4. Середньовічна народна література

Національно-літературний підхід до історії літератури був пере¬довсім досить фрагментарний і виявився не в змозі дійти певних висновків через відсутність деяких структур, зокрема міжлітератур¬ного характеру, які, наприклад, наявні в американській, канадській, бельгійській, іспанській, колишній радянській і югославській літера¬турах і низці інших.

Історико-літературний елемент національної літератури не ви¬никнув сам собою, тобто з власних джерел розвитку. Одночасно з ним викристалізовувався й більш загальний та змістовно більш ком¬плексний феномен, який ми попередньо в історико-літературній практиці називаємо світовою літературою. Взаємна коекзистенція цих двох об’єктивно існуючих явищ встановлює межі сучасного літе¬ратурознавства й літературної історіографії. Стосунки між націо¬нальною і світовою літературою не є прямолінійними, а передбача¬ють пізнання таких літературних цілостей, які являють собою понят¬тя середньовічної народної літератури й літератури народностей (нацменшин) нового часу. Дослідження середньовічної народної лі¬тератури вийшло на передній план уваги сучасного літературознавс¬тва передусім завдяки її власній пізнавальній гносеологічній функ¬ціональності.

Однак прямо й непрямо його поступово зумовлювали нові від¬криття при вивченні позаєвропейської літератури, особливо літера¬тури східних народів. Існувало не лише спонтанне зацікавлення Схо¬ду Заходом, а й Заходу Сходом, наприклад у Ґете, В. Гюґо, В. А. Жу¬ковського та багатьох інших авторів. Поступово вони переходили кордони власної географічної зони.

Користуючись нагодою, дозволимо собі вказати на деякі розроб¬ки китайського і японського літературознавства, які певною мірою посприяли більш точному формулюванню таких жанрів, як, напри¬клад, казки, легенди, перекази й пригоди. Вони часто мали релігійне походження, постали на ґрунті буддизму і в різні періоди й на різних теренах набували специфічної модифікації.

Не лише на Сході, а й в інших місцях своєрідну літературокреа- тивну роль відігравали житія святих, якими, наприклад, є відомі життєписи св. Кирила (Костянтина) і св. Мефодія, Климента Охрид- ського, його ж проповіді. У східних слов'ян варто згадати про твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать». Крім того, сюди належать уривки перших перекладів Святого Пись¬ма й богослужебних текстів великоморавської доби і наступних пе¬ріодів, а також ціла низка інших.

Багато цих пам’яток, власне більшість із них, походять як від місцевого розуміння релігійних функцій, так і від своєрідної куль¬турно-словесної традиції й були позначені не лише мовними, а й виражальними особливостями. Вони є, по суті, рудиментарною ознакою специфічності окремих слов’янських народностей, яка поставала дуже швидкими темпами і в кінцевому підсумку сягає аж періоду виникнення і формування національного словесного фольклору.

Через те, що в середньовічній Європі основною літературно-істо¬ричною складовою була народна література як тогочасна домінантна формація, ми не можемо залишити поза увагою її історичний аналіз і всебічну ідентифікацію. Вивчення характеру середньовічної народ¬ної літератури є водночас необхідним кроком до реконструкції міжлітературного процесу.

Перш за все це критерій етнічного походження, яке ґрунтується на колишніх формах родових зв’язків і родового ладу загалом. Фак¬тор етнічної спорідненості й пов’язана з ним мовна подібність, близь¬кість психічної й ментальної організації - це властивості, які в літе¬ратурі й мистецтві є не зовсім індиферентними, а виступають однією з виразних дистинктивних ознак між народом і нацією, а відтак на¬родною і національною літературою й мистецтвом. Між народними літературами у цій царині немає своєрідних конститутивних озна¬чальних відмінностей. У середньовіччі, передусім у його початковий період, ми маємо справу з перехрещенням етнічних знаків, а часто і з їхнім злиттям.

Старослов’янська мова протягом багатьох століть була універ¬сальною мовою слов’ян і від самого початку мала ознаки загальної комунікації. Але її вплив чимдалі більше обмежувався лише релігій¬ною сферою.

Етнічний аспект і пов’язана з ним мовна близькість характери¬зують і англофонні, франкофонні, германофонні, іспанофонні та інші народи і народні літературні явища, які виникали і формували¬ся. Взаємопроникнення різноманітних етнічних, народних груп було в середньовіччі досить рухливим і різноплановим. Цьому від¬повідало також і уявлення про літературну гомогенність, яку не можна порівнювати з послідовною викристалізованістю, яку ми зустрічаємо в період виникнення і формування націй та національ¬них літератур.

Із мовною «вивільненістю», несформованістю і злиттям, що є ха-рактерною ознакою середньовіччя, пов’язано також існування т. зв. універсальних мов. Такою була в Європі давньогрецька, а особливо латина як офіційна, адміністративна, наукова і навіть мистецька мова. Але разом із цим виникали і формувалися окремі національні мови, яким, як правило, відводилися т. зв. нижчі стилі. Саме звідси бере початок поділ мистецького стилю на високий і низький, а зго¬дом і його поступове подолання. В Азії подібну функцію універсаль¬ної мови виконували санскрит, арабська, перська, давньокитайська та інші орієнтальні мови.

Вищезазначені критерії універсальності безпосередньо відбилися і в розумінні кордонів між народами, у несформованості окремих на¬родів, а відтак у найрізноманітніших формах взаємопроникнення й рухливості, так само як, зокрема, у високому рівні проникнення.

Зі згаданим уже універсалізмом пов’язане існування літературно- мистецьких і літературно-наукових творів, які належали до кількох народних літератур. Таким твором, опублікованим німецькою мо¬вою, була, зокрема, «Історія слов’янської мови й літератури»*. Подіб¬них творів було багато, і ми не будемо тут характеризувати їхню мін¬ливу функціональність. Згадаємо, наприклад, т. зв. дво- і навіть бага- тобатьківщинність, характерну для періоду виникнення і формування народних літератур.

Паралельне існування універсальної мови як спільної мистецької мови для групи народів спричинювало в середньовіччі виникнення специфічних міжлітературних спільнот, які, однак, мали відмінний від міжлітературних спільнот сучасності характер і наповнення. У середньовіччі вищезгадану спільноту утворювали, крім спільних універсальних книжних творів, часто і навіть насамперед мистецькі твори усного відтворення виключно словесної культури і словесно¬го фольклору. їхньою характерною ознакою знову ж таки є більша міра вивільненості, рухливості, варіабельності, а відтак здатності до нового творення. Це було можливим саме завдяки усній формі їх¬нього існування й конкретизації в конкретну епоху і в конкретному народі. Виключну позицію тут посідає як функція оповідача, так і авторська анонімність. Форма усної екзистенції деяких значних творів була зумовлена й живилася, крім усього іншого, ще й за раху-

нок того, що широкі народні маси не опанували писемної форми мовних проявів.

Окремих ознак, що характеризують середньовічну народну літе¬ратуру, існує чимало, і тут навряд чи можливо займатися їх перелі¬ком, а тим більше - функціональним аналізом. Однак зазначимо, що навіть побіжний погляд на народну літературу, її історичну зумов¬леність і функціональність в окремих літературах і в окремі епохи дає нам можливість per negationem 1 виокремлювати й характеризу¬вати найважливіші риси історико-літературного елементу в євро¬пейських умовах релятивно домінантної національної літератури.