1. Предмет і метод земельного права

Земельне право України є однією з важливих юридичних галузей, якій притаманні свій предмет, методи, система, принципи, об'єкти та суб'єкти.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом земельного права є земельні правовідносини, які мають наступні ознаки: по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктності суб'єктів земельного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері використання землі та її обігу.

У вузькому розумінні предметом земельного права є суспільні відносини, що пов'язані з використанням землі і регулюються нормами земельного права. Чинне земельне законодавство має комплексний характер, оскільки містить значну частину норм, які регулюють земельні відносини, але, по суті, за змістом є цивільно-правовими (купівля, дарування, спадкування та інші), оскільки земля, виходячи з положень чинного цивільного законодавства щодо права власності на земельні ділянки, є предметом цивільного права України.

Крім того, усі якісні характеристики землі, як сфери існування суспільства, складової природного середовища, предмета і засобу виробництва, свідчать про те, що земельні відносини, в які вступають суб'єкти господарювання (громадяни, підприємства, установи, організації, держава) є відносинами особливого виду і їх регулювання охоплюється нормами інших галузей права (цивільного, екологічного, аграрного тощо). Але усі вони залишаються земельними відносинами, оскільки основою їх існування є чинне земельне законодавство, що застосовують з урахуванням норм цивільного права. Норми цивільного права застосовують лише в тій частині, яка не врегульована нормами земельного права. Звідси випливає, що предметом земельного права є суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Отже, предметом земельного права є певна група суспільних відносин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Межі предмета правового регулювання можуть бути уточ­нені за допомогою методу, притаманного тій чи іншій галузі права. Земельне право як самостійна галузь правової системи має свій метод регулювання земельних відносин.

Метод земельного права становить собою відповідні харак­теру земельних відносин способи та прийоми впливу па поведінку їх учасників, які відповідають характеру і природі землі як природного надбання, життєво необхідного усім громадянам. Він складається зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних відносин і примусових заходів, що застосовуються до цих осіб, у разі недодержання ними правових норм. Особливості земельних відносин дістають вияв у специфічному поєднанні застосовуваних у земельному законодавстві методів їх правового регулювання. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення відповідної поведінки учасників земельних відносин. Його сутність полягає в офіційному виданні правової норми, яка закріплює моделі поведінки учасників земельних відносин.

У юридичній літературі розрізняють імперативний, притаман­ний публічному праву, і диспозитивний методи регулювання суспільних земельних відносин. Перший передбачає здійснення впливу на учасників земельних відносин за допомогою видання обов'язкових до виконання розпоряджень і встановлення різних заборон, а другий, що властивий приватному праву, лише визначає межі поведінки цих осіб, завдяки чому вони мають можливість самостійно регулювати свої відносини у встанов­лених межах.

Імперативний метод застосовується в галузі управління використанням і охороною земель: при визначенні порядку реалізації функцій державного управління; веденні державного земельного кадастру, земельного моніторингу; здійсненні земле­устрою; визначенні умов і порядку проведення земельних аукціонів; встановленні обмежень використання земель за їх цільовим призначенням тощо. У цих випадках уповноваженим є орган державної влади, а зобов'язаним власник чи особа, яка використовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод - це атрибут регулювання відносин власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній, який ґрунтується на визнанні того, що кожен власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. За таких умов учасники земельних відносин можуть у певних межах регулювати відносини між собою самостійно.

У літературі висловлено погляд, згідно з яким існують З основні види диспозитивного методу регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод полягає у наданні суб'єкту земельних відносин можливості альтернативної поведінки залежно від поставленої мети. Так, у ст. 140 ЗК серед підстав припинення прав на земельну ділянку закріплюється право добровільної підмови власника землі чи землекористувача від права на зе­мельну ділянку. Таким чином власнику земельної ділянки чи землекористувачу надається право вибору: використовувати земельну ділянку за призначенням або відмовитися від неї.

Санкціонуючий метод дістає вияв у тому, що рішення про реалізацію земельних повноважень суб'єкт земельних право­відносин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після його затвердження відповідним компетентним орга­ном. Наприклад, у ст. 100 ЗК передбачений порядок встанов­лення земельних сервітутів. І в ній же закріплено положення про те, що хоч земельний сервітут встановлюється за домовле­ністю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду, право такого сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб'єктам земельних правовідносин з того чи іншого кола правомочностей. Наприклад, відповідно до ст. 90 ЗК власники земельних ділянок мають право самостійно господарювати на землі, тобто без втручання будь-якого суб'єкта, на свій розсуд використо­вувати її корисні властивості. У тих випадках, коли учасники земельних відносин не додержують норм права або порушують встановлені права чи не виконують певні обов'язки, засто­совується державний примус у вигляді притягнення винних до відповідальності. Примусові заходи можуть бути застосовані однією із сторін відносин до іншої сторони, якщо вона у за­конодавчому порядку наділена правом робити це. Так, органи, до компетенції яких належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, в особі їх державних інспекторів мають право в адміністративному порядку накла­дати штрафи на осіб, винних у порушенні земельного законо­давства.

У ході правового регулювання земельних відносин застосову­ється практично весь зазначений вище спектр методів. Відобра­женням цього є закріплення у земельному законодавстві вимоги цільового використання земельних ділянок; заборони порушення родючості ґрунтів і погіршення екологічної ситуації; застосуванні заходів економічного стимулювання охорони земель; обмеження розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього су­спільства у зв'язку з її соціальною значущістю й об'єктивно існуючою обмеженістю. При цьому особливості методів регу­лювання земельних відносин визначаються характером останніх і дістають вияв у специфічному поєднанні імперативного та диспозитивного методів. Отже, на сучасному етапі в земельному праві спостерігається переплетення диспозитивного та імпера­тивного методів і визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний проміжок часу.