином, інфляція сприяла згортанню товарно-грошових відносин та посилювала процес натуралізації господарських відносин.

Великі економічні втрати, яких Україна зазнала внаслідок Першої світової війни, а потім і громадянської, ще більше зросли в період проведення політики «воєнного комунізму». Країна опинилася в глибокій економічній кризі: промислове виробництво скоротилося на 90 %, посівні площі зменшилися на 25 %, а збір зерна – біль ніж на 30% від рівня 1913 р. Внаслідок проведення політики продрозверстки в Україні у 1921 – 1923 р.р. спалахнув голод, від якого постраждало біля 1 млн. чол.. [3, с. 77-78]

Таким чином, загальна економічна криза та обумовлена нею соціально-політична напруга змусили уряд перейти до нової економічної політики (НЕП). Рішення про перехід до НЕПу було прийнято 27 березня 1921 р. на Х з’їзді РКП(б).

На відміну від політики «воєнного комунізму» НЕП базувався на економічних методах управління економікою і передбачав формування ринку і ринкових відносин, яке відбувалося по наступним напрямкам:

1. відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного і приватнокапіталістичного господарства;

2. впровадження ринкових відносин в державному секторі економіки;

3. формування інфраструктури ринку.

Основні заходи, які проводилися в рамках нової економічної політики представлені на рис. 12.1.

Сфери використання	Основні складові нової економічної політики
промисловість	- денаціоналізація дрібних ремісничих майстерень, середніх підприємств, які повернули колишнім власникам; - надання в оренду організаціям (кооперативам, артілям) і приватним особам дрібних і середніх підприємств, а також засобів виробництва; - створення концесій (змішаних підприємств із залученням коштів держави та іноземних фірм); - децентралізація управління, перевід державних підприємств на госпрозрахунок; - створення трестів (шляхом об’єднання підприємств), які отримали самостійність в області постачання виробництва і збуту виробленої продукції, їх діяльність базувалася на госпрозрахунку, самоокупованності і самофінансуванні і одним з важливих завдань було отримання прибутку; - ліквідація «зрівнялівки» у заробітній платі; - відміна загальної трудової повинності; - розвиток промислової кооперації.
сільське господарство	- надання в оренду землі і сільськогосподарської техніки; - введення продподатку (замість продрозверстки), який доводився до селянина напередодні посівної і спочатку мав натуральну форму, а згодом отримав грошову форму; - відновлення вільної торгівлі надлишками сільськогосподарської продукції, що сприяло підвищенню зацікавленості селян у збільшенні сільськогосподарського виробництва; - розвиток сільськогосподарської кооперації; у лютому 1923 р. створено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар», що здійснювала позиково-продовольчі операції на селі.
торгівля, розподіл та фінанси	- відміна заборони на вільну торгівлю, розвиток державної, кооперативної і приватної торгівлі, а також товарних бірж; - відміна карткової системи; - проведення грошової реформи (1922-1924 р.р.), що призвела до появи конвертованої валюти – червонця і створення єдиної грошової системи; регулювання грошового обігу здійснював Державний банк – єдиний емісійний банк країни; - відновлення банківсько-кредитної системи: стали діяти банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення, поширилася кредитна кооперація; - розвиток бірж праці, які регулювали ринок робочої сили і забезпечували зайнятість, а також надавали матеріальну і трудову допомогу безробітним; - податкова реформа, у відповідності до якої основним джерелом дохідності держбюджету стали підприємства та було введено декілька непрямих податків на сірники, спиртні напої, тютюн та інш.

Рис. 12.1: Основні складові нової економічної політики

Але з переходом до НЕПу, з одного боку, йшов процес розвитку ринкових відносин, а, з іншого – процес розгортання планового господарства. У кінці 1921 року було створено Держплан України, діяльність якого була направлена на забезпечення взаємодії плану і ринку. А до середини 20-х років в Україні була створена вже ціла система планових органів, яка наряду з Держпланом включала відомчі і територіальні планові органи, такі як планові комісії наркоматів та відомств, округові планові комісії. Основним завданням Держплану було систематичне вивчення поточної ринкової кон’юнктури та визначення заходів впливу на ринкові відносини. Таким чином економічна система НЕПу забезпечувала взаємодію ринку і держави (через план).

Проведення нової економічної політики в Україні сприяло зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва, пожвавленню торгівлі і товарообміну, створенню бездефіцитного держбюджету, зупиненню інфляції та стабілізації грошового обігу, підвищенню життєвого рівня населення.

Але, не зважаючи на такі позитивні результати НЕП не відповідала більшовицькій ідеології. В кінці 20- х років нову економічну політику було згорнуто. Приводом для такого рішення стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 р.р. В результаті до тих селян, які не хотіли продавати зерно державі за заниженим цінам були застосовані адміністративні заходи. Таким чином, це стало початком формування командно-адміністративної системи управління економікою.

В 20-ті роки СРСР, й зокрема Україна, все ж таки залишалися аграрно-індустріальними і їх економіка потребували технічної і технологічної модернізації, тому створення сучасної промисловості, модернізація сільськогосподарського виробництва були об’єктивною необхідністю. Курс на індустріалізацію було офіційно проголошено у 1925 р., в рамках якого передбачалося перетворення держави в розвинуту промислову країну, що не ввозить машини і устаткування, а виробляє їх сама. Тому розпочалася індустріалізація з галузей важкої промисловості. Для проведення індустріалізації необхідні були фінансові ресурси, яких через відсутність внутрішнього капіталонагромадження і неможливості одержання іноземних позик в країні не було. Тому швидкий розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок перекачування в неї коштів, які накопичилися в інших галузях. Серед основних джерел індустріалізації слід назвати наступні (див. рис. 12.2):

Основні джерела індустріалізації	націоналізація промисловості
	податкова система, зокрема збільшення прямих і непрямих податків
	конфіскація церковного і монастирського майна
	використання трудового ентузіазму робітників та примусової праці політичних в’язнів
	колективізація сільського господарства
	зовнішня торгівля

Рис. 12.2: Основні джерела індустріалізації

У 1927 році було затверджено перший п’ятирічний план (1928 – 1932 р.), в якому передбачалося прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського господарства і підвищення рівня життя населення.

У рамках першої п’ятирічки передбачалося побудувати 400 нових підприємств і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. Серед таких новобудов можна назвати Зуївську і Штерівську електростанції, Дніпрогес (1932 p.) В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі. Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Досить значними темпами розвивалося і машинобудування: з жовтня 1931 p. почав випускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ); було побудовано Краматорський машинобудівний завод; були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. У 1928—1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. Розпочав виробничу діяльність Херсонський консервний завод. Було збудовано трикотажні фабрики в Одесі, Києві, Харкові. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку. [4, с. 172]

Але у зв’язку з тим, що з моменту прийняття в план вносилися багаточисельні корективи з метою збільшення його показників, перша п’ятирічка не була виконана.

У 1929 році відбулося повернення до карткової системи, що сприяло занепаду приватної торгівлі. До 1930 р. було ліквідовано більшість концесій, скасовані товарні біржі та ярмарки, припинилася діяльність приватних і змішаних акціонерних товариств, товариств взаємного кредиту. До осені 1931 р. була ліквідована і приватна промисловість. [4, с. 186] Таким чином, в цей період впроваджується новий господарський механізм, заснований на високому рівні централізації управління народним господарством.

Перший п’ятирічний план став першим кроком до суцільної колективізації, за яким колективізації підлягало 30% селянських господарств. Але хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 стала поштовхом для прискорення цього процесу. Восени1929 р. було прийнято рішення про прискорені темпи колективізації сільського господарства в Україні. Офіційно колективізація була добровільною справою, але проводилася насильницькими методами, тому що більшість селян не бажали передавати своє майно у суспільну власність. Основною формою об’єднання селян були сільськогосподарські артілі, які пізніше отримали назву «колгоспи». Колгоспи були проголошені соціалістичними господарством, ціни на продукцію яких встановлювала держава. Вони також «зверху» отримували план здачі продовольства державі. Заробітна плата колгоспникам нараховувалася у вигляді трудоднів за залишковим принципом, але у зв’язку з тим, що частенько після планової здачі хліба не було чим отоварити зароблені трудодні, то вони працювали фактично задарма. Поряд з колгоспами розвивалися радгоспи (радянські господарства) – сільськогосподарські підприємства, які належали державі.

Колективізація завершилася у 1937 р., колгоспи України об’єднали 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. [4,с. 172]

Форсовані темпи суцільної колективізації, здійснюваної адміністративними методами, спричинили дезорганізацію і вповзання аграрного сектора у кризу. Наслідком таких дій став голодомор 1932-1933 рр., від якого в Україні, за різними оцінками, померло від 3,5 до 10 млн. чоловік. [2, с. 365] [1,с. 314]

Друга п’ятирічка (1933 – 1937) також відзначалася наявністю нереальних, економічно необґрунтованих завдань. Основним завданням цієї п’ятирічки було завершення технічної реконструкції народного господарства (яка була розпочата в період першої п’ятирічки): необхідно було створити новітню технічну базу для всіх галузей, освоїти нову техніку і нові виробництва. В другій п'ятирічці почали випускати гусеничні трактори. В1933 р. на Макіївському металургійному заводі було введено в дію перший блюмінг. Кардинально змінилося співвідношення між великою і дрібною промисловістю. Так, питома вага великої промисловості України за валовою продукцією з 68,7 % у 1925-1926 господарському році зросла до 92,5 % у 1938 р., а за чисельністю робітників – відповідно з 43,2 до 80% [5, c. 320-321]. Слід зазначити, що вже в роки перших п’ятирічок закладувався структурний дисбаланс у економічному розвитку країни: так, надаючи особливу увагу розвиткові галузей, що виробляли засоби виробництва, майже не зверталася увага на галузі, що займалися виробництвом предметів споживання. Отже добробут людей майже не зростав

Третя п’ятирічка була запланована на 1938 – 1942 р.р., але, розпочавшись, по причині війни не була завершена. Основним завданням цієї п’ятирічка було випередження капіталістичних країн в економічному розвитку, зокрема за обсягом виробництва продукції на душу населення.

Слід зазначити, що напередодні німецько-радянської війни зростало промислове та сільськогосподарське виробництво. Так якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %. Сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 р. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення: реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 %. [2, c. 648].

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період знаходилися в управлінні Польщі, Румунії та Чехословаччини, які свідомо гальмували їх економічний розвиток. Українське населення потерпаючи від національного і соціального гніту, долаючи неймовірні труднощі, організовувало десятки споживчо-закупівельних, фінансово-кредитних, страхових, торгових та інших кооперацій. Для Польщі, Румунії та Чехословаччини західноукраїнські землі були здебільшого сировинним придатком, а ті фабрики і заводи, що будувалися в основному займалися переробкою сільськогосподарської продукції. Слід зазначити, що найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно пов’язані з коопераціями.

1 вересня 1939 р. західноукраїнські землі опинилися у полум’ї Другої світової війни. Згідно пакту Молотова - Ріббентропа СРСР зайняв західноукраїнські землі. На Західній Україні нова влада почала проводити таку ж саму політику як і на Східній: ліквідацію старої системи управління, націоналізацію підприємств і землі, колективізацію (вже у 1940 р. з’явилися перші колгоспи), індустріалізацію, вкладаючи значні кошти в реконструкцію промисловості. Але закінчити розпочаті дії радянській владі не вдалося.

У червні 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. З початком війни українське господарство було переорієнтовано на потреби оборони, почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників, інженерно-технічного персоналу, вчених. Всього з України в інші регіони СРСР було вивезено майже 1 тис. заводів і понад 4 млн. людей. [5, c. 221] Те що не могли евакуювати нищили: промислові підприємства, шахти, залізничні шляхи, телеграфні лінії, худобу, сільськогосподарські знаряддя, врожаї зернових, які не було можливості зібрати, тощо.