42. Підготовча стадія законотворчого процесу, право законодавчої ініціативи

Процес, побудований на засадничих принципах, що утворюють його логічну основу. В юридичній науці виділяють чотири основні прин­ципи законодавчої діяльності:

принцип адекватного відображення нормативно-правових потреб;

принцип понятійної визначеності;

принцип модальної збалансованості;

принцип ретрибутивної забезпеченості.

Принцип адекватного відображення нормативно-правових по­треб. У демократичному суспільстві об’єктивно необхідне визначає логічний прошарок законодавчого процесу. Кожна правова норма по­винна мати свій логічний фундамент, зміст її має бути визначено за­кономірностями суспільного розвитку, обумовлено його реальними потребами.

Воля законодавця, як регулююча сторона його свідомості, пови­нна бути оптимально вмотивована. Мотивація є особливою логічною стадією законодавчого процесу. тут завдання полягає в тому, аби створити надійний організаційно-правовий заслін невмотивованим (або недостатньо вмотивованим) законодавчим актам. лише науко­во обґрунтований норматив може бути втілений в офіційну правову норму, і це має бути закріплено конституційно.

Не менш важливим є питання про підготовку плану законодав­чих робіт на перспективу, який мав би на наступні два-три роки ви­значати тематику найважливіших законопроектів із вказівкою на те, хто і в які строки має їх підготувати. деякі вчені зауважують, що в такому випадку знадобиться “мораторій” на деякі закони, що, так би мовити, забігли наперед, акти для збалансування їх приписів з реалі­ями політичного та економічного життя суспільства, його дійсними можливостями і ресурсним потенціалом.

Принцип понятійної визначеності. Мова закону єдиний спо­сіб вираження думки законодавця, а правотворче мислення лежить в основі законодавчої діяльності. тож мова — основний засіб форму­лювання правової норми.

Мова нормативно-правового акту має бути зрозумілою і загаль­новживаною, але разом з тим їй належить бути чіткою, ясною і лако­нічною. Логічність тексту закону — загальна вимога для процесу нормотворчості, досягається через ясність мови викладу. Вона має бути настільки простою, аби кожний пересічний громадянин міг би точно і більш-менш правильно зрозуміти права і обов’язки, які породжує для нього правова норма, загальний зміст і сенс правового припису, і мати чітку настанову на його виконання. але тут виникає небезпека надмірного спрощення правової мови, що може стати суттєвою пере­поною для вираження деяких тонкощів законодавчої регламентації. Відтак, на думку деяких фахівців, доступність мови можна виразити через два основних критерії:

кожен має точно і правильно розуміти свої права і обов’язки, які породжує закон;

кожен має розуміти загальний зміст юридичного припису у зв’язку з його призначенням в системі соціальних норм.

Лаконізм — ще одна основна вимога до мови законодавця. Вимо­га точності мови полягає в найбільш повному і правильному відобра­женні суті правового припису.

Правові визначення мають спиратися на певний консенсус. сло­ва і вислови, що мають юридичне значення, повинні використовува­тися в одному і тому ж сенсі в усіх правових актах.

Окремі науковці справедливо вважають за необхідне встановити правило, за якого кожен новий термін повинен бути чітко визначений у тому нормативному акті, де він з’явився вперше, і внесений у відпо­відний перелік.

Ще одна необхідна вимога до правових визначень — вони мають бути дискурсивними, тобто такими, що знаходяться в загальному ло­гічному зчепленні з попередніми загальновизнаними визначеннями.

Принцип модальної збалансованості. Модальний феномен будь-якої нормативної реальності виражається, як правило, в модусах: “до­зволено”, “обов’язково”, “заборонено” і т. ін. правового характеру ці модальні сполучення набувають у суспільних відносинах, однією із сторін яких виступає влада. ефективність функціонування таких від­носин обумовлена тим, наскільки збалансовані, тобто в якому логіч­ному відношенні знаходяться складові частини правової модальності, як вони узгоджуються між собою. Нормальне, соціально здорове за­конодавство — не довільний набір тієї чи іншої кількості нормативів. Кожен модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, навіть най­менш значуще протиріччя в законодавстві — це функціональна похиб­ка, прогалина, що деформує і дестабілізує правозастосовний процес.

Принцип ретрибутивної забезпеченості. ретрибутивна забезпече­ність є функціональною специфікою права, умовою його ефективної дії.

Закон без санкцій втрачає своє практичне призначення. ство­рюючи механізм юридичного захисту на випадок виникнення право­порушення, санкції визначають зміст і реальну функціональну силу принципу невідворотності юридичної ретрибуції, ігнорування якого чи непослідовне проведення в дію можуть призвести до деградації або навіть ліквідації самої правової державності як такої.

Будь-який диктатор може спиратися на формулу верховенства закону, знищуючи при цьому будь-яку тінь законності. В справжній правовій державі домінує справедливий закон. ідея справедливості лежить в основі демократичної системи права, визначає культуру і специфіку взаємовідносин держави та її громадян, міру правової сво­боди або ж ретрибуції. соціально несправедливе не повинно мати юридичної сили. Варто при цьому відзначити, що в правовій державі акти суспільного протесту, що не порушують громадського порядку, юридичним ретрибуціям не підлягають.

Як уже відзначалося, законодавчий процес являє собою сукуп­ність юридично значущих дій, пов’язаних між собою. Він включає такі стадії:

передпроектна стадія стадія законодавчої ініціати­ви — внесення пропозиції прийняти новий або внести зміни до діючого закону, що виходить від осіб чи установ, яким на­дано таке право;

проектна стадія:

а) ухвалення рішення про підготовку законопроекту;

б) доручення розробити законопроект;

в) розробка законопроекту і його попередня експертиза;

г) внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду:

попереднє обговорення законопроекту в парламентських профільних комітетах і спеціальних комісіях; розгляд альтернативних законопроектів;

д) в разі необхідності — винесення законопроекту:

на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціаліс­тів — проведення парламентських слухань, конференцій, “круглих столів” тощо;

на всенародне обговорення;

Законодавча ініціатива — це пропозиція прийняти новий або внести зміни до діючого закону, що виходить від осіб чи установ, яким надано таке право.

Право законодавчої ініціативи у Верховній раді України нале­жить президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення про­екту закону про Державний бюджет України.

Проект закону про надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України вносить президент України або Кабінет Міністрів України.

Право законодавчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до Верховної ради:

а) законопроектів — проекти законів, постанов Верховної ради, які містять положення нормативного характеру;

б) проектів актів Верховної ради — проекти постанов, резолю­цій, декларацій, звернень, заяв, що випливають з установчих, організаційних, контрольних та інших функцій Верховної ради;

в) пропозицій до законопроектів — внесення змін до тексту зако­нопроекту (статей, їх частин, пунктів, речень), зміни поряд­ку розміщення, об’єднання розділів, глав, статей, їх частин і пунктів, а також виділення тих чи інших положень в окремі розділи, глави, статті;

г) поправок до законопроектів — внесення виправлень, уточнень, усунення помилок, суперечностей у тексті законопроекту.

Пропозиції вносяться письмово до законопроекту, який готуєть­ся до другого читання, в такій редакції, щоб щодо них можна було відповісти “так” або “ні”.