5. Емпірична наука чи метанаука?

У згаданому вже нарисі Веллека «Криза порівняльного літерату-рознавства» знаходимо провокативну думку, що компаративістика є дисципліною, яка не має ані окресленого предмета, ані точного методу [4]. Однак ця гостра оцінка спиралася на непорозуміння. Отож Веллек зайняв програмно антипозитивістську позицію, і, як було модно в часи, коли поставав його текст (початок 60-х років XX ст.), він критикував компаративістів за улягання впливам позитивізму, за користування старими дослідницькими звичками. Водночас, якщо уважно придиви¬тися до пропозиції Веллека, можна побачити, що він сам послугову- вався позитивістсько-сцієнтистським розумінням компаративістики.

Це розуміння глибоко вкорінилося серед компаративістів, і легше було відмовитися від нього в деклараціях, ніж на практиці.

Проявлялося воно - що знаменно! - у вимозі від неї точного ме¬тоду й окресленого предмета. Водночас ідеал науки, озброєної чітко визначеним «предметом» і «надійним універсальним методом», був генетично позитивістським ідеалом і містився в позитивістській па¬радигмі науки. Ця парадигма нейтралізувала, посилаючись на безо¬собовий, загальний метод, індивідуальні й суспільні елементи в до¬слідженні культурної дійсності. Вона розуміла їх, власне, в «пред¬метному» аспекті, відірвано від дослідника й назовні від нього; постулювала перетворення його на ідеальний суб’єкт пізнання, по¬збавлений людських пристрастей і недосконалості; перетворила його на дзеркало, а дослідження - на точне віддзеркалення предмета.

Важко заперечити, що ідеал об’єктивізму науки мав багато пере¬ваг. Він став причиною поступу в природничих і технічних науках. Проте чи має стати літературна компаративістика наукою в такому розумінні? Чи мусить прагнути до «предмета і методу» в розумінні точних і природничих наук? Чи можливо виконати таке завдання?

Однозначно ствердна відповідь на ці запитання здається немож¬ливою. Адже компаративістика мусить послуговуватись порівнян¬нями, інакше назва дисципліни, а разом з тим і вона сама, були б не¬обгрунтованими. Тим часом порівняння як таке виступає в різно¬манітних сферах діяльності й важко піддається точній дефініції і заздалегідь визначеному застосуванню (що, зрештою, не означає, що взагалі належить відмовитися від спроб уточнення його в дослі¬дженнях). Поетеса Віслава Шимборська у вірші «Нотатка» ствер¬джує, що «розсунутий віддавна / простір порівняння / (...) виманив нас із глибини виду, / вивів із кола сну», «перетворив нашу голову на людську». У первісному, поетичному відкритті подібності «іскри, викресаної з каменя, / до зірки» Шимборська вбачає креативні пер- вні, силу трансценденції, здатність до виходу думкою й уявою за межі фактичних станів. Порівняння, як стверджує вона, зробило нас люд¬ськими істотами. Чи ж можна, таким чином, із порівнянь цілком ви¬далити суб’єктивний винахід, відкривавчі й конструктивні чинники? Тож чи можна, якщо погодитися з поетесою щодо наявності в порів¬нянні творчих елементів, які привносяться суб’єктом, перетворити компаративістику виключно на описову науку, на емпіричну факто¬графію, яка б реєструвала риси літературних явищ?

Варто також нагадати, по-друге, що компаративістика послуго¬вується не тільки порівняльними методами. Для того, щоб операція порівняння досягла результату і була змістовною, необхідним є по¬переднє знання про явища, які претендують «бути порівнюваними».

Порівнюється «щось із чимось» або «щось до чогось іншого», а це, своєю чергою, передбачає, що про це «щось» ми маємо сяке-таке по¬няття. Без виокремлення явищ, без їхнього окреслення (вступного визначення) та диференціації порівняння було б, по суті, невдалим.

Це веде до несподіваного висновку, що компаративне досліджен¬ня стосується «предметів», які, по суті, є вже сформованими культур¬но й пізнавально, тобто до літературної дійсності, попередньо роз¬пізнаної, виокремленої, означеної й описаної. Отже, під цим кутом зору дослідження є пізнанням пізнання, тобто пізнанням другого сту¬пеня, а не безпосереднім і фактичним предметним (емпіричним) пізнанням. З цього погляду компаративістика має ознаки метанауки.

Це роз’яснення провадить до таких висновків. На питання, чи ком-паративістика є предметною наукою, яка займається дослідженням «літературних фактів» - на відміну від інтерпретації та реінтерпрета- ції зібраного про них знання, - треба було б відповісти заперечно. У суті своїй компаративістика є передусім отим другим, тобто перетво¬ренням накопиченого фактичного знання про літературу й культуру.

Таким чином, як випливає з наших розмірковувань, компара¬тивістика не має й, мабуть, не може мати «предмета досліджень» у позитивістському розумінні цього слова. Натомість вона відно¬ситься до визначеного поля різнорідних літературних і культурних явищ - головним чином до творів та їхніх інтерпретацій - і нама¬гається поле це в якийсь спосіб епістемологічно опанувати, тобто накреслити план наявних у ньому осередків скупчення і відчутних у ньому течій. Його творять національні літератури, понаднаціональні течії і стилі (класицизм, бароко, романтизм, символізм, модернізм, постмодернізм), географічні літературні й культурні зони або ж та¬кий важкий для визначення феномен, як «світова література».

Однак завдання компаративістики не зводиться до структуруван- ня фактичної інформації. Воно в принципі вимагає руйнування і пере¬творення наявних порядків. Тож компаративіст постає в ролі критика накопиченого знання. Він встановлює взаємовідношення між окреми¬ми сегментами предметного знання про літературу, які часто існують і функціонують окремо, відірвано одне від одного, як, скажімо, окремі «національні» романтизми чи європейські символізми. Він знаходить для них підстави для порівняння. У такий спосіб констатує відповід¬ності й відмінності між явищами, яких стосується предметне (емпі¬ричне) знання. Тим самим компаративіст розширює поле отриманого знання про літературу. Він будує широкий контекст для предметних пізнавальних результатів та інновативно формує їх структуру.

У той час як емпіричне знання про літературу є за природою своєю «знанням до себе», яке «озирається» на однорідні факти і пов’язане з ними «клятвою вірності», то компаративістичне пізнан¬ня можна було б назвати таким, що «роззирається», «відцентровим знанням», здецентрованим пізнанням. Воно тяжіє до широкого го¬ризонту порівняння, в якому з’являються, існують і зникають літера¬турні явища; зіставляє їх одне з одним, «сватає» їх, незважаючи на відстані і/чи очевидні відмінності, які їх розділяють.

Отже, таке пізнання повертається до іншості. Воно відкриває, що іншість об’єднує й запозичує, а не тільки відштовхує й поділяє. У цьо¬му полягає приховане в компаративістиці її антропологічне послан¬ня. Якщо правдою є те, про що сказала поетеса - «простір порівнян¬ня... виманив нас із глибини виду... перетворив наші голови на люд¬ські», - то компаративістика є, поза сумнівом, частиною літературної антропології.