8. Правове забезпечення земельної реформи

Юридична природа земельної реформи. Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році, передбачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на становлення нових за змістом і характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її наро­ду. Кодексом було встановлено, що земля надається громадя­нам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, будівництва та обслуговування жилого будин­ку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодек­су). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надава­лася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»¹. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної ре­форми, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постанови­ла оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прий­нятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фер­мерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку зе­мельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на землю». Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний ко­декс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковува­не володіння, за винятком надання земель для традиційних на­родних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користу­вання, зокрема на умовах оренди.

Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасува­ли монополію державної власності на землю, встановили при­ватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». 5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну ре­форму»².

З цього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у при­ватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільсько­господарським кооперативам, сільськогосподарським акціонер­ним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової еко­номіки мають також закони України «Про плату за землю» в ре­дакції від 19 вересня 1996 р.³ та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низ­ку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.⁵, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.⁶, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяль­ності» від 12 липня 1995 р.⁷, «Про невідкладні заходи щодо при­скорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р.¹ та ряд інших.

На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративно-командних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сіль­ськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відпо­відальністю чи приватним сільськогосподарським підприємст­вам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже ре­організованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали за­можні особи, власники новостворених підприємств.

За таких умов 25 жовтня 2001 р. був прийнятий ЗК України в новій редакції, який набув чинності з 1 січня 2002 р.² З цього часу розпочався третій етап розвитку земельного права і земельної реформи. Норми ЗК України були спрямовані на завершення земельної реформи. У новому Кодексі не стало такої правової ка­тегорії, як «право колективної власності на землю». Замість неї як суб'єкти права власності на землю були визначені юридичні особи — щодо земель приватної власності і територіальні грома­ди — щодо земель комунальної власності. У Перехідних поло­женнях Кодексу України було закладено норму про заборону продажу земельних ділянок і земельних паїв із земель сільсько­господарського призначення на строк до 1 січня 2005 р. Потім цей термін було продовжено на строк до 1 січня 2008 р. (тепер до 2016) В цей період не допускалася купівля-продаж земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також купівля-продаж або відчуження іншим спосо­бом земельних ділянок чи зміна цільового призначення (викори­стання) земельних ділянок, які перебувають у власності грома­дян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передання у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (вику­пу) земельних ділянок для суспільних потреб.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи мо­жуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Новий ЗК України містить ще одну новелу.

Процес правотворчості і право реалізації свідчить про станов­лення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розви­вається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів зе­мельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь пра­ва посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.