7. Внутрішня і зовнішня форма права

Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права — це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

- правовий звичай — санкціоноване (забезпечу­ване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;

- правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

- нормативно-правовий договір— об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

- нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

Зв'язок між типом права і формою права:

- зовнішня форма права визначається, зумов­люється насамперед його історичним типом;

- крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, націо­нальні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридич­ної науки тощо), тому у кожному типі права вико­ристовуються зазвичай декілька його форм;

- у кожному типі права існує найбільш поши­рена, основна його форма;

- форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної

орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

- найбільш чітко, ясно, однозначно формулю­вати зміст юридичних прав і обов'язків;

- якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

- забезпечити сприятливі умови для швидкого відшкодування потрібної норми права;

- створити умови для правильного, адекватно­го розуміння адресатом норми її істинного змісту;

- оперативно змінювати чи скасовувати юри­дичну норму;

- здійснювати впорядкування, погодження, си­стематизацію численних норм права.

9. Деідеологізація наукового пізнання. Суб’єктивність, суб’єктивізм, партійність в

юридичному пізнанні.

Однією з найважливіших проблем методології державно-правової теорії є проблема деідеологізації. Кризовий стан суспільно-політичної науки в цілому не випадково відбиває втрату методологічних орієнтирів і, у свою чергу, у чималому ступені саме обумовлено цим фактором. Проблема методологічного оновлення, постала перед політико-юридичною наукою, вимагає від навчального процесу суто творчого і реалістичного підходу, критичної оцінки досягнутого, уважного і відповідального сприйняття нового. Заперечення догматизму, ревізія готівкового теоретичного багажу припускають конструктивність самих методологічних передумов, взаємодія в ряді випадків з теоретичними побудовами опонентів. Сама «логіка справи» вимагає зміни «справи логіки» і в сучасних умовах наказує необхідність переосмислення звичних підходів, пошуку адекватних дослідницьких засобів.  Протягом тривалого часу в державно-правових дослідженнях панували виключно класовий підхід, суто ідеологізованих точка зору, чому сприяло пластичне, догматизоване ставлення до спадщини класиків. Так, цитуючи К. Маркса і Ф. Енгельса з «Святого сімейства», обмежувалися посиланням на те, що «ідея» незмінно осоромлює себе, як тільки вона відокремлювалася від «інтересу». Точка ставилася там, де автори філософсько-критичного праці продовжували свою думку: «З іншого боку, неважко зрозуміти, що всякий масовий, добивається історичного визнання« інтерес », коли він вперше з'являється на світовій сцені, далеко виходить в« ідеї », або« поданні », за свої дійсні кордону і легко себе змішує з людським інтересом взагалі».  Помічений основоположниками «вихід» класового інтересу «за свої дійсні границі» особливо видно у періоди радикальних соціальних зрушень, коли широкий, неупереджений погляд на проблему дає коректне рішення »коли підхід з поглядів загальнолюдських менш всього спотворює соціально-політичну картину, зміст висловлених ідей. На жаль, зневага до класичної спадщини або архіпрагматіческое маніпулювання їм ставало загальноприйнятою практикою. Подібне сталося з методологічними принципами В.І. Леніна з популярної лекції «Про державу». Показово й одночасно повчально: забуття класової позиції і її непомірна експлуатація однаково неприйнятні. Виступаючи перед робітниками і. селянами, тільки що приступили до вивчення права і держави, оратор підкреслював, що «навряд чи знайдеться інше питання, настільки заплутане навмисно і ненавмисно представниками буржуазної науки». Думка, підказана усно, з трибуни, з елементами емфази, дидактики, стосовно до конкретного складу аудиторії і часу, згодом безпідставно роздувалася в академічних працях до nes plus ultra. У всякому разі, важко уявити далі стоїть від істини «висновок», що вся домарксистського наука єдино займалася тим, що заплутувала питання про державу і право. Можна сперечатися або погоджуватися з тим, наприклад, що методологія не зводиться до сукупності визначених методів, способів пізнання, а є цілісним, внутрішньо єдиним апаратом пізнання державно-правових і політико-ідеологічних явищ. Однак безперечно, що бачити за партійністю і класовістю більше, ніж один із прийомів пізнання, специфічний, ad hoc методологічний підхід і зводити його в універсальний принцип означає ідеологізувати засоби наукового аналізу, а значить, і його результати. Ідеологізовані позиції дослідника не давали повною мірою простежити історичну траєкторію, причетність до духовних орієнтацій минулого. Монополізм, одномірність і односпрямованість засобів аналізу не враховували суперечливу, двоїсту сутність явищ, що спостерігаються - права і держави. Зміст класового підходу поступово склали ідеологічна нетерпимість, закритість. Багатозначне, сукупно добувається суспільно-політичне значення штучно поділялося на «своє» і «чуже», причому останнє заздалегідь прирікає на помилковість. Мислитель, теоретик минулого, отримував право на існування в нашій свідомості лише в тій мірі і в тій якості, в якому згадувався класиками марксизму. Ідеологізований класовий підхід «логічно» приводив до висновку про те, що принципові питання про державу і право та його ролі в сучасному суспільстві домарксистськогодумка не могла не тільки вирішити, але і правильно поставити. Як про вищу похвалу на адресу домарксистського теоретиків писалося про «окремих здогадах», про ту чи іншу «ступеня наближення домарксистського навчань до наукової інтерпретації» державно-правових питань. Таким чином шикувалися свого роду ідеологічний рейтинг, сходи теоретичних рангів і заслуг. Ступінь демократизму теорій визначалася тією роллю, яку відводив мислитель трудящим верствам цивільного населення, і потенціалом переваги тенденцій і цілей пригнобленого класу над проявом загальнолюдських тенденцій і цілей. Зміщення акцентів у методології відбивалося і на полярності ціннісних орієнтації. Наприклад, гіпертрофія ідеологізованого погляду вела до спотворення уявлень про виконання «спільних справ» держави, на що звертали увагу основоположники марксизму в ряді творів. Вважалося, що в кінцевому рахунку і ця функція держави спрямована на захист експлуататорів. З цієї ж причини упор в характеристиці держави (не виключаючи загальнонародного) робився на його класової стороні. Держава як «машина гноблення» пригнічувало свою іншу сторону - інструмент усунення протиріч, стабілізації суспільних зв'язків. Аналогічне становище складалося і відносно права: всемірне підкреслення її імперативно-класової боку як «зведеної в закон волі пануючого класу», по суті, заперечувало розгляд його як засобу узгодження різнорідних воль, як умова компромісу соціальних інтересів, як «міру свободи». Здається, що тут доречно пригадати про те, що діалектика - це і є вивчення суперечностей в самій сутності предметів: не тільки явища минущі, текучі, відокремлені умовними гранями, а й сутності речей теж суперечливі. 

У чому причини такої спотвореної і гіпертрофованої ідеологізації (не плутати з ідеологією як системою поглядів і уявлень, як життєвої позиції, яка завжди присутня і має бути присутня у світоглядній платформі теоретика)? Цих причин, очевидно, чимало, одна з них - розвиток вульгарногосоціологізму в 30-х рр.. XX ст. Його вплив на теоретичну юридичну науку приводило до однобічного тлумачення положення про безпосередню (в кращому випадку з застереженнями на словах) залежності свідомості від суспільного буття того чи іншого теоретика, від його класової приналежності.  Теоретичні погляди представлялися з цієї точки зору зашифрованими ідіограммамі громадських груп, що борються між собою за місця у владі. Природно, авторам монографій того часу не залишалося нічого іншого, як бачити свою мету у викритті теоретиків минулого як служителів пануючого класу. Всупереч справжнього змістом поширеною формули «буття визначає свідомість» вульгарний соціологізм перетворював свідомість у позбавлений соціальності, стихійний продукт суспільного середовища. Замість об'єктивного наукового критерію загальнолюдської цінності тих чи інших поглядів у хід йшли звужені критерії колективного досвіду або класового інтересу. Звідси нерозуміння глибоких протиріч суспільного прогресу і нерівномірності розвитку світової культури, складного взаємодії різних духовних сфер, схематизм, а часом і відсутність усякого почуття реальності. Тим часом фундаментальна і по-справжньому академічна государствоведческая і Правнича теорія, що використовує весь арсенал методологічних засобів, усунута від кайданів ідеологізації та начетничества, може стати не тільки закономірним наслідком, але і творчим умовою позитивного розвитку політико-правового процесу, виступити фактором єднання і згоди суспільства , що переживає кризу. 

свого часу називались методи, які та^ кими, тобто методами наукового пізнання, не можуть бути визнані. До них належить згадуваний в спеціальній літературі тоталітарного минулого метод (або принцип) — метод партійності. Партійність — це ідеологічна форма прояву суб'єктивного фак-j. тора в процесі пізнання. Звичайно, без суб'єктивного елемента наука розвиватися не може, в плюралістичності оцінок — запорука її ^розвитку. Це закономірно. Але суб'єктивне не повинно переходи-. ти в крайнощі, набувати властивостей суб'єктивізму, який суперечить природі юридичного пізнання (наукового й прикладного, |\практичного), оскільки допускає навмисне перекручення, викривлення фактів, віддання переваги одним фактам перед іншими тощо. Суб'єктивне має свою межу, за якою воно переходить в суб'єктивізм, який містить загрозу брутального перекручення наукової іс-Ітини і порушення законності на практиці. Партійність, яка виходить із монопартійних ідеологічних постулатів стосовно державно-правового життя, саме й містить реальну небезпеку такого суб'єктивізму або просто орієнтується на нього. Позиція партійності — це "лобізм" в науці. Як це уявити в умовах багатопартійності? Нонсенс, абсурд, антинауково! Партійність і об'єктивність, науковість — речі несумісні. Органічною властивіс-; тю і пороком так званого метода (принципу) партійності є його за-; ^нгажованість, упередженість, коли будь-які висновки могли "підтягуватись" під готові ідеологічні шаблони і кліше. ^ ;; Так, наприклад, курси загальної теорії держави і права, видані І,за радянських часів, пронизані ідеєю класовості всіх державно-правових інститутів. Саме ця ідея була китом, на якому трималась мар-1 ксистсько-ленінська теорія держави і права. Це стосується і понят--. тя держави, її історичних типів, права та іншого — багато в чому І всупереч елементарній логіці та здоровому глузду. Хіба можна примирити характеристики принципу об'єктивності наукового пізнання і принципу партійності, що містяться в одному й тому ж виданні1? "Принцип обьективности научного познания, — зазначається на с. 20, — заключается в конечном счете в том, что изучаемьіе яв-ления должньї отражаться такими, каковьі они в действительнос-ти". А на с. 23 читаємо: "Партийность науки о государстве и праве состоит прежде всего в оценке изучаемьіх явлений с позиций пролетариата, трудящихся масс". А одразу після цього — посилання на ортодокса, який не рекомендує, а зобов'язує "при всякой оценке собьітия прямо и открьіто становиться на точку зрения оп-ределенной общественной группьі". Положення, які відверто суперечать одне одному. І будь-яка словесна еквілібристика, словоблудство тут не допоможуть. Колосальні жертви, які обчислюються мільйонами людських життів, принесла "партійність" українському народові і не тільки йому у сфері юридичної практики (масові репресії, депортації, голодомор тощо). Володіння методами юридичного дослідження вимагає знання багатьох спеціальних наук.