громадяни України, які працюють за межами України та не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, у якій вони перебувають, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Від сплати страхових внесків звільняються:

• застраховані особи на період відпустки з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки з догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку за медичним висновком;

• застраховані особи в частині отримання допомоги за частковим безробіттям.

Не є платниками страхових внесків особи, які не підлягають страхуванню на випадок безробіття:

• працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію;

• іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні.

Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття встановлюється щорічно Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.

Страхові внески нараховуються:

• для роботодавців – у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, які включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України „Про оплату праці”, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян;

• для найманих працівників – у відсотках до сум оплати праці, які включають основну і додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у т. ч. в натуральній формі), які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян;

• для осіб, які беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття на добровільних засадах забезпечують себе роботою самостійно – у відсотках до сум оподаткованого доходу (прибутку), обчисленого відповідно до чинного законодавства України.

Ставки страхових внесків. Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких Законів України з питань загальнообов’язкового державного соціального страхування», який набрав чинності з 1 березня 2003 р., та Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» встановлено такі розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття:

• для роботодавців – 1,3 % від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці»;

• для найманих працівників – 0,5% суми оплати праці, що включає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у тому числі в натуральній формі);

• для осіб, які добровільно застраховані (фізособи-СПД, самозайняті особи за себе, особи, які виконують роботу за ЦПД) – 1,8 %.

Внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням розроблено відповідно до однойменного Закону України від 18 січня 2001р.

Платники страхових внесків: роботодавці та наймані працівники та інші особи, що перелічені в Законі „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

Страхові внески нараховуються:

• для роботодавців – 1,5 % (з 01.01.2008р.) суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

• для найманих працівників:

0,5 % - для працівників, які мають заробітну плату нижче прожиткового мінімуму;

1 % - для працівників, які мають заробітну плату більше прожиткового мінімуму.

• для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, беруть участь у загальнообов’язковому соціальному страхуванні на добровільних засадах – 3% суми оподаткованого доходу (прибутку).

6. Місцеві податки і збори

Перелік питань до закріплення теми:

1. Дайте визначення терміну «податки».

2. Назвіть основні функції податків.

3. Перелічить принципи побудови системи оподаткування.

4. Наведіть класифікацію податків.

5. Що включає в себе система загальнодержавних податків і зборів?

6. Які податки і збори відносяться до місцевих?

7. Назвіть види непрямих податків, що використовуються в Україні.

8. Акцизний збір, платники податку та об’єкти оподаткування.

9. Який вид податків домінує серед непрямих податків, що надходять до бюджету, його суть?

10. Податок на додану вартість, платники податку та об’єкт оподаткування.

11. Мито, платники податку та об’єкт оподаткування.

12. Які ставки застосовуються при обчисленні акцизного збору, податку на додану вартість, мита?

13. Назвіть прямі податки, що сплачує підприємство.

14. Хто може виступати платником податку на прибуток?

15. Як обчислюється оподатковуваний прибуток?

16. Що включають до складу валового доходу та валових витрат?

17. Який термін сплати податку на прибуток, ставки оподаткування прибутку та пільги за ним?

18. Податок на землю, платники податку, що виступає об’єктом оподаткування?

19. Назвіть види загальнообов’язкового державного соціального страхування.

20. Які відрахування роблять підприємства у державні цільові фонди?

Тести до теми:

1. Приватному підприємцю дозволяється перейти на спрощену систему оподаткування за такого розміру доходу від реалізації:

А) не більше 100 тис. грн;

Б) не більше 500 тис.грн.

В) не більше 1 млн. грн;

Г) не більше 500 євро.

2. Неправильними твердженнями є:

А) основний негативний вплив непрямих податків на фінансово-господарську діяльність підприємств виявляється через зменшення прибутку від реалізації продукції;

Б)до складу валових витрат платників податку на прибуток для обчислення оподатковуваного прибутку не включаються витрати, пов’язані з виплатою дивідендів;

В) комерційні банки і страхові компанії не сплачують комунальний податок;

Г)рішення про форму сплати фіксованого сільськогосподарського податку платник податку приймає самостійно.

3. До місцевих податків і зборів не відносяться:

А) податок з реклами;

Б) комунальний податок;

В) ринковий збір;

Г) збір за проїзд територією прикордонних областей;

Д) збір за геологорозвідувальні роботи;

Е) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг.

4. Ставка податку з власників транспортних засобів залежить :

А) від технічних характеристик транспортних засобів;

Б) під строку експлуатації транспортних засобів;

В) від кількості днів, відпрацьованих транспортними засобами;

Г) від пробігу транспортних засобів.

5. Джерело сплати податку на прибуток - це :

А) валовий прибуток;

Б) фінансовий результат від звичайної діяльності;

В) чистий прибуток;

Г) дохід від реалізації продукції;

Д) валовий дохід мінус валові витрати мінус амортизаційні відрахування.

6. Які з наведених обов'язкових платежів належать до місцевих податків і зборів:

А) податок на землю;

Б) комунальний податок;

В) акцизний збір;

Г) плата за торговий патент;

Д) податок на нерухоме майно.

7. Назвіть показники, які будуть використані для обчислення суми податку на прибуток:

А) сума валових витрат;

Б) чистий прибуток;

В) прибуток від звичайної діяльності до оподаткування;

Г) скоригований валовий дохід;

Д) сума нарахованих амортизаційних відрахувань.

8. Об’єктами оподаткування податком власників транспортних засобів є:

А) мопеди;

Б) вантажівки;

В) башенні крани;

Т) трактори колісні.

9. Ставкою єдиного податку для юридичних осіб – суб’єктів малого підприємництва є:

А) 6% і 10% до суми виручки;

Б) 10% до суми виручки;

В) від 20 до 200 грн. за місяць;

Г) 119 грн. за місяць.

10. Об’єктом оподаткування, що є основою для обчислення єдиного податку суб’єктами малого підприємництва — юридичними особами, визначено :

А) суму виплаченої заробітної плати;

Б) загальний прибуток;

В) собівартість реалізованої продукції;

Г) виручка від реалізації продукції;

Д) середньооблікову чисельність працюючих.

11. Мито - це :

А) непрямий податок, що стягується за товари, які переміщують через митний кордон країни, тобто ввозять, вивозять чи перевозять транзитом;

Б) непрямий податок, що стягується за товари, які ввозять чи вивозять за митний кордон країни;

В) непрямий податок, що стягується за високорентабельні та монопольні товари, що ввозяться чи вивозяться через митний кордон країни;

Г) усі відповіді правильні.

Тема 6. Оборотні кошти підприємства

1. Суть оборотних коштів (активів), основи їх організації

2. Необхідність та методи визначення потреби в оборотних коштах

3. Нормування оборотних коштів

4. Джерела формування оборотних коштів

5. Показники ефективності використання оборотних коштів

1. Суть оборотних коштів (активів), основи їх організації

Як відомо, створення та реалізація продукції здійснюється в процесі виробництва при поєднанні основних виробничих фондів, оборотних фондів і самої праці.

На відміну від основних фондів оборотні фонди мають слідуючи ознаки:

• споживаються в одному виробничому циклі;

• їхня вартість повністю переноситься на вартість виготовленої продукції;

• під час виробництва втрачається їх матеріально-речова форма.

За умов товарно-грошових відносин запаси предметів праці виступають, з одного боку, як сукупність матеріальних цінностей, з іншого - як втілення витрат суспільної праці у вартості фондів: виробничих і фондів обігу.

Мал. 6.1. Склад і розміщення оборотних коштів

Таким чином сукупність грошових коштів, авансованих для створення запасів оборотних виробничих фондів та фондів обігу, утворює оборотні кошти підприємства (оборотні активи).

Згідно ПБО 2 "Баланс" передбачається розподіл активів на оборотні і необоротні.

Актив класифікується як оборотний, якщо він:

а) буде реалізований чи утримується для продажу або використання за нормальних умов операційного циклу підприємства (Операційний цикл - це період часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отримання грошових коштів від реалізації виготовленої з них продукції або товарів та послуг),

або

б) міститься в комерційних цілях або протягом короткого строку і буде реалізований протягом 12-ти місяців з дати балансу,

або

в) є активом у вигляді грошових коштів, або їх еквівалентів, не обмежених для поточного використання.

Тобто, оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, які не обмежені у використанні, а також інші активи, які призначені для реалізації або вживання протягом операційного циклу або 12-ти місяців з дати балансу.

Оборотні кошти є найбільш мобільним елементом виробничого процесу, значно впливають на інтенсифікацію промислового виробництва, підвищення його результативності, збільшення комерційного доходу виробничого колективу.

Економічний зміст оборотних фондів втілюється в предметах праці, які, обслуговуючи процес виробництва, свою вартість переносять на готовий продукт.

Економічний зміст фондів обігу втілюється в готовій продукції, в грошових коштах, які обслуговують процес обігу суспільного продукту.

Призначення оборотних коштів полягає у забезпеченні безперервності та планомірності процесу виробництва та обігу, у виявленні та мобілізації внутрішньовиробничих резервів. Для вирішення цих задач величина оборотних коштів нормується як в цілому, так і за елементами, підрозділами.

Класифікація оборотних коштів здійснюється:

• за економічним змістом - на оборотні виробничі фонди та фонди обігу;

• за засобом формування - на власні та залучені;

• за методом планування - на нормовані та ненормовані.

Розподіл оборотних коштів на оборотні виробничі фонди і фонди обігу обумовлено наявністю двох сфер індивідуального обігу коштів: сфери виробництва та сфери обігу. Відображаючи особливості своєї сфери прикладання, оборотні фонди і фонди обігу взаємопов’язані та взаємообумовлені. Тому зростання ефективності використання оборотних коштів досягається кращим використання як оборотних фондів, так і фондів обігу.

Наявність власних та позичених (залучених) коштів в обороті підприємства пояснюються особливостями організації виробничого процесу. Постійна мінімальна сума коштів для фінансування потреби виробництва забезпечується власними оборотними коштами. Тимчасова додаткова потреба в коштах, яка виникає під впливом залежних та незалежних від підприємства причин, покривається кредитом та іншими джерелами.

Економічною основою розподілу оборотних коштів на нормовані і ненормовані є нормування однієї і ненормування іншої їх частини.

Мета встановлення економічно обґрунтованих нормативів за окремими статтями оборотних коштів підприємств - забезпечити підприємства мінімальними запасами матеріальних ресурсів, незавершеного виробництва, готової продукції тощо. У нормуванні закладено дійсний резерв прискорення оборотності оборотних коштів, укріплення комерційного розрахунку та збільшення доходу підприємства.

Склад оборотних коштів - це сукупність окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу. Склад оборотних коштів у різних галузях господарства може мати певні особливості.

Структура оборотних коштів - це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів. Вона залежить від особливостей організації конкретного виробництва, матеріально-технічного забезпечення, прийнятого порядку розрахунків за товарно-матеріальні цінності. Вивчення структури є основою прогнозування перспективних змін у складі оборотних коштів.

Система організації оборотних коштів побудована на певних принципах:

• надання підприємствам самостійності щодо розпорядження і управління оборотними коштами, тобто операційно-господарська самостійність підприємства у використанні оборотних коштів;

• розрахунок оптимальної потреби в оборотних коштах, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання планових завдань за ритмічної роботи (розробка норм тривалої дії та щорічних нормативів);

• раціональна система фінансування оборотних коштів (формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що забезпечують нормальний фінансовий стан підприємства);

• контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних коштів, (проведення аналізу ефективності кругообігу коштів, що використовуються з метою прискорення їх оборотності).

2. Необхідність та методи визначення потреби в оборотних коштах

Підприємства, які працюють на принципах комерційного розрахунку, повинні бути майново та оперативно самостійними, щоб вести справу рентабельно і нести відповідальність за рішення, які приймаються. В цих умовах зростає необхідність визначення потреби підприємства у власних оборотних коштах, які відіграють головну роль у нормальному функціонуванні підприємства.

Таке визначення потреби підприємства у власних оборотних коштах здійснюється в процесі нормування, тобто визначення нормативу оборотних коштів. Визначення нормативу в свою чергу неможливо без поняття "норма запасу за оборотними коштами" .

Розглянемо більш детальніше ці три поняття:

- "нормування";

- "норматив оборотних коштів";

- "норма запасу за оборотними коштами".

! Нормування оборотних коштів – це економічно обґрунтований розрахунок мінімальної потреби у фінансових ресурсах, необхідних підприємству для створення мінімальних запасів ТМЦ, які забезпечують його нормальну роботу.

! Норматив оборотних коштів - це мінімальна сума грошових коштів, яка постійно потрібна підприємству для здійснення його виробничої діяльності.

В процесі нормування встановлюються часткові та сукупні нормативи. Процес нормування охоплює декілька поступових етапів.

1. Спочатку розробляються норми запасів за кожним елементом нормованих оборотних коштів.

Норма - це відносна величина, яка відповідна обсягу запасу кожного елемента оборотних коштів.

Норми, як правило, обчислюються в днях та означають тривалість періоду, який забезпечується даним видом матеріальних цінностей.

Норми оборотних коштів розробляються на підприємстві фінансовими службами та іншими службами, які пов'язані з виробничою та постачально-збутовою діяльністю.

2. Виходячи з норми запасу та витрат даного виду ТМЦ, визначається сума оборотних коштів, необхідних для створення нормуємих запасів за кожним видом оборотних коштів. Так визначаються часткові нормативи.

3. Після цього визначається сукупний норматив шляхом додавання часткових нормативів.

Як відомо, господарська діяльність підприємства неможлива без оборотних коштів, тому ця потреба і є одним з об'єктів фінансового планування.

У практиці використовуються три методи визначення потреби в оборотних коштах:

• прямий ;

• економічний (аналітичний);

• коефіцієнтний.

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування.

При використанні методу прямого розрахунку норматив розраховується на основі виробничої програми, кошторису витрат на виробництво та бізнес-плану, який охоплює і пов'язує виробничі і фінансові показники, створюючи умови для успішної комерційної діяльності та розвитку підприємства.

Нормування оборотних коштів передбачає врахування багатьох факторів, які впливають на господарську діяльність підприємств. Це такі фактори, як:

• умови постачання підприємств товарно-матеріальних цінностей;

• організація процесу виробництва;

• умови реалізації продукції.

У разі зниження розміру оборотних коштів можливі збої у постачанні та виробничому процесі, зменшення обсягу виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища у господарській діяльності.

Надлишок оборотних коштів призводить до нагромадження надмірних запасів ТМЦ, послаблення режиму економії, створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

Аналітичний та коефіцієнтний методи використовуються на тих підприємствах, які функціонують більше року, в основному сформували виробничу програму та організували виробничий процес, мають статистичні дані за попередній період про зміну величини запланованої частини оборотних коштів та мають достатньо кваліфікованих економістів для більш детальної роботи в області планування оборотних коштів.

Аналітичний метод передбачає визначення потреби в оборотних коштах у розмірі їх середньо фактичних залишків з урахуванням росту обсягу виробництва. Для усунення недоліків минулих періодів в організації оборотних коштів слід проаналізувати фактичні залишки виробничих запасів з метою виявлення непотрібних та надлишкових, а також усі стадії незавершеного виробництва для виявлення резервів скорочення тривалості операційного циклу, вивчити причини накопичення готової продукції на складі та визначити дійсну потребу в оборотних коштах. При цьому необхідно врахувати конкретні умови роботи підприємства у наступному році (наприклад, зміна цін). Даний метод використовується на тих підприємствах, де кошти, які вкладено в матеріальні цінності та витрати, займають високу питому вагу в загальній сумі оборотних коштів.

При коефіцієнтному методі запаси і витрати поділяються на ті, які залежать безпосередньо від зміни обсягів виробництва (сировина, матеріали, готова продукція на складі, витрати на незавершене виробництво) та ті, які не залежать від нього (запасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети, витрати майбутніх періодів).

За першою групою потреба в оборотних коштах визначається виходячи з їх розміру в базисному році та темпів росту виробництва продукції в наступному році. Якщо на підприємстві аналізується оборотність оборотних коштів та вивчаються можливості її прискорення, то реальне прискорення оборотності у запланованому році необхідно враховувати при визначені потреби в оборотних коштах.

За другою групою оборотних коштів, які не мають пропорційної залежності від зростання обсягу виробництва, потреба планується на рівні їх середньо фактичних залишків за ряд років.

При необхідності можна використати як аналітичний, так і коефіцієнтний методи в поєднанні. Спочатку за допомогою аналітичного методу визначається потреба в оборотних коштах, які залежать від обсягу виробництва, а потім за допомогою коефіцієнтного методу враховується зміна обсягу виробництва.

З. Нормування оборотних коштів

На практиці найбільш часто використовується метод прямого розрахунку, який є більш достовірним та дозволяє зробити найбільш точніші розрахунки часткових та сукупного нормативів.

Метод прямого розрахунку використовується при нормуванні оборотних коштів, вкладених в запаси та витрати, незавершене виробництво, готову продукцію на складі.

Виробничі запаси на підприємстві включають наступні елементи:

• сировину ;

• основні матеріали ;

• покупні напівфабрикати ;

• допоміжні матеріали ;

• паливо ;

• тару ;

• запасні частини тощо.

У складі виробничих запасів сировина, основні матеріали та покупні напівфабрикати займають найбільшу питому вагу.

Норматив оборотних коштів, авансованих в сировину, основні матеріали та покупні напівфабрикати, визначається за формулою:

Н = В х Нд, де

Н - норматив оборотних коштів у запасах сировини, основних матеріалів й покупних напівфабрикатів;

В - одноденні витрати сировини, основних матеріалів й покупних напівфабрикатів;

Нд - норма запасу в днях для одного елемента оборотних коштів.

Одноденні витрати сировини, основних матеріалів й покупних напівфабрикатів розраховуються шляхом ділення суми їх витрат у 4 кварталі планового року на кількість днів у кварталі.

Норма запасу в днях за окремими видами сировини, матеріалів й покупних напівфабрикатів встановлюється виходячи з часу, необхідного для створення транспортного, підготовчого, технологічного, поточного (складського) й гарантованого (страхового) запасу.

Транспортний запас необхідно враховувати у тих випадках коли час руху вантажів у дорозі перевищує час руху документів на його оплату.

Транспортний запас в днях визначається як різниця перебування вантажів у дорозі та кількістю днів руху та оплати документів на цей вантаж.

За наявності кількох постачальників транспортний запас щодо конкретних видів матеріальних цінностей розраховується як середньозважена величина.

Підготовчий запас передбачається у зв'язку із витратами на прийняття, розвантаження, сортування, складування сировини. Він визначається на основі встановлених норм або фактично витраченого часу.

Технологічний запас враховується лише за тими видами сировини і матеріалів, за якими згідно з технологією виробництва необхідні підготовчі операції (сушіння, відстоювання та інші підготовчі операції). Норма технологічного запасу визначається конкретними умовами роботи кожного підприємства і тривалістю підготовчих операцій.

Поточний (складський) запас повинен забезпечити безперервність процесу виробництва між постачанням матеріалів, тому в промисловості він є основним. Поточний запас визначається в залежності від частоти поставок: чим частіше прибувають сировина та матеріали до складу підприємства, тим менше повинен бути поточний запас.

У норму оборотних коштів, як правило, включається середній поточний запас у розмірі 50% тривалості інтервалу між поставками.

За окремими видами ТМЦ, які надходять з інтервалом 1-5 днів, норма запасу може бути збільшена до повної тривалості середнього інтервалу.

Величина середньозваженого інтервалу розраховується на основі планової інформації або режиму надходження ресурсів, який склався у звітному періоді. При використанні планової інформації норма запасу розраховується на основі договорів, графіків поставки, нарядів та інших аналогічних документів, в яких визначено обсяг та встановлені дати поставок. Якщо поставки плануються регулярно, а даний матеріал вживається рівномірно, то середній інтервал між поставками визначається як:

кількість днів у році

Кількість планових поставок з урахуванням строків обороту надходжень від різних постачальників

При розрахунку норми поточного запасу, за режимом надходження ТМЦ, який склався, середньозважений інтервал визначається за складськими картками обліку поставок за минулий рік. Під час надходження одного й того ж матеріалу або напівфабрикату від декількох постачальників в один день, такі надходження слід розглядати як одну поставку.

Якщо тривалість інтервалу між запусками у виробництво перевищує середній інтервал надходження сировини на склад, то норма оборотних коштів на поточний запас встановлюється у розмірі половини інтервалу запуску матеріалів у виробництво.

Гарантійний (страховий) запас створюється як резерв, який гарантує безперебійний в плануємому періоді процес виробництва на випадок порушення умов постачання матеріалів (некомплектності отриманої партії, порушення строків постачання та інше).

Норма оборотних коштів у днях за страховим запасом, як правило, встановлюється в межах до 50% норми поточного запасу.

Норма страхового запасу збільшується більш ніж , на 50%, якщо:

• окремі види матеріалів (напівфабрикатів) виготовляються тільки для даного підприємства одним постачальником;

• споживач знаходиться далеко від зручних транспортних шляхів або постачання матеріалів можлива лише в окремий час року;

• інтервал між постачанням матеріалів, які витрачаються в більших обсягах, не перевищує 1-5 днів.

Таким чином, загальна норма запасу в днях на сировину, основні матеріали та покупні напівфабрикати в цілому складається з п'яти перелічених запасів.

Розрахунок нормативу оборотних коштів щодо допоміжних матеріалів встановлюється за двома основними групами:

• матеріали, які витрачаються регулярно та на значну суму;

• інші матеріали.

Норматив за першою групою розраховується аналогічно, як і за сировиною, основним матеріалам та покупним напівфабрикатам.

Норматив оборотних коштів за другою групою визначається аналітичним методом на основі середніх фактичних залишків цих матеріалів за попередній період.

Загальний норматив за допоміжними матеріалами дорівнює сумі нормативів за двома групами.

Норматив оборотних коштів на паливо розраховується як і за сировиною та матеріалами, тобто:

Одноденні витрати палива х Норма запасів у днях

Одноденні витрати визначаються на основі кошторису витрат на виробництво, з якого попередньо виключається вартість газового палива і додаються витрати палива у непромислових господарствах, якщо ці витрати не були враховані в кошторисі витрат на виробництво.

Норматив оборотних коштів щодо тари визначається різними методами в залежності від призначення тари та способу її заготовлення або виготовлення.

На підприємствах, які використовують для упаковки готової продукції покупну тару, норма оборотних коштів визначається як і за сировиною і матеріалами.

За тарою власного виробництва, яка використовується для упаковки готової продукції та включається в оптову ціну цієї продукції, норма запасу в днях дорівнює часу з моменту її виготовлення та передачі на склад до моменту упаковки в неї готової продукції.

За поверненою тарою, яка поступає від постачальника разом із сировиною і матеріалами та належить поверненню після її вивільнення від сировини та інших матеріалів, норма у днях залежить від середньої тривалості одного обороту цієї тари.

Тара, яка використовується для зберігання сировини, матеріалів та напівфабрикатів на складах підприємства, не враховується при визначенні нормативу, тому що ця тара в залежності від її вартості відноситься до основних фондів або до малоцінних та швидкозношувальним предметів.

Норматив оборотних коштів за малоцінними та швидкозношувальним предметами та інвентарем розраховується окремо за видами:

• малоцінні та швидкозношувальні інструменти та прилади;

• малоцінний інвентар;

• спецодяг та взуття;

• спеціальний інструмент та інвентар.

За першою та четвертою групами норматив розраховується методом прямого розрахунку на основі належного набору та вартості.

За другою групою - окремо за конторським, побутовим та виробничим інвентарем.

За спецодягом та взуттям - виходячи з кількості персоналу, якому призначається цей спецодяг та взуття, та вартості комплекту, з урахуванням строку зносу.

Нормування незавершеного виробництва обумовлено необхідністю забезпечити ритмічний процес виробництва та поступове надходження готової продукції на склад. Тобто оборотні кошти в незавершеному виробництві авансуються для створення циклового, оборотного та страхового заділу (запасу), які забезпечили безперервний хід виробничого процесу в цехах та на ланках.

У натуральному виразі залишки незавершеного виробництва складаються з необхідної кількості деталей, вузлів, напівфабрикатів на робочих місцях та між них.

Основним факторами, які визначають розмір незавершеного виробництва, є:

• обсяг випуску продукції;

• тривалість виробничого циклу;

• коефіцієнт зростання витрат.

Обсяг випуску продукції впливає на розмір незавершеного виробництва через величину одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю.

Тривалість надходження коштів в незавершеному виробництві (норма запасу в днях) залежить від тривалості виробничого циклу.

Тривалість виробничого циклу - це час з моменту першої технологічної операції до приймання готових виробів на складі готової продукції.

Види виробничого циклу:

• Повний, який включає всі технологічні операції та етапи, виконання яких необхідно для того, щоб вироби були визнані гідними до використання.

• Частковий, пов'язаний з виконанням частини технологічних операцій в тому чи іншому підрозділі.

Виробничий цикл вимірюється в календарних одиницях часу (дні, години, хвилини) та складається з наступних елементів:

• робочий період;

• природні (натуральні) процеси;

• перерви.

Структуру виробничого циклу характеризує склад та співвідношення між собою окремих його елементів.

Структура виробничого циклу залежить від номенклатури продукції, яка випускається, типу виробництва, організаційно-технічних умов виробництва.

Основними шляхами скорочення тривалості виробничого циклу є:

• підвищення комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів;

• скорочення часу виконання допоміжних операцій;

• зменшення часу внутрі- та межзмінних перерв;

• скорочення тривалості природних (натуральних) процесів.

Коефіцієнт зростання витрат характеризує рівень готовності продукції у складі незавершеного виробництва. Він розраховується відношенням собівартості незавершеного виробництва до планової собівартості виробу.

При відносно рівномірному наростанні витрат в собівартості продукції відносно кожного виробу він розраховується за формулою:

, де

К - коефіцієнт зростання витрат;

О - сума одномоментних витрат на виріб на початку виробничого процесу;

Вп - сума всіх подальших витрат на виріб;

0,5 - корегуючий коефіцієнт до суми подальших витрат.

До одномоментних витрат відносять витрати сировини, основних матеріалів, напівфабрикатів. Інші витрати (заробітна плата, амортизаційні відрахування тощо) зростають поступово протягом усього циклу.

Наприклад:

За технологічним процесом виготовлення виробу одномоментні витрати складають 80 тис.грн., подальші - 160 тис.грн. Коефіцієнт зростання витрат (К) складе:

8

0,66

80 + 160

При нерівномірному зростанні витрат коефіцієнт розраховується наступним чином:

п

∑ Ві

і

К =

С х Т

Ві - витрати на і - період часу зростаючим висновком (і=1,2,...,п);

С - планова собівартість виробу;

Т - тривалість повного виробничого циклу виробу (день, тиждень, місяць).

Наприклад:

Планова собівартість виробу - 15 тис.грн., тривалість виробничого циклу - 4 місяці, витрати за 1 місяць - 2 тис.грн.

2 місяць - 8 тис.грн

3 місяць - 3 тис.грн

4 місяць - 2 тис.грн

Норматив оборотних коштів для незавершеного виробництва

визначається за формулою:

Н = В х Т х К, де

В - одноденні витрати на виробництво за планом 4 кварталу;

Т - тривалість виробничого циклу;

К - коефіцієнт зростання витрат.

Одноденні витрати визначаються діленням витрат на випуск валової продукції (за виробничою собівартістю) у 4 кварталі планового року на 90.

Норма запасу в днях за статтею "Незавершене виробництво" визначається множенням тривалості виробничого циклу на коефіцієнт зростання витрат.

Витрати майбутніх періодів включають виробничі витрати, здійснені в даному плановому періоді, що їх буде віднесено на собівартість продукції, яка випускатиметься у наступні періоди.

До них належать витрати:

• на освоєння нових видів продукції і нових технологічних процесів, крім окремих галузей промисловості, де ці витрати фінансуються з фонду розвитку виробництва;

• на горні розробки (очищення, підривні роботи, сушка тощо), гірничопідготовчих та інших робіт;

• насамперед сплачена орендна плата, страховка, рекламні послуги, тощо.

Норматив оборотних коштів за статтею "Витрати майбутніх періодів" розраховується за формулою:

Н = Во + Вп - Вс, де

Во - сума витрат майбутніх періодів на початок запланованого періоду;

Вп - витрати, які здійснюються в плановому періоді за кошторисом;

Вс - витрати, які включатимуться до собівартості продукції у запланованому періоді.

Сума витрат на початок запланованого року береться з балансу. Сума витрат в запланованому періоді розраховується на основі плану науково-технічного прогресу (плану капітальних вкладень), який передбачає освоєння нових видів продукції та нових технологічних процесів, придбання та виготовлення для цих цілей необхідних матеріалів та напівфабрикатів, інструментів, оформлення технічної документації та інші витрати. Сума витрат майбутніх періодів, яка включається до собівартості запланованого періоду, визначається плановим кошторисом витрат на виробництво.

Розрахунок нормативу оборотних коштів на витрати майбутніх періодів здійснюється на кожний рік.

Нормування оборотних коштів для створення запасів готової продукції. До готової продукції належать вироби, завершені виробництвом, прийняті технічним контролем підприємства і здані на склад або прийняті замовником, відповідно до затвердженого порядку приймання товарів.

Готова продукція, яка виготовлена на підприємстві, характеризує перехід оборотних коштів із сфери виробництва до сфери обігу. Це єдиний нормований елемент фондів обігу.

Норматив оборотних коштів для готової продукції визначається за формулою:

Н = Р х Д, де

Р - одноденний випуск товарної продукції за виробничою собівартістю в 4 кварталі планового року;

Д - норма запасу в днях.

Одноденний випуск товарної продукції за виробничою собівартістю розраховується в несезонних галузях промисловості за 4 кварталом запланованого року, а в сезонних галузях - за кварталом з мінімальним обсягом виробництва.

Норма за готовою продукцією визначається окремо для готової продукції на складі і для товарів відвантажених, розрахункові документи за якими знаходяться в оформленні.

Норма за готовою продукцією на складі визначається часом комплектування та накопичення продукції до необхідних розмірів, зберігання її на складі до відвантаження, упаковки та маркірування продукції, доставки до станції відправки та відвантаження.

Норма за товарами відвантаженими, за якими документи не здані в банк, визначається встановленими строками виписки рахунків та платіжних документів, здача документів у банк, часом зарахування сум на рахунки підприємства.

Таким чином встановлюються часткові нормативи за кожним елементом нормованих оборотних коштів. Потім визначається сукупний норматив оборотних коштів.

Сукупний норматив - це сума розрахованих часткових нормативів за всіма елементами нормованих оборотних коштів. Він показує загальну потребу підприємства у власних оборотних коштах у запланованому періоді. Після того, як визначено сукупний норматив, його слід порівняти із сукупним нормативом минулого року, щоб визначити, як змінилась потреба підприємства у власних оборотних коштах у плановому періоді.

Сума приросту (зниження) нормативу оборотних коштів розраховується як: Сукупний норматив оборотних коштів на кінець запланованого року - Сукупний норматив оборотних коштів на початок запланованого року

Ці дані використовуються під час складання фінансового плану, тому, що для покриття приросту нормативу оборотних коштів повинні бути забезпечені відповідні джерела покриття.

4. Джерела формування оборотних коштів

Оборотні кошти підприємства повинні забезпечити безперервний їх рух на всіх стадіях кругообігу з тим, щоб задовольнити потреби виробництва у грошових та матеріальних ресурсах, забезпечити вчасність та повноту розрахунків, підвищувати ефективність використання оборотних коштів. Тому визначення джерел формування оборотних коштів є важливою ланкою роботи фінансиста підприємства. Недостатність джерел формування оборотних коштів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень.

Наявність зайвих джерел оборотних коштів на підприємстві сприяє створенню наднормативних запасів ТМЦ, відволіканню оборотних коштів з господарського обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власних ,так і позичених коштів.

Одним з важливих принципів організації оборотних коштів є розподіл їх за джерелами фінансування. Всі джерела фінансування оборотних коштів поділяються на:

• власні та дорівняні до них кошти;

• позикові та залучені;

• інші джерела.

Власні кошти, які спрямовуються на формування оборотних коштів, у більшості галузей промисловості є основою господарської діяльності підприємств. Підприємства, що вводяться в дію, формують оборотні кошти за рахунок коштів бюджету, пайових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників, надходження від емісії цінних паперів. Ці кошти входять до складу статутного капіталу новоствореного підприємства.

На вже діючих підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства, надходження від емісії цінних паперів, також дорівняні до власних оборотних коштів сталі пасиви - це кошти, які не належать підприємству, але постійно знаходяться в його обороті:

• мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам;

• відрахування на обов'язкове державне пенсійне страхування;

• відрахування на соціальне страхування;

• резерв майбутніх платежів;

• кошти кредиторів, які отримані як аванс за продукцію (товари, послуги), тощо.

Нині в бухгалтерському балансі не відокремлюються сталі пасиви, як це було раніше. Але з цього не слід робити висновок, що вони відсутні на підприємстві. На покриття приросту нормативу оборотних коштів спрямовується не вся сума сталих пасивів, а лише приріст у плановому році, оскільки базову їх суму враховано у попередні роки.

Для скорочення загальної потреби господарства в оборотних коштах, а також стимулювання їх ефективного використання доцільним є залучення позикових коштів. Позикові кошти представлено в основному короткостроковими кредитами банків та іншими кредитами.

Основними напрямками залучення короткострокових кредитів для формування оборотних коштів є:

• кредитування сезонних запасів сировини, матеріалів та витрат, пов’язаних із сезонним процесом виробництва;

• тимчасове поповнення нестачі власних оборотних коштів;

• здійснення розрахунків тощо.

Кредити банку дають змогу пов'язати усі джерела оборотних коштів та позитивно впливати на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших матеріальних цінностей.

До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання. До них відносяться:

• вексель (найпоширеніша форма кредитних грошей);

• комерційний кредит;

• кредиторська заборгованість (позапланове джерело формування оборотних коштів).

Наявність кредиторської заборгованості у підприємства — це закономірне явище, якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Поряд із цим кредиторська заборгованість може виникнути в результаті порушення платіжної дисципліни.

Джерела формування оборотних коштів справляють вплив на їх обертання. Особливості різних джерел формування і принципи різного режиму використання власних і залучених оборотних коштів впливають на ефективність використання власних і залучених оборотних коштів і всього оборотного капіталу. Правильне співвідношення між власними, позиковими та залученими джерелами утворення оборотних коштів відіграє важливу роль в укріпленні фінансового стану підприємства.

5. Показники ефективності використання оборотних коштів

Питання раціонального використання оборотних коштів займають важливе місце в роботі підприємства з підвищення ефективності його роботи та укріплення фінансового стану. В умовах ринкової економіки проблема використання оборотних коштів стала ще більш актуальнішою. Зростання ефективності використання оборотних коштів має важливе значення не тільки для підприємства, а й для народного господарства держави в цілому.

Ефективність використання оборотних коштів характеризується системою економічних показників, перш за все оборотністю оборотних коштів.

Оборотність оборотних коштів не однакова як на підприємствах однієї, так і різних галузей економіки. Це залежить і від організації виробництва та збуту продукції, і від розміщення оборотних коштів, тощо. Наприклад, найбільш швидка оборотність оборотних коштів у легкій та харчовій промисловостях, а в важкому машинобудуванні з тривалим виробничим циклом - час обороту коштів найбільший.

Оборотність оборотних коштів характеризується рядом взаємопов'язаних показників:

Тривалість одного обороту оборотних коштів у днях (О) розраховується за формулою:

, де

З - середні (або на означену дату) залишки оборотних коштів;

РП - обсяг реалізованої продукції;

Д - кількість днів у періоді , що розглядається.

Цей показник може обчислюватися за планом і фактично. Зменшення тривалості одного обороту свідчить про поліпшення використання оборотних коштів. В показнику одночасно ми можемо бачити і результат процесу матеріального відтворення - обсяг виробленої продукції, наданих послуг за означений період, і - ефективність використання у цьому процесі матеріальних засобів та коштів.

Кількість оборотів за визначений період або коефіцієнт оборотності оборотних коштів (Ко) розраховується за формулою:

Ко = РП/З

Кількість оборотів показує, скільки оборотів за період здійснили оборотні кошти в процесі їх використання. Зростання кількості оборотів свідчить про підвищення оборотності, тобто показник є прямою характеристикою швидкості обігу оборотних коштів.

Коефіцієнт завантаження(закріплення) обчислюється за формулою:

,

тобто показник є зворотним по відношенню до показника Ко. Він характеризує величину оборотних коштів на 1 грн. реалізованої продукції.

Його зменшення показує економію оборотних коштів в результаті прискорення їх оборотності.

Крім вказаних показників, також можна розрахувати показник ефективності використання оборотних коштів, як відношення прибутку від реалізації продукції підприємства до середніх залишків оборотних коштів.

Показники оборотності оборотних коштів можуть розраховуватися за всіма оборотними коштами (як нормованими, так і ненормованими), які беруть участь в обороті і за окремими елементами.

Змінення оборотності коштів можна визначити шляхом зіставлення фактичних показників з плановими або показниками попереднього року. У результаті порівняння показників оборотності оборотних коштів виявляється її прискорення або сповільнення.

У прискоренні оборотності оборотних коштів з обороту вивільняються матеріальні ресурсні джерела їх формування, а при сповільненні - в оборот втягуються додаткові кошти.

Вивільнення оборотних коштів внаслідок прискорення їх оборотності може бути абсолютнім та відносним.

! Абсолютне вивільнення оборотних коштів — це пряме скорочення потреб в оборотних коштах у порівнянні з попереднім періодом при одночасному збільшенні обсягу реалізації.

! Відносне вивільнення оборотних коштів має місце тоді, коли прискорення їх оборотності трапляється одночасно із зростанням виробничої програми (за умов, що темп зростання обсягу виробництва повинен випереджати темп зростання залишків оборотних коштів).

В сучасних умовах більшість підприємств відчувають нестачу оборотних коштів, тобто коли норматив перевищує суму наявних оборотних коштів у підприємства. Причинами цього явища можуть бути:

• невиконання плану прибутку та використання його на цілі, які не передбачені планом;

• невчасне фінансування нормативу оборотних коштів;

• відвернення оборотних коштів, тобто іммобілізація, на цілі, які не пов’язані з виробництвом. (Іммобілізація оборотних коштів - це вибуття оборотних коштів з безперервного планомірного кругообігу).

Будь-яка іммобілізація свідчить про неефективне використання оборотних коштів, призводить до сповільнення оборотності та погіршення платоспроможності підприємства.

Можна виділити основні шляхи прискорення оборотності оборотних коштів:

• на стадії підготовки до виробництва — розрахунок науково-обґрунтованих норм та нормативів оборотних коштів;

• на стадії виробництва - скорочення тривалості виробничого циклу за допомогою комплексної механізації, автоматизації виробництва, використання досягнень науки та техніки із заміни дорогих матеріалів більш дешевими, ритмічність у випуску продукції тощо;

• на стадії обігу - збільшення обсягів та забезпечення ритмічності продажу продукції, удосконалення системи розрахунків в народному господарстві, вчасне оформлення документів та суворе виконання платіжної та договірної дисципліни.

Прискорення обороту оборотних коштів дозволяє вивільнити значні суми і таким чином збільшити обсяги виробництва без додаткових фінансових ресурсів. Сума коштів, яка вивільняється з обороту, може бути використана згідно з потребою підприємства (на здійснення простого та поширеного відтворення предметів праці, засобів виробництва, та робочої сили).

Перелік питань до закріплення теми:

1. Що таке оборотні активи?

2. Які ознаки оборотних фондів?

3. Нормування оборотних коштів – це...

4. Дайте визначення поняттю «оборотні кошти»

5. Які принципи системи організації оборотних коштів?

6. Норматив оборотних коштів – це ....

7. Які методи визначення потреби в оборотних коштах Ви знаєте?

8. В чому полягає сутність аналітичного методу визначення потреби в оборотних коштах?

9. Як розрахувати транспортний запас?

10. Відносне вивільнення оборотних коштів – це ....

11. Як розрахувати одноденні витрати сировини, основних матеріалів й покупних напівфабрикатів?

12. Під оборотністю оборотних коштів слід розуміти ....

13. Норма страхового запасу збільшується більше ніж на 50%, якщо ....

14. Як розрахувати норматив оборотних коштів для незавершеного виробництва?

15. Тривалість виробничого циклу – це ...

16. Що є основними шляхами скорочення тривалості виробничого циклу?

17. Як розраховується коефіцієнт зростання витрат при відносно рівномірному наростанні витрат?

18. Які витрати належать до витрат майбутніх періодів?

19. Які Ви знаєте джерела формування оборотних коштів?

20. Сума вивільнених або додатково залучених коштів – це …

21. Назвіть основні шляхи прискорення оборотності оборотних коштів.

Тести до теми:

1. Оборотні кошти підприємства - це :

А) гроші в касі підприємства на розрахункових і валютних рахунках, у розрахунках;

Б) кошти, авансовані у виробничі оборотні фонди і фонди обігу;

В)оборотні активи;

Г) предмети праці.

2. За методом планування оборотні кошти поділяються на :

А) нормовані, ненормовані;

Б) власні, залучені;

В) виробничі, невиробничі;

Г) оборотні виробничі фонди, фонди обігу;

3. До нормованих оборотних активів відносяться :

А) залишки готової продукції на складі;

Б) грошові кошти на розрахунковому рахунку;

В) дебіторська заборгованість;

Г) відвантажена продукція покупцеві.

4. Не нормуються такі складові оборотних коштів підприємств:

А) видатки майбутніх періодів;

Б) залишки готової продукції на складі;

В) грошові кошти на розрахунковому рахунку;

Г) незавершене виробництво.

5. Потребу підприємства в оборотних коштах у незавершеному виробництві можна визначити за допомогою показників:

А) кількість виготовленої продукції;

Б) тривалість виробничого циклу;

В) одноденні витрати в незавершеному виробництві за планом іу кварталу за

виробничою собівартістю;

Г) коефіцієнт зростання витрат;

Д) норми запасу в днях конкретних видів сировини і матеріалів.

6. Шляхом множення середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їх запасу в днях визначається норматив оборотних коштів:

А) по сировині і матеріалах;

Б) у незавершеному виробництві;

В) у залишках готової продукції;

Г) у всіх нормативах, перерахованих вище.

7. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів розраховується як:

А) відношення власних оборотних коштів до загальної суми власного

капіталу;

Б) відношення виробничої собівартості до величини виробничих запасів;

В) відношення виручки від реалізації готової продукції до середньорічної вартості оборотних коштів;

Г) відношення вартості оборотних коштів до виробничої собівартості.

8. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів характеризує :

А) величину реалізованої продукції, що припадає, на одну гривню оборотних активів;

Б) середню тривалість одного обороту;

В) величину оборотних коштів за відповідний звітний період;

Г) рівень технічної оснащеності підприємства;

Д) витрати виробничих фондів на одну гривню товарної продукції.

9. Показники ефективності використання оборотних коштів - це :

А) фондовіддача;

Б) коефіцієнт оборотності;

В) коефіцієнт ефективності;

Г) коефіцієнт завантаження.

10. Скорочення тривалості виробничого циклу дає можливість:

А) збільшити тривалість одного обороту;

Б) збільшити коефіцієнт завантаження оборотних коштів;

В) вивільнити грошові кошти з обороту;

Г) скоротити кількість оборотів оборотних коштів.

11. Швидкість обороту оборотних коштів підприємства характеризує :

А) коефіцієнт оборотності;

Б) коефіцієнт завантаження;

В) тривалість одного обороту;

Г) рентабельність оборотних коштів.

12. Тривалість одного обороту оборотних коштів в днях визначається як :

А) відношення середньорічної вартості оборотних коштів до прибутку;

Б) відношення виручки від реалізації до середньорічної вартості оборотних коштів;

В) добуток залишків оборотних коштів на кількість днів в періоді, поділений на обсяг реалізації;

Г) відношення суми середнього залишку оборотних коштів до суми одноденної виручки за період, що аналізується.

Тема 7. Кредитування підприємств

1. Необхідність та сутність кредитування підприємств

2. Класифікація кредитів, що надаються підприємствам

3. Умови, порядок отримання та погашення банківського кредиту

4. Оцінка кредитоспроможності підприємства-позичальника

5. Небанківське кредитування підприємств

1. Необхідність та сутність кредитування підприємств

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхідність використання суб’єктами підприємницької діяльності позичених фінансових ресурсів поряд із власними коштами. За питомою вагою перше місце серед позичених ресурсів у більшості підприємств займає банківський кредит

Загальноекономічною причиною появи кредитних відносин є товарне виробництво. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної. Наприклад, підприємство виробило свою готову продукцію, тобто певна частина його виробничих засобів перейшла у товарну форму, але ще до реалізації цієї продукції, тобто до набуття грошової форми у підприємства є необхідність вкласти кошти у купівлю сировини, матеріалів, що означає їх авансування у новий кругообіг. З’являється потреба у позичених ресурсах, які залучаються на якийсь час і на поворотній основі. Те ж саме спостерігається, якщо підприємству необхідні додаткові кошти для збільшення обсягу виробництва, а також для подолання тимчасових збоїв у ході виробництва та реалізації продукції.

З іншого боку, особливості і умови кругообігу фінансових ресурсів у народному господарстві породжують появу тимчасово вільних коштів, які чекають свого використання і формують так званий позичковий фонд. Таким чином, виникнення і функціонування кредиту, пов’язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, із тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємствах і появою потреби в них у інших.

Для розвитку кредитних відносин необхідні певні умови:

По-перше, учасники кредитної угоди – кредитор і позичальник, мають бути юридично самостійними суб’єктами, які матеріально гарантують виконання зобов’язань.

По-друге, інтереси суб’єктів кредитної угоди повинні збігатися.

Поряд з об’єктивною основою існують специфічні причини виникнення і функціонування кредитних відносин (мал. 7.1.)

Мал. 7.1. Причини виникнення кредитних відносин

При кредитуванні підприємств, перш за все, враховується індивідуальний кругообіг коштів підприємства, особливості якого визначаються об’єктивними і суб’єктивними факторами.

До об’єктивних факторів належать:

• Галузева належність підприємства

• Характер виробничого процесу

• Сезонність виробництва

До суб’єктивних факторів належать:

• Рівень організації виробництва

• Рівень організації збуту й постачання

• Ступінь розвитку товарного ринку

• Інші фактори

Розрізняють два види кругообігу коштів підприємства: відносно рівномірний і переважно нерівномірний.

Перший вид властивий підприємствам нафтової, вугільної, металургійної та інших галузей промисловості. Для підприємств цієї групи характерна відсутність тривалого періоду між надходженням і витрачанням коштів.

Другий вид характерний для підприємств легкої, харчової, лісової промисловості, сільськогосподарських підприємств. У них завжди виникає певна невідповідність між витратами коштів і надходженням коштів від реалізації продукції.

У підприємств з нерівномірним кругообігом коштів додаткова потреба в кредиті пояснюється сезонністю виробництва, значною тривалістю обороту оборотних коштів.

Суб’єктами кредитних відносин можуть бути будь-які самостійні підприємства. Кредитні відносини характеризуються тим, що їх суб’єктами є дві сторони: одна з них у рамках конкретної угоди називається кредитором, інша – позичальником. Грошові чи товарно-матеріальні цінності, витрати або виконана робота та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об’єктом кредиту.

Основними об’єктами короткострокового кредитування в оборотні кошти є:

• Виробничі запаси (сировина, основні й допоміжні матеріали, запасні частини, паливо, інструмент);

• Незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва;

• Витрати майбутніх періодів (сезонні витрати, витрати на засвоєння випуску нових виробів тощо);

• Готова продукція і товари;

• Платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями.

Об’єктами довгострокового та середньострокового кредитування є капітальні вкладення, пов’язані з реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням, впровадженням нової техніки, удосконаленням технології виробництва та інші витрати, що призводять до збільшення вартості основного капіталу.

Визначаючи потреби в кредитах, підприємства виходять із загальної потреби у коштах і наявності таких.

Планування потреби в кредиті для формування оборотних коштів підприємства здійснюється таким чином:

На І етапі розраховується потреба в оборотних коштах у цілому та за окремими напрямками: формування виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції.

На ІІ етапі визначається необхідний розмір залучення кредитів банку на покриття збільшення потреби в оборотних коштах. Для цього можна користуватися формулою:

Ко.б. = ОК – ОКп – ОКпр + КЗ, де

Ко.б. – необхідний розмір кредитів, які залучаються в оборотні кошти;

ОК – потреба в оборотних коштах;

ОКп – власні оборотні кошти на початок періоду;

ОКпр – поповнення оборотних коштів за рахунок прибутку підприємства;

КЗ – зменшення кредиторської заборгованості.

Потреба підприємства в кредитах під інвестиційні проекти визначається на основі інвестиційної програми за окремими етапами її реалізації та з урахуванням власних джерел фінансування.

Власні кошти для фінансування інвестиційних програм складаються з амортизаційних відрахувань, частини прибутку, яка спрямовується на реконструкцію, технічне переоснащення, нове будівництво.

Після проведення розрахунків потреби підприємства в кредитних ресурсах визначають період їх залучення. Період залучення кредитів – це час з моменту надання банківського кредиту до моменту його повного погашення та виплати відсотків за користування. Період залучення кредиту визначається банком.

Використання різноманітних форм кредитування підприємства прискорює рух грошових і матеріальних ресурсів та сприяє підвищенню ефективності фінансово-господарської діяльності.

2. Класифікація кредитів, що надаються підприємствам

Кредити, що їх можуть отримати підприємства, можна класифікувати за різними ознаками.

Лише комплексний підхід до виділення різних форм та видів кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції.

Кредиторами підприємства можуть бути:

• Банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський, лізинговий кредити);

• Підприємства (комерційний кредит);

• Держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки);

• Міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

Форми та види кредитів зображено на мал. 7.2.

Мал. 7.2. Форми та види кредитів, що надаються підприємствам

Підприємствам можуть надаватися кредити таких ВИДІВ:

• банківський кредит – надається банками суб’єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором. Основними принципами його є забезпеченість, поверненість, дотримання строків, цільове використання, платність, диференційованість.

• комерційний кредит – це товарна форма кредиту, що характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами підприємницької діяльності.

• державний кредит – це економічні кредитні відносини між державою та суб’єктами господарювання.

• лізинговий кредит – це стосунки між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний – у товарній формі.

Погашаються банківський та державний кредити у грошовій формі. Комерційний кредит у період становлення ринкових відносин може погашатися як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися у грошовій, товарній та змішаній формах.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування:

• оборотного капіталу;

• основного капіталу;

• торгівельно-посередницьких операцій.

За терміном надання розрізняють кредити:

• короткострокові (не перевищують одного року), надаються у разі фінансових труднощів, які виникають у зв’язку з витратами виробництва та обороту;

• середньострокові (від одного до трьох років), надаються на поточні витрати, оплату обладнання та фінансування капітальних вкладень;

• довгострокові кредити (понад три роки) можуть надаватися для формування основних засобів.

Залежно від забезпечення кредити поділяють на:

• забезпечені заставою – предметом застави можуть бути майнові права, цінні папери, інше майно;

• ломбардні – гарантуються високоліквідним забезпеченням, наприклад, ювелірні вироби, цінні папери, які можуть бути легко продані у разі непогашення кредиту;

• іпотечні – надання кредитів під заставу нерухомого майна;

• гарантовані – розрізняють гарантії банків грошовими коштами та майном третьої особи;

• з іншим забезпеченням – наприклад, свідоцтво страхової компанії, поручництво;

• бланкові (незабезпечені) – надаються комерційним банком тільки в межах наявних власних коштів, без забезпечення, фінансово стійким підприємствам на короткий термін.

За формою залучення кредит поділяється на такі види:

• прямий – кредитування підприємства здійснюється безпосередньо одним кредитором;

• консорціумний – надається позичальнику банківським консорціумом слідуючими способами :

1. шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

2. шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

3. шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції;

• позики участі – банки передають частини позики іншим кредитором.

За методами надання розрізняють позички, що надаються:

• одноразово – у визначений строк у повному розмірі;

• відповідно до відкритої кредитної лінії – це згода банку надати кредити у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми без додаткових спеціальних переговорів.

Кредитна лінія відкривається як правило на рік, але її можна відкрити й на більш короткий період. Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну й постійно відновлювальну.

Сезонну кредитну лінію відкривають за періодичного браку оборотних коштів, пов’язаних із сезонністю виробництва або з необхідністю створення запасів товарів на складі.

Відновлювальну кредитну лінію може бути відкрито підприємству тоді, коли воно відчуває постійну нестачу оборотних коштів для відновлення процесу виробництва в заданому обсязі.

• гарантійні кредити:

а) із заздалегідь обумовленою датою надання;

б) із наданням при виникненні необхідності.

За методами погашення розрізняють позички, що погашаються:

• одночасно – у визначений строк в повному розмірі;

• у розстрочку – кількома виплатами;

• достроково – за вимогою кредитора або за заявою позичальника;

• з регресією платежів – часткова виплата у визначені строки;

• після закінчення обумовленого періоду – обумовлений період зазначається у договорі (місяць, квартал);

• дисконтні – передбачають утримання позикового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту.

Залежно від відсоткової ставки:

• кредити з плаваючою відсотковою ставкою. Ставки за такими позиками залежать від рівня відсоткової ставки на міжбанківські кредити й офіційної облікової ставки НБУ;

• кредити з фіксованою відсотковою ставкою. Такі позики надаються переважно за умов стабільної економіки.

За ступенем ризику банківські позики поділяються на стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

До банківських послуг, що мають кредитний характер, також належать:

• акцептний кредит

• авальний кредит

• обліковий кредит

• контокорентний кредит (овердрафт)

• факторинг

Акцептний кредит – це позика, яка передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає у розпорядження банку вексель до настання строку його оплати.

Особливість акцептного кредиту: банк дає підприємству не гроші, а гарантію оплатити вексель у визначений термін, тобто банк виконує умовне зобов’язання і здійснює оплату векселя лише тоді, коли підприємство не виконує своїх зобов’язань. Акцептний кредит - короткостроковий. Підприємства за акцепт векселя сплачують лише комісійні.

Авальний кредит – це позика, за якою банк бере на себе відповідальність за зобов’язаннями підприємства у формі гарантії або поручительства, тобто умовне платіжне зобов’язання.

За авальний кредит банк одержує комісійні залежно від виду вимог, що випливають з гарантії та терміну дії. За наданий кредит стягується також процент за діючими ставками.

Обліковий кредит (кредит під облік векселів) – це короткостроковий кредит, який банківська установа надає пред’явникові векселів шляхом їх обліку (скупівлі) до настання строку виконання зобов’язань за ними, сплачуючи пред’явникові номінальну вартість векселів за вирахуванням дисконту.

Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Погашення вексельного кредиту здійснюється в день оплати векселя платником (трасантом) незалежно від фінансового стану підприємства-позичальника.

Овердрафт – це короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунка.

У комерційному банку для підприємства може відкриватися спеціальний позиковий рахунок – контокорент – єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. Проценти за користування позикою за контокорентним рахунком є найвищими у банківській практиці. Контокорент – це поєднання позикового рахунка з поточним, і він може мати дебетове та кредитове сальдо.

Факторинг – це система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів передає короткострокові вимоги за торгівельними операціями комерційному банку.

Факторингові операції включають кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції, страхування його від кредитного ризику.

В основу факторингової операції покладено принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відвантажену продукцію, тобто передачу банку постачальником права вимагати платежі з покупця продукції.

Класифікацію факторингових операцій подано в таблиці 7.1.

Таблиця 7.1.

Класифікація факторингових операцій

Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, його контрагент та банк перебувають у тій самій країні.

Зовнішній факторинг передбачає, що одна зі сторін факторингової угоди перебуває за кордоном.

Конвенційний (відкритий) факторинг – це тип факторингу, коли підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупця (дебітора) про те, що права на одержання оплати переуступлене банку або факторинговій компанії.

Конфіденційний (закритий) факторинг передбачає, що ніхто з контрагентів постачальника не знає про переуступку ним прав на одержання оплати банку чи факторинговій компанії.

Факторинг з правом регресу дозволяє банку (факторинговій компанії) повернути підприємству-постачальнику розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення підприємством-постачальником коштів.

Факторинг без права регресу означає, що банк (факторингова компанія) бере на себе весь ризик щодо платежу.

Повне факторингове обслуговування включає, крім суто факторингових послуг, і надання ряду інших: аудиторських, обліку дебіторської заборгованості, повного управління борговими зобов’язаннями тощо.

Частковий факторинг – це оплата банком лише рахунків-фактур постачальника.

Факторинг з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано банку.

Факторинг без попередньої оплати – це такий вид факторингу, коли банк зобов’язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи лише в день оплати документів боржником.

Факторингові послуги мають для підприємства такі переваги:

1. більша гарантія стягнення дебіторської заборгованості покупця;

2. надання продавцю короткострокового кредиту;

3. зменшення кредитних ризиків продавця;

4. можливість продавця оперативно поліпшити своє фінансове становище, оскільки оплата за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком протягом 2-3 днів з моменту укладення факторингової угоди.

Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним кредитом.

3. Умови, порядок отримання та погашення банківського кредиту

Процедуру отримання кредиту підприємством показано на мал. 7.3.

Мал.7.3. Структурно-логічна схема оформлення кредитної угоди

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником в письмовій формі.

Укладання кредитної угоди (договору) – досить складна та тривала процедура.

Для укладання кредитної угоди підприємству необхідно надати наступні документи:

• клопотання про надання кредиту, в якому зазначаються основні параметри кредиту (строк використання, сума і мета використання);

• бізнес-план, його обґрунтування та розрахунок повернення кредиту;

• копії документів (договір, рахунки-фактури на постачання устаткування або матеріалів, під які береться кредит);

• фінансову звітність за останнє півріччя (рік);

• документи, що гарантують повернення кредиту;

• кредитний договір, що буде регулювати кредитні відносини між банком і підприємством.

Якщо ж отримання кредиту планується в банку, де підприємство не має поточного рахунку, необхідно також надати: установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком, та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявність заборгованості за позиками.

Чинним законодавством України не передбачено вимоги щодо форми і змісту кредитного договору. Але кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі.

У кредитному договорі банк бере на себе зобов’язання надати в розпорядження позичальника на визначений період деяку суму грошей, а позичальник, в свою чергу, бере на себе наступні зобов’язання:

• використовувати позичені кошти на умовах і в цілях, визначених угодою;

• сплачувати всі збори у зв’язку з виданим кредитом;

• повернути основну суму боргу і відсотки в обумовлений період часу.

Кредитний договір повинен містити наступні положення:

• визначення сторін угоди та основні зобов’язання цих сторін, тобто зобов’язання банку надавати грошові кошти у розпорядження позичальника, і зобов’язання позичальника повернути суму з відсотками;

• сума позики;

• графік повернення позики

• розмір процентної ставки і обставини, за яких вона може бути змінена;

• сума комісійних за виданою позикою;

• належні банку виплати у зв’язку з використанням позики і забезпечення цього кредиту заставою

• умови використання кредиту позичальником

• строк погашення позики

• зобов’язання позичальника надавати банку інформацію та документи про його фінансовий стан.

У рамках договору установи банку і підприємства виступають як рівноправні партнери, котрі слідкують за додержанням умов кредитування.

У разі порушення підприємством узятих на себе зобов’язань банк може:

1. припинити дальшу видачу кредиту;

2. вимагати його дострокове повернення;

3. зменшити суму кредиту, обумовлену договором;

4. збільшити відсоткову ставку за кредит;

5. за невчасне повернення кредиту й відсотків стягнути пеню у розмірі, обумовленому договором, але не більше двократного розміру офіційної облікової ставки НБУ.

Підприємство може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли внаслідок порушення зобов’язання надати кредит або надання його не в повному обсязі.

За неповного використання кредиту підприємство сплатить кредиторові недотримку у розмірі плати банку за залучені кредитні ресурси і недотриманої маржі у звітному періоді.

Чинне законодавство України забороняє надавати підприємствам кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування і збільшення статутних капіталів банків, для внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди.

Не мають права отримувати кредити підприємства:

• проти яких порушено справу про банкрутство

• за наявності простроченої заборгованості за раніше наданими кредитами

• під укладені контракти, які не передбачають захисту позичальника від можливих витрат, пов’язаних із затримками в поставках товарів.

Погашення банківського кредиту – це спосіб погашення основної його суми і нарахованих процентів. Кредит погашають повністю по закінченні терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Процент нараховується на суму непогашеного кредиту. Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. Сплата відсотків здійснюється за фактичну кількість днів користування позикою.

Відсоткові ставки за кредитами встановлюються комерційними банками на договірних засадах із підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить від загальної економічної кон’юктури і факторів, які формують попит та пропозицію на ринку позичкових коштів, а також регулюючих дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредит комерційних банків значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, що встановлює Національний банк при їх наданні комерційним банкам (ставки рефінансування НБУ).

Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки в залежності від виду і об’єкта кредиту, терміну кредитування, фінансового стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або відсутності гарантій щодо вчасного повернення боргу.

При вирішенні питання про залучення банківського кредиту на умовах запропонованої банком відсоткової ставки підприємство має перш за все оцінити ймовірний рівень інфляції у період користування позичкою. Якщо запропонований відсоток за кредит не перевищує відсотка інфляції або перевищує його у межах, які відповідають нормальному рівню банківського відсотка, то таку позичку слід вважати вигідною для підприємства.

В економічній літературі рекомендується така формула визначення прийнятного відсотка за кредит в умовах інфляції (р):

Р = r + q + rq : 100,де

r – нормальна відсоткова ставка за кредит;

q – відсоток інфляції.

4. Оцінка кредитоспроможності підприємства-позичальника

Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність позичальника – це його здатність повністю і вчасно розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.

Кредитоспроможність – поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже погашення позики – це лише один з видів заборгованості, яку може мати підприємство.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему показників фінансової діяльності позичальників. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і затверджується правлінням комерційного банку. Банк повинен щоквартально проводити оцінку фінансового стану позичальника. Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника слід враховувати чітко визначені об’єктивні показники його діяльності, такі як: обсяг реалізації, прибуток та збитки, рентабельність, коефіцієнти ліквідності, грошові потоки для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості тощо.

Комерційний банк повинен враховувати також чинники, які багато в чому носять суб’єктивний характер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову позицію позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці і галузі; наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому.

НБУ рекомендує комерційним банкам використовувати для економічної оцінки діяльності позичальників таку систему фінансових коефіцієнтів:

• коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів;

• коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує, наскільки короткострокові зобов’язання зможуть бути негайно погашені швидко ліквідними грошовими коштами та цінними паперами;

• коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів, який характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних коштів;

• коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі заборгованості;

• коефіцієнт маневреності власних коштів, що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись й такі способи:

• на основі аналізу грошових потоків;

• на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток, амортизація, створення резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів, зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів, отримання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і відпливу (додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості, зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, фінансові витрати, погашення позик) коштів.

Для аналізу грошових коштів на підприємстві-позичальникові беруться фінансові дані як мінімум за три роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке перевищення припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику передбачає виділення найвагоміших чинників ділового ризику (надійність постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкретного позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати достатність джерел погашення позики.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком за рейтингом надійності на п’ять класів:

• клас “А”: позичальники, стосовно яких не має жодних сумнівів щодо вчасності та повноти погашення позики та відсотків за нею;

• клас “Б”: позичальники, до здатності яких щодо вчасного та повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передбачена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, регіону роботи тощо чи зовнішні чинники не дозволяють віднести їх до вищого класу (класу “А”);

• клас “В”: позичальники, що їх якість джерел погашення позик більше не влаштовує банк внаслідок фактів періодичної затримки погашення позики та відсотків за нею;

• клас “Г”: позичальники, які не можуть повернути повну суму позики в строк та за умов, передбачених кредитним договором (відсутність повного забезпечення позики заставою, негативні фінансові результати тощо);

• клас “Д”: позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані ним позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації.

Реальні висновки та пропозиції за результатами оцінки кредитоспроможності позичальників дозволяють уникнути в процесі банківської діяльності невиправданих ризиків при здійсненні кредитних операцій.

5. Небанківське кредитування підприємств

Погашення кредиту може здійснюватися:

• оплатою векселя;

• передаванням векселя відповідно до чинного законодавства;

• переоформленням комерційного кредиту на банківський.

Нині застосовуються переважно три різновиди комерційного кредиту:

• кредит із фіксованим терміном погашення;

• кредит із погашенням після фактичної реалізації позичальником одержаних товарів;

• кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення попередньої заборгованості.

Переваги комерційного кредиту:

• оперативність надання коштів у товарній формі;

• технічна нескладність оформлення угоди;

• надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами;

• сприяння розвитку позикового ринку.

Недоліками комерційного кредиту є:

• обмежені можливості в часі та розмірах;

• наявність помітного ризику для кредитора;

• можливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

Суб’єктами кредитних відносин виступають: у ролі кредитора –лізингодавець, позичальника – лізингоодержувач. Об’єктами лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке можна віднести до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг.

Сутність лізингу проявляється у його функціях:

• фінансовій

• виробничій

• збутовій

Лізингові платежі за своєю величиною і структурою складаються з двох частин:

1. вартості майна

2. комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює відсотку за кредит

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, лізинг може бути двох видів – фінансовий та оперативний.

Фінансовий лізинг – це угода, за якої лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, з обов’язковою передачею права власності лізингоодержувачу.

В Законі України “Про лізинг” строк оперативного лізингу встановлений як менший строку, за який амортизується 90% вартості об’єкта лізингу, з обов’язковим поверненням об’єкта лізингу лізингодавцю.

Форми лізингу:

• зворотний – передбачає придбання лізингодавцем майна у виробника і передачу цього майна йому у лізинг;

• пайовий – залучення до угоди кількох кредиторів, які беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

• міжнародний – здійснюється суб’єктами господарювання різних держав.

Лізинг-кредит сприяє підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, активізації інвестицій приватного капіталу у сферу виробництва, поліпшенню фінансового стану товаровиробників

Державне кредитування здійснюється наданням бюджетних позик безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади для фінансування через банківські установи:

• пускових об’єктів;

• раніше розпочатих новобудов виробничого призначення;

• технічного переозброєння і реконструкції діючих підприємств незалежно від форм власності.

Фінансування інвестиційних потреб підприємств буває цільовим, прямим, поворотним, терміновим, забезпеченим заставою чи гарантією (поручництвом).

Державне кредитування підприємств може здійснюватись для забезпечення післяприватизаційної фінансової підтримки.

Кредитування підприємств здійснюється також за рахунок коштів міжнародних фінансово-кредитних інститутів:

• кредитні лінії Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР);

• Агентства США з міжнародного розвитку;

• Фонду Євразія;

• коштів урядів зарубіжних країн.

Переважно кредити надаються малим і середнім підприємствам через уповноважені банки України.

Головні критерії та обсяги фінансування підприємств за лінією ЄБРР:

• фінансуються тільки проекти підприємств з приватною формою власності, які функціонують у галузях сільськогосподарського виробництва, харчової промисловості та послуг;

• частка приватної власності має бути не менше 51%;

• до проектні активи підприємств не повинні перевищувати 2,5 млн доларів США за винятком вартості споруд та будівель;

• кількість працюючих не повинна перевищувати 500 осіб;

• підприємство має відповідати вимогам техніки безпеки, екологічним, санітарно-гігієнічним, а також іншим нормам охорони довкілля, встановленим законодавством України;

• власний внесок позичальника в проект не може бути меншим за 30% вартості проекту;

• коефіцієнт обслуговування боргу має бути не меншим за 1,3.

За рахунок коштів ЄБРР кредитуванню підлягають тільки фінансово -окупні та забезпечені заставою проекти. Кредитні кошти не спрямовуються на рефінансування вже існуючих зобов’язань приватних підприємств або на фінансування придбання цінних паперів діючих підприємств і нерухомості, на реалізацію проектів, пов’язаних з ігорним бізнесом, виробництвом або постачанням зброї та ін.

Перелік питань до закріплення теми:

1. Що таке кредит?

2. Які повинні існувати умови для розвитку кредитних відносин?

3. Які існують загальноекономічні причини виникнення кредиту?

4. Які суб’єктивні фактори впливають на індивідуальний кругообіг коштів?

5. Що є суб’єктами кредитних відносин?

6. В залежності від ступеня забезпеченості кредити поділяються на …

7. За методами погашення розрізняють позички …

8. Що таке факторинг?

9. Які зобов’язання у кредитному договорі бере на себе банк?

10. Хто не має право отримувати кредити?

11. Що характеризує коефіцієнт маневреності власних коштів?

12. Що передбачає оцінка кредитоспроможності позичальника на основі аналізу грошових потоків?

13. Охарактеризуйте, як відбувається планування потреби в кредиті для формування оборотних коштів.

14. Лізинговий кредит – це …

15. За термінами надання, кредити бувають …

16. Акцептний кредит – це …

17. Що таке овердрафт?

18. Які переваги для підприємств мають факторингові послуги?

19. Які необхідно подати документи для укладення кредитної угоди?

20. Які дії може застосовувати банк у разі порушення підприємством взятих на себе зобов’язань?

21. Які існують форми лізингу?

22. Ломбардні кредити – це …

23. Авальний кредит – це …

24. З якою метою відкривають контокорентний рахунок?

25. Які недоліки має факторинг?

26. Як може здійснюватися погашення комерційного кредиту?

27. Охарактеризуйте механізм державного кредитування.

28. За рахунок яких міжнародних фінансово-кредитних інститутів може проводитися кредитування підприємств?

29. Як визначити відсоток за кредит в умовах інфляції?

30. Які існують класи рейтингу позичальників? Стисло їх охарактеризуйте.

Тести до теми:

1. Кредит, що надається одним підприємством іншому у вигляді відстрочки платежу називається:

А) споживчим;

Б) банківським;

В)товарним;

Г) іпотечним.

2. Акумулювання кредитних ресурсів кількома банками є передумовою кредиту:

А) міжбанківського;

Б) товарного;

В) лізингового;

Г) консорціумного.

3. Забороняється видача кредитів на:

А) покриття збитків господарської діяльності;

Б) виплату заробітної плати;

В) придбання об'єктів основних засобів;

Г) формування та збільшення статутних капіталів;

Д) фінансування діяльності філій та дочірніх підприємств.

4. Знайдіть відповідність:

А) Овердрафт - це...

Б) Контокорент - це...

В) Факторинг-це...

1) придбання права вимоги боргу на безповоротній основі та прийняття ризику виконання вимог;

2) короткостроковий кредит, що надається банком понад залишок коштів на рахунку;

3) єдиний рахунок, на якому відображаються всі операції підприємства.

5. Позика, що передбачає отримання плати за кредит у момент його

надання, називається:

А)акцептною;

Б) амортизаційною;

В)дисконтною;

Г)звичайною.

6. Продаж об 'єктів основних засобів фінансовій установі з одночасним отриманням цих об'єктів у лізинг - це:

А) оперативний лізинг;

Б) фінансовий лізинг;

В) зворотний лізинг;

Г) пайовий лізинг;

Д) усі відповіді правильні.

7. Безпосередньо не впливають на ціну кредиту:

А) облікова ставка НБУ;

Б) рівень інфляції;

В) вид кредиту;

Г) клас позичальника;

Д) ціна попереднього кредиту, що надавався позичальнику.

8. Здатність позичальника у повному обсязі і у визначе­ний строк розрахуватися за своїми борговими зобов 'язаннями свідчить про його:

А) платоспроможність;

Б) кредитоспроможність;

В) ліквідність;

Г) дієздатність.

9. Для визначення періоду окупності кредиту необхідні такі показники:

А) чистий прибуток;

Б) встановлена норма податку на прибуток;

В) оподатковуваний прибуток;

Г) виручка від реалізації продукції;

Д) сума кредиту та відсоткових платежів;

Е) рівень рентабельності підприємства.

10. Предметом іпотечного кредиту можуть бути:

А) земельні ділянки;

Б) житлові будинки;

В) виробничі будівлі;

Г) транспортні засоби;

Д) обчислювальна техніка.

11. Правильним є твердження:

А) лізинговий кредит - це кредит, що надається у ви­гляді гарантійної послуги;

Б) лізинговий кредит - це кредит, що надається у то­варній формі;

В) лізинговий кредит виникає при оренді нерухомого і рухомого майна;

Г) лізинговий кредит виникає тільки при довгостроковій оренді нерухомого майна.

12. Погашення кредиту частинами, що зменшуються, називається:

А) достроковим погашенням;

Б) одночасним погашенням;

В) погашенням із розстрочкою платежу;

Г) регресивним погашенням.

13. Факторинг—це:

1) купівля банком у клієнта права на вимогу боргу;

2) діяльність комерційного банку за дорученням;

3) посередництво в одержанні клієнтом боргу;

4) здача в оренду на тривалий строк предметів довгострокового корис­тування.

Тема 8: Фінансове забезпечення відтворення основних фондів

1. Сутність, склад та структура основних фондів підприємства

2. Підходи до оцінки основних фондів:

а) знос і амортизація

б) методи нарахування амортизації

2. Показники стану та використання основних фондів

4. Сутність і склад капітальних вкладень:

а) показники ефективності використання капітальних вкладень

б) джерела фінансування капітальних вкладень

5. Фінансування ремонту основних фондів

1. Сутність, склад та структура основних фондів підприємства

Одним з питань у період переходу до ринкових відносин є підвищення ефективності використання основних фондів підприємства. Акціоновані підприємства в умовах становлення ринкових відносин набувають до своєї власності відокремлене майно, оцінка якого має важливе значення.

Майно підприємства включає наступні елементи:

• основні засоби;

• інші необоротні активи;

• оборотні активи, в тому разі: фінансові активи; витрати майбутніх періодів. Згідно балансу підприємства (Форма №1) до необоротних активів

підприємства відносяться:

Найбільш значною частиною необоротних активів є основні засоби. Згідно ПБО 7 "Основні засоби" до основних засобів включаються матеріальні активи, які підприємство отримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів і послуг, надання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він триваліший за рік) в різних галузях народного господарства для виробництва валового внутрішнього продукту та задоволення культурно-побутових потреб населення.

Політична економія визначає основні фонди, як частину продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у виробництві й тривалий час зберігає свою споживчу вартість, а вартість їх переноситься частинами на продукцію, яка виробляється впродовж цього періоду використання і повертається до свого власника теж по частинам, в міру реалізації готової продукції та надходження доходу (виручки) на поточний рахунок підприємства.

Це визначення характерно для виробничих основних фондів. Невиробничі основні фонди - це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного та побутового призначення, які не використовуються у господарському обороті, але перебувають на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних фондів невиробничі основні фонди не беруть участі у процесі виробництва та не переносять своєї вартості на готовий продукт.

Процес відтворення основних виробничих фондів здійснюється за рахунок капітальних інвестицій, а невиробничих основних фондів - тільки за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Незважаючи на те, що невиробничі основні фонди не приймають участі в процесі виробництва та безпосередньо не впливають на його обсяг, збільшення цих фондів в кінцевому рахунку, через поліпшення добробуту робітників підприємства, позитивно впливає на результати його господарської діяльності, на зростання продуктивності праці.

В сучасній господарській практиці, коли існують управлінський та податковий облік, основні фонди неоднаково групуються.

З точки зору податкового обліку від 01.01.2004р. основні фонди в залежності від норм амортизації, які використовуються, розподіляються на наступні чотири групи:

Група 1 – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої.

Група 2 – автомобільний транспорт та вузли (запчастини) до нього, меблі, побудові, електромеханічні прилади та інструменти.

Група 3 – інші основні фонди, які не увійшли до груп 1, 2, 4, включаючи сільськогосподарські машини й знаряддя, робочу і продуктову худобу та багаторічні насадження.

Група 4 – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі і стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Основні виробничі фонди з урахуванням специфіки їх виробничого призначення поділяються на такі групи:

1. земельні ділянки та капітальні витрати на поліпшення земель;

2. будівлі і споруди;

3. передавальні пристрої;

4. машини та обладнання, у тому числі:

робочі машини та устаткування;

вимірювальні та регулюючі прилади;

лабораторне устаткування;

обчислювальна техніка;

транспортні засоби.

5. виробничий і господарський інвентар;

6. робоча і продуктивна худоба;

7. багаторічні насадження;

8. інші основні фонди.

Згідно з наведеною вище класифікацією та роллю, яку відіграють у процесі виробництва ті чи інші види основних фондів, розрізняють активну і пасивну частини.

До активної частини відносять основні фонди що беруть безпосередню участь у процесі виробництва. Це машини та устаткування, інструменти, прилади та пристрої для вимірювання тощо. До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу, створюють умови для цього.

Співвідношення окремих груп основних виробничих фондів становить їх структуру. Поліпшення структури основних виробничих фондів, передусім підвищення питомої ваги активної їх частини, сприяє зростанню їх виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню грошових надходжень підприємства.

На малюнку 8.1. наведено склад основних виробничих фондів підприємства.

Мал. 8.1. Склад основних виробничих фондів підприємства

Кожне підприємство зацікавлено вкладати кошти в машини, устаткування, тобто в елементи активної частини основних фондів, які обслуговують процес виробництва і характеризують ступінь науково-технічного прогресу на підприємстві.

Структура основних виробничих фондів в різних галузях промисловості народного господарства є різною.

Нормальне функціонування підприємства передбачає постійне відновлення основних фондів. Механізм їх відтворення включає три взаємопов'язані процеси. (Мал. 8.2.)

Мал. 8.2. Економічний механізм відтворення основних виробничих фондів

На першій стадії ("Знос") відбувається продуктивне використання основних виробничих фондів та нарахування амортизаційних відрахувань. На цій стадії основні виробничі фонди зношуються не тільки фізично, але й морально.

Фізичний знос зумовлений, по-перше, самим використанням основних виробничих фондів в процесі виробництва, по-друге, впливом стихійних сил природи: металеві частини машин піддаються корозії і т.д. поруч із фізичним, основні виробничі фонди зношуються й морально.

Процес знецінення і "старіння" машин, обладнання та інших елементів основних виробничих фондів в результаті технічного прогресу називається його моральним зносом.

На першій стадії кругообороту основні виробничі фонди втрачають свою первісну вартість засобів праці, їхня вартість переноситься на вартість готової продукції.

На другій стадії ("Амортизація") вартість основних виробничих фондів переноситься на товар, що виготовляється частинами, в міру їх зношування. При реалізації товарів, ця частина вартості у грошовій формі повертається підприємству для створення амортизаційного фонду.

На третій стадії ("Заміщення") в процесі виробництва відбувається поновлення споживчої вартості частини основних виробничих фондів. Амортизаційний фонд є тим джерелом, з якого (при нормальному функціонуванні економіки) беруться кошти для капітального ремонту основних фондів, а також повного їх заміщення в разі фізичного та морального зносу.

Таке відтворення основних виробничих фондів є простим, тобто у кожному наступному виробничому циклі відбувається створення основних виробничих фондів у попередніх обсягах та з однаковою якістю.

За розширеного відтворення кожного наступного циклу здійснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих фонів. Джерелом фінансування таких змін є використання частини створеного додаткового продукту.

В умовах сучасної НТР відбувається прискорена амортизація основних виробничих фондів, що зумовлено, по-перше, гострою конкурентною боротьбою, по-друге, високими темпами морального зносу основних фондів. Така тенденція знайшла законодавче закріплення в більшості розвинутих країн світу (США, Франція, Японія, Німеччина). Виключно гостро проблема оновлення основних виробничих фондів стоїть в Україні тому, що у промисловості вони зношені більш як на 60%, а нагромадження фінансових ресурсів для наступного вкладення коштів на придбання більш прогресивного обладнання, устаткування, впровадження нових технологій у підприємств просто немає.

2. Підходи до оцінки основних фондів

Як було вже сказано, основні фонди підлягають фізичному та мораль­ному зносу.

Фізичний знос - це поступова втрата основними фондами споживчої вартості в процесі експлуатації. Розрізняють повний та частковий знос основних фондів.

Моральний знос - це знос основних фондів внаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування.

Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих фондів призводить до підвищення собівартості продукції, зниженню якості її в порівнянні з продукцією, яка створена на більш досконалих машинах та обладнанні.

Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих фондів. Якщо з первісної (відновленої) вартості основних виробничих фондів зняти суму зносу, отримуємо залишкову вартість основних виробничих фондів:

З_В=[В_В(100-К₃)]/100,де

З_В - залишкова вартість основних виробничих фондів;

В_В - первісна (відновлена) вартість основних виробничих фондів;

К₃ - ступінь зносу основних виробничих фондів, %.

Сума нарахованої амортизації береться за вартість фізичного зносу.

Амортизація — це систематичний розподіл вартості об'єкта основних фондів, яка амортизується протягом терміну їх корисного використання.

Нарахована сума амортизації підлягає включенню до собівартості продукції. Згідно нової редакції Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства" (1997рік) амортизаційні відрахування враховуються для обчислення оподаткованого прибутку.

У 2001 році було видано Наказ Президента України "Про концепцію амортизаційної політики", метою якої є визначення напрямків та механізмів

удосконалення амортизаційної політики як чинника активізації інвестиційної діяльності в державі.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних фондів та норм таких відрахувань, а також методів їх нарахування. В "Концепції амортизаційної політики" вказувало, що слід проводити заходи "розмежування практики нарахування амортизаційних відрахувань відповідно до її економічної та податкової ролі:

• економічна роль амортизації полягає у фактичному відшкодуванні діючих основних фондів; відповідні амортизаційні відрахування (економічна амортизація) відображають реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та надання послуг і відносяться на витрати діяльності суб'єктів господарювання;

• податкова роль амортизації полягає у фінансовому відшкодуванні основного капіталу за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку на суму амортизаційних відрахувань (податкова амортизація) та одержання податкової знижки."

Наказ Президента України також містив і вказівки відносно методів нарахування амортизації на підприємствах: відмова від суспільного примусового нарахування амортизаційних відрахувань за єдиним методом та запровадження кількох методів нарахування амортизації, надання суб'єктам господарювання права вибору конкретного методу нарахування амортиза­ційних відрахувань, а також права самостійно встановлювати конкретні строки служби основного капіталу у визначених законом межах.

Однак на підприємствах цей наказ не знайшов відгуку і вони продовжують використовувати у нарахуванні амортизації лише податковий метод.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються наступні витрати:

• придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, в тому разі на самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб;

• на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних фондів.

Методи нарахування амортизації:

Всі методи нарахування амортизації (економічна роль амортизації) основних фондів можна поділити на групи методів, які:

1. - засновані на часі використання основних фондів;

1. - засновані на кількості одиниць, які отримані від використання основних фондів (виробничий метод).

До першої групи відносяться:

- прямолінійний метод;

• метод зменшення залишкової вартості;

• метод прискореного зменшення залишкової вартості;

• кумулятивний метод.

Прямолінійний метод нарахування амортизації (рівномірна амортизація) -вартість об'єкту списується рівними частями на протязі всього періоду його експлуатації. Сума річних амортизаційних відрахувань може розраховуватися наступними способами:

I спосіб: Первісна вартість об'єкту - ліквідаційна його вартість

Строк корисної експлуатації об'єкту

Наприклад: первісна вартість верстату - 20000 грн., строк його експлуатації (термін корисної експлуатації) 4 роки, а ліквідаційна вартість верстату передбачається у розмірі 2000 грн. Тоді, річна сума амортизації буде дорівнювати: (20000-2000) / 4 = 4500 грн.

, що в нашому прикладі: 25%(100% / 4роки) х (20000-2000) ₌ 4500грн

100

Цей метод є більш поширеним у практиці нарахування амортизації.

Метод зменшення залишкової вартості - цей метод передбачає визначення річної суми амортизації як добуток залишкової вартості об'єкту на початок року та річної (постійної) норми амортизації. В свою чергу норма амортизації визначається за формулою:

n - термін корисного використання основних фондів;

C_лікв - ліквідаційна вартість основних фондів;

С_перв - первісна вартість основних фондів.

В нашому прикладі норма амортизації складе 44%, а нараховані річні суми амортизаційних відрахувань будуть наступними:

Різновидом цього методу є метод прискореного зменшення залишкової вартості (або метод подвійного зниження залишку) - річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкту на початок року і подвоєної норми амортизації. В нашому прикладі річна норма амортизації -25%, а подвійна - 50%.

Слід відмітити, що ліквідаційна вартість верстату у данному разі не приймається до уваги при розрахунку сум амортизаційних відрахувань.

Сума амортизаційних відрахувань останнього року корисного використання розраховується таким чином, щоб залишкова вартість об'єкту вкінці періоду його експлуатації була б не менш його ліквідаційної вартості.

У ряді країн амортизація збільшується не в 2, а в 1,5; 3 або 4 рази. Так, у Франції використовують наступні коефіцієнти:

1,5 - при терміну служби об'єкту 3-4 роки;

2,0 - при терміну служби об'єкту 5-6 років;

2,5 - при терміну служби об'єкту більш 10 років.

Кумулятивний метод (метод суми цифр років) - цей метод вважається прискореним, оскільки дає змогу нарахувати амортизацію у перші роки експлуатації у більших розмірах, ніж надалі. Сума цифр років - це результат складання порядкових номерів тих років, на протязі яких функціонує об'єкт.

В нашому прикладі це: 1+2+3+4=10

Річна норма амортизації буде дорівнювати

в перший рік це 4/10, у другий - 3/10 2/10 та 1/10.

Річна сума амортизаційних відрахувань визначеного року домножується на різницю між первісною вартістю об'єкта та його ліквідаційною вартістю.

При умові, якщо строк експлуатації достатньо тривалий, сума цифр років визначається по формулі кумулятивного числа:

(n+1)*n/ 2 , що в нашому випадку (4+1)*4/ 2=10 років

Виробничий метод. Для окремих видів основних фондів нарахування амортизації проводиться на основі сумарної виробітки об'єкту за весь період його експлуатації в одиницях виміру (кількість продукції, відпрацьовані години та інше). Норма амортизації розраховується на одиницю діяльності по формулі:

Собівартість об'єкту — Ліквідаційна

(первісна вартість) вартість об’єкту

Розрахунковий обсяг діяльності (виробництва)

Наприклад, наш верстат було куплено для виготовлення 90000 одиниць продукції. Тоді норма амортизації складає: (20000-2000)/90000 = 0,2 грн/од.

На протязі терміну корисної експлуатації фактично повинно бути виготовлено:

I рік - 30000 од.

IІ рік - 25000 од.

3. рік-15000 од.

4. рік - 20000 од.

Використання цього методу доцільно тільки в тому разі, якщо можна зазделегіть визначити сумарну виробітку обсягу.

Нарахування амортизації на нематеріальні активи здійснюється на прикладі їх корисного використання, але не більш 20 років. Метод амортизації вибирається підприємством самостійно.

Згідно з чинним законодавством України (Закон України "Про оподаткування прибутку підприємства" 1997 рік) норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду в наступних розмірах:

Група 1 – 2%

Гpyпa 2-10%

Група 3 – 6%

Група 4 – 15%

Балансова вартість груп основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

Б_а = Б_з + П_а – В_а – А_а, де

Б_а - балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду;

б_з - балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду, що передував звітному;

П_а - сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцію, модернізацію та інші поліпшення основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

В_а - вартість виведеної з експлуатації відповідної групи основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

А_а - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у період, що передував звітному.

Нарахування амортизаційних відрахувань (податкова роль амортизації) дає можливість визначити поточну вартість зношеної частини основних фондів, а також вартість тієї її частини, яка відноситься на виробництво продукції. Одночасно визначається нагромаджувана частина фінансових ресурсів для наступного заміщення основних фондів, які вибувають з виробничого процесу через зношення.

Підприємства всіх форм власності мають право проводити щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою:

К_і = (І_і – 10%) / 100%, де

К_і - коефіцієнт індексації балансової вартості основних фондів на початок звітного періоду;

І_і - індекс інфляції, за результатами якого проводиться індексація.

Якщо К_і < 1, то індексація основних фондів не проводиться.

У разі, коли підприємство застосувало коефіцієнт індексації, воно зобов'язане визначити капітальний дохід у сумі, що дорівнює різниці між скоригованою балансовою вартістю відповідної групи основних фондів та балансовою вартістю такої групи основних фондів до індексації.

3. Показники стану та використання основних фондів

При оцінці ефективності використання підприємством основних фондів, аналізі їх експлуатації та відтворення необхідно виходити з наступного:

 функціональна корисність основних фондів діє на протязі декількох років, тому витрати по їх придбанню та експлуатації розподіляються у часі;

 момент фізичного оновлення основних фондів не співпадає з моментом їх вартісного заміщення, у результаті чого можуть виникнути витрати та збитки, які зменшують фінансові результати діяльності підприємства;

 ефективність використання основних фондів може оцінюватися в залежності від їх виду, належності характера участі у виробничому процесі, а також призначення.

Показники стану й ефективності використання основних фондів можна об'єднати в три групи:

 показники забезпечення підприємства основними виробничими фондами;

 показники стану основних виробничих фондів;

 показники ефективності використання основних виробничих фондів.

До показників забезпечення підприємства основними виробничими фондами належать:

1. Фондомісткість - показник, зворотний фондовіддачі. Цей показник характеризує величину основних фондів, яка припадає на одну гривню виробленої продукції і показує забезпеченість підприємства основними фондами.

Фондомісткість визначається як:

Середньорічна вартість основних виробничих фондів Випуск товарної продукції

За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість - до зменшення.

2. Забезпеченість підприємства основними виробничими фондами визнача­ється рівнем фондоозброєності праці.

Цей показник характеризує ступінь озброєності праці основними виробничими фондами. Збільшення рівня фондоозброєності праці є позитивним фактором.

3. Коефіцієнт реальної вартості основних фондів у майні підприємства визначається як:

Критичним значенням показника є 0,2-0,3. Якщо на підприємстві склалася така ситуація ,то реальний виробничий потенціал підприємства дуже низький і треба терміново переглянути науково-технічну політику підприємства, шукати гроші для виправлення становища.

До показників стану основних виробничих фондів відносяться:

1. Коефіцієнт зносу основних виробничих фондів характеризує ступінь зносу основних фондів та визначається по формулі:

Сума зносу основних виробничих фондів

Балансова вартість основних виробничих фондів

Даний показник при аналізі може визначатися у відсотках як на початок, так і на кінець звітного періоду, що дає змогу оцінити стан основних фондів.

2. Коефіцієнт придатності основних виробничих фондів показує, яка частина основних фондів придатна для експлуатації в процесі господарської діяльності.

Коефіцієнт придатності основних фондів розраховується як:

100% - Коефіцієнт зносу основних фондів

3. Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів характеризує долю нових , введених в експлуатацію фондів і розраховується як:

Вартість введених основних фондів за звітний період Балансова вартість основних фондів на кінець періоду

4. Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів характеризує долю виведених фондів в результаті зносу за визначений період і визначається як:

Вартість введених основних фондів за звітний період

Балансова вартість основних фондів на кінець періоду

5. Коефіцієнт приросту основних виробничих фондів показує рост основних фондів за даний період в результаті оновлення і визначається по формулі:

До показників, що характеризують ефективність використання основних, фондів, відносять:

1. Фондовіддача, яка показує скільки продукції отримує підприємство з кожної гривні вкладеної в основні фонди і розраховується як:

Вартість виробленої продукції за звітний період Середньорічна вартість основних виробничих фондів

Підвищення фондовіддачі може бути досягнуто на основі впровадження нової техніки та передової технології, збільшення коефіцієнту змінності обладнання, ліквідація позапланових простоїв машин та обладнання, зниження трудомісткості продукції, поліпшення якості продукції, посилення економічного впливу та матеріального стимулювання за краще використання основних фондів.

Фондовіддача залежить від досягнутого рівня продуктивності праці та його фондоозброєності. Оптимальне співвідношення темпів їх росту – це обов'язкова умова підвищення ефективності основних виробничих фондів. Єдність цих показників можна виразити формулою:

Підвищення темпів зростання фондоозброєності над темпами росту продуктивності праці знижує фондовіддачу, що типово для екстенсивного шляху розвитку і підприємства, і держави в цілому.

2. Відносним показником ефективності використання основних фондів є рентабельність основних фондів, яка розраховується:

Абсолютним показником ефективності використання основних фондів є сума прибутку на одну гривню основних фондів.

До показників ефективності використання основних фондів можна також віднести показник питомої ваги активної частини основних фондів у їх загальній сумі.

4. Сутність і склад капітальних вкладень

Відтворення та оновлення основних фондів підприємства здійснюється за допомогою капітальних вкладень та ремонтів.

Капітальні вкладення - це видатки на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних фондів. За допомогою капітальних вкладень може здійснюватися як просте, так і поширене відтворення основних фондів у виробничій та невиробничій сферах.

Під простим відтворенням слід розуміти будівництво та придбання основних фондів в розмірах, які дорівнюють сумі нарахованого зносу по діючим виробничим основним фондам. В цьому разі проводиться доведення загальних розмірів основних фондів до їх первісної вартості.

Розширене відтворення - це будівництво та придбання основних фондів, які перевищують суму зменшення основних фондів в результаті їх зносу.

Капітальні вкладення невиробничого призначення пов'язані із будівництвом та придбанням об'єктів невиробничого призначення (дитячих дошкільних закладів, житлового фонду та інше), експлуатація яких не дає доходу, який покривав би витрати, в тому разі і знос. Капітальні вкладення

характеризуються галузевою, технологічною та відтворюючою структурою.

Галузева структура капітальних вкладень - це співвідношення між обсягами капітальних вкладень по галузях народного господарства.

Технологічна структура капітальних вкладень - це співвідношення між витратами на придбання машин та обладнання (активна частина основних фондів) та на будівельно-монтажні роботи (пасивна частина основних виробничих фондів).

Відтворююча структура капітальних вкладень - це співвідношення між обсягами капітальних вкладень, які спрямовуються на нове будівництво, реконструкцію і технічне переозброєння, а також на розширення підприємства.

Ефективність здійснення капітальних вкладень в багатому залежить від відтворюючої та технічної структури цих вкладень. Поліпшення структури капітальних вкладень - великий резерв підвищення ефективності капітальних вкладень основних фондів.

Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних вкладень, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення. Бюджет капітальних вкладень включає наступні данні:

• первісну вартість усіх основних фондів на початок планового періоду;

• наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду;

• суму амортизаційних відрахувань, яку буде нараховано протягом планового періоду;

• орієнтований підрахунок вартості устаткування, яке підлягає зміні або продажу протягом планового періоду;

• орієнтовану суму амортизаційних відрахувань на придбання основних фондів протягом планового періоду;

• вартість основних фондів та суму амортизаційних відрахувань, яка буде у підприємства на кінець планового періоду.

Бюджет капітальних витрат включає два розділи:

I розділ - "Капітальні витрати";

ІІ розділ – “Надходження коштів”.

Бюджет капітальних вкладень, як і календарний план, розробляється спочатку на наступний рік у розрізі кварталів, а потім у рамках наступного кварталу деталізується в розрізі місяців.

На підставі бюджету капітальних вкладень приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень.

За складання бюджету капітальних вкладень і здійснення капітальних вкладень, треба враховувати їхню технологічну та відтворюючу структуру.

Важливе значення для поліпшення ефективності виробництва має поліпшення технологічної структури капітальних вкладень за рахунок збільшення питомої ваги витрат на придбання активної частини основних виробничих фондів. Відтворювальна структура капітальних вкладень оцінюється як прогресивна, коли в її складі збільшується питома вага на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств.

Показники ефективності використання капітальних вкладень

Економічна ефективність капітальних вкладень характеризується такими показниками: коефіцієнтом абсолютної економічної ефективності капітальних вкладень; строком окупності; розміром приведених витрат. Розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну ефективність капіталовкладень.

Загальна (абсолютна) ефективність капітальних вкладень у народному господарстві в цілому і окремих його галузях визначається як відношення приросту національного доходу, чистої продукції (валового доходу) до обсягу інвестицій, що зумовили цей приріст.

Коефіцієнт абсолютної економічної ефективності капітальних вкладень(Е_п) на підприємствах визначають як відношення приросту прибутку, зумовленого ними, до загального обсягу інвестицій. Показник обчислюють за формулою:

Е_п = П / К, де

П - приріст прибутку за рахунок інвестицій, грн.;

К - обсяг капіталовкладень, грн.

Для оцінки економічної ефективності здійснюваних інвестицій обчислений коефіцієнт абсолютної ефективності капіталовкладень порівнюють з нормативом, що визначає мінімальний рівень приросту прибутку з розрахунку на 1 грн. вкладень. Економічно доцільним вважаються інвестиції, фактичний коефіцієнт абсолютної ефективності яких перевищує нормативний. Для оцінки ефективності капіталовкладень у народному господарстві нормативний коефіцієнт встановлено в середньому 0,14.

Рівень абсолютної ефективності капітальних вкладень характеризує також строк їх окупності (Т). Цей показник обернений до коефіцієнта ефективності інвестицій. Його визначають як відношення обсягу здійснюваних капіталовкладень до середньорічного приросту маси прибутку.

Т=К/П

Порівняльну економічну ефективність капітальних вкладень визначають при виборі найкращого варіанту використання капітальних вкладень із застосуванням показника приведених витрат, який характеризує не лише величину капіталовкладень, а й розмір наступних виробничих витрат.

Приведені витрати - це сума річних виробничих витрат (собівартості) і капітальних вкладень, приведених до річної розмірності відповідно до нормативного коефіцієнта ефективності. По кожному варіанту капіталовкладень обчислюються приведені витрати, мінімум яких свідчить про найвищий рівень їх ефективності. Річну суму приведених витрат розраховують за формулою:

С_і + Е_н * К_і  min, де

С_і – річні виробничі витрати (собівартість) за і-тим варіантом капітальних вкладень;

Е_н – нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень;

К_і – обсяг капітальних вкладень за і-тим варіантом, грн..

Економічну ефективність капітальних вкладень порівнюють за рівнем приведених витрат за кількома варіантами інвестицій. Найефективніший із варіантів використання капіталовкладень той, що забезпечує мінімальну суму приведених витрат з розрахунку на одиницю продукції або виконаної роботи.

На основі приведених витрат розраховують також річний економічний ефект від реалізації відповідного напряму капітальних вкладень, його визначають на основі порівняння приведених витрат за новим і базовим варіантом капіталовкладень:

Е_р = [(С₁ + Е_н * К₁) - (С₂ + Е_н * К₂)] * О_п, де

Е_р - річний економічний ефект, грн.;

С₁ і С₂ — собівартість одиниці продукції або роботи відповідно за базовим і

новим варіантом, грн.;

К₁ і К₂ - капітальні вкладення на одиницю продукції або роботи відповідно за

базовим і новим варіантом, грн.;

О_п - обсяг виробленої продукції або виконаних робіт після здійснення капіталовкладень.

Джерела і порядок фінансування капітальних вкладень

Розвиток різноманітних форм власності і видів господарювання в промисловому виробництві зумовлює деякі зміни у формуванні джерел

капіталовкладень. Політика інвестицій перебудовується в напрями їх децентралізації, значного зменшення частки державних інвестицій та вдосконалення механізму їх розподілу, розширення ринкових джерел капіталовкладень. Державні централізовані капітальні вкладення переважно спрямовуватимуться на створення об'єктів соціальної та виробничої інфраструктур, нових наукомістких виробництв, а також на потреби реконструкції та технічного переозброєння підприємств.

Інвестиції в промисловість треба якомога ефективніше використовувати, всебічно обґрунтовуючи напрями використання, структуру і розміри капітальних вкладень.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування вкладень можуть бути:

 власні фінансові ресурси (включають кошти засновників підприємства; амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді коштів, резервів у процесі господарської діяльності і передусім на придбання основних фондів; мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві; кошти від продажу власного майна та інше);

 позичені фінансові ресурси (довгострокові кредити комерційних банків);

кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів;

 кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

кошти іноземних інвесторів.

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема: оподаткування доходів підприємства, темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталів; рівня управління фінансовими ресурсами тощо.

При виборі джерел фінансування слід провести детальний аналіз:

По-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень;

По-друге, можливого обсягу залучення додаткового капіталу, пов’язаного із подорожчанням капітальних витрат.

Фінансовий менеджер повинен визначити граничний розмір капітальних витрат, виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування.

Структура капітальних вкладень повинна бути оптимальною. Порушення оптимального співвідношення між власними та залученими джерелами фінансування капітальних вкладень може призвести до погіршення фінансового стану підприємства.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу ведення капітальних робот. Розрізняють підрядний та господарський способи будівництва.

При підрядному способі роботи ведуться спеціалізованими будівельними організаціями (підрядна організація) на основі складеного договору між ними та підприємством-замовником. Розрахунок між підрядником та замовником за виконані роботи може мати форму авансових платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт.

Договірна вартість будівництва розраховується на підставі вартості, яка визначається згідно з проектом, тобто на підставі фіксованої ціни та договірних умов її зміни із зазначенням потрібних коефіцієнтів, індексів та інших критеріїв.

При господарському способі будівництва роботи виконує підприємство власними силами з послідуючим відшкодуванням витрат згідно акту прийому виконаних робіт.

Господарський спосіб будівництва відрізняється тим, що підприємство організує самостійне будівельно-монтажне виробництво, об'єднуя в єдиній юридичній особі і замовника, і підрядника. При цьому підприємство створює спеціалізовані будівельно-монтажні ланки, цехи, управління. Іноді вони отримують свій поточний рахунок у банку та відокремлені засоби виробництва. В такому разі вони перетворюються у підрядні організації, але частіше діють у складі підприємства на правах підрозділу.

5. Фінансування ремонту основних фондів

В результаті експлуатації основні виробничі фонди зазнають як фізичного зносу, так і втрачають свої експлуатаційні якості, тому і ремонт їх є необхідною умовою виробничого процесу. Ефективність використання основних фондів на підприємстві в першу чергу залежить від своєчасності та якості проведення ремонту.

Слід розрізняти наступні види ремонту:

• поточний;

• середній;

• капітальний.

Поточний ремонт — здійснюється для забезпечення підтримки працьоздатності машин, обладнання, будівельних споруд. При поточному ремонті активної частини основних фондів проводиться заміна швидкозношувальних змінних деталей новими. При поточному ремонті пасивної частини основних фондів приводяться окремі роботи по своєчасному поліпшенню окремих їх частин, інженерного обладнання від попереджуючого зносу за допомогою профілактичних дій.

Середній ремонт - проводиться для часткового поновлення основних фондів із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією.

Капітальний ремонт машин, устаткування передбачає повну їх розбору, заміну всіх зношених частин новими. Необхідність капітального ремонту походить з різних строків служби окремих деталей, вузлів обладнання, машин та інших основних фондів.

Витрати на всі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу основних фондів та забезпечення ремонтних робіт матеріально-технічними ресурсами.

Економічна доцільність капітального ремонту основних виробничих фондів визначається шляхом порівняння витрат на капітальний ремонт об'єкта з вартістю аналогічного нового устаткування. Якщо вартість капітального ремонту усього об’єкту перевищує вартість аналогічного нового устаткування, то такий ремонт робити недоцільно.

Фінансування капітального ремонту на підприємстві здійснюють згідно з планом капітального ремонту. Планування витрат на капітальний ремонт здійснюється на основі діючих норм, цін, тарифів, розцінок на окремі види й типи обладнання, механізмів, транспортних засобів та інше. На капітальний ремонт кожного об'єкта складається кошторисно-фінансові розрахунки, які включаються до загального річного плану капітального ремонту, який затверджується керівником підприємства.

Порядок фінансування капітального ремонту залежить від способу його проведення. При підрядному способі розрахунки між підрядником та замовником за виконані підрядними організаціями роботи по капітальному ремонту машин, обладнання проводяться шляхом оплати рахунків з поточного рахунку за повністю закінчені роботи по об'єкту в цілому або по окремим вузлам згідно акту приймання. При господарському способі оплата за виконаний капітальний ремонт здійснюється згідно із затвердженим плановим обсягом, кошторисно-фінансовими та іншими розрахунками за окремими елементами витрат: виплата заробітної плати, оплата рахунків за матеріальні цінності тощо.

Підприємства (незалежно від підпорядкування і форми власності) протягом звітного періоду мають право витрати на всі види ремонтів відносити за рахунок валових витрат у сумі, що не перевищує 10% сукупної балансової вартості груп основних фондів на початок звітного року. У цих самих розмірах ці витрати включаються до собівартості продукції.

Витрати на капітальний ремонт орендованих основних фондів проводиться згідно із договором оренди.

Ремонт основних невиробничих фондів фінансується за рахунок чистого (нерозподіленого) прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а також інших джерел фінансування, за рахунок яких фінансується поточне утримання зазначених основних фондів.

Перелік питань до закріплення теми:

1. Які елементи включаються до складу майна підприємства?

2. Охарактеризуйте економічний механізм відтворення основних виробничих фондів.

3. Що відбувається на першій стадії відтворення виробничих фондів?

4. Що відбувається на третій стадії відтворення виробничих фондів?

5. Як відбувається розширене відтворення основних виробничих фондів?

6. Які види зносу Ви знаєте? Який з них видів зносу найважливіший?

7. Як розрахувати залишкову вартість основних фондів?

8. Що таке амортизація?

9. Які існують методи нарахування амортизації та на які групи вони поділяються?

10. Що показує фондовіддача та як розрахувати цей показник?

11. Невиробничі основні фонди – це …

12. На які групи поділяються основні фонди з точки зори податкового обліку?

13. Які Ви знаєте групи показників стану і ефективності використання основних фондів?

14. Які показники відносяться до групи показників забезпечення підприємства основними виробничими фондами?

15. Що показує та як розраховується коефіцієнт реальної вартості основних фондів у майні підприємства?

16. Що таке капітальні вкладення?

17. Які фактори впливають на структуру джерел фінансування капітальних вкладень?

18. З яких розділів складається бюджет капітальних вкладень?

19. Як розрахувати річний економічний ефект від реалізації відповідного напрямку капітальних вкладень?

20. Які витрати фінансуються за рахунок амортизаційних відрахувань?

21. Які види ремонту застосовуються в діяльності підприємства?

Тести до теми:

1. По яких показниках визначається ефективність використання основних фондів:

А) фондоозброєність;

Б) коефіцієнт відновлення;

В) фондовіддача;

Г) коефіцієнт зносу;

Д) рівень рентабельності основних виробничих фондів.

2. Коефіцієнт оновлення основних засобів визначається за формулою:

А) вартість виведених основних засобів / вартість введених основних засобів;

Б) вартість введених основних засобів / вартість основних засобів на кінець року;

В) вартість введених основних засобів / вартість основних засобів на початок року;

Г) вартість виведених основних засобів / вартість основних засобів на початок року.

3. Які складові частини безпосередньо впливають на розмір амортизаційних відрахувань за виробничим методом:

А) первісна вартість;

Б) ліквідаційна вартість;

В) строк корисного використання;

Г) річна норма амортизації;

Д) обсяг виготовленої продукції;

Е) залишкова вартість.

4. Назвіть джерела фінансування капітальних вкладень:

А) прибуток, амортизаційні відрахування, довгострокові кредити банку, іноземні інвестиції;

Б) власні фінансові ресурси, кошти державного та місцевого бюджетів, довгострокові кредити банку;

В) власні фінансові ресурси, залучені фінансові ресурси, фінансові кошти від продажу цінних паперів, кошти державного та місцевого бюджетів, кошти іноземних інвесторів;

Г) статутний капітал, фонд нагромадження, резервний фонд, інші спеціальні засоби.

5. При нарахуванні амортизації методом прискореного зменшення залишкової вартості норма амортизації визначається за формулою:

А)Нам.=100%/Тк

Б) Нам.=100%/Ткх2

В) Нам. = (1 – )100%

6. Сукупність витрат на відтворення і поліпшення якісного стану основних засобів - це:

А) амортизаційні відрахування;

Б) фінансові інвестиції;

В) капітальні інвестиції;

Г) мобілізація внутрішніх ресурсів в будівництві.

7. Відтворення основних засобів — це:

А) процес безперервного поновлення основних виробничих засобів;

Б) заміна окремих зношених частин основних засобів;

В) придбання нових основних засобів;

Г) заміна зношеного устаткування на нове.

8. Фізичний знос основних засобів — це:

А) втрата споживчої вартості основними засобами у процесі їх експлуатації;

Б) заміна зношених основних засобів через капітальне будівництво;

В) матеріальне зношування окремих елементів основних засобів та за­міна їх через капітальне будівництво або капітальний ремонт;

Г) заміна основних засобів унаслідок запровадження нового, більш про­гресивного обладнання.

9. Капітальні вкладення — це:

А) витрати на створення нових, реконструкцію й технічне переозброєн­ня діючих основних засобів;

Б) витрати на придбання нових основних засобів і капітальний ремонт діючих основних засобів;

В) витрати на розширення та реконструкцію діючих виробництв;

Г) витрати на розширене відтворення основних засобів.

Тема 9. Фінансове планування на підприємствах

1. Зміст, методи і завдання фінансового планування

2. Фінансовий план, його зміст і структура

3. Оперативне фінансове планування

1. Зміст, методи і завдання фінансового планування

В умовах ринку особливе значення має розумна організація фінансового планування у кожній низовій ланці господарства (підприємства, фірми, AT, організації). Його головне призначення - з'ясування результативності кожної господарської і фінансової операції, розрахунок потреби у грошових коштах, витрат, прогнозів надходження ресурсів, найбільш раціональне їх розміщення з точки зору інтересів колективу або власника.

За адміністративної економіки фінансове планування базувалось на директивних планових показниках виробничого та соціального розвитку підприємства. Головна мета фінансового плану підприємства полягає у виявлені невикористаних ресурсів і визначені суми платежів у бюджет, величина якої відповідала б перевищенню доходів над його витратами. Сума та рівень витрат суворо нормувались.

Надмірна централізація за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва.

За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Саме тому зросла важливість перспективного, поточного та оперативного фінансового планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення рентабельності підприємства. Фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон’юктуру враховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами.

Фінансове планування пов'язане з плануванням виробничої діяльності підприємства. Показники усіх планових фінансових інструментів базуються на планах з обсягу виробництва, асортименту товарів і послуг, собівартості продукції, вони повинні створювати необхідні фінансові умови для успішного виконання цих планів. У цьому основне призначення фінансового планування.

Фінансове планування - це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді.

Мета фінансового планування - забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;

виявлення резервів зростання доходів підприємства і методів їх мобілізації;

здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів;

обґрунтування оптимальних фінансових взаємовідносин із суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями тощо.

Планування фінансових показників відбувається певними методами.

До них відносяться: нормативний, розрахунково-аналітичний, балансовий, метод оптимізації планових рішень.

Суть нормативного методу полягає в тому, що на основі норм та нормативів розраховується потреба господарського суб'єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах. Такими нормативами є ставки податків, ставки тарифів, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, нормативи потреби в оборотних коштах тощо.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та індексів їх зміни в плановому періоді. В основі цього методу знаходиться використання експертної оцінки як прийому аналізу та планування.

Мал.9.1 Схема розрахунково-аналітичного методу планування

Метод оптимізації планових рішень полягає у розробці декількох варіантів планових розрахунків для того, щоб обрати найоптимальніший з них. Відтак можуть використовуватись різні критерії вибору:

• максимум прибутку на грошову одиницю вкладеного капіталу;

• максимум збереження фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

• максимум абсолютної суми одержаного прибутку;

• мінімум поточних витрат;

• мінімум вкладення капіталу при найбільшій ефективності результату.

Зміст балансового методу полягає в тому, що шляхом складання балансів досягається ув'язання фінансових ресурсів, що є і фактичною потребою у них. Тобто балансуються не тільки підсумкові показники доходів і витрат, а й для кожної статті витрат визначаються конкретні джерела покриття.

Фінансове планування потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв’язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Моделювання може будуватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Економіко-математичне моделювання дає змогу перейти у плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів.

2. Фінансовий план, його зміст і структура

Фінансове планування відбувається через складання фінансових планів різного складу та призначення в залежності від завдань та об'єктів планування. Виходячи з цього, фінансові плани поділяються на: перспективні, поточні, оперативні.

Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропорції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової діяльності.

Фінансова стратегія підприємства згідно зі стратегічною ціллю забезпечує:

- формування та ефективне використання фінансових ресурсів;

- виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінан­сових ресурсів на цих напрямках;

- відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можли­востям підприємства;

- визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами.

Завданнями фінансової стратегії є:

- визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;

- визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб'єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;

• фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності;

• вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, - розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;

• розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємства.

На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна, інвестиційна.

Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємства, об'єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам , які склалися на ринку товарів. Фінансова стратегія передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір най­ефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуються на максимізацію прибутку та ринкової вартості підпри­ємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства.

Основою перспективного фінансового планування становить прогнозування, яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників та параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану підприємства. Прикладом об'єднання перспективного та поточного планування є бізнес-план.

Бізнес-план підприємства - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним.

У ринковій системі господарювання бізнес-план виконує дві важливі функції:

• зовнішню (ознайомлення зацікавлених ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї);

• внутрішню (відпрацювання системи управління реалізацією підприємницького проекту).

Конкретними цілями розробки бізнес-плану як багатофункціонального документа є:

налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та найманими працівниками;

 проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності;

вчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власної справи;

формування та розвиток управлінських якостей підприємця;

перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

На зміст і структуру бізнес-плану істотно впливають: цілі розробки бізнес-плану; аудиторія, на яку розраховано бізнес-план; сфера та розміри бізнесу; характеристика продукту бізнесу; фінансові можливості підприємця. Типову структуру бізнес-плану показано на мал. 9.2.

Узагальнення ще не дуже великого досвіду складання бізнес-планів вітчизняними підприємствами дає змогу виділити такі галузі їх застосування:

- вибір економічно вигідних напрямків та способів досягнення позитивних фінансових результатів підприємствами за нових умов господарювання, загальної неплатоспроможності суб'єктів;

- підготовка підприємствами інвестиційних проектів для залучення інвестицій та банківських кредитів;

- складання проектів емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів підприємств;

- залучення іноземних інвесторів для розвитку підприємств;

- обґрунтування пропозицій щодо приватизації підприємств державної та комунальної власності.

Фінансовий план - це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю. Цей розділ бізнес-плану включає такі складові:

прогноз обсягів реалізації;

баланс грошових надходжень та витрат;

таблицю доходів та витрат;

прогнозний баланс активів та пасивів підприємства;

розрахунок точки беззбитковості.

До початку 90-х років за умов директивно-планової економіки кожне підприємство складало фінансовий план у вигляді балансу доходів і видатків за єдиною, встановленою в централізованому порядку формою. Було обов’язковим затвердження його вищим органом управління. У 1991 році підприємством було надано самостійність у плануванні, вони могли не складати фінансового плану або складати його в будь-якій довільній формі. Але у 2001 році за наказом Мінекономіки України "Про затвердження Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством" від 25.12.2000р. №277,фінансовий план державного підприємства знову повинен складатися за типовою формою на рік із розподілом на квартали .З метою удосконалення системи планування у 2005 році були внесені зміни у порядок складання, затвердження та контролю фінансового плану державного підприємства. Цей фінансовий план містить три розділи (табл.9.1.):

1 розділ „Формування прибутку підприємства”

2 розділ „ Розподіл чистого прибутку”

3 розділ „ Обов’язкові платежі підприємства до бюджету та державних цільових фондів”.

До фінансового плану додаються 5 таблиць ( табл. 9.2 – 9.6):

• елементи операційних витрат;

• капітальні інвестиції

• коефіцієнтний аналіз

• рух грошових коштів

• додаткова інформація про підприємство.

Фінансовий план державного підприємства повинен забезпечувати отримання валового та чистого прибутку, розмір яких не може бути менше прогнозного показника поточного року, розрахованих на базі фактично досягнутих показників 1 кварталу поточного року та прогнозних показників 11, 111 та 1V кварталів поточного року з урахуванням прогнозного рівня інфляції.

Таблиця 9.1

Фінансовий план підприємства

Таблиця 9.2.

Таблиця 9.3.

Таблиця 9.4.

Таблиця 9.5.

Таблиця 9.6.

І Н Ф О Р М А Ц І Я

До фінансового плану

________________________________________________

(назва підприємства)