7. Міжлітературна спільнота

У минулому читач мав можливість ознайомитися із системати¬кою класичної, або ще традиційної, літературної компаративістики і з її теоретичними відправними точками й принципами [2]. Ми нама¬галися показати, яке значення й конкретний обсяг мала класифікація взаємин і зв’язків між літературами в контактно-генетичній сфері, з одного боку, й у сфері типологічних зв’язків - з другого. .

У сфері типологічних зв’язків було здійснено довготривалі пошу¬ки й подолано хитання під час дослідження літературного, а згодом і міжлітературного процесу. Типологічний метод все більше став ви¬являтися при аналізі самої структури художніх творів та їх систем¬ності, він же посилив теоретико-узагальнювальні засади підходів до літератури й літературного процесу. Це поглиблення теорії, а відтак і методології внесло до галузі порівняльного дослідження момент фактично необмеженої процесуальності. Разом із загальним понят¬тям літературного процесу з’явилась його конкретизація, тобто уточнення досі дійсного і спрощеного поняття: домінантна категорія міжлітературного процесу і міжлітературності загалом.

Національно-літературні взаємини (взаємини між явищами в межах окремої літератури) виражають цілісність, системність на¬ціональної літератури як органічної історичної складової та єдиного цілого. Міжлітературні взаємини (вони означають взаємозв’язки за межами окремої літератури) пов’язують це єдине ціле з більшими, в певному сенсі історико-літературними, елементами вищого по¬рядку, які спрямовані до кінцевої системи світової літератури. Між цими крайніми полюсами існує суперечлива діалектична єдність, яка в історико-літературній практиці проявляється у формі творчо¬го, креативного напруження між історією національної й світової літератури.

Дослідження міжлітературного процесу, окрім цих крайніх істо- рико-літературних елементів, сформулювало і певні проміжні ступе¬ні літературного розвитку. Ці об’єднання, міжлітературні спільноти національних літератур, на платформі пізнавального процесу явля¬ють собою особливу допоміжну категорію між окремим і загальним. Дослідження міжлітературного процесу, таким чином, на основі кла-сифікації етнічних факторів національних літератур дозріло для тлу¬мачення спільноти слов’янських, романських і германських літера¬тур за географічним поділом: центральноєвропейська, східноєвро¬пейська, північноєвропейська, балканська спільноти національних літератур. Адміністративно-політичний і ідейно-художній принцип, що випливав із попереднього, давав змогу розрізняти, наприклад, спільноту колишніх радянських і соціалістичних літератур, які утво¬рювали історико-літературну спільноту своєрідного типу, і т. ін. На основі ідейно-художнього принципу існують і такі міжлітературні спільноти, як, приміром, група конфесійно орієнтованого художньо¬го письменства тощо.

Однак у процесі історичного розвитку в межах згаданих спіль¬нот і поза ними утворилися групи національних літератур, для яких характерний інший принцип взаємопов’язаності й інші форми літе¬ратурно-історичних взаємин. Про ці форми національно-літера- турних спільнот або просто забували, або при їх історико-літера- турному узагальненні відмовлялися від їхньої наукової характерис¬тики. Маємо на увазі численні особливі історико-літературні спільноти національних літератур, особливі форми їхнього спів-життя і коекзистенції, для яких характерні безпосередня, досить інтенсивна міра інтеракціїв процесі розвитку. Такою була і частко¬во залишилася спільнота чеської і словацької літератур, аналогічна спільнота сербської, хорватської, словенської, чорногорської та ма¬кедонської літератур у колишньому державному утворенні Юго¬славія; співжиття російської, української й білоруської літератур у царській Росії та колишньому Радянському Союзі; співіснування іс¬панської, каталонської, галісійської і баскської літератур в Іспанії тощо.

Вже сам перелік деяких особливих міжлітературних спільнот єв-ропейських літератур свідчить про те, що дослідження форм і зако-номірностей, які визначають існування згаданих вище міжлітератур¬них організмів, було досі здебільшого в занедбаному стані, постає нині як необхідна стадія пізнання, без якої неможливо відкрити ба¬гатогранність літературного процесу.

Одне з перших засадничих питань, яке виникає під час дослі¬дження міжлітературних спільнот, пов’язане з їхньою історичною зумовленістю. При його вирішенні необхідно усвідомити ту обста¬вину, що міжлітературна спільнота є не раз і назавжди даним утво¬ром, а живою й мінливою формацією, яка в ході розвитку реагує на різноманітні історичні детермінанти. Це не однорідні, а багато¬гранні, різноманітні утворення. Одні фактори зумовлювали, напри¬клад, виникнення й формування особливої міжлітературної спіль¬ноти багатонаціональної іспанської чи колишньої радянської літе¬ратури, другі детермінували існування швейцарського комплексу літератур, треті - літературну взаємність міжлітературної спільно-ти словацької та чеської літератур, літератур народів колишньої Югославії, англофонних і франкофонних літератур. Інші історичні обставини спонукали до виникнення і взаємообумовленого існу¬вання багатьох інших міжлітературних спільнот в історії світової літератури.

З такої багатогранної зумовленості міжлітературних спільнот як органічних компонентів міжлітературного процесу випливає, що кожна національна література, або ж «окрема література» в ході істо¬ричного розвитку, може бути органічним елементом багатьох міжлі¬тературних спільнот одночасно. Наприклад, словацька або чеська літератури були і є невід’ємною частиною міжлітературної спільноти західних слов’ян і слов’янської міжлітературної спільноти взагалі. В середньовіччі обидві літератури брали участь у виникненні й фор¬муванні міжлітературного універсалізму, в якому, крім інших фак¬торів, об’єднувальну функцію відігравали, зокрема, латина як спіль¬ний засіб комунікації. Географічно в той самий час утворювалася спільнота центральноєвропейських літератур, а в найближчий пе¬ріод вона була конститутивною складовою міжлітературної спільно¬ти соціалістичних літератур. У подібній ситуації були і є також інші історико-літературні утвори. З цього випливає, що неможливо раз і назавжди у простий спосіб встановити чинники, що зумовлюють ви-никнення та історичні функції окремих міжлітературних спільнот. Тим менше можна взагалі визначити точну і раз та назавжди діючу ієрархію цих чинників.

Саме тому під час дослідження міжлітературних спільнот ми об-межимося переліком і характеристикою деяких детермінант без претензій на визначення їхньої повноти й остаточної ієрархії.

Не першим і не першорядним, а як один із багатьох ми згадаємо про принцип етнічної належності, з якої зазвичай випливає явище близькості, спорідненості, подібності й аналогічності.

Крім етнічного принципу, також важливим є чинник мови, так само як і географічний критерій, який спричинював типізацію, на¬приклад, спільноти північних, центральноєвропейських, східноєв¬ропейських, середземноморських та інших літератур. Статус багато¬національної системи отримали, зокрема, літератури колишнього Радянського Союзу, об’єднані в особливу міжлітературну спільноту не лише державотворчими чинниками, а й спільними ідейно-полі¬тичними позиціями. В певному сенсі аналогічна ситуація була у взаємозв’язках між літературами колишньої Югославії тощо. У від¬мінних ідейних принципах відображається міжлітературна спільно¬та в Іспанії, яку становлять кастильська, каталонська, галісійська і баскська літератури. Типологічно подібне спрямування має своєрід¬на спільність і відмінність складників швейцарської літератури, де феномен національної літератури презентує своєрідно осмислений етнічний принцип (італійська, німецька й французька складові) ра¬зом із літературою ретороманської народності. До цієї низки спіль¬нот належить і канадська література у своєму англомовному і фран¬комовному варіантах і у певному сенсі два компоненти бельгійської літератури.

Загальноприйняте поняття «багатонаціональна література» як узагальнювальне поняття для вищезгаданих і аналогічних систем послідовно не охоплює їхню суть, крім всього іншого, ще й тому, що передбачає наявність етносу. Така ситуація існує, наприклад, у комп¬лексі індійських літератур, де окремі компоненти не взаємодиферен- ційовані на національній основі, але важливою диференційною і водночас функціональною інтеграційною ознакою є мовний прин¬цип. Через це ми вживаємо тут поняття «різномовні літератури».

Полілітературна система деяких літератур Індії складається із лі¬тератур, які творяться різними мовами, такими як англійська, санс¬крит, урду та хінді.

Полілітературні системи, однаково чи з домінантними елемента¬ми етносу (якою була, наприклад, колишня багатонаціональна ра¬дянська література і якою є зараз багатонаціональна іспанська літе¬ратура тощо), чи з його частковим вираженням (поєднання націо¬нального та етнічного принципу в швейцарській, бельгійській, канадській літературах тощо), зазвичай випливають із різномовності (полілінгвізму). Однак різномовність не є їхнім найважливішим, кон¬ститутивним принципом.

Користуючись нагодою, вважаємо за необхідне згадати й історич¬но та ідеологічно важливий детермінуючий чинник своєрідних міжлітературних спільнот, спричинений колоніальними відносина¬ми, який вирізняє літератури колоній, з одного боку, і літератури метрополій, з другого.

До детермінант особливих міжлітературних спільнот ми вклю¬чаємо також і критерій диференціації розвитку, за яким ми поділяє¬мо літератури на більш диференційовані та менш диференційовані - без ціннісного аспекту.