91. Структура теорії та права, як науки

СТРУКТУРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ Й ПРАВА - обумовлене закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави й права існування (відокремлення) самостійних наукових дисциплін. Своєрідність виникнення і функціонування держави й права, їх природа не дають підстав для виділення якоїсь загальної теорії держави і права, або загальної науки про державу й право. Тому назва «теорія держави і права» певною мірою умовно і виконує специфічну навчальне навантаження - об'єднати і викладати в рамках однієї дисципліни теорію держави й теорію права. Відповідно в структурі загальної теорії держави і права виділяються: 1) теорія держави і 2) теорію права. Кожна з цих наукових дисциплін має власну структуру. Сучасна теорія права, залишаючись в традиціях дореволюційної правової науки структурно підрозділяється на: філософію права, догму права та соціологію права. Спеціалізація та диференціація наукового знання широко проникає в правову науку. Відповідно, кожна з складових частин загальної теорії права має свої відносно самостійні гілки. У складі догми права це, зокрема, герменевтика - наука про тлумачення правових норм, юридична техніка, центральними ланками якої є правотворческая, особливо законодавча, техніка та ін. Соціологія права включає законодавчу соціологію, юридичну конфліктології. Філософія права більшою мірою монистична, але і вона має свій підрозділ, згідно якому відбувається спеціалізація наукових досліджень. Найбільш розробленими є історія філософії (історія правових навчань, або історія теорії права) і вчення про сутності права та методології правової науки. Філософська і соціологічна складові теорії права не означають водночас те, що філософія й соціологія права є складовими частинами теорії права, являють собою і напрямки дослідження (вивчення) права. Ці напрямки роблять теорію права методологічної наукою.

92. Суб’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин — це учасники правовідносин, індивіди або організації, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки на основі юридичних норм. Суб’єктами правовідносин можуть бути:    1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи), які поділяються на такі групи: громадяни (володіють повним набором прав і обов’язків в державі), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військовий обов’язок), особи з подвійним громадянством.    2. Колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо.    Для того щоб бути суб’єктом права, організація або індивіди повинні володіти правосуб’єктністю. Лише за наявності правосуб’єктності суб’єкт може бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність — це передбачена нормами права юридична властивість учасників правових відносин, яка складається з двох елементів — правоздатності та дієздатності.Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатність бути їх носієм. Це не є фактична здатність реалізовувати права і обо-в’язки на практиці, це — принципова потенційна здатність суб’єкта мати їх (в цей момент або в майбутньому). Всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я наділені правоздатністю. Правоздатність однакова для всіх. Вона виникає з моменту народження та припиняється смертю. Вона гарантована державою і носить універсальний характер. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.    Але замало просто володіти правами та обов’язками. Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов’язки, проводити необхідні для їх набуття дії з прийняттям на себе відповідальності за їх наслідки.    Така здатність називається дієздатністю, тобто юридичною здатністю громадянина своїми власними діями набувати права і обов’язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керувати своїми вчинками. Дієздатність передбачає здатність розпоряджатись правами та виконувати обов’язки. Наявність дієздатності свідчить про те, що громадянин здатний чинити дії, які породжують юридичні наслідки.    Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою дієздатність проявляється з моменту досягнення повноліття, а до того часу доповнюється дієздатністю батьків. Отже, дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку та стану психічного здоров’я і розумової повноцінності особи.    У деяких випадках до складу правосуб’єктності ще входить деліктоздатність — тобто здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.    Для організацій правосуб’єктність знаходить свій вияв в сукупності прав і обов’язків, які надані їм для виконання відповідних функцій згідно з цілями і завданнями організації, зафіксованими в установчих документах. У організацій правосуб’єктність єдина, виникає з моменту державної реєстрації і носить спеціальний характер.    Поняття “суб’єкти правовідносин” і “суб’єкти права” не є тотожними. Поняття “суб’єкти права” є ширшим, бо малолітні, душевнохворі є суб’єктами права, але суб’єктами правовідносин можуть бути лише особи, наділені дієздатністю. Кожен є суб’єктом права, але водночас у всіх наявних в державі правових відносинах він перебувати не може.