1.3 Екологічний контроль ґрунтів

Екологічний контроль ґрунтів - це регламентована природоохоронним законодавством діяльність державних органів і спеціалізованих формувань, а також суспільних екологічних об'єднань, направлена на здійснення спостереження і перевірки, дотримання державою і його органами, юридичними і фізичними особами вимог екологічного законодавства і застосування попереджувальних заходів екологічних порушень.

По суб'єктивному складу екологічний контроль грунтів поділяється на: державний, міжгосподарський, внутрішньогосподарський.

По об'єктивному складу екологічний контроль грунтів може бути природоохоронним (тобто направленим на перевірку реалізації екологічних програм стану навколишнього природного середовища, дотримання вимог і екологічних нормативів і т.д.) і антропогенним (тобто направленим на дотримання екологічних нормативів, що впливають на життя і здоров'я людей, стан захворюваності населення від повітряних природних і антропогенних чинників, на захист екологічних прав і свобод громадян).

Державний екологічний контроль грунтів може бути загальним і спеціальним.

Методами екологічного контролю є: нагляд, спостереження, інспекція, перевірка, обстеження, аналіз, прогнозування та ін.

Стадіями контролю є:

Вибір об'єкту контролю;

Проведення контрольних дій (аудит, аналіз);

Узагальнення отриманої інформації;

Ухвалення рішення про заходи реагування;

Визначення комплексу заходів реагування;

В організаційні форми екологічного контролю ґрунтів входять: екологічний аудит, екологічний моніторинг, екологічна експертиза, екологічне інспектування і екологічна паспортизація. Що стосується системи спостереження за станом навколишнього природного середовища (екологічний моніторинг) проблема більш-менш вирішується: створюються проекти комплексного екологічного моніторингу, який об’єднує всі існуючі системи спостереження за станом навколишнього природного середовища; організовуються нові пости і станції для фіксації забруднень; створюються фонові станції, які знаходяться на “умовно чистих” місцях, і параметри забруднення яких являються фоновим значенням для розрахунків різних нормативних даних; створені і створюються банки і бази екологічної інформації.

1.4 Юридичні засади здійснення екологічної оцінки

Сучасне екологічне законодавство та його складова система нормативно-правового регулювання у галузі екологічної безпеки перебуває у динамічному розвитку, вдосконаленні, особливо в частині дієвих процедур на стадії запобігання виникнення екологічних ризиків .

Основними орієнтирами екологічної конверсії сільського господарства є:

модернізація діючих екологічно небезпечних підприємств України та їх відповідність стандартам сучасної екологічної експертизи;

планомірна екологізація сільського господарства та обов’язковість екологічної експертизи усіх господарських комплексів;

правова та нормативна база для проведення контролю екологічних експертиз та відповідальність за забруднення довкілля;

відмова країн від технократичного розвитку .

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 6 січня 1997 року, визначає екологічну сферу як складову національної безпеки України та виділяє такі її основні напрями:

а)впровадження і контроль за дотриманням науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля;

б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

є)запобігання і заборона неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів .

Правове регулювання екологічної оцінки здійснюється державними природоресурсними кадастрами.