8. Міжлітературний центризм

Дослідження окремих стандартних міжлітературних спільнот, крім того, що сприяє пізнанню їхньої специфічності й окремих влас¬тивостей та рис, також створює уявлення про більші, регіональні цілості, які останнім часом ставлять перед нами проблему т. зв. літе¬ратурних центризмів. Над ними працювало багато російських нау¬ковців, зокрема В. Жирмунський, М. Конрад, І. Неупокоєва та ін„ француз Р. Етьємбль і в останній період кубинець Дезідеріо Навар¬ро* в статті «Європоцентризм і антиєвропоцентризм у європейській та латиноамериканській теорії літератури» [3].

Дослідження літературних центризмів не лише переходить кор¬дони міжлітературних спільнот, зокрема спільнот окремого типу, а й водночас розв’язує чимало питань, які безпосередньо стосуються цих спільнот, щоправда, не лише в галузі теорії, айв історії літерату¬ри та широкій літературній та літературно-науковій практиці.

Відкриття нових явищ та їх пояснення становлять сенс історії лі¬тератури. Там, де ця сутнісна умова не виконується або ж виконуєть¬ся недостатньо, виникають різноманітні гносеологічні деформації. Такі, яким був і є вищезгаданий західноцентризм і всі міжлітератур- ні центризми. Відправним пунктом цього разу вже серії центризмів, що заявили про себе в літературному житті Африки, Латинської Америки тощо, є насамперед програмне поглиблення пізнавального процесу історії літератури, спрямованої на дослідження міжлітера- турних взаємин та їхніх закономірностей. Ми наголошуємо на цій обставині ще й тому, що, як з’ясував кубинський літературознавець Д. Наварро, наслідки центристичних тлумачень літератури торка¬ються не лише історії літератури і літературної критики, а й теорії літератури [4]. Існування центризмів зумовлює безперервний про¬цес додаткового включення все нових і нових досі не відомих літе¬ратурних явищ з одного локального процесу до іншого і таким чи¬ном сприяє збагаченню літературного руху. Ми не відкриємо нічого нового, коли сконстатуємо, що загальноприйнята нині теорія літе¬ратури узагальнювала переважно європейський літературний про¬цес, тоді як позаєвропейський розвиток помічала не лише побічно, а й навіть спорадично. Сформульовані нею категорії не могли бути повноцінними тому, що до свого узагальнення не включали багато специфічних позаєвропейських літературних фактів і об’єктивним чином не збагачували теоретико-літературне пізнання своєрідними формами і проявами. Різноманітні центристичні тенденції, що ви¬никали й розвивалися у світі, відбиваючи сучасне життя (афроцент- ризм, азіоцентризм, центристичні позиції літератур Латинської Америки тощо), об’єктивно вносять до загальної скарбниці історії та теорії літератури чимало окремих, своєрідних явищ, які збагачу¬ють обсяг і якість нашого пізнання. Йдеться про те, що загальна те¬орія (та історія) літератури відповідно брали до уваги й охоплювали своїми категоріями те розмаїття окремого, яким відзначаються не лише центристичні, а й позацентристичні спільноти. Передумови для можливості такого узагальнення створює лише історико-літе- ратурна праця, що надає матеріал, який підтверджує окремішність, специфічність значеннєвих і виражальних елементів літературного процесу. Після цього розділу стає очевидним, що процес літератур¬ної історії в його «наднаціональній» фазі вже не може обходити цю поступову й системно необхідну ланку літературного розвитку. Проблематиці міжлітературних центризмів ми приділяємо увагу як передостанньому ступеню міжлітературного процесу, який уможливлює зосередження уваги на кінцевій категорії міжлітера- турності - світовій літературі.

У попередніх розділах ми приділяли увагу основним одиницям історико-літературного процесу. Ми коротко охарактеризували сло¬весність родового суспільного ладу, літературу міст-держав (полісів), середньовічну народну літературу, національну літературу, новочас- ну літературу народностей, міжлітературні спільноти, міжлітератур- ні центризми. Тим самим було створено передумови для характерис¬тики останньої, кінцевої одиниці - світової літератури.

Ми побачили, що у вищезгаданих класифікаційних системах поки що існує чимало нез’ясованих і несформульованих питань. Таким є, наприклад, загальна характеристика словесності родового суспіль¬ного ладу. Дещо точнішою є ідентифікація літератури міст-держав (полісів), однак у нас і досі немає точнішого тлумачення літературної творчості цих формацій.

Конкретніше опрацьована середньовічна народна література. Ви¬сока частотність появ у загальносвітовому масштабі характерна для новочасної літератури як історико-літературної одиниці. Через те на часі було приділити увагу цій реальній історичній структурі зі склад¬ними стосунками з мовно й генетично основоположною «материнсь¬кою» системою національної літератури та з літературами інших на¬родностей (нацменшин) (з якими вона зазвичай співіснує в одному адміністративно-державному утворенні), так само як і з її взаємина¬ми з міжлітературним контекстом у ширшому й вужчому сенсі сло¬ва. І зрештою, визначальним і перспективним залишається власний контекст літератури народності (нацменшини), що випливає з іма¬нентності його розвитку. Ці та подальші стосунки, їхні комбінації й взаємопроникнення в межах національно-літературних і міжлітера- турних контекстів дають нам право включити вивчення літератури народності (нацменшини) в дослідження окремих міжлітературних спільнот.

Групу окреслених історико-літературних одиниць, починаючи з такого елементу, як літературний твір, і закінчуючи світовою літера¬турою, ми розуміємо як конкретизацію зусиль бачити світову літера¬туру як кінцеву історико-літературну одиницю, як одиницю й цілість, що постає не лише з традиційних компонентів, якими є національні літератури чи міжлітературні спільноти, а й з решти згаданих, так само як і з інших органічних складників.

СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА ТА її КОНЦЕПЦІЇ

Світова література як теоретичне і водночас історико-літера- турне поняття належить до категорій, які безліч разів були предме¬том різноманітних, не лише програмних, а й принагідних мірку¬вань. Отож немає такого серйозного історика чи теоретика літера¬тури, який би не спробував сформулювати концепцію світової літератури - завжди актуальну, життєво важливу проблему існу¬вання художньої літератури не лише в минулому та сучасності, а й у перспективі. Нам слід звернути увагу на кілька принципових мо¬ментів, аби бодай побіжно продемонструвати зацікавлення цією ключовою проблемою історії літератури, яка визначальним чином впливає на всі підпорядковані історичні категорії красного пись¬менства.

Наприклад, угорський науковець-компаративіст Й. Ханкіс* ще в 1938 р. опублікував свої роздуми з приводу універсальної літерату¬ри [5], в якій рекомендує відмовитися від поняття «світова літера¬тура» і пропонує вживати лише поняття «європейська», «загальна» чи «універсальна література». Автор виходить із переконання, що формулювати безкінечно складну проблематику стосунків між на¬ціональними літературами означає заново досліджувати різно¬манітні форми міграцій тем, мистецьких мотивів, образів і т. д., що є досить складною справою. Тому він висуває вперед дослі¬дження конструкцій між окремими національними літературами без формулювання надто складних міжлітературних стосунків і взаємозв’язків.

Наступний визначний історик світової літератури Е. Лаатс* вва¬жає, що існує кілька світових літератур, наприклад західноєвропей¬ська, індійська, східноазійська тощо. Згідно з його твердженнями, відправною точкою є західноєвропейська література, яку він, у дусі європоцентричної теорії, вважає епіцентром світового розвитку й руху. Однак водночас він усвідомлює існування інших центристич- них відправних точок у світовій літературі. Його концепція опи¬няється перед дилемою внаслідок значної складності процесу роз¬витку світової літератури [6].

Швейцарець Б. Тунк* 1954 р. спробував вирішити вищезгадану проблему через сукупність літератур усіх народів, пропущену крізь призму художньої вартості окремих письменників. Подібних мето¬дологічних поглядів також дотримується швейцарець Р. Лавалет *. Француз А. Жерар* включає до світової літератури, яку він називає універсальною, всі написані у світі твори.

Більшість спроб створити певну концепцію літератури під¬порядкована т. зв. заходоцентризму, або ще європоцентричним тенденціям. Причина полягає не лише в зосередженості на захід¬ноєвропейському літературному русі, а й у недостатньому пізнанні решти центристичних тенденцій, які існують практично в цілому світі.

Методологічні засади вищезгаданих і низки інших західноєвро¬пейських літературознавців цілком зрозумілі й багато в чому є при¬родним наслідком тієї обставини, що йдеться про людей, які нале¬жать до розвинутих і диференційованих у своєму розвитку літера¬тур, котрим у багатьох речах належить часова першість при конституюванні новочасних націй, а відтак і національних культур та літератур. Навіть якщо це до певної міри зрозуміло, то це ще не озна¬чає, що дані позиції правильні й не призводять до спотворення дій¬сності. Більше того, деформації, що випливають із таких і подібних центризмів при узагальненні світової літератури, не дозволяють бо-дай наблизитися до об’єктивної картини літературного розвитку і його процесуальності на загальносвітовій платформі.

Поняття світової літератури, що набувало змісту літератури за¬гальної, виникало (хоча не окремо і не завжди) на базі цих літератур. Через це при первісній конфронтації національно-літературного й міжлітературного процесів форсувалися вихідні генетичні моменти німецької, французької, англійської чи іспанської літератур. Така практика набула певної стабільності в подальші часи, тоді, коли вже виникли й поступово розвинулися численні групи інших європейсь¬ких літератур, кількісно, можливо, менше диференційованих, але тому зазвичай часто більш специфічних і своєрідних у своєму роз¬витку.

Ці літератури вже в добу свого виникнення й генези мали всі пере-думови для того, щоб урізноманітнити палітру своєрідності європей¬ського літературного розвитку і таким чином у кінцевому підсумку збагатити не лише європейський, а й світовий літературний процес. Але їх поступове включення до європейського чи світового контекс¬ту було не лише питанням пізнання та поглибленого історико-літера- турного дослідження чи не лише питанням тривалості усталених зви¬чок і забобонів або програмних концепцій, а й проблемою дослідни¬цької методики та методології. Саме цим можна пояснити ту обставину, що традиційна, або ще класична, літературна компара¬тивістика розвивалася насамперед у більш диференційованих літера¬турах, де вона утверджувалась і матеріально доповнювала функцію цих літератур. У загальній літературній підсвідомості вона тим самим утверджувала функцію залежності менш диференційованих літера¬тур. Саме тому термін «вплив» протримався в західноєвропейській та американській т. зв. літературній компаративістиці досить довго. Спроби поставити цей термін під сумнів походять від менш диферен¬ційованих літератур. Імпульси в цій царині значною мірою належать і словацькому літературознавству, де виникла чимала науковд дискусія з приводу термінологічних ознак поняття «вплив» [7].

Принцип залежності, похідності та впливу звужував можливості дослідження в сенсі висвітлення і повноцінної інтерпретації саме своєрідності менш диференційованих літератур. За допомогою тер¬міна «вплив» неможливо висвітлити своєрідність або специфіку. Навпаки, вплив абсолютизував точку зору подібності й зразка, як правило, західноєвропейської історико-літературної моделі разом із питаннями її суспільно-історичної детермінованості та зумовленос¬ті. Вона реалізовувалася разом із неісторичною оцінкою масштабів, неадекватних деяким як європейським, так і неєвропейським зонам, і через те їх не могли вірогідно представляти. Крім усього іншого, цей момент зумовив затяжну кризу традиційної літературної компа¬ративістики, яка в багатьох аспектах збереглася і в сучасності й на¬слідком якої часто є розгубленість при визначенні концепції світової літератури.

Боротьба між європоцентризмом і намаганням дати теоретичне тлумачення історії світової літератури, яке б відповідало всім вимо¬гам, оприявнилася на засіданні Міжнародної асоціації літературної компаративістики в Белграді під час спроб сформулювати методоло¬гічні принципи колективної міжнародної праці «Історія європейсь¬кої літератури». Про складність ситуації переконливо свідчить оста¬точна назва проекту: «Історія літератур європейськими мовами» замість пропонованої назви. При цьому виявилося, що сформульо¬ваний таким чином проект може здійснитися лише після реалізації аналітичних колективних праць, присвячених головним літератур¬ним стилям. Потрібно визнати, що першість та ініціатива у подолан¬ні напруги між європоцентризмом та іншим задовільним вирішен¬ням проблеми належить саме цій загальносвітовій організації фахів¬ців з іноземних літератур.

Спроби зрозуміти історію світової літератури на базі загального науково об’єктивного історико-літературного синтезу мають інший характер. Цього спробував досягти колективний проект «Історія світової літератури», який виник у Москві в Інституті світової літе¬ратури АН СРСР на початку 60-х років минулого століття і який у видавничому плані реалізується саме в цей період у вигляді 9-томної «Історії світової літератури». Можна сказати, що як стосовно теоре- тично-методологічної вимогливості, так і щодо широти охоплення матеріалу та історико-літературної послідовності опрацювання ві¬домостей про історичний розвиток окремих літератур світу цей про¬ект наразі не має аналогів. Це історико-літературне починання впро¬довж трьох десятиліть інтенсивно мобілізувало кілька генерацій не лише російських літературознавців, а й непрямо фахівців колишніх соціалістичних, а в певному сенсі й несоціалістичних країн. Конкрет-

на багаторічна систематична співпраця, участь літературознавців колишніх соціалістичних країн у конгресах Міжнародної асоціації літературної компаративістики спричинили те, що західноєвропей¬ські, американські та інші компаративісти реагували на деякі ім¬пульси порівняльного дослідження літератур і поступово почали реалізовувати принципи послідовного історизму при інтерпретації міжлітературного процесу, що з часом набував ознак комплексності. Аналогічною була співпраця і в протилежному напрямку. Відтак, цим усім давався імпульс насамперед конкретному дослідженню міжлітературних стосунків і взаємозв’язків між окремими літерату¬рами не лише Європи чи літературами т. зв. європейського типу, а й між літературами всього світу. Цей проект у певному сенсі був на¬слідком нагромадженої інформації щодо літератур усіх материків, які осягнула історіографія попередніх десятиліть XX ст. Водночас він живив кількісно-якісний бік історико-літературного процесу пізнання, надавав йому конкретного змісту і спрямування. Він був не наслідком, а багато в чому причиною небувалого прогресу й роз¬маху традиційного порівняльного дослідження літератури останніх трьох-чотирьох десятиліть. І що особливо важливо, це дослідження, хай і непрямо, потребувало орієнтації на проблематику міжлітера- турності, тобто на дослідження закономірностей т. зв. наднаціональ¬ного процесу.

Така вимогливість щодо мети зумовила те, що в процесі написан¬ня «Історії світової літератури» в межах авторського колективу від¬бувався жвавий історико-літературний, а передусім методологічно- теоретичний рух. Виникла велика кількість студій і навіть книжок, присвячених методам і шляхам спрямованого у такий спосіб дослі¬дження, що безперечно сприяло збагаченню процесу пізнання в літе¬ратурознавстві. Зміцнилися принципи традиційного порівняльного дослідження літератури та літературознавства взагалі. Багато за¬гальноприйнятих аксіом дослідження нерідко модифікувалися і на¬віть ставилися під сумнів.

Вже навіть із цього неповного переліку спроб сформулювати концепцію світової літератури видно, що за всієї суперечності й відсутності єдності, з якою ми при цьому стикаємось, ідеться про літературно-наукову, а якщо конкретніше - історико-літературну категорію, яка є більше ніж переконливою sine qua non 1 гносеоло¬гічною умовою роздумів про літературу, до речі, на всіх її щаблях і у всіх площинах. З цієї простої, але у своїй основі, мабуть, найсут¬тєвішої причини випливає, що поза характеристикою й визначен¬ням поняття світової літератури не може залишитися жодний пе-

ріод розвитку літератури, жодна національна література, літера¬турна генерація й навіть літературно-наукова група чи школа. До цього часу в історії міркувань про літературу питання концепції іс¬торії світової літератури, здається, жодного разу не поставало так нагально й ніколи не було так пов'язане з прогресом історико-літе- ратурної й теоретичної думки майже в цілому світі, як в останній період розвитку.

Найбільше тішить те, що відповідь на порушену проблему кон¬цепції історії дала словацька літературна історіографія у ієрархічно найвиразнішій та найважливішій формі - написанні «Історії світової літератури». Цей акт словацької історії літератури, хай він і не був амбіційним наслідком остаточного вирішення цієї проблеми, незва¬жаючи ні на що, переконливо свідчить про невідворотність серйоз¬ної спроби з ним розібратись.

Так якою ж є наша відповідь на запитання - що є світова літера¬тура? Реалізація поняття «світова література» в літературній сві¬домості зумовлена не суб’єктивними, або сьогочасними доволі релятивними детермінантами, про які йшлося, а детермінантами об’єктивного характеру. Крім гідного уваги поступу в дослідженні міжлітературних взаємин, характерного не лише для словацької, а й для загальноєвропейської й навіть для загальносвітової історії літе¬ратури, ми тут маємо на увазі і гносеологічні детермінанти. Розвиток літературознавчої думки в 60-х роках XX ст. вже не дозволяв обме¬житися лише національно-літературними взаєминами, а почав ор¬ганічно встановлювати загальні ціннісні мірила, виходячи на вищі теоретичні узагальнення.

Дотеперішня теорія й практика висунули три принципи, які мож¬на вважати трьома ступенями на шляху до формулювання поняття «світова література». Зазначимо, що йдеться про принципи, міра концептуальності яких в окремих пунктах відмінна. Відтак, на пер¬ший план виходить не лише відмінність, а й взаємозумовленість цих принципів, які часто переростають у відносно діючі, а в певні часи навіть домінантні концепції, особливо з погляду їх наполегливої кон¬кретизації в літературній практиці.

Йдеться про концепцію, яка за традицією формулюється як су¬купність національних літератур чи аналогічних, більш-менш об’єднаних історико-літературних одиниць. Ще один концептуаль¬ний підхід - це вибір найкращих авторів, творів і процесів, дібра¬них головним чином з позиції актуальної оцінки конкретної літера¬турної ситуації. Зрештою, третя концепція охоплює літературні явища, між якими існують взаємні стосунки та взаємозв’язки, що в певний спосіб зумовлені генетично й типологічно. Ці три концепції

не можна строго відділяти одну від одної, а потрібно розуміти їх у тісній взаємозалежності й взаємозумовленості. Саме в цій взаємо¬зумовленості полягає їхнє тлумачення й методологічна інструк- тивність.