Рік
Африки
У
містах спалахували страйки, в селах
- селянські повстання. Прийнято
вважати, що колоніальні режими в
Африці повалені шляхом неозброєний
боротьби. Це в основному вірно, але
не слід забувати, що народи Кенії і
Камеруну в 1950-х рр.. вели довгу збройну
боротьбу, а нерідко кров лилася і в
інших африканських країнах.
Перемоги
африканських народів над колоніалізмом
в цілому і розпад колоніальних
імперій в Африці могли відбутися
лише в тій обстановці, яка склалася
на світовій арені до середини 1950-х
рр.., В обстановці зміцнення
соціалістичних країн, ослаблення
імперіалізму і перемог
національно-визвольних революцій
в Азії.
У
1960 р. спеціальна сесія Генеральної
Асамблеї ООН була присвячена питанням
надання незалежності колоніальним
країнам і народам і, як відомо, саме
там М. С. Хрущов, обурений наклепницької
промовою одного з «холуїв американського
імперіалізму», зняв черевик і щосили
загрюкав їм по столу. На думку
зарубіжної преси, «радянська чечітка
дуже нагадувала ритуальний танець
на могилі колоніалізму». Здавалося,
були всі підстави радіти. Адже саме
тоді, в I960 р., процес звільнення
колоніальних країн, що йшов до цього
досить мляво, раптом обернувся
справжнім обвалом. Тільки в цьому
році незалежність отримали одразу
17 африканських колоній, і багато хто
з нових держав заявили про те, що
підуть по шляху побудови соціалізму.
Чому це сталося саме тоді, чим була
викликана (крім викладених вище
обставин) настільки підозріла
поступливість колоніальних держав?
Адже до цього вони будь-якими методами
прагнули утриматися в своїх
володіннях.
Відповідь
проста: коли спала парадна ейфорія,
стало очевидним, що надання політичної
незалежності колоній - це продовження
колонізації, її другий, логічно
випливає з першого, етап.
Основний
сенс скаженої, гарячкової гонки за
колоніями в ті не такі вже далекі
часи полягав у тому, щоб забезпечити
швидкозростаючої європейської
промисловості ринки збуту, джерела
сировини, дешеву робочу силу. Робилося
це абсолютно варварськими,
середньовічними методами: африканців
підкорювали силою зброї і примушували
працювати за сущі копійки, а то й
зовсім безкоштовно.
Таким
чином, закладався фундамент нинішнього
добробуту цивілізованої Західної
Європи. Але для того щоб видобувати
корисні копалини та сільськогосподарську
сировину, необхідно було заводити
плантації, будувати шахти і рудники,
а часто і підприємства первинної
переробки. Для вивезення їх продукції
слід було обзавестися залізними і
шосейними дорогами, морськими
портами, тобто сучасною інфраструктурою.
Навколо підприємств будувалися
житлові будинки, магазини, школи ...
Щоб не виплачувати високу зарплату
європейським робочим, доводилося
наймати на роботу африканців. А адже
на сучасному підприємстві та місцевим
робочим волею-неволею треба було
давати хоч якусь освіту.
Потрібні
були і службовці нижчої ланки, які
знають іноземні мови, стенографія,
бухгалтерський облік і т. п. У колоніях
почали відкривати технікуми, а потім
і університети, посилати найбільш
здібну молодь на навчання в метрополію.
Все це обходилося в чималі суми, і
наступив момент, коли колоніальна
експлуатація в своїх колишніх формах
перестала себе окупати, просто стала
невигідною. Це - з одного боку.
З
іншого - африканці все більше
дізнавалися про те, що відбувається
у світі, серед них широко поширювалися
ідеї рівності всіх людей, людської
гідності та особистої свободи, права
кожного на участь в управлінні
товариством. Все більш залучали їх
ідеї соціалізму, особливо після
Другої світової війни, коли наша
країна розгромила незламну, здавалося
б, гітлерівську Німеччину . Багато
африканців у складі тубільних військ
своїх метрополій билися з фашизмом
і випробовували глибоку симпатію
до переможного союзникові - радянському
народові.
Тим
сильнішим був контраст між побаченим
ними в Європі, нехай навіть зруйнованої
війною, і станом справ на батьківщині.
Африканці почали усвідомлювати всю
несправедливість і глибоку аморальність
тривала колоніальної експлуатації.
Вони стали об'єднуватися в профспілки,
політичні партії, боротися за
звільнення своїх країн від гноблення.
У Африці все голосніше заговорили
про незалежність.
Білі
у своїх колоніях відчували себе всі
незатишною, а підтримувати владу
силою багнетів було накладно і, як
ставало ясніше з кожним роком, марно.
Та й вдома, в Європі колоніальні
війни стали вже на той час надзвичайно
непопулярними. Стало ясно, що грубий,
дикий колоніалізм безнадійно
застарів. Природно виникало питання:
«А чи потрібен він взагалі?» Адже за
роки колоніального правління в
Африці міцно вкоренилися потужні
промислові імперії з центрами у
Вашингтоні, Лондоні, Парижі. Ці
транснаціональні корпорації управляли
своїми володіннями зовсім не з
допомогою гармат і кулеметів; більше
того, необхідність відстібати чималі
суми на утримання військ метрополії
лягала на них важким тягарем. Настільки
ж накладно було будівництво і
утримання соціальної інфраструктури
- шкіл, лікарень, установ
культури.
Політичне
панування обходилося дорого, і себе
не виправдовував. Отже, треба кинути
африканцям кістку. Адже не заважає
ж незалежність, скажімо, Ліберії ,
Повного її підпорядкування
американському капіталу. Про
латиноамериканських країнах і
говорити нічого. Як тільки в цьому
остаточно переконалися західні
монополії, заяви про дарування
незалежності коханим менших братів
пішли навалою.
Настав
другий етап колонізації - епоха
неоколоніалізму, тобто нового
колоніалізму. Африканців як і раніше
тримали на короткому повідку. Новизна
полягала в тому, що тепер уже не було
при цьому ніяких «накладних витрат».
Структура економіки як була, так і
залишилася колоніальною, тобто
орієнтованої на метрополію, а
будь-які, навіть дуже боязкі спроби
змінити стан справ жорстко
припинялися.
Та
й сама ейфорія свободи тривала
недовго, і в Африці стали відбуватися
драматичні події, що почалися у
вересні 1960 р. У Конго відбувся перший
військовий переворот, інспірований
бельгійським урядом за підтримки
НАТО та потуранні ООН. Перший прем
`єр-міністр першого« нового
»африканської держави Патріс Емері
Лумумба був повалений, і в країні
встановилася кривава, але зовсім
прозахідна диктатура.
Після
загибелі патріота Лумумби скінчилася
ейфорія свободи. Навіть самим наївним
людям стало ясно: колонізатори,
нібито передавши політичну владу в
руки тубільців, не зупиняться ні
перед чим, якщо їх інтересам щось
загрожує. Адже варто було Лумумби
зайняти самостійну позицію - країни
Заходу негайно почали військову
інтервенцію, що поклала кінець
примарною незалежності. І так бувало
ще не раз. Досить згадати тривалі
війни в Анголі та Мозамбіку, Намібії,
Чаді, в тому ж Конго.
До
останнього часу колонізаторів
стримувало існування Радянського
Союзу, не давав їм занадто розперезатися.
Тепер їм не заважає нічого, і країнам,
які намагалися раніше проводити
самостійну політику, майже всім,
однієї за одною довелося від неї
відмовитися.
Африку
закабалити ще міцніше, і не лише
силою зброї: не менше дієві виявилися
й кредити МВФ, отримання яких
обставляється низкою умов, що ставлять
хрест навіть на умовній незалежності.
А головну роль в МВФ, як відомо,
відіграють США - новий, найбільший
колонізатор у світі.
Нові
колонізатори, як і колись, вичавлюють
з Африки останні соки. На цьому
континенті, як і раніше лютують
голод, злидні, безграмотність. Але
самої, мабуть, важкої проблемою
залишаються етнічні, міжплемінні
чвари. Їх Африка успадкувала ще від
доколоніальний часів, але підсилили
і загострили їх саме колонізатори.
|
