10. Поняття і місце планування і системи в системі управління.Типи планів в організації

Планування – процес визначення цілей організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення.

Мета планування полягає у створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації.

Схематично процес планування в організації можна представити як послідовність таких етапів:

1)Встановлення цілей діяльності організації.

2)Розробка стратегії діяльності організації (шляхів досягнення цілей).

3)Надання стратегії конкретної форми (впровадження стратегії у конкретні дії організації).

На практиці існує багато критеріїв класифікації планів організації. Найчастіше з них використовують такі:

-за критерієм широти охоплюваної сфери розрізняють стратегічні й оперативні;

-за критерієм часового горизонту планування плани поділяють на довгострокові й короткострокові;

-за ступенем конкретизації виділяють завдання й орієнтири.

Стратегічні плани – це плани, які визначають головні цілі організації, стратегію придбання та використання ресурсів для досягнення цих цілей.

Оперативні плани – це плани, у яких стратегія деталізується у розрахованних на короткий термін рішеннях щодо того:

-що конкретно треба зробити?,;хто повинен це зробити,?-як це має бути зроблено?

Короткострокові плани – це плани, які складаються на період до 1 року. Вони, як правило не мають змінюватися.

Довгострокові плани – це плани розраховані на перспективу 3-5 років. Ці плани мають враховувати зміни у зовнішньому середовищі організації та вчасно реагувати на них.

Завдання – це плани, що мають чіткі, однозначні, конкретно визначені цілі. Їх не можна тлумачити двозначно (збільшити виробництво на 3% за рік).

Орієнтири – це плани, що носять характер напрямку дій. Їх використання доцільне за умов невизначенності середовища, великої ймовірності непередбачуванних змін, які вимагають гнучкості управління. Вони визначають курс дій, але не прив’язують управління до жорстких конкретних цілей, тобто вони надають у певних межах свободу для маневру (збільшити обсяги виробництва на 3-4% за рік).

11.Поняття і моделі прийняття рішень

Прийняття рішення – це процес, який починається з констатації виникнення проблемної ситуації та завершується вибором рішення, тобто вибором дії, яка спрямована на усунення проблемної ситуації.

На процес прийняття управлінських рішень впливає безліч різноманітних факторів. До найважливіших зпоміж них належать такі:

• Ступінь ризику –існує імовірність прийняття неправильного рішення

• Час, який відводиться менеджерові для прийняття рішення.

• Ступінь підтримки менеджера колективом

• Особисті якості менеджера – один з найбільш важливих факторів. менеджери повинні мати здібності до того, щоб приймати вірні рішення.

• Політика організації –.статус, влада, престиж, легкість виконання

Кінцевим результатом прийняття рішення є саме управлінське рішення.

В теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішень:

• класична модель;

• поведінкова модель;

• ірраціональна модель.

Класична модель спирається на поняття “раціональності” в прийнятті рішень. Передбачається, що умови прийняття рішення повинні бути достатньо визначеними.

Поведінкова модель – заснована на сформульованих Саймоном двох ключових поняття поведінкової моделі:

1) поняття “обмеженої раціональності”, яке означає, що люди можуть тільки намагатися прийняти раціональне рішення, але їх раціональність завжди буде обмеженою (теоретично завжди існує рішення краще за прийняте);

2) поняття “досягнення задоволеності”. Оскільки досягти “повної раціональності” неможливо, менеджери бажають аби їх “страх” щодо прийняття не найкращого рішення пересилив намагання досягти оптимального рішення. Саме такий стан (той момент, коли приймається рішення) Г.Саймон охарактеризував як “досягнення задоволеності”, розуміючи під цим вибір, який є достатньо добрим за даних умов.

Ірраціональна модель грунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи. Ірраціональна модель найчастіше застосовується:

а) для вирішення принципово нових, незвичайних рішень, таких, які важко піддаються вирішенню;

б) для вирішення проблем в умовах дефіциту часу;

в) коли менеджер або група менеджерів мають достатньо влади, аби нав’язати своє рішення.