1 «Я спорудив пам’ятник» - початок оди Горація, яка спричинила численні переспіви у світовій літературі.

прогресу. А водночас це образ, який, можна сказати без перебіль¬шення, підноситься над своїми літературними аналогіями і поетич¬ною силою, і глибиною думки.

Можна було б спинитися також на своєрідному трактуванні Франком образу Каїна, а повертаючись до Лесі Українки, вказати на те, що вона сама вважала найзначнішим своїм дерзанням, - на її дра¬му «Камінний господар», у якій після Тірсо де Моліни, Мольєра, Гофмана, Пушкіна, Ґраббе®, Ленау, К. Толстого дається своєрідна ін¬терпретація Дон Жуана, убивча для індивідуалістичних тенденцій, що здавна проймали цей образ. Так, звертаючись до «перехожих» образів і тем, українські письменники не просто «пересаджували» їх на рідний ґрунт, а наповнювали їх новим ідейним змістом, почасти знімаючи з них ореол, у якому вони завжди з’являлись, почасти по¬глиблюючи їх значення і пристосовуючи їх до нових явищ дійсності. У радянській українській літературі ця традиція була підхоплена і поглиблена: образи Фауста і Прометея (у П. Тичини, А. Малишка), Гамлета (у М. Бажана) й інші образи (у М. Рильського та ін.) стали служити полеміці з відмирущим світом і прославленню нових ідей, що перетворюють світ і людство.

Але є в українській літературі теми і образи, специфічно їй прита¬манні і саме для неї характерні. Образ стражденної матері - один із найдавніших, «вічних» у світовій літературі образів (від Гекуби Ев- ріпіда до матері в драмі К. Чапека «Мати») - можна зіставити з обра¬зами матері в поемах Т. Шевченка, пройнятими тією «піднесеною со¬ромливістю страждання», якою не міг, наприклад, Ґете наділити свою Гретхен. Ще І. Франко вказував, що в літературах важко вказати іншо¬го поета, крім Шевченка, який би так підніс і прославив материнство. Конфесіональний образ Богоматері (поема «Марія») Шевченко зро¬бив близьким усьому людству, без різниці релігій і рас, підніс на недо¬сяжну висоту, до якої не могла піднести цей образ навіть релігійна творчість. Від Шевченка традиція піднесених образів матерів в ук-раїнській літературі йде до Панаса Мирного, до С. Васильченка й на¬віть до радянської української літератури (Андрій Головко).

Специфічним для української літератури є і образ народного мес¬ника, протестанта, що йде від українського фольклору, народних дум і легенд про Гаркушу, Кармалюка, Довбуша, Кобилицю. Тут особливо багато можна було б вказати аналогій і в світовій, і в слов’янських літературах, де з XVIII ст. образ «шляхетного розбійника» від Карла Моора Шиллера до героїв англійських і французьких романтиків варіювався незліченну кількість разів, поступово дрібніючи й вивіт¬рюючись, аж поки він не поринув у банальності детективного рома¬ну - болячки сучасної занепадницької літератури.

В українській літературі цей протестант став героєм соціальних повістей і романів, починаючи з 60-х років XIX ст. Ці соціальні твори про селянство теж були своєрідним внеском української літератури у світову літературу.

Герой цих творів - це реальний борець проти соціальної неспра-ведливості, проти гнобителів трудового народу на різних етапах його історичного існування. Це Варнак Т. Шевченка, Кармалюк Марка Вовчка, Микола Джеря Нечуя-Левицького, Чіпка Панаса Мирного з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», герої повістей О. Конись- кого («Спокуслива нива»), Б. Грінченка («Під тихими вербами») і, нарешті, герої «Fata morgana» М. Коцюбинського. В жодній літера¬турі цей образ не був так міцно пов’язаний із селянською тематикою, не пережив такої різноманітної і знаменної еволюції. Цю еволюцію слід би простежити в спеціальному дослідженні, яке показало б, як «мужик» - представник релігійно-морального начала, ідеальний смиренний хуторянин повістей Г. Квітки - змінюється «мужиком», носієм високих моральних якостей, який страждає в ярмі кріпосного рабства, мучиться, але протестує (Марко Вовчок); як на зміну йому приходить «мужик»-правдошукач, що стає «пропащою силою» в умовах «голодної волі», капіталістичного рабства (Панас Мирний); і далі «мужик», що намагається мирним шляхом, шляхом організації артілей і кас вступити в боротьбу з куркулями і представниками їх¬ньої влади над сільською громадою, що вже розпадалась (О. Конись- кий, Б. Грінченко); і як, нарешті, цей «мужик» перетворюється на ре¬волюціонера, який усвідомив свої людські права і готовий на рішу¬чий бій, виступаючи з насильством проти насильства («Fata morgana» Коцюбинського). Такого шляху не пройшов цей образ в інших літе¬ратурах, хоча, наприклад, польська література дала чудові зразки се¬лянської повісті у Б. Пруса («Форпост»), В. Оркана* та грандіозної селянської епопеї у В. Реймонта («Селяни»). Але вищезазначений ро¬ман Панаса Мирного випередив епопею Реймонта (1903) і відріз¬няється від неї своєю соціальною насиченістю. Одна із сучасних польських критиків (Владислава Василевська), зіставляючи В. Орка¬на та В. Реймонта з М. Коцюбинським, слушно, на наш погляд, від-значає ідейну перевагу українського автора, який «навіть у роки спа¬ду революційної хвилі і відходу частини радикальної інтелігенції від революційної діяльності не втрачав перспективи революції і в осно¬ву її ставить образ свідомого робітника, справжнього позитивного героя історії» [39].

Так у багатьох випадках поширені в інших літературах слов’янства і романо-германського Заходу теми й образи наповнювалися в ук¬раїнських письменників конкретним соціальним змістом, набирали живої плоті і крові. Справа, звісно, не в тому, чи випереджували до¬сягнення української літератури досягнення інших літератур. Багато говорили, наприклад, про те, що І. Франко нібито перший увів свої¬ми оповіданнями «Бориславського циклу» і повістями «Воа constrictor» та «Борислав сміється» робітничу тематику в європейсь¬кі літератури, що відомий роман Золя «Жерміналь» з’явився після цих творів І. Франка. Звичайно, справа не в тому, що «робітнича те¬матика» розроблялася, наприклад, в англійській літературі ще у

XVIII ст. 1848 р. тему робітничого руху розгорнула у своєму романі «Мері Бартон» Е. Ґаскелл*; 1854 р. до тієї ж теми в романі «Тяжкі часи» підійшов Діккенс. Можна було б указати й інші факти. І, однак, трохи чи не вперше в європейських літературах у творах такого роду увага автора (І. Франка) була зосереджена не на особі, а на класі, не на образах шляхетних і пройнятих високими почуттями індивідуаль¬ностей з робітничого середовища, а на пролетарському колективі, який вже усвідомив необхідність організуватися для успіху своєї бо¬ротьби. У цьому теж була певна своєрідність. Тут І. Франко випере¬див, наприклад, польську літературу, в якій романи, що зображували промисловий пролетаріат, з’являються лише згодом («Поворотна хвиля» Б. Пруса, «Кроти» Ґрушецького, «Земля обітована» В. Рей¬монта та ін.). Знаменно, що в болгарській літературі звернення до робітничої тематики починалося перекладами творів Франка.

За всієї обмеженості наведений матеріал може до певної міри свідчити в цілому про безперечність своєрідного місця української літератури серед інших слов’янських і неслов’янських літератур. Зрозуміло, ця своєрідність викликана не тією «безкласовістю» ук¬раїнської літератури, яку стверджували українські буржуазні націо¬налісти, створюючи теорію «єдиного потоку», що ним нібито йшла українська література. Звісно, ні. Як і всі інші літератури, українська відображала боротьбу суперечливих класових інтересів, її бойовий дух часом в окремих письменників слабшав; вони готові були або йти на компроміси, або, відмахнувшись від соціальної боротьби, зосере¬дитись на боротьбі за національне визволення.

Національна боротьба була, звісно, важливим фактором розвит¬ку української літератури, як і польської, чеської, південнослов’ян¬ських. Вона могла створювати іноді і на якийсь час ідею єдності ін¬тересів різних класів, зміцнювати ненависть до деспотизму, підігрі¬вати романтичну любов до старовини, надавати творам, що виходили із середовища панівних класів, демократичного забарв¬лення. Але вона мала і другий бік: вона перекручувала нерідко здо¬рову природу патріотизму, перетворюючи його на шовінізм, вона неминуче звужувала світогляд, творчі можливості письменників, знижувала ідейно-естетичну цінність їхнього мистецтва. Націо¬налісти доходили до твердження, що українські культурні цінності можуть зрозуміти й оцінити тільки українці, а неукраїнцям нема чого втручатися в українську літературу. Цим самим знижувалося загальнолюдське значення літератури, сіялася ворожнеча між наро¬дами, забувалася давня істина про те, що справжнє мистецтво не роз’єднує, а об’єднує людей.

Найкращу частину української інтелігенції завжди надихали ті ідеї «згоди, гурту, купи, бажання братання, поради, освіти й свобо¬ди», які були проголошені М. Старицьким у його поетичному «По¬клику до братів-слов’ян», найблагороднішому в українській літературі