2. Підрозділи компаративістики

Компаративістика поділяється на три основні підрозділи, які відрізняються проблематикою, предметом і сферою зацікавлень. 1) Вона містить елементи методологічних розмірковувань на тему способів порівняння і порівняльного методу, які застосовуються з пізнавальною метою (літературознавча компаративістика цікавить¬ся не будь-яким порівнянням), а також досліджує масштаб їхнього використання, правомірність і обмеження. 2) Зосереджує в собі різ¬номанітні емпіричні дослідження, які стосуються впливів і взаємних стосунків окремих літератур, а також вільно чи тісно зінтегрованих літературних конфігурацій у відповідному просторовому і/чи часо¬вому порядку, які звідси випливають. 3) Займається теорією порів¬няльного літературознавства, яке формує синтетичний образ літера¬

тури й літературних явищ на основі досліджень, проведених з вико-ристанням порівняльного методу та додаткових методів.

Перший підрозділ займається окремими фазами дії порівняння та складниками структури порівнянь. У другому підрозділі містять¬ся, наприклад, дослідження польсько-чеських чи польсько-сканди¬навських літературних зв’язків, а в третьому - міркування на тему змісту поняття «руська література», «центральноєвропейська літе¬ратура», «середземноморська література» чи «світова література». Оці три галузі окреслюють методологічні, емпіричні й теоретичні ас¬пекти компаративістики.

Компаративістика є наукою, в якій виступають різноманітні пози¬ції, практики і дослідницькі стилі. Її термінологія та мова також да¬лекі від точності й стабільності. Це стосується й самої назви дис¬ципліни. У минулому її називали по-різному й так само по-різному характеризували її дослідницьке поле. Одними із її визначень є, на¬приклад, «порівняльне літературознавство» і «порівняльна літера¬тура», яку деякі дослідники відрізняли від «загальної літератури», «всезагальної літератури», чи «світової літератури».

Завдання і предмет останньої французький дослідник Поль Ван Тіґем у праці «La litterature comparee» (1931) зводив до дослідження творів різних літератур у їхніх взаємостосунках, передусім до ви¬вчення бінарних стосунків виключно між двома елементами, а на практиці - до відносин між двома національними літературами [1]. Ці обмеження слушно піддавали критиці. Однак важко пристати й на контрпропозицію, приміром Рене Веллека, котрий стверджує, що порівняльне літературознавство має досліджувати «всі літератури з універсальної перспективи, усвідомлюючи єдність будь-якої твор¬чості й письменницького досвіду» [2]. Обидві зазначені позиції ста-новлять, по суті, необхідні й рівноправні складники компаративного дослідницького проекту. Без пізнання конкретних історичних сто¬сунків між окремими літературами ідея «єдності будь-якої твор¬чості» зависає в порожнечі, а, своєю чергою, дослідження виключно «бінарних відносин» звужує компаративістику до фактографії й по¬збавляє її синтетичної, узагальнювальної перспективи.

Тож тіло компаративістики складається з емпіричних досліджень порівняльного літературознавства, які взаємокоригуються й урівно-важуються, як і пропозиції зі сфери Weltliteratur (літератури загаль¬ної, всезагальної, або ж «світової»), що пропонують найширший із можливих контекст для окремих явищ. Таким чином, необхідно від¬хилити безапеляційні постулати, які обмежують предмет і завдання компаративістики до дослідження «двосторонніх зв’язків» та - на протилежному полюсі - апріорні й загальникові твердження про «єдність усякої письменницької творчості» в загальнолюдському масштабі. Подібні сумніви стосуються обмеження порівнянь виключ¬но до службової ролі (до еврези), підпорядкованої викриванню при¬чинових зв’язків та - як інша крайність - використанню їх у довіль¬ний і випадковий спосіб, відповідно до нівелятивного, пізнавально безплідного принципу «порівнювати можна все з усім» і «всяке порівняння є однаково добрим».

Сила компаративістики полягає в поєднанні емпіричних дослі¬джень з поглибленою теоретичною й методологічною рефлексією, у свободі порівняльних зіставлень - з їхньою мериторичною влуч¬ністю й обґрунтованістю.