Тема 2. Принципи організації і діяльності судів

 

План

1. Принципи організації і діяльності судів, їх класифікація

2. Характеристика принципів організації і діяльності судів

 

1. Принципи організації і діяльності судів, їх класифікація

 

Принципи організації і діяльності суду - це закріплені в Конституції і законах України, міжнародних договорах України керівні положення, які виражають основні гарантії здійснення правосуддя і демократичну сутність суду; це найбільш абстрактні правила організації і діяльності судів. Принципи зазвичай реалізуються через більш конкретні норми права

Вони спрямовані: до законодавця — при формулюванні правил і до суду - під час застосування цих правил для розв'язання спірних правовідносин.

 

За сферою дії принципи організації і діяльності суду можна поділити на:

1) загальноправові принципи (верховенство права, законність),

2) загальні (міжгалузеві) принципи правосуддя (здійснення правосуддя лише судом, незалежність суддів),

3) галузеві принципи правосуддя (забезпечення обвинуваченому права на захист, офіційне з'ясування обставин у справі).

За функціональним спрямуванням принципи організації і діяльності суду можна поділити на:

1) принципи організації судової системи, або принципи судоустрою (недопустимість існування особливих і надзвичайних судів, спеціалізація, територіальність),

2) принципи діяльності судів, або принципи судочинства (змагальність сторін, диспозитивність, забезпечення обвинуваченому права на захист).

За нормативним закріпленням принципи організації і діяльності суду:

1) міжнародно-правові (незалежність суддів, забезпечення права на захист у справах про кримінальне обвинувачення),

2) конституційні (законність, змагальність сторін, гласність),

3) ті, що закріплені у законах (у Законі «Про судоустрій і статус суддів», процесуальних кодексах).

 

 

2. Характеристика принципів організації і діяльності судів

 

Здійснення правосуддя лише судом

(ч. 1 ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,  ст. 30 КПК України)

Ця засада випливає з принципу розподілу влади. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Не допускається перегляд судових рішень будь-якими іншими несудовими органами. Змінити чи скасувати судове рішення може лише суд, як правило, вищої інстанції.

 

Недопустимість існування особливих і надзвичайних судів

(ч. 5 ст. 125 Конституції України, ч. 4 ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)

Правове значення цього принципу у тому, що і надзвичайним, і особливим судам не місце у судовій системі правової демократичної держави. їхня діяльність порушує право на справедливий судовий розгляд, рівність усіх перед законом і судом, гарантії незалежності та неупередженості суддів. Тому заборона створення надзвичайних й особливих судів встановлюється на конституційному рівні.

Надзвичайними є суди, які керуються особливими процесуальними нормами, що не забезпечують права на справедливий судовий розгляд, або діяльність яких взагалі процесуально не регламентована, або до складу яких входять судді, незалежність котрих на законодавчому рівні не гарантована. Потрібно вважати надзвичайними і тимчасові суди, утворені державою аd hос для розгляду конкретної справи чи групи справ. Під особливими судами необхідно розуміти суди, створені для вирішення справ щодо окремих категорій (груп) населення - за становою, професійною ознаками тощо. При цьому ці групи населення займають у цих судах особливе положення - привілейоване або ж, навпаки, дискримінаційне. Такі особливі суди інакше можна назвати становими, або корпоративними. Як особливі суди розглядаються також суди, утворені для вирішення окремих категорій судових справ в обхід встановленої законом підсудності.

 

Доступність правосуддя

(ч. 1-2 ст. 55, ст. 59, ч. 2 ст. 124 Конституції України, пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 3 ст. З, ст. 7, 8, 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 3, 12 ЦПК України, ст. 1 ГПК України, ст. 6, 16 КАС України, ст. 21 КПК України)

Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства. Юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, це означає, що жоден правовий спір, який стосується прав, свобод чи інтересів особи, не може бути виведеним за межі судової юрисдикції. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти у розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів на території України.

Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Доступність правосуддя можлива лише за умови існування ефективної системи надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим.

Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не є доступним, якщо система судів для особи є складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи.

 

Спеціалізація

(ч. 1 ст. 125 Конституції України, ч. 1 ст. 17, ст. 18, Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)

Два підходи до розуміння принципу спеціалізації:

1) у системі судів загальної юрисдикції поряд із загальними судами утворюються і діють спеціалізовані суди (адміністративні, господарські суди). Такий підхід був реалізований у попередньому Законі "Про судоустрій України".

2) суди мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства (розділ III Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів). Цей підхід переважно утілено у чинному Законі України «Про судоустрій і статус суддів».

 

Територіальність

(ч. 1 ст. 125 Конституції України, ч. 1 ст. 17, ч. 2-3 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)

Цей принцип передбачає, що суди мають бути утворені так, щоб їх юрисдикція охоплювала певну територію держави, виходячи з потреби наближення судочинства до людини. Територіальність означає децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної). Тому кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдикцію (підсудність) - тобто поширення компетенції суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території.

 

Інстанційність

(ч. 2 ст.19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)

 Відповідно до цього принципу суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня. Для забезпечення правосудності судових рішень діють суди вищих інстанцій, зокрема апеляційної та касаційної.

 

Поєднання обрання суддів і їх призначення

(ч. 4 ст. 126, ч. 1 ст. 128, ч. 2 і 4 ст. 148 Конституції України)

В Україні перше призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на п'ять років, а після закінчення цього строку суддю обирає безстроково Верховна Рада України. Суддів Конституційного Суду України призначають Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

 

Незалежність суддів

(ст. 126, ч. 1 ст. 129 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу від І грудня 2004 року, ст.. 6 ЄКПЛ, ст. 47, 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, Європейська хартія про статут для суддів» від 10 липня 1998 року).

Незалежність суддів проявляється на двох рівнях - інституційному та індивідуальному. На інституційному рівні її необхідно розглядати як незалежність судової влади, тобто спроможність судів здійснювати правосуддя, не піддаючись будь-якому втручанню, насамперед з боку інших гілок влади. Незалежність судової влади від законодавчої і виконавчої гілок влади є проявом дії принципу розподілу влади. Без реальної незалежності навряд чи можна говорити про наявність у державі судової влади як такої. Незалежність суддів на індивідуальному рівні проявляється у тому, що судді вирішують судові справи відповідно до їхньої власної оцінки доказів, права і справедливості без примусу, підкупу, втручання, погроз з боку влади або окремих громадян.

При аналізі вимоги незалежності суддів можна виділити два її аспекти: зовнішній і внутрішній. Зовнішній аспект полягає у такому становищі судів, яке забезпечує здійснення ними правосуддя незалежно від впливу з боку будь-яких державних органів, недержавних інституцій, посадових осіб чи окремих осіб. Внутрішнійаспект незалежності суддів зводиться до свободи від втручання у їхню діяльність інституцій судової влади, інших суддів. Особливістю судової влади має бути відсутність відносин підпорядкування, субординації одних суддів іншим. Суддівське переконання при вирішенні судових справ повинно бути вільним від прохання, наказу чи іншого позапроцесуального впливу, який виходить від інших представників судової влади.

 

Незалежність суддів забезпечується:

1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

2) недоторканністю та імунітетом судді;

3) незмінюваністю судді;

4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

5) забороною втручання у здійснення правосуддя;

6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

9) функціонуванням органів суддівського самоврядування (зокрема, суддя має право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради суддів України, яка зобов'язана невідкладно перевірити і розглянути таке звернення за участю судді та вжити необхідних заходів для усунення загрози);

10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

11) правом судді на відставку.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

 

 

Верховенство права

(ст. 3, ч. 1 ст. 8 Конституції України, преамбула Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 8 КАС України, ст. 8 КПК)

Вперше характеристику вимог принципу верховенства права подано у Рішенні Конституційного Суду у справі про призначення судом більш м'якого покарання[7]. Відповідно до розуміння Конституційного Суду “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо...

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права”. Тож Конституційний Суд, характеризуючи принцип верховенства права, розглядає право, не як закон чи систему нормативних актів, а як утілення справедливості. Невипадково, право і справедливість мають один корінь. Протилежністю верховенства права є свавілля. Держава не може діяти свавільно, вона обмежена правом, тобто не лише законодавством, що створене нею, але й правом, яке існує апріорі, незалежно від її розсуду - «природнім правом», або природними правами кожної людини.

Найважливіше значення принцип верховенства права має саме для судової гілки влади. Як принцип судової діяльності, він визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості, що і є правосуддям. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства.

Основне значення верховенства права полягає у тому, що людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Таким чином, принцип верховенства права як загальна засада судочинства визначає спрямованість судочинства на захист прав людини. Цей принцип зобов'язує суд при вирішенні справи давати таке тлумачення закону чи іншому правовому акту, яке б утверджувало права людини. Суд не повинен допускати тлумачення правового акту, що несправедливо б обмежувало ці права.

Принцип верховенства права означає також, що неповне чи суперечливе законодавче регулювання певних правовідносин або ж його відсутність не можуть бути підставою для відмови у розгляді звернення і вирішенні судом заявлених вимог.

 

Законність

(п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 8 ЦПК України, ст. 4 ГПК України, ст. 9 КАС України, ст.. 9 КПК)

Принцип законності покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. При застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства, тобто юридичну силу.

 

Поєднання одноособового і колегіального розгляду справ

(ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 18 ЦПК України, ст. 4-6 ГПК України, ст. 23-24 КАС України, ст. 31 КПК України)

У суді першої інстанції справи розглядають професійний суддя одноособово, колегія суддів (у тому числі з участю народних засідателів), а також суд присяжних.

Зазвичай усі цивільні, господарські, адміністративні та кримінальні справи розглядаються професійним суддею одноособово.

Лише деякі категорії цивільних справ в окремому провадженні можуть розглядатися колегією у складі професійного судді і двох народних засідателів.

Залежно від категорії і складності господарської справи її може бути розглянуто колегією у складі трьох професійних суддів.

Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів. Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді та у місцевому загальному суді як адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також з ініціативи судді в разі їх особливої складності. Адміністративні справи, підсудні Київському апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів. Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.

Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів.

Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальне провадження стосовно деяких категорій посадових осіб (високопосадовців) здійснюється в суді першої інстанції - колегіально судом у складі трьох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, а у разі здійснення кримінального провадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, та трьох присяжних;

У судах вищих інстанцій страви розглядаються колегією суддів відповідно до процесуального закону. В суді апеляційної інстанції цивільні, господарські, адміністративні та кримінальні справи зазвичай розглядають колегії у складі трьох суддів. В суді касаційної інстанції кримінальні справи розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів.

 

Участь народних засідателів та присяжних у суді першої інстанції

(ч. 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127 Конституції України, ч. 3 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 2 ст. 18, ч. 2, 4 ст. 234 ЦПК України, ст. 31 КПК України)

Відповідно до ч. 2, 4 ст. 234 ЦПК України суд у складі професійного судді (головуючий) і двох народних засідателів вирішує справи окремого провадження про:

- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

- усиновлення;

- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

- обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Участь народних засідателів у розгляді справ про усиновлення обумовлена тим, що результат вирішення справи не в останню чергу залежить від моральної оцінки обставин і спроможності усиновителів надати дитині батьківську опіку. Для правильного і найбільш справедливого застосування правових наслідків при вирішенні таких справ важливими є не стільки правові знання суддів, скільки їхній життєвий досвід і моральність. Необхідність залучення народних засідателів до розгляду інших категорій справ можна пояснити потребою підвищити довіру до суду, а також створити додаткові гарантії незалежності і неупередженості суду при вирішенні справ, які пов'язані із втручанням у сферу правосуб'єктності особи чи примусовим лікуванням.

Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється за клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних.

 

Гласність та відкритість судового процесу

(п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 6 ЦПК України, ст. 4⁴ ГПК України, ст. 12 КАС України, ст. 27 КПК України)

Ці два принципи у судочинстві гарантують прозорість діяльності судової влади як для учасників судового процесу, так і для громадськості.

Гласність вимагає від суду забезпечити усім особам, які мають інтерес у результатах вирішення справи, можливість брати участь у судовому процесі. Такі особи мають право знати про час і місце судового засідання у їхній справі, право бути вислуханим у суді, а також знати про всі ухвалені рішення у їхній справі. Негласне проведення судових засідань позбавляло б сторін та інших учасників судового процесу будь-яких гарантій для доведення обґрунтованості своєї позиції.

Відкритість означає вільний доступ громадськості до судового розгляду і до рішень суду; такий доступ може бути обмежений законом і лише з легітимною метою (з легітимних підстав).

 

Рівність учасників судового процесу перед законом і судом

(п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 5 ЦПК України, ст. 4² ГПК України, ст. 10 КАС України, ст. 10 КПК України)

Рівність учасників судового процесу перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції.

Рівність перед судом покладає на суд обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників судового процесу. Так само недопустимою є будь-яка дискримінація.

 

Змагальність сторін

(п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 10 ЦПК України, ст. 4³ ГПК України, ст. 11 КАС України, ст. 22 КПК України)

Цей принцип покладає на сторони обов'язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір і які мають значення для справедливого вирішення справи. Доказову базу у справі формують сторони, вони й доводять перед судом переконливість своєї позиції, роль суду полягає у вирішенні справи.

 

Диспозитивність

(ст. 11 ЦПК України, ст. 11 КАС України, ст. 26 КПК України)

Принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Сам суд не може ініціювати вирішення справи - це відрізняє його від контролюючого органу. Суд не може виходити за межі вимог сторін у справі. Відповідно до цього принципу сторони можуть вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору.

 

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду

(п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 13 ЦПК України, ст. 13 КАС України)

Надання заінтересованим особам права на оскарження є однією з гарантій ухвалення правосудного судового рішення у справі. В Україні відповідно до статті 129 Конституції запроваджене апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

Апеляційне оскарження - подання скарги до суду апеляційної інстанції на судове рішення суду першої інстанції з мотивів неправильного встановлення обставин у справі або неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Отже, апеляційне оскарження може стосуватися як питань факту, так і питань права.

Касаційне оскарження - подання скарги до суду касаційної інстанції на судові рішення суду апеляційної інстанції, а при потребі - і суду першої інстанції з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Тобто касаційне оскарження може стосуватися лише питань права.

Право на оскарження судових рішень мають особи, які беруть участь у справі, оскільки саме їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків стосується судове рішення. Можливі випадки, коли суд внаслідок судової помилки або відсутності у нього відповідних відомостей ухвалив судове рішення, яким прямо зачіпаються права, свободи, інтереси чи обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Особам, які не брали участі у справі, для захисту своїх інтересів також надано право на оскарження судових рішень.

 

 

Державна мова судочинства

(ст. 10 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики», ст. 7 ЦПК України, ст. 3 ГПК України, ст. 15 КАС України, ст. 29 КПК України)

Судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.

У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Заяви, докази учасники процесу можуть подавати регіональною мовою у разі необхідності із залученням перекладача.Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У межах території, на якій поширена регіональна мова за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою.

У кримінальному процесі судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, надаються сторонам кримінального провадження у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони володіють. Переклад інших процесуальних документів здійснюється лише за клопотанням зазначених осіб.

 

Розумні строки

(ст. 6 ЄКПЛ, ст. 157 ЦПК України, ст. 110, 122 КАС України, ст. 28 КПК України)

Вимога про розумні строки судового розгляду покладає на суд обов‘язок вирішити справу без невиправданих зволікань, що дасть можливість надати особі своєчасний і справедливий захист її прав у разі їх порушення.

Суд має розглянути справу протягом якомога меншого часу, але з дотриманням усіх процесуальних прав учасників процесу. ЄСзПЛ визначає такі критерії для визначення того, чи було дотримано розумний строк у конкретній справі: складність справи, важливість справи для особи, поведінка сторін, поведінка держави. До уваги береться увесь строк розгляду справи (а не в якійсь інстанції) аж до виконання судового рішення.

Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово. Також пріоритет суди мають надавати розгляду судових справ, які стосуються інтересів дітей.

 

Обов’язковість судових рішень

(ч. 5 ст. 124, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, рішення ЄСзПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 р., ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 14 ЦПК України, ст. 4⁵ ГПК України, ст. 14 КАС України)

Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства.

Обов'язковість судових рішень гарантована, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на судовий захист було б примарним, якщо б правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії, зазначені у статті 6 Конвенції, якими користується особа на час судової стадії розгляду своїх вимог, втрачають зміст[8].

Невиконання судового рішення є підставою для:

- відповідальності, яку встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (штраф);

- адміністративної відповідальності відповідно до частини першої статті 185⁶ Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року (штраф) - за залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само за несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу суду;

- кримінальної відповідальності відповідно до статті 382 Кримінального кодексу України (штраф, позбавлення волі, у т.ч. з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю) - за умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджання його виконанню.

Крім того, якщо невиконання судового рішення є порушенням трудових (службових) обов'язків, це є підставою для дисциплінарної відповідальності.

Невиконання судового рішення, якщо цим особі завдано шкоду, є підставою для цивільної відповідальності. Шкоду, яку завдано невиконанням судового рішення, належить відшкодовувати за загальними правилами глави 82 ЦК України.

 

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

(п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 4 ст. 22 КПК України)

Кожна кримінальна справа, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, розглядається за участю прокурора, який підтримує державне обвинувачення. Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків:

1) коли розглядаються справи приватного обвинувачення;

2) коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення.

 

Забезпечення обвинуваченому права на захист

(ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України, пункт 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 20 КПК України)

Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права. Тобто, підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право захищати себе особисто або мати захисника.

Участь захисника  є обов'язковою у кримінальному провадженні:

1) щодо особливо тяжких злочинів;

2) щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років;

2) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру;

3) щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права;

4) щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження;

5) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування;

6) щодо реабілітації померлої особи.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо:

1) участь захисника є обов’язковою (див. вище), а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника;

2) підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може його залучити самостійно;

3) слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд вирішить, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, а підозрюваний, обвинувачений не залучив його.

 

Забезпечення доведеності вини (презумпція невинуватості)

(ст. 62, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 17 КПК України)

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Обов'язок доказування вини особи у вчиненні кримінального правопорушення покладається на сторону обвинувачення. Таке доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

 

Офіційне з'ясування обставин у справі

(ст. 11 КАС України)

Принцип офіційного з'ясування обставин у справі є принципом адміністративного судочинства. Він обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. Відповідно до цього принципу суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на його думку, не вистачає. В адміністративному процесі суд уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.