2)Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Етика як наука має свій понятійно-категорійний аппарат. Такі поняття як «вдача», «вчинок», «моральна норма», «моральний принцип», «моральний ідеал», «оцінка» тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать «добро» і «зло», «обов'язок» і «совість», «честь» і «гідність, «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і «моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності.

3)Емпіричне і теоретичне в етиці.

У структурі етичного знання виділяються два рівні знання — емпіричний і теоретичний. їм відповідають два взаємопов'язаних, але специфічних види пізнання: емпіричне і теоретичне дослідження етичних проблем. Емпіричне і теоретичне дослідження етичних проблем пізнають одну і ту ж об'єктивну реальність, але її бачення, її уявлення в етичних знаннях даються по-різному. Емпіричне дослідження в основі орієнтоване на вивчення явищ і залежності між ними. На рівні емпіричного пізнання суттєві етичні зв'язки не виділяються ще в чистому вигляді, але якби висвічуються в явищах, проступають через їх конкретну оболонку. На рівні ж теоретичного пізнання етичних проблем відбувається виділення суттєвих зв'язків у чистому вигляді. Суть об'єкта — взаємодія ряду законів, яким підкоряється об'єкт. Завдання теорії якраз і полягає в тому, щоб відтворити всю взаємодію між законами і, отже, розкрити суть об'єкта. Виділивши емпіричне і теоретичне етичне пізнання як два особливих типи дослідження, можна визначити, що теорія і емпіричне мають справу з різними зрізами однієї і тієї ж етичної дійсності. Емпіричне вивчає етичні явища (обов'язок, совість, героїзм тощо) і їх кореляції; у цих кореляціях, у взаємодії явищ емпіричне може сприймати вияв закону. Але в чистому вигляді емпіричне є наслідок теоретичного дослідження.

Емпіричні і теоретичні рівні етики відрізняються і засобами. Емпіричне базується на безпосередній практичній взаємодії дослідника з об'єктом, що вивчається, передбачає здійснення спостережень і експериментальну діяльність. Тому засоби емпіричного дослідження повинні охоплювати засоби реального спостереження та експерименту. У теоретичному ж дослідженні етичних проблем відсутня безпосередня практична взаємодія з об'єктами, на такому рівні об'єкт може вивчатися тільки опосередковано, в уявному експерименті, але не в реальному. Особлива роль емпірії в етиці полягає в тому, що тільки на такому рівні дослідження маємо справу з безпосередньою взаємодією експериментатора із соціальними об'єктами, що вивчаються (людиною, професійною групою, іншою соціальною спільністю, суспільством узагалі). Саме в такій взаємодії об'єкт виявляє природу, об'єктивно властиві моральні характеристики. Можна сконструювати в думці безліч етичних моделей і теорій, але перевірити, чи збігаються ці схеми з дійсністю, можна тільки в реальній практиці, з якою маємо справу в межах емпіричного дослідження.

Емпіричний і теоретичний рівні етичного мають складну будову і структуру. У них можна виділити особливі рівні, кожний з яких характеризується специфічним пізнанням і особливими типами етичного знання. На емпіричному рівні можна виділити, щонайменше, дві ступені: по-перше, спостереження, по-друге, емпіричні моральні факти. Дані спостереження мають первинну інформацію, що одержується безпосередньо в процесі спостереження за об'єктом. Ця інформація одержується в особливій формі безпосередніх чуттєвих даних суб'єкта спостереження, що потім фіксуються у формі протоколів спостереження. Протоколи спостереження виражають інформацію, що отримується спостерігачем, у мовній формі. Перехід від даних спостереження до емпіричного морального факту передбачає пізнавальні операції: по-перше, раціональне опрацювання даних спостереження і пошук стійкого, інваріантного змісту; по-друге, для встановлення морального факту необхідне з'ясування інваріантного змісту, що виявляється в спостереженнях.

Що ж до теоретично етичного дослідження, то тут застосовуються особливі методи: ідеалізація (метод побудови ідеалізованого об'єкта); уявний експеримент з ідеалізованими об'єктами, який мовби замінює реальний експеримент з реальними об'єктами; логічні методи побудови теорії (сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний методи); методи логічного і історичного дослідження та ін. На теоретичному рівні етичного знання виділяється два рівні: перший — часткові теоретичні моделі і закони, що виступають як теорії, які належать до досить обмеженої сфери етичних явищ. Прикладами таких часткових теоретичних етичних моделей можуть служити вчення про виправлення імен («чжен мін») Конфуція, про свободу волі в межах релігійної етики та ін. Другий рівень теоретичного етичного знання: розвинена етична теорія. У ній усі часткові теоретичні моделі і закони узагальнюються, виступають як наслідок фундаментальних принципів та законів етичної теорії. Два типи організації наукового етичного знання — часткові теорії і узагальнені розвинені теорії — взаємодіють між собою і з емпіричним рівнем знання.

У структурі етичного знання відіграють особливу роль закони моралі. На відміну від інших виявів закономірних суспільних зв'язків, історичної необхідності, що стоять на фундаменті індивідуальних і суспільних потреб, закони моралі мають подвійну природу. Як належне, нормативно-ціннісна мораль існує в формі закону. У такому значенні моральні начала суспільного розвитку універсальні, загальнозначущі, об'єктивні і необхідні. Мораль тут не терпить свавілля, підпорядковує суспільні процеси логіці, не менш суворій і обов'язковій, аніж логіка природних явищ. Але моральна необхідність здатна реалізовувати себе тільки через індивідуальну людину. Шлях до неї лежить через свободу людської волі, свободу морального вибору. Особливість моральних законів в єдності двох протилежних начал: добровільно-особистого і об'єктивно-універсального. В єдності ідеальне і дійове, особове і суспільне, свобода і загальність.

4)Софисты и Сократ.

1). "Софист" - это позитивный термин, означает "мудрый", искушенный, эксперт знания. Однако, в контексте полемики Платона и Аристотеля термин приобретает негативный смысл, становится обозначением теоретической несостоятельности философского познания. В то же время, если иметь в виду сквозную логику историко-философской традиции, то движение софистов не менее необходимо, чем явление Сократа или Платона.

Софистика в качестве историко-философского феномена существенна как смещение эпицентра философской рефлексии с проблематики физиса и космоса на проблематику человеческого бытия. Темы софистики: этика, политика, риторика, искусство, язык, религия, воспитание - одним словом, культура и существование человека в ней. Таким образом, софисты открыли "гуманистический период в истории философии". Основные черты движения софистов: поиск последователей, поскольку исследование истины равнозначно ее распространению; демократизм: добродетель основана на знании, а не на происхождении; знание - ремесло, а потому оправданно взимание платы за обучение; универсальность мировоззрения: софисты стали провозвестниками панэллинистического начала, в некотором смысле, первыми античными космополитами; неограниченная вера в разум: движение софистов имеет такой же статус, как и позднейшее Просвещение; индивидуализм: софисты не представляли единого сообщества и жизнь каждого из них, в этом смысле, точно соответствует философскому кредо: полагаться только на свои собственные силы. Базовое положение движения софистов можно определить максимой Протагора (480-410): "Человек есть мера всем вещам – существованию существующих и не существованию несуществующих" (См.: 1; С. 348). Это выражение со временем стало программным тезисом западного релятивизма, абсолютизировавшего принцип относительности истин знания. "Мера" для Протагора - некая "норма суждения", "вещи" - факты и опыт в целом. Иначе, норма суждения о фактах и человеческом опыте в целом заключена в самом человеке. Истину ото лжи, бытие от небытия может отличить только сам человек.

2). Имя Сократа(470/469-399) связывают со столь радикальными изменениями в античной культуре, что можно полагать сократическую философию настоящей духовной революцией. В своих изысканиях Сократ, в отличие от философов физиса, концентрируется на проблематике человека, понимая при этом человека не как природное существо, обладающее автономией существования, а имея в виду человека познающего, находящегося в состоянии познания. Сократ изменяет саму направленность интеллектуальных поисков. Он ставит и решает вопрос: "В чем природа и последняя реальность человека, что есть сущность человека?" При этом, Сократ приходит к ответу: человек - это его душа, но с того момента, как душа становится действительно человеческой, зрелой, способной быть отличием человека от других существ. "Душа" - это разум, мыслящая активность, нравственное поведение. Душа в данном понимании - философское открытие Сократа. Это открытие конституировало моральную и интеллектуальную традицию в культуре Запада. О значении Сократа в греко-европейской культуре и о содержательной стороне его философского метода В.Виндельбанд писал следующее: "Его деятельность не была направлена ни на сообщение другим своих познаний, ни на формальную только выправку, а на искание сообща истины; и в основе ее лежало убеждение, что существует некоторая норма, стоящая выше индивидуальных особенностей. Вследствие этого его деятельность необходимо выливалась в форму диалога, беседы, в которой, посредством взаимной критики и обмена мыслей, должно было быть найдено то, что, все обязаны признать. В то время как софисты изучали психологический механизм, вырабатывавший личные мнения, Сократ верил в такой закон разума, который определяет истину. Он постоянно побуждал своих сограждан к тому, чтобы они помогали ему в этих его поисках. В этом смысле надо понимать и признание им своего незнания, ибо при этом он выставляет на вид свою отдаленность от идеала мудрости... Но он требует такого же самопознания и от других, потому что ничто так не вредит истинному знанию, как мнимое, кажущееся знание, порожденное в массе голов софистическим полу образованием. В силу этого в своих беседах он со своей неумолимой логикой разлагает те мнения, за которыми вначале обращается к собеседнику; в этом-то превосходном умении владеть диалектикой и состоит ирония Сократа. Целью научной работы он считал "понятие" (при этом техническое выражение понятия - логос (слово)), противопоставляя его единичным представлениям, получаемым нами через посредство индивидуального восприятия...

Та область, к которой Сократ применял свой метод индуктивного определения понятий, касалась, главным образом, как и у софистов, вопросов человеческой жизни. Ибо, так как в основе все его поиски за состоящей из понятий истиной вытекали из силы его нравственных убеждений, то и наука, в конце концов, отождествлялась у него с нравственным самоусовершенствованием. Общеобязательная истина, которую ему было нужно найти посредством рассуждения, заключалась в ясности и твердости нравственного сознания. В этом исключительно этическом направлении Сократ, однако, следует одному психологическому основному положению, особенно ясно выразившему рационалистический характер всей эпохи Просвещения: это - положение о тождестве добродетели и знания...

Философия, как понимал ее Сократ, есть размышление разумного человека об общеобязательном законе добра. Познание стало в его глазах обладанием нравственностью, а отыскание знания сообща - особенным этическим отношением между людьми, отношением взаимного пополнения и помощи, которое он обозначал именем любви" (См.: 2; С. 115-118).

В заключение необходимо отметить, что движение софистов и диалектика Сократа являются равно необходимыми элементами историко-философской традиции, определившими перенос предмета познания из области философии arche в область собственно человеческого. И далее, начиная с Сократа и софистов, философия уже не будет игнорировать проблем, связанных с существованием человека.