3. Спілка голови і членів сімейства. Оскільки сімейна

спілка складається з багатьох осіб, підпорядкованих одному голові, то різні стосунки осіб у цій спілці нагадують різне ставлення громадян до верховної влади. Ставлення дітей до батька нагадує монархію, ставлення чоловіка до дружини -аристократію, стосунки дітей між собою - демократію і, нарешті, ставлення господаря до свого раба - деспотію. Арі­стотель зауважує, що у сім'ї інші стосунки влади батька до сина, інші чоловіка до дружини й інші господаря до раба. Основа та, що у кожного з членів [сімейної спілки] душа не однакова. Так, раб не має можливости радитися з господа­рем, дружина, хоч має цю можливість, але не головним чином, а діючи не повністю. Взагалі у дослідженні про сім'ю Арістотель приймає думку, що кожний мусить займати місце, яке вказує йому сама природа. Право, на його дум­ку, не протидіє ненормальним законам природи, але санк­ціонує їх, тобто сила за законом природи робиться ще силь­нішою за законом права.

Громада є посередницькою спілкою, що стоїть між сім'єю і державою. Вона утворюється із об'єднання багатьох сімей або сіл, маючи головою спільного прародича. Про громаду ^в

Арістотеля немає досліджень. Він знав, так само як і Пла-тон що мітичний герой Тезей з'єднав 12 сіл в атичну грома­ду і цієї історичної вказівки для нього було досить, щоб поставити громаду за посередницьку спілку між державою і сім'єю.

Держава, її походження і мета. Держава є істота повна щастя і самозадоволення - це велика спілка, що виникає із з'єднання дрібних спілок: сімей і громад. У цьому розумінні держава є витвір несвідомих сил природи, властивих лю­дині. В людині як тварині політичній [наявний] вроджений потяг до спільного життя, який повністю здійснюється лю­диною. До спільного життя людина спонукується не лише самими матеріальними чинниками за прикладом бджіл і тва­рин, які поєднуються в гурти з метою самозбереження, але й з моральною метою спільного життя, заснованого на спра­ведливості й любові. Метою поєднання людей у державу є всяке задоволення, бо сама держава існує не для того, щоб у ній жити, а для того, щоб добре жити. Якби у державі панували витоки інтересів, то вона не відрізнялася б від гурту звичайних тварин, але в ній панує справедливість, що ділить людей за гідністю, і любов, яка зв'язує її членів міцними зв'язками. Тому й громадяни держави не ті, що живуть на одній території, а ті, які за принципом справед-ливости беруть участь у суді й владі. Таким чином, держа­ва є спілка людей вільних і рівних, які беруть // участь у 172 суспільному ладуванні для досягнення всякого задоволення (щастя). Чудово, що у Платона, Арістотеля й Ціцерона гро­мадянин не усвідомлюється без політичних прав.

Отже, державу для досягнення її кінцевої мети ваблять як сили природи, так і виразно свідомі сили людського ро­зуму. Природа несвідомо творить організми, але людина освітлює її витвори своїм вибором. Тому в створенні держа­ви наскільки бере участь природа, настільки й вільна рішучість і мудрість народу. Людина має творчий дух, власти­вий її розуму, і держава тому є стрункий і чудовий твір художника. Не можна вільній рішучості звільнитися від не­свідомих і протилежних потягів, які переважають у сфері матеріальних зацікавлень, людина не мала б можливости Жити в державі, де вона стає істотою досконалою, якій властива мудрість і справедливість. Лише в державі люди­на досягає щастя й певних чеснот і лише в ній вона вихо­дить із стану тварини. Але людина внаслідок саме вільної рішучости може також відмовитися від держави. У цьому випадку вона відмовляється разом з тим від правди і мудро-сти й стає небезпечною твариною, бо народжується на світ із ^Згубною зброєю - розумом. Звідси якщо існує природна необхідність жити [в державі] в людині, то існує разом з тим і для людини моральний обов'язок жити в ній.

Отож, Арістотель на противагу софістам стверджує, що держава не є продукт абстрактного рефлексу законодавця, а продукт природний, що існує за природою. Але в кінцево­му розумінні він приймає державу не як витвір сліпих сил природи, а сил розумних, властивих людині за її власною природою. Державу, яка, таким чином, виникла з природ­них і розумних елементів, з природи й вільної рішучости, Арістотель вивчає з двох пунктів зору: 1) з гіпотетичного, як вона складається за місцевих історичних умов, -- щ недосконала держава; 2) з ідеального пункту зору - як ви­магає найчистіша ідея досконалости і щастя, що є її суттю, — це держава нормальна і досконала.

Звідси основний метод Арістотеля: рівномірне вивчення потворної дійсности [вроджених] даних людини і високого ідеалу держави. Наслідком цього вивчення є те, що Арісто­тель для кожної державної форми, яка існує в дійсності, малює особливий ідеал, у якому виявлено засоби для підтрим­ки кожної форми від її зруйнування. Для нього всі державні форми, як, наприклад, монархія, аристократія, олігархія, тиранія й інші, мають право на його мудру пораду. В цьому 173 розумінні Арістотель був // попередником і зразком для Макіавелі.

Такий метод для вивчення держави Арістотель вибрав внаслідок трьох причин: 1) він, як і Платон, намагався отри­мати фактичний вплив на тодішні грецькі громади з різно­манітними й поганими формами; 2) державу він вивчає як природне явище з урахуванням сил, необхідних для її підтримки. Якщо за досконалість ідеї відповідає її викону-ваність, то ця виконуваність може обумовлюватися міцністю різних форм держави; 3) Арістотель висловлює глибоку не­прихильність до реформ.

Суть держави як розумної спілки, на відміну від випад­кової й природної, Арістотель досліджує за точно науковим методом з боку: 1) моральних сил, необхідних для утворення держави. Держава, каже Арістотель, не може бути, коли в ній не помічається одне постійне явище - це різна влада і підпорядкування. Де є держава, обов'зково повинна бути ця протилежність. Основою такої протилежности є різниця сил, елементів, що утворюють державу і організовуються розп дільною справедливістю, яка визначає політичне станови!" кожної людини відповідно до її гідности. Ці сили як складої елементи держави мають характер звичаєвий, ніколи не за­лежать від кольору шкіри, великого або малого зросту і т До таких сил Арістотель залічує багатство, вільність,

хетність, освіту, особисту звитягу тощо. За різницею кілько-сти цих сил громадянин отримує певну перевагу. Так утво­рюється держава як організація сил, заснована на справедли­вості. Ці сили, власне, існують і в сім'ї, і в громаді, але з меншою різницею. Лише у державі люди діляться на вільних і рабів, шляхетних і простолюд, багатих і незаможних, муд­рих і незнайок і т. п. Отже, де є держава, там обов'язково постає різниця людей (правомірна, бо вона визначається спра­ведливістю) за їхньою моральною гідністю.

Але наголошуючи на різниці моральних сил, що станов­лять державу, Арістотель не визнає цієї різниці в тому емпі­ричному вигляді, як вона існує в дійсності. Він робить заува­ження, що оцінюючи моральні сили, люди йдуть за грубими забобонами, а саме: більша частина їх завжди йде від частко­вого до загального. Завжди нерівність у якомусь стосунку, наприклад, майновому, стає нерівністю в усіх стосунках. Те ж саме можна сказати про рівність, вільність, шляхетність. І в тому й іншому випадках багатство, майно, вільність вважа­ються основною силою, розглядаються як щось особливе, що прямо суперечить меті держави, бо держава не є спілка, в якій існують самі лише майнові // стосунки, і політичне ста­новище громадянина у ній не може визначитися винятково кількістю майна, так само держава не є спілкою, де перева­жають самі духовні зацікавлення, бо в ній необхідні зацікав­лення матеріальні. Держава є спілка, мета якої - всяке вдово­лення. Тому приватні переваги громадянина можуть обумов­лювати лише належне становище його в суспільстві, певний ступінь участи його в державних справах.

У цьому місці Арістотель переходить до дослідження джерела верховної влади у державі. Чим обумовлюється високе становище громадянина? Арістотель каже, що кож­на людина, хоч і має перевагу над іншою людиною в чомусь одному, але може поступитися їй в іншому, тому одного громадянина неможливо поставити на вершину суспільства, бо він може підпорядковуватися іншому. Отже, немає абсо­лютної переваги, абсолютної влади. Ми знаємо також, що, за Арістотелем, немає і абсолютної рівности. Арістотель не визнає сили, яка може ставати великою в усіх відношеннях. Цю помилку треба шукати в античному погляді на станови-Ще громадянина, яке визначається честю, гідністю. Лише честь, гідність можуть давати права громадянину на владу, на участь в державних справах. Раб як одухотворене зна­ряддя, що не має морального значення, не може бути гро­мадянином, як і ті, хто внаслідок своєї бідности обтяжені нешляхетними заняттями (матеріальними - біля хати і поля), ібони] є громадяни недосконалі, бо не мають дозвілля для політичної діяльности. Як неможлива держава, яка скла­дається з рабів, так неможлива і держава, яка складається з бідних, бо неможливо, аби здійснював політичну чесноту той, хто є наймитом або ремісником.

Арістотель зауважує, що в кращій державі наймити й ремісники не повинні брати участи в управлінні державою, як і раби, але коли вони набувають багатства, то можуть отримати частину громадянських прав, хоч переважно в дер­жаві олігархічній. Що ж таке громадянин? Усупереч рабам і бідним як підданим, громадянин є особа, що бере участь у владі, в народних зборах, суді й управлінні або має, на ос­танній випадок, право обіймати державні посади. Перше (тобто участь у владі) властиве демократії, друге (тобто право служ­би) властиве монархії. Такі громадяни діяльні.

Це звання діяльного громадянина передається через на­родження, вільність, майно і освіту, бо це моральні сили, які становлять державу. Звичайно, існують різні ступені у володінні цими силами. З цих ступенів вищий той, який визначається чеснотами й мудрістю, бо чесноти й мудрість 175 є такі сили, які повинні // мати першість над усіма інши­ми, особливо над майном. Одначе, каже Арістотель, спра­ва, властива добродійному громадянину, висловлюється як участю у владі, так і участю в підпорядкуванні. Ні того, ні іншого становища людина не може досягнути у своєму природному стані, а лише в політичному. З цього погляду Арістотель визначає, що громадянин є особа, яка може мати владу і підкоритися владі.

1. Суттєві функції держави. Арістотель уперше звернув увагу на той факт, що кожній державі властиві три суттєві функції, які видаються як різні види влади: а) влада, яка виконує всі справи держави, - це влада верховна; б) влада виконавча або урядова; в) влада судова. Останні дві влади стосовно першої мають підпорядковане призначення. Влада, яка вирішує, поширює свою діяльність на війну і мир, на вкладання і розрив договорів, на законодавство, контролює владу судову і вимагає звіту від усіх державних відомств і чинів. Влада судова попереджує правопорушення, вона су­дить карні й громадянські злочини, що здійснюються приват­ними особами, а також злочини на службі, здійснювані чи­новниками різних відомств. Влада виконавча відповідно до по­станов верховної влади виконує належні розпорядження і нака­зи. У державі вона втілюється у багатьох відомствах і поєднує обов'язки поліції й адміністрації. Таким чином, в Арістотеля (не як у Монтеск'є) три державні влади не є самостійними і незалежними. Верховна влада поширюється на всю діяльність у державі, а друга й третя лише реалізують те, що постанов-

ляє перша. Отже, насправді є тільки дві влади: та, що вирі­шує, і та, що реалізує, остання постає у двох видах — у владі виконавчій і судовій.

2. Суспільні стани. Держава є самодостатньою, міцною спілкою, у собі самій знаходить усі засоби свого буття й розвитку. Тому вона повинна складатися з таких членів, між якими поділялася б праця для повного задоволення держав­них потреб. Для задоволення цих потреб у державі необхідні такі суспільні стани: 1) хлібороби для постачання продуктів землі й пастухи для випасу худоби; 2) різні класи промис­ловців для виробу мистецьких товарів; 3) торгівці, необхідні для обміну витворів, що їх постачають два перші класи; 4) робітники, необхідні для матеріальної праці; 5) воїни для охорони держави; 6) багаті землевласники - для державних пожертв; 7) суспільний стан, що втілює в собі верховну владу, від якої залежить увесь хід державної машини; 8) суспільний стан, що втілює // в собі владу виконав- 176 чу; 9) судді - для винесення своїх присудів; 10) жерці, які призначаються із старих людей, не здатних до державної діяльности.

У цьому реєстрі суспільних станів Арістотель не дотри­мується твердого принципу, як Платон, який керується пси­хологічними думками. Але тут є, однак, антична особливість: поділ суспільства на суспільні стани ґрунтується не на потребі людини, а на потребах держави. Звідси, аби останні потреби повністю задовольнялися, Арістотель подає таку організацію суспільних станів, за якої б певні заняття нале­жали кожному окремо, тобто щоб перехід з одного суспіль­ного стану в інший був неможливий. Втім, такий кастовий характер Арістотель надає лише першим чотирьом кла­сам, які вилучаються з політичної діяльности на основі фізич­ної праці, яку вони здійснюють, бо низький спосіб життя веде їх до низького способу думок.

Форми керування. Оскільки держава ґрунтується на організації різних сил за законом розподільчої справедливос-^ти, то наслідком цієї організації завжди була певна конститу­ція держави. Але під державою Арістотель, як і вся старо­давність, розумів лише зовнішню форму влади, бо так зване «ті конституційне право було для греків не що інше, як природне право громадян у політичному оточенні. Отже, за стародавнім поглядом, конституція є не більше як побудова влади. Арістотель також емпірично розрізняє три конституції, залежно від того, чи перебуває політична влада у руках одно­го, або декількох, або всіх. Але ця влада служить організації суспільства або держави і, отже, організації або держави, або того суспільного стану, потреби якого їй найближчі.

Таким чином виникають три [нормальні] форми владування, [вони] є монархія, аристократія і республіка; ненормальні -тиранія, олігархія і демократія.

Три наведені нормальні форми урядування - монархія, аристократія і республіка можуть бути однаково досконалі, тобто однаково можуть сприяти досягненню кінцевої мети держави. Але Арістотель висловлює думку, що одна якась форма не може бути застосована до всіх держав. Частіше при визначенні форми державної будови приймається до уваги її відповідність політичній чесноті громадян. Монархія влас­тива такому народові, який здатний терпіти владу людини, видатної чеснотами. Аристократія властива народу, який ви­суває декількох громадян за принципом рівности і підводить їх під принцип гідности. Республіка властива народові, у яко­го моральні сили не виступають з різкою суперечністю і 177 який не вважає бідність вадою. Навіть // географічні умови країни мають вплив на форму державної будови. Акрополіс сприяє монархії, рівнина - республіці, країна, яка має бага­то природно укріплених місць, сприяє аристократії.

Якщо кожна з цих форм державної побудови досягає своєї мети, то звідси не слід робити висновок, що всі три форми були однаково досконалі. Найкраща форма з нор­мальних є монархія, друга за вартісністю - аристократія, найгірша — республіка. Відмінністю цих нормальних форм від перекручених є те, що в перших панує справедливість і громадяни охоче підкоряються, а в других владарює людина і наказує свавільно. Це дає Арістотелю привід надавати пи­саним законам більше значення, ніж те, яке надавав їм Пла-тон. Підлягати закону, каже Арістотель, можна вільно, і така покора не є безчестя для людини, а коритися людині є справа рабська. Все ж він погоджується, що державець му­сить мати владу і на зміну закону у державі, бо мета зако­ну є гаразд. Узагалі, він вважає вадою, якщо в державі нема писаних законів, і переконаний, що в такій державі влада­рює людське свавілля. Якщо ладує закон, то ніби ладує Бог, а якщо владарює людина свавільно, то це означає, що владарює тварина.

Стосовно достойности різних форм владування, то тут Арістотель наводить усі нормальні й ненормальні форми та­ким чином: між нормальними найліпша монархія і найгірша республіка; між ненормальними - найкраща демократія, а найгірша тиранія, виверт монархії.

Верховна влада. Більше труднощів є у питанні, яке вхо­дить у суть державного права і яке належним чином пояс­нити Арістотелю не вдалося. Хто з громадян мусить бути наділений верховною владою? Хто має право на цю владу•

Відповідаючи на це питання, Арістотель висловлює сумнів, який свідчить про труднощі в його поясненні. Можна, каже він, уявити, що або всі мають владу, або дехто з багатих, або знамениті, або один найзнаменитіший. Але з кожною з цих відповідей практично поєднані складнощі.

Якщо влада надана всім, то слід чекати, що бідні експлу­атуватимуть багатих і завжди матимуть бажання поділити між собою майно багатих. Коли влада буде у руках багатих, то зрозуміло, що вони утискуватимуть клас бідних, позбав-ляючи його політичних прав і перетворюючи на робітничий клас. Якщо влада буде у руках знатних, то треба остерігати­ся, що інші громадяни будуть позбавлені // гідности. Якщо 178 влада належатиме одному найзнаменитішому, то така фор­ма може перейти в тиранію. Нарешті, якби сказали, що в державі мусить бути один володар - закон, то хоч це й справедливо, але така відповідь не усуває труднощів, бо сам закон затверджений формою влади; так, є закон мо­нархічний, олігархічний, демократичний. А кому повинна на­лежати верховна влада?

При поясненні цього питання слід визнати: 1) Що народ має поклик до політичної діяльности і безумовне право на участь у політичних справах; 2) Що ніякі приватні перева­ги, як, наприклад, багатство і знатне походження, не да­ють права на верховну владу; 3) Що у державі може засто­совуватися закон, який геометричне розподіляє справед­ливість. Отже:

1. Необхідно визнати незаперечне право кожного грома­дянина діяти на політичному ґрунті. На перший раз може бути визнано, що краща форма урядування є та, де влада належить найдостойнішим - багатьом або одному. Але про­ти цього Арістотель заперечує, що багато громадян, кому належить влада, не є досконалі громадяни. Більшість, узята разом, ліпше, ніж меншість, бо кожен громадянин, взятий окремо, має лише частину чеснот і пізнання. Але якщо політична влада буде надана багатьом, то за спільної дії вони набувають зрілого розуму й волі. Звичайно, не можна Дозволити всім громадянам безпосередньо брати участь у най­вищій владі, але настільки ж несправедливо і небезпечно позбавляти їх політичних прав. Це буде несправедливо тому, Що в такому разі більшість громадян позбавляється чести, шкідливо тому, що оскільки громадяни позбавлені політич­них прав, то в них зароджується ненависть до держави.

А до того ж від участи всіх у політичній владі може бути багато доброго. Тому необхідно всім надати право учас­ти у раді й суді. Припустимо, що кожен громадянин окремо буде поганий суддя, але всі вони разом будуть виносити справедливіші рішення, бо всіх підкупити не можна. Отже, в поєднанні з освіченою меншістю всі громадяни будуть вес­ти справи краще, ніж одна лише меншість. Водночас багато речей значно краще і повніше розглядати при багатьох, ніж при одному чи декількох. Тому взагалі народові не мож­на відмовити в здатності й праві брати участь у політичних справах. Хоч під народом Арістотель розумів не всіх тих, хто жив на території держави, а лише невелику кількість елінських громадян, а всі нееліни були позбавлені політич­них прав. //

Отже, політичне становище громадян, їхнє право на участь у справах держави визначають: а) гідність громадян; б) справедливість; в) користь державі. Ось чому хоч монар­хія і аристократія є найліпші форми, але змішана форма владування природніша, відповідніша людській природі й більше відповідає справедливості. Якщо дивитися з боку ідеалу, то монархія і аристократія будуть форми найдоско­наліші, але за можливістю виконання найдосконаліша фор­ма владування є змішана.

2. Необхідно визнати, що ніякі приватні переваги не да­ють права на верховну владу. Після пояснення про права громадян на участь у політичних справах виникає запитання: хто повинен бути наділений верховною владою? З емпірич­ного боку відповідь на це запитання не є важка. Завжди у певній державі владою наділяють особу, яка найбільше відпо­відає чинній конституції держави, бо ми досі ще визнаємо історичну форму держави правомірною. Але відмовившись від історичної форми, ми запитуємо: за якою ознакою мусить бути знайдено громадянина, на якого його співвітчизники поклали б право верховної влади?

Найпростіша відповідь на це питання буде та, що вер­ховна влада повинна належати громадянинові найдостойні-шому. Та коли філософ натикається на труднощі, він думає, що ніяка особиста перевага не дає права на верховну владу. Кожна перевага має приватний характер, вона завжди бу­ває відносною. Звичайно, кожний громадянин, що виділяєть­ся з натовпу, має підставу на якусь відзнаку, але він не має права на першість серед усіх; він мусить бути господарем у своїй сфері; а в інших сферах, де є громадяни достойніші від нього, він має бути особою підлеглою. Нарешті, згідно з цим принципом досконалости варто було б припустити, що оскільки маса взагалі і хоробріша, й мудріша, то маса і повинна мати верховну владу.

Отже, взагалі ніяке приватне майно не дає права на верховну владу, бо держава має загальне значення, вона не повинна бути втягнена у боротьбу приватних інтересів.

Ця боротьба приватних інтересів нескінченна тому, що один не хоче поступатися іншому. Звідси випливає, що ні монар­хія, ні аристократія, ні демократія не можуть бути доскона­лими формами владування. Монархія не може бути доско­налою формою владування тому, що немає досконалої лю­дини, яка стала б монархом. Ось чому монархія в даний час виступає у формі тиранії. Те ж саме потрібно сказати про аристократію. Отже, і монархію, і аристократію потрібно визнати однаково зіпсованими формами владування, хоч в ідеї вони є найдосконаліші форми. //

3. Необхідно визнати, що у державі панує закон геомет- 180 ричної розподільчої справедливости. Всупереч історичним формам владування: монархії, аристократії та демократії треба вивчити ідеальну державу, яка заснована на законі геомет­ричної розподільчої справедливости. Геометрична розподіль­ча справедливість є принцип, що визначає, хто повинен бути наділений верховною владою. Вона звертає увагу на зовнішній стан людини стосовно інших осіб відповідно до її гідности. Таким чином, вона встановлює відносний ступінь влади сто­совно ступеня підпорядкування громадян один одному.

Що раби не можуть мати політичного значення і влади, це випливає з того ж принципу, згідно з яким громадянин, що має одну перевагові, повинен підпорядковуватися іншо­му громадянинові, що має іншу перевагу, а раби не мають здатности радитися. Із закону геометричної розподільчої спра­ведливости випливає, що кожний мусить мати відповідну до своєї гідности участь у покорі й владі. Тому в ідеальній державі немає абсолютної верховної влади. Закон геомет­ричної розподільчої справедливости вимагає, щоб усі гро­мадяни по черзі корилися і керували. Ми вже знаємо, що справедливість є середина між двома крайнощами, отже, і тут середина між покорою і владою. Тому в державі спра­ведливість буває тоді, коли громадяни по черзі коряться і владарюють. Таким чином відбувається так званий мораль-* аристократизм в ідеальній державі Арістотеля. Ось як ззв язано завдання в античному дусі, не зрозумілому на-юму рабському часові. Справедливості властива рівність громадян, однакова участь у підпорядкуванні і владі, ядси виникає така дилема: закон справедливости є закон :ти, а тим часом держава вимагає покори громадян, "ґавивши так питання, слід би разом із скептиками або відкинути державу як наслідок завоювання, або відхилити дилему. Вирішення цієї дилеми, за Арістотелем, полягає в ^ому, що у досконалій державі людина по черзі є і підда-І володарем. Це і називається моральним аристократиз­мом Арістотеля.

[1.] Опис ідеальної держави. Свою ідеальну державу Арісто-тель малює у формі колонії, побудованої на основі розуму й справедливости. Щоб здійснилася побудова кращої держави, необхідні деякі сприятливі умови, які стосуються землі й лю­дей, що на ній живуть. "Багато хто думає, - каже Арісто-тель, - що для щастя держави необхідна велика кількість землі і велика кількість населення, але слід відрізняти дер-181 жаву велику // від держави щасливої, самозадоволеної". Сто­совно кількости населення Арістотель зауважує, що важко підпорядкувати законові чисельне суспільство. Тому кращою буде та держава, яка хоч і малочисельна, але упорядкова­на, бо добробут держави визначається не кількістю народу, а його моральними силами.

Що ж до величини території, то держава як організм (зайвий наріст є її хворобою) мусить мати природні кордо­ни, далі від яких вона може хилитися до руйнування. Дер­жава не повинна бути такою малою, щоб вона не була само­достатньою, і такою великою, щоб не було можливости оглядати її (оскільки всі громадяни закликаються до владу­вання, то вони повинні знати й оцінити один одного). Держа­ва повинна забезпечувати мешканців усіма необхідними про­дуктами і постачати всі засоби, необхідні для помірного життя й дозвілля. Але цим Арістотель не хоче замкнути свою державу від іноземних стосунків. Ті продукти, яких не родить туземний ґрунт, але які необхідні для помірного жит­тя, можуть бути отримані від іноземців і навпаки, зайве від туземного виробництва повинно бути предметом вивізної торгівлі. Форма території повинна бути така, щоб вхід до неї ворогів був важким, а вихід - легким. Щоб країна була зручна для мирного і разом з тим для військового життя, вона повинна межувати і з континентом, і з морем. На запи­таннях Арістотелевих сучасників про приморське розташу­вання міста (тотожного державі) він відповідає, що таке розташування вигідне для збуту туземних витворів і ним треба користуватися так, аби держава не перетворилася на ринок для задоволення потягу до збагачення і спекуляції. Труднощі, які спричиняє відкрите розташування міста у де­моралізації громадян (іноземець є деморалізуюча істота) і у воєнній небезпеці, Арістотель відкидає такими вимогами: 1) слід вилучати з політичної сфери усіх громадян, хто зай­мається мореплавством, бо вони такі ж несталі, як і стихія, з якою вони зріднилися; 2) місто мусить бути обгороджене муром. Платон вимагав, щоб місто не було укріплене фор­тецею, бо фортеця сприяє боягузтву; Арістотель визнає фор­тецю необхідною для мужніх людей.

Ще Арістотель вимагає, щоб місто відповідало дієтичним і естетичним потребам громадян. Місто повинне мати здорове розташування: воно повинне бути відкрите на схід і забезпечене достатньою кількістю води. Його мури й бу­динки повинні бути збудовані з естетичним смаком, також // старанно повинні бути влаштовані всередині міста місця для загальних бенкетів, гімназій, торговий базар і біля нього урядові будинки.

2. Громадяни і їхні якості. Найкраща держава повинна складатися із справді мирних, мужніх і справедливих грома­дян, бо є мужність і справедливість не загальнолюдські, а монархічні, олігархічні, тиранічні і т. п. У цьому відношенні Арістотель підкріплює переконання, що така-сяка державна будова можлива лише між греками. Північні варвари, хоч і обдаровані мужністю, але позбавлені розуму; східні варва­ри, хоч і розумні, але виніжені й позбавлені мужности. Одні греки поєднують у собі дві ці якості й подають золоту сере­дину. Елінське плем'я мужнє й здатне захищатися, воно та­кож і розумне, бо має здатність володіти й керувати собою.

Елінський народ володів би всім світом, якби можна було з'єднати увесь світ в одну державу. Хвала, яку Арістотель розсипає своєму рідному племені, має тут, однак, елемент не національний, а раціональний. Він називає елінське плем'я здатним створити кращу державну споруду не тому, що сам він елін, а тому, що справді це плем'я було в той час найкраще.

"Оскільки ціле неможливе без частин, - каже Арісто­тель, — так і громадяни не повинні являти в державі одну суцільну масу, а діляться на частини, суспільні стани. В іде­альній державі існують також 10 суспільних станів, які не­обхідні взагалі для кожної держави, досконалої і недоскона­лої". Арістотель поділяє громадян на пасивних і активних: перші позбавлені політичних прав, другі беруть участь у державних справах. До пасивних громадян він відносить клас хліборобів і промисловців, клас торгівців, робітників і багатих власників. Щоб виправдати усунення цих класів від політичної діяльнос-ти, Арістотель звертає увагу на Єгипет, де хлібороби жи­вуть щасливо лише тому, що не беруть участі у воєнній і промисловій діяльності. Крім того, за ідеєю Арістотеля, гро­мадяни не повинні проводити життя на промислах і на пло-Дах, бо таке життя суперечить чеснотам і не дає громадяни-іові дозвілля для здійснення добрих справ і виконання політичних обов'язків. З числа активних громадян вилучають-також жерці, які через свій похилий вік не можуть відбу­ти політичних обов'язків, а повинні проводити життя в тихій -лужбі Аполону, навчаючи народ релігії й звичаєвости.

Активних громадян Арістотель поділяє на два розряди засуттю діяльности // кожного: на воїнів, які захищають, і державців, які радяться і вирішують. Але захист батьків­щини і владування належать одним і тим самим особам, а не різним. З цією метою громадяни діляться за віком. Оскіль­ки юності належить сила, а старшим роками - мудрість то молодші повинні носити зброю, а старші владувати дер­жавою. Таким чином ніхто не вилучається з владування, а всі вступають у нього по черзі. Отже, загальне право по­годжується з різною здатністю і з різним призначенням лю­дей. Цим здійснюється вимога, щоб кожний міг бути і дер­жавцем і підданим.

3. Організація держави. Цими діяльними громадянами Арістотель займається так, що всі інші суспільні стани для нього немовби і не існують. Для матеріального забезпечення цих громадян їм належить виняткове право на нерухому власність. Землю обробляють раби, варвари і поселенці (пер­ сіяни). Майно у державі повинне бути приватне, але воно повинне статися спільним внаслідок взаємної дружби гро­ мадян. Спільне майно необхідне для сиситій (спільні столи) і для поповнення витрат на божу службу.

З цього погляду володіння землею Арістотель організує таким чином, що вся територія держави подається поділе­ною на дві частини: 1) спільна державна земля, яка ділиться на дві частини - одна йде для спільних столів, а друга для служби божої; 2) приватна власність також складається з двох ділянок: одна міститься на кордоні держави, а друга всередині. Така організація приватної власности не лише відповідає вимогам справедливости, але й важлива в політич­ному відношенні. При ній у час війни з сусідами всі громадя­ни будуть однаково зацікавлені. У всіх стародавніх держа­вах помічено одне явище: коли доводилося вести війну з сусідами, то громадяни, які мали ділянки на кордоні, опи­ралися і повставали проти війни, а ті, що мали ділянки всередині держави, стояли за війну. У державі Арістотеля цієї антипатії немає.

4. Виховання громадян. Усі ці вимоги стосовно тери­торії, громадян і організації держави є суто зовнішні. Сут­тєвою умовою кращої держави є правильне і раціональне виховання громадян, які за властивістю руху волі здатні створити найкращу державу. Мета держави, говорить Арістотель, є добре життя громадян, цю мету законода­вець повинен мати на увазі передусім. З цього погляду Арістотель суворо засуджує звичайних законодавців і політиків за те, що вони турбуються більше про зовнішню, ніж про внутрішню // політику, більше про війну і недозвілля, ніж про мир і дозвілля, більше про розширення тери- торії і збільшення числа громадян, ніж про те, аби зроби­ти їх мудрими.

"Ці фальшиві політики, - каже він, - навчають громадян воїнських чеснот і навертають у рабство тих, хто не заслу­говує цього за природою. Мета війни повинна хилитися до того, щоб самим не попасти у рабство, або до того, щоб навернути у рабство тих, хто призначений до нього від природи. Але навертаючи в рабство людей, які природою призначені до волі, вони чинять подібно до деспотів і ти­ранів, і самі також можуть зазнати тієї самої долі. Вони ніколи не мусять забувати правила: що вважають неспра­ведливим стосовно себе, те повинні вважати несправедли­вим і стосовно інших". На цій підставі Арістотель особливо засуджує спартанську політику за те, що вона виховує гро­мадян виключно для війни.

Громадяни, виховані так, ніколи не можуть терпіти миру. Хто думає, що діяльність держави полягає в боротьбі з іншими державами, що в цій боротьбі полягає вся її мета і щастя громадян, - той дуже помиляється. Мета держави є мир, а не війна, бо сама війна має на увазі мир і дозвілля громадян. Чесноти держави полягають не в хоробрості, а в помірності й мудрості, які хоч і потрібні для війни, але більше потрібні для миру й дозвілля. Отже, законодавець повинен звернути увагу на розвиток у громадян усіх цих чеснот, а не однієї лише хоробрости. Найвища мета держа­ви досягається не так зовнішнім законодавством, заклада­ми, як внаслідок виховання. Держава існує для того, щоб [громадянам] жилося добре, [тому їх] треба виховувати у чеснотах. Отже, виховання є першою основою досконалої держави. Тому Арістотель докладно розглядає його.

Після народження дитини негайно починається виховання її. Воно повинне бути скероване спочатку на розвиток тіла, щоб через тіло можна було діяти на схильності або на волю, а через схильності - на розум. Ці три завдання виховання відповідають трьом ступеням чеснот: природної чесноти -виховання тіла, політичної - виховання волі й вищої теоре­тичної чесноти - виховання розуму. Отже, Арістотель вима­гає виховання тіла як органу волі й виховання волі як органу розуму. До семи років діти повинні виховуватися в сім'ї. Пер­ший період від народження триває до п'яти років. У цей час головні турботи повинні бути спрямовані на харчування й зміцнення тіла. Але в цьому віці дітям не можна дозволяти, Щоб вони мали спільне товариство // з рабами, бачили і чули щось, негідне вільної людини.

В п'ятого року до сьомого увага дітей повинна зосеред­жуватися на тих предметах, яким пізніше вони вчитимуться.

За цим від семи років до кінця юнацтва йде третій період, а від кінця юнацтва до 21 року - останній період. У ці періоди виховання мусить бути публічне, кероване державою. Оскільки держава має одну мету, то для її досягнення гро­мадяни отримують однакове виховання. Оскільки звичаєвий характер громадян і політичний характер держави тісно по­в'язані між собою, то чим чистіші звичаї, тим досконаліша держава. З цього погляду дивилися на виховання спартанці, і Арістотель вважає їхній погляд найправильнішим.

Цю частину публічного виховання Арістотель викладає лише в коротких нарисах. Треба думати, що він або зовсім не опрацював її, або ж вона не дійшла до нас. Арістотель не показує, яке значення у вихованні повинен мати спеку­лятивний елемент. Стосовно публічного виховання він гово­рить дуже коротко, а саме: з публічного виховання повинні бути виведені всі заняття, що принижують душу і тіло вільних громадян і роблять їх нездатними до чеснот. Але є чотири мистецтва, які можна вважати засобами виховання: це граматика, малювання, гімнастика і музика. Граматика і малювання необхідні для практичного життя, хоч малюван­ня виховує саме естетичне чуття, а граматика - логічне мислення. Гімнастика повинна тренувати тіло й виховувати у душі мужність. Музика має значення засобу виховання, бо вона пом'якшує суворий елемент мужности. Але вона по­винна бути обмежена тому, що, крім виховної музики, є ще музика, яка розслаблює, ніжить, розбещує.

Музика корисна і в іншому відношенні, вона подібно до трагедії сприяє ушляхетненню сумного душевного стану і наповнює наш відпочинок і дозвілля. Цими зауваженнями про музику Арістотель закінчує вчення про виховання юнаків цього періоду. Але оскільки для Арістотеля жити в мирі й дозвіллі є метою держави, то, природно, він повинен був показати, як майбутні громадяни мають готуватися до по-мірности й справедливости. Але цього саме і не вистачає у нього. Звідси ми виводимо, що ця частина твору втрачена, отже, нам залишається невідомою подальша побудова політич­ного ідеалу Арістотеля.