4. Установча функція як напрямок діяльності парламенту України.

Наразі в науці конституційного права існують два основні підходи до розуміння змісту установчої функції парламенту.

У першому випадку під установчою функцією парламенту розуміють його право приймати конституцію (основний закон) держави як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу і регламентує найважливіші суспільні відносини в усіх сферах життєдіяльності країни – політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній тощо.

Варто зазначити, що чинна Конституція України жодним чином не врегульовує питання здійснення Верховною Радою України цієї життєво важливої функції. Формально, український парламент не наділений правом приймати новий основний закон держави. Більше того, таким повноваженням не наділено не тільки будь-який інший державний орган, а й Український народ, який відповідно до ч. 1 ст. 5 чинної Конституції України визнано носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України. У такий спосіб законодавець, приймаючи 28 червня 1996 року нову Конституцію України, свідомо чи несвідомо заклав у неї відповідну правову колізію, наділивши Український парламент лише правом вносити зміни та доповнення до Основного Закону країни.

Наявність у Конституції такої правової колізії спричинило появу різних, часто діаметрально протилежних, підходів до вирішення питання про спосіб прийняття нового основного закону держави як засобу реалізації парламентом установчої функції. Наслідком гострих суперечок у суспільстві з цього приводу стало прийняття Конституційним Судом України рішення від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі). У цьому рішенні фактично підтверджено право Українського народу реалізовувати установчу функцію, тобто своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, шляхом прийняття Конституції на всеукраїнському референдумі.

Змістом другого підходу до розуміння установчої функції Верховної Ради України є її повноваження як органу державної влади самостійно призначати та звільняти з посади, надавати згоду на призначення на посаду або звільнення з посади, вносити подання про призначення на посаду або звільнення з посади керівників окремих державних органів, а також формувати персональний склад деяких органів державної влади. Повноваження, які дозволяють Українському парламентові реалізувати його установчу функцію, є досить широкими й стосуються майже усіх вищих державних органів, що утворюють державний механізм.

Зазначена функція відповідно до чинної Конституції України реалізується парламентом у два способи в залежності від порядку здійснення державними органами, безпосередню участь у формуванні яких вона бере, власної компетенції. Так, Український парламент беручи участь у формуванні усього персонального складу колегіальних державних органів або їх частини, наприклад Центральної виборчої комісії, здійснює власне установчу функцію (тобто утворює державний орган як такий). Призначаючи або надаючи згоду на призначення керівника єдиноначального державного органу, наприклад Генерального прокурора України, парламент у такий спосіб реалізує номінаційну (кадрову) функцію в рамках загальної установчої функції [15, c. 136-139].

На сьогодні Верховна Рада України – це індикатор змін у суспільному житті, тому в її діяльності, як і в державі загалом, відображені політичний та ідеологічний плюралізм, реальна багатопартійність як чинники демократичного розвитку.

У сучасних умовах нагальним є питання про співвідношення компетенції Президента та Верховної Ради України щодо формування уряду та здійснення контролю за його діяльністю.

Реалізація системи стримування та противаг у відносинах між Президентом та Верховною Радою України виявляється, за наявних умов, в узгодженому ухваленні ними рішень з питань особливо великої державної та суспільної ваги. Це, зокрема, стосується оголошення Верховною Радою України, за поданням Президента України, стану війни й укладення миру, схвалення президентського рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, затвердження указів Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях.

Вищим органом у системі виконавчої влади в Україні слугує Кабінет Міністрів України, який очолює систему органів виконавчої влади, є урядом України, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні й місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Верховній Раді України належать повноваження щодо формування складу Кабінету Міністрів України, що виражається у наданні згоди Президентові на призначення Прем’єр-міністра, затвердженні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, здійсненні контролю за діяльністю Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі виконавчої влади є підконтрольним і підзвітним парламенту в межах, передбачених у ст.ст. 85 та 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Ефективність його діяльності як центру державного управління значно залежить від підтримки Верховної Ради та Президента України. Конституцією України визначається коло функцій і повноважень Кабінету Міністрів, зокрема, йому властиві такі функції, як виконавча, бюджетно-фінансова, державного програмування розвитку України, організаційна, державного контролю та ін.

Становище Кабінету Міністрів України у взаємовідносинах із Верховною Радою України визначається його місцем у структурі органів виконавчої влади. Вищий орган виконавчої влади слугує для «виконання» законів через здійснення виконавчих і розпорядчих повноважень. Конституція України наділяє уряд правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, обов’язком розробляти та подавати Верховній Раді України проект закону про Державний бюджет України, доповідати про стан виконання Державного бюджету України та звітувати про його виконання.

Взаємини Верховної Ради України та Конституційного Суду України будуються на основі реалізації її компетенційних повноважень. Зокрема, Верховна Рада України відповідно до Конституції України призначає третину складу Конституційного Суду України і звільняє з посади призначених нею суддів [6, c. 396-398].