60.Система і компетенція органів, що вирішують земельні спори

Земельні спори вирішують:

суд — з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей;

органи місцевого самоврядування — у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах;

центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин ( нині – Державне агентство земельних ресурсів) — щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів (ст. 158 ЗК).

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, навіть якщо земельний спір підвідомчий органові місцевого самоврядування або органові виконавчої влади з питань земельних ресурсів, сторони можуть звернутися безпосередньо до суду.

Перелік органів, які уповноважені вирішувати земельні спори, є вичерпним. Поряд з тим, що судам підвідомчі всі земельні спори, органи місцевого самоврядування та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин уповноважені вирішувати лише окремі їх види.

Зокрема, розгляд земельних спорів належить до повноважень: обласних рад (п. «з» ст. 8 ЗК), Київської та Севастопольської міських рад (п. «л» ст. 9 ЗК), районних рад (п. «е» ст. 10 ЗК), сільських, селищних, міських рад (п. «й» ст. 12 ЗК), а також районних у містах рад у разі надання таких повноважень відповідними міськими радами (ст. 11 ЗК). Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 p. вирішення земельних спорів віднесено до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

До виключної компетенції судів ч. 2 ст. 158 ЗК віднесено:

спори між громадянами і юридичними особами з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у їх власності, тобто ті, що виникають під час реалізації власником земельної ділянки своїх повноважень щодо належної йому ділянки, між ним і будь-якою іншою особою, якщо її діями порушуються чи іншим чином обмежуються права та охоронювані законом інтереси, а також спори між співвласниками однієї земельної ділянки щодо визначення порядку володіння, користування та розпорядження нею;

спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Повноваження щодо встановлення і зміни меж районів та міст належать до компетенції Верховної Ради України (п. «г» ст. 6 ЗК), меж сіл і селищ — відповідно Верховної Ради Автономної Ради Крим (п. «з» ст. 7 ЗК), обласних рад (п. «ж» ст. 8 ЗК), меж сіл, селищ, районів у містах — до компетенції Київської та Севастопольської міських рад (п. «ж» ст. 9 ЗК), меж районів у містах з районним поділом — міських рад (п. «и» ст. 12 ЗК).

Відповідно до ч. 3 ст. 158 ЗК органи місцевого самоврядування вирішують три групи земельних спорів у межах відповідних населених пунктів, щодо:

меж земельних ділянок, що перебувають у власності та користуванні громадян;

додержання громадянами правил добросусідства.

розмежування меж районів у містах. Ці спори підвідомчі міським радам, оскільки встановлення та зміну меж районів у містах з районним поділом віднесено до їх компетенції (п. «и» ст. 12 ЗК).

Частина 4 ст. 158 ЗК покладає на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин вирішення земельних спорів щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Ст. 111 ЗК містить перелік обмежень прав на земельну ділянку, який не є вичерпним. Відповідно до ст.ст. 112-115 ЗК про обмеження у використанні земель може йти мова при визначенні розташування охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин може розглядати спори, які виникають щодо вже встановлених сервітутів і пов’язані з їх скасуванням, оскільки вирішення земельних спорів, які виникають при встановленні земельних сервітутів (ч. 2 ст. 100 ЗК) та при їх припиненні (п. «в» ч. 1 та ч. 2 ст. 102 ЗК), належить до виключної компетенції судів. Наприклад, може розглядати спір про відшкодування збитків, завданих встановленням сервітуту.

Відповідно до ч. 5 ст. 158 ЗК у разі незгоди власників землі або землекористувачів із рішенням органу місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. Отже, використавши позасудову процедуру врегулювання земельного спору, власник землі або землекористувач може скористатися судовою процедурою його врегулювання. Причому суд зобов’язаний розглянути спір по суті.

У ЗК процесуальний порядок судового розгляду земельних спорів не передбачено, його регулює Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та органи місцевого самоврядування розглядають земельні спори у позасудовому порядку у п’яти стадіях:

порушення позасудового провадження;

підготовка до розгляду спору;

розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення;

оскарження рішення;

виконання рішення.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них виписки, брати участь у розгляді, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні й письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з ним, оскаржувати його (ст 160 ЗК).

Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування набирає сили з моменту його прийняття. Оскарження цих рішень у суді призупиняє їх виконання.

Рішення щодо земельних спорів виконує орган, який його прийняв.

Важливою процесуальною гарантією захисту прав та законних інтересів сторін земельних спорів є те, що виконання рішення за спорами може бути призупинено або ж продовжено. Суб’єктами, яким надано право на здійснення відповідних дій, є суд або органи виконавчої влади вищого рівня. Підставами для таких дій можуть бути:

оскарження рішення однією із сторін;

неможливість виконання рішення внаслідок стихійного лиха, екологічної або техногенної катастроф;

припинення діяльності юридичної особи або смерть фізичної особи, які були стороною спору;

зміна власника земельної ділянки, землекористувача або орендаря, що була стороною спору;

необхідність вилучення земельної ділянки, яка була предметом спору, для суспільних потреб та ін.

Перелік таких підстав в ЗК не наведено, оскільки в кожному конкретному випадку висновок про необхідність призупинення або продовження терміну виконання рішення приймається з урахуванням як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників.