3. Репортаж як журналістський жанр: генологія та структура

Репортаж – оперативний жанр преси, радіо, телебачення, в якому динамічно та з документальною точністю, яскраво й емоційно відтворюються картини дійсності у їх розвитку через безпосереднє сприйняття автора.

Термін "репортаж" походить від французького ''reportage'' (англійського ''report''), що означає повідомляти, передавати. Виник термін у середині 19 століття, але цілком зрозуміло, що до появи терміна в періодичній пресі з'являлися повідомлення, що містили деякі репортажні елементи.

Польський репортер Ришард Капустінський вважає «першим репортером світу» Геродота. Грецький літописець та фольклорист подорожував Малою Азією, Вавилоном, Єгиптом, Грецією, сьогоднішні Румунію та Болгарію й дістався Одеси. Геродот описав криваве панування різноманітних тиранів та розповів про війни, повстання й боротьбу за владу. Своїми повідомленнями про культуру та країни він вживав тоді форму оповіді «Logoi» (короткі, завершенні повідомлення, здебільшого розповіді про подорожі), розвинув до мистецької форми: «він створив захоплюючі, рясно оздоблені анекдотами, чутками, оглядами та свідченнями очевидців історії про спосіб життя чужих народів, династій та племен, завжди намагаючись порівняти чуже зі знайомим – праформу репортажу» [10; ст.20]. Згодом праформа репортажу перетворилась у подорожні нотатки. Вони робились очевидцями подій, які розповідали реальні історії із життя так, що описом, фактами та словом заворожували своїх читачів. З настанням нового часу, в епоху завоювань та експедицій передусім в Африку та Вест-Індію, подорожні нотатки все більше й більше ставали викладеною діловим тоном пригодницькою історією. Як і колись Геродот, європейці вели щоденник про свої мандрівки, точно записували свої спостереження й доповнювали їх інформаціями, одержаними шляхом розпитів та аналізу. І тільки з середини XVII століття репортаж бере свій початок як жанр професійної журналістики. Тоді виникла потреба, зокрема в Англії, у загальнодоступній інформації: лунала вимога «політичної громадськості» як медійного простору для суспільного порозуміння, щоб виборці могли скласти собі враження про ними обраних, а народні представники – представляти інтереси населення. Так, боротьбу проти панування феодалів з самого початку вели репортери, що робили повідомлення. «Найвідоміший з них, майстер оповіді Даніель Дефо, в історії англійської преси вважається першим професійним журналістом» [10; с.35]. Багато часописів почали у XVIII столітті з парламентських репортажів. Найвідомішим стали повідомлення «Gentleman’s Magazine», що публікувалися регулярно з 1736 р.: спочатку це були протокольні відтворення переговорів, відтак з них вийшли в журналістському оформленні, тобто з акцентами та скороченнями, повідомлення з «людським дотиком».

Отже, спочатку жанр репортажу представляли публікації, що сповіщали читача про хід судових засідань, парламентських дебатів, різних зборів і т.п. Пізніше такого роду «репортажі» стали називати «звітами». А «репортажами» почали іменувати публікації трохи іншого плану, а саме ті, котрі за своїм змістом, формою схожі на сучасні нариси. І зараз, коли європейський журналіст говорить щось про репортаж, він має на увазі те, що ми називаємо нарисом. Тому у них виявлялося своєрідне ставлення до факту.

Саме західні нариси, з погляду їх «імені», і є генетичними попередниками і найближчими «родичами» нинішнього репортажу. Це, зрозуміло, необхідно враховувати у випадку використання у вітчизняній теорії репортажу теоретичних міркувань західних дослідників. А відмінність сучасного звіту від репортажу полягає в тому, що в основі звіту лежать подія, що виражається у словесній формі, а в основі репортажу – події, явища, факти, що виражають момент зміни як в часі, так і в просторі.

У період становлення репортажу – в 50-і роки ХХ ст. – до цього жанру намагалися зарахувати і «виступ репортера» з розповіддю про подію, що відбулася, і «колективну бесіду» свідків події, і «дискусію за круглим столом», намагалися навіть визначити «репортаж–лекцію», «репортаж–нарис», «репортаж–композицію». Подібний розширений підхід до репортажу заважав виділити головне і визначити суть жанру. По суті, помилка полягала в тому, що змішували два різних явища – репортаж як жанр і репортаж як метод подачі матеріалу, що широко використовується у публіцистиці. Він може бути виявлений чи не в кожному з її жанрів, включаючи художню публіцистику.

Репортаж поєднує в собі ознаки багатьох жанрів, і тому має багато спільного з кореспонденцією, звітом, інтерв’ю. Але, як пише Жан-Домінік Буше, звіт належить до «сидячих» жанрів, журналіст залишається біль-менш пасивним. Він подає інформацію нейтрально. Натомість репортаж належить до «стоячих» жанрів, як і розслідування та інтерв’ю. в цьому випадку журналіст поводиться як активний співучасник події, він той, хто здійснює режисуру. Але репортаж показує, розслідування – доводить. Репортаж дозволяє побачити, звертається до почуттів за допомогою вражень. Розслідування шукає відповідей на запитання, звертається до розуму. А інтерв’ю є лише способом збору інформації для написання репортажу.

Як спектакль театру часів класицизму, репортаж, на думку французьких дослідників, має свої правила, а саме триєдність часу, місця та дії. Буало: «Тільки один день, тільки одне місце, єдина зроблена дія» [11; с.101]. Ще одне правило – обмаль дійових осіб.

Обов’язковими структурними елементами репортажу на сьогоднішній день для професійної журналістики є 2 категорії.

1. Мета репортажу – оперативно, динамічно та достовірно розповісти історію події, причому автор є учасником події чи безпосереднім спостерігачем.

2. Об'єкт репортажу – реальна подія, динамічний, відносно закінчений відрізок життя. Але предметом уваги може бути не тільки подія: журналіст може використовувати подію як привід, поштовх до розвитку дії. В основі такого репортажу – завжди актуальне питання: або у формі одиничної події, або – у ланцюзі подій, фактів, що виростають у проблему. Своєрідність жанру репортажу визначається насамперед як наслідок «розгорнутого» застосування методу спостереження і фіксації в тексті його ходу і результатів.

Репортаж – один із найскладніших журналістських жанрів, настільки поліфонічний, що має безліч дефініцій, кожна з яких далеко не повною мірою визначає репортаж як жанр. За І.Прокопенком, «репортаж є такий літературний виклад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти і люди безпосередньо з місця подій. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною [12; с.34] ».

Менше за обсягом і не так конкретизоване визначення російських науковців: «Репортаж – найбільш розгорнутий та емоційний жанр серед інформаційних жанрів. Він обов’язково потребує: 1) документальності, суворого дотримання фактів життя; 2) емоційності, особистого сприйняття події, уваги до подробиць факту, явища. Інформаційний та естетичний потоки немов зливаються між собою» [12; с.41].

Французька школа: «Репортаж – один з найстаріших жанрів сучасної преси. Він пишеться за принципом присутності п’яти відчуттів: зору, слуху, смаку, дотику, запаху. Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію у читачів».

Менш емоційним, але досить прагматичним є визначення жанру репортажу О. Чекмишевим: «Репортаж – інформаційний жанр обсягом від 200 до 5 тис. знаків, у пресі… репортаж відповідає на запитання хто? (що?) побачив і що при цьому відчув [6; с.58] ». О. Чекмишев виділяє лише кілька запитань, на які має відповідати репортаж. Слід додати, за логікою речей, і відповіді на запитання: яким чином? як швидко? чому? чим все завершилося?

Отже, у всіх визначеннях наявні терміни «суб'єктивізм», «чуттєвість» і т. д. Таким чином, репортаж – це жанр, покликаний передати подію таким чином, аби максимально надати аудиторії можливість відчути себе на місці події”.

Завдання будь-якого репортера полягає насамперед у тому, щоб дати аудиторії можливість побачити подію очима очевидця (репортера), тобто створити «ефект присутності», не тільки наочно описати якусь подію, але й викликати співпереживання, розповісти про предметні ситуації, події.

Це можливо здійснити двома основними способами. Перший — виклад динаміки події. У тому випадку, якщо відображувана подія швидко розвивається, авторові залишається тільки показати цей розвиток. Однак бувають події, ситуації, що є досить статичними, розвиток яких протікає невиразно. У цьому випадку автора може виручити «виведення на поверхню» події її внутрішньої динаміки або виклад динаміки авторських переживань, викликаних його знайомством з подією.

Один із прийомів, за допомогою яких досягається ефект присутності, – використання зображально-виражальних засобів для створення візуальної картинки. Головна її особливість – це робота через деталь, яка повинна бути відчутна, експресивна. Точно зображені деталі – кольори, звуки, ритми – створюють ефект присутності.