Тема 2 Соціалізація економічного розвитку

1. Соціалізація економічного розвитку: необхідність та методи.

2. Соціогуманітарні складові економічного зростання.

3. Моделі праці сучасного виробництва: соціоорганізаційний аспект.

Питання 1.

Соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення (характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікованої підготовки; розмір і структура доходів і витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структура і якість платних і безплатних послуг; забезпечення житлом і його благоустрій ; обсяги нагромадження майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя, система соціального забезпечення і соціальних страхувань, економічні умови життєдіяльності; стан генофонду нації).

Мета соціалізації розвитку це забезпечення поєднання економічної якості розвитку (ефективність, прибутковість) із соціальною якістю (високий рівень освіти, охорони здоров’я, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці), виявлення потенціалу людської особистості.

Необхідність соціалізації економічного розвитку:

1) діалектика економічного і соціального. Економічним взаєминам завжди притаманні соціальні наслідки, а тому цілком є зрозуміле посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого економічного розвитку. Як приклад, провал реформ в Україні супроводжується підривом соціальної сфери - дегуманізована і непрацездатна економіка, усунення інтелектуального, творчого потенціалу від економічних процесів. Синтез економічної і соціальної складової суспільного розвитку проявляється через: а) взаємодоповнюваність, взаємозалежність ; б) подвійну роль людини: як фактора виробництва і мети виробництва;

2) зміна соціально- економічних умов забезпечення конкурентоспроможності і як наслідок - необхідність аналізу стосунків між працівниками в трудовому колективі, уважніше ставлення до суспільних потреб. Це привело до виникнення теорій «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті працівників», «якості трудового життя»;

3) виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетентність. Разом з ним це змінило ставлення до освіти, науки, охорони здоров’я як до непродуктивних;

4) новітні технології та інформація, на яких ґрунтується сучасна економіка потребує трудової активності працівників, нової якості трудової поведінки (високий професіоналізм, активне сприйняття інноваційних процесів).

Методи соціалізації.

Складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності, тобто безмежності. По-суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери.

1) створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, працю, освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення в разі непрацездатності, безробіття, стихійних лих тощо , тобто забезпечити хоча б просте відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці у вимірах його фізичного здоров’я, професійного рівня тощо;

2) широкий доступ до соціальних потреб через надання кредитів (в т.ч. державних), гарантованого мінімуму заробітної плати.;

3) регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності і якості робочої сили, різні способи перерозподілу прибутків;

4) соціалізація інвестиційних процесів: вкладення в освіту і безперервне навчання, охорону здоров’я, відпочинок тощо;

5) забезпечення екологічної безпеки, національної своєрідності і традицій;

6) реалізація принципу соціальної справедливості;

7) досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, урахування інтересів всіх верств населення.

Питання 2.

Соціальні чинники економічного розвитку визначають:

1) національну ідентичність та спроможність самостійного розвитку, захист національних інтересів українського народу в глобальному середовищі, де відбувається постійне перетікання людських та науково-інформаційних ресурсів до країн із високим рівнем ВВП на душу населення;

2) можливість збільшення пропозиції економіки країни, темпи росту продуктивності праці, конкурентоспроможності економіки внутрішньому і зовнішніх ринках товарів, послуг, інвестицій та робочої сили;

3) обсяги та структуру попиту на внутрішньому споживчому ринку (шляхом збільшення заробітної плати, доходів від власності) та попит на послуги неринкового характеру (освітні, медичні, культурні).

4) розвиток внутрішнього попиту на технологічні товари інноваційного спрямування, оскільки середній клас, як обов’язкова складова розвитку є першочерговим ініціатором розвитку і носієм інноваційних надбань.

Вже у XX ст. фактори економічного прогресу пов’язані із соціальною складовою стали основними. Так, за даними американських вчених (Е.Денісона), 32% росту реального НД США за період 1929-1982 р.р. було отримано за рахунок витрат праці (кількості зайнятих, числа відпрацьованих людино-годин) : 68% - внаслідок росту її продуктивності, з яких 28% припадає на технічний прогрес (тобто якість наукових, інженерних кадрів, менеджменту та економічного механізму), 14% освіту і професійну підготовку кадрів, 26% - на якість корпоративного і державного управління (економія на масштабах виробництва, поліпшення розподілу ресурсів, законодавчі, інституційні фактори). Завдяки збільшенню приросту витрат фізичного капіталу було отримано 19% росту, але цей фактор спрацював не сам по собі , а у сполученні із вказаними вище чинниками. У 80-х роках XX ст. загальна сума приросту доходів від фізичного капіталу у США була у 14 разів меншою, ніж від знань і умінь, використаних ефективним менеджментом. На початку XXI ст. за оцінками Світового банку основним джерелом зростання ВНП є людський капітал.. На його частку припадає 64% приросту ВНП, тоді як на виробничі фонди – 16%, на природні ресурси – 20%. В окремих країнах – Німеччині, Японії, Швеції – частка людського капіталу в економічному зростанні сягає 80%. Отже слід звернути увагу на соціально-гуманітарні складові економічного розвитку:

1) динаміка росту населення і робочої сили. В економічної теорії розвитку приріст населення та чисельності зайнятих посідає особливе місце: а) чисельності населення та його споживання вважається причиною (внутрішнім двигуном) суспільного розвитку, економічної динаміки (Р.Харрод, М.Кондратьєв) б) процес розвитку, згідно з М Кондратьєвим та Е.Хансеном, є складним поєднання коротких (3-5 р), середніх (7-11 р) та довгих хвиль, в основі яких лежить зростання населення в тривалому інтервалі часу та обмеженість ресурсів. У цілому у світі тенденція росту населення (за рахунок природного приросту чи міграції) зберігається, але наша країна з нього випадає. Так, якщо в Канаді (1995-1999 р.р.) чисельність постійного населення зросла на 0,8%, зайнятих в економіці – на 7,4%, Італії відповідно на 0,7 та 3,0%, Німеччині – на 0,8 та 1,1%, Великобританії – на 1,9 та 5,4%,(випередження кількості зайнятих порівняно з ростом населення, зокрема можна пояснити падіння рівня безробіття), у Російської Федерації – на 1,6 та 3,6%, то в Україні все навпаки падіння чисельності населення на 4%, а кількість зайнятих зменшилось на 8%. Зростає пенсійне навантаження на 1 працюючого (зараз кожен 7-й мешканець ЄС старший 65 р., до кінця 2020 р. буде кожен п’ятий, а частка населення старше 50 р. збільшиться до 42,2%.

2) міграційні процеси, які дають змогу вирішити проблеми із старінням населення. Найбільш ймовірний варіант розвитку для України – це заповнення демографічного вакууму мігрантами з В’єтнаму, Китаю, Індії та інших країн без реальних можливостей обмеження цього потоку та їхньої поступової інтеграції в українському суспільстві, як це відбувається у США, Західній Європі, Канаді. При цьому може змінитися не лише етнічний склад населення, але й погіршиться якість людського потенціалу, бо найбільш освічені і конкурентоспроможні мігранти потрапляють прямо на Захід.

Розвинені країни, щоб не погіршувати якість людського потенціалу допускають мігрантів цілком готових до асиміляції в даній країні і в постіндустріальній економіці. Так, новим законом Німеччини передбачені наступні вимоги до тих, хто в’їжджає в країну: вік до 45 років, хороший стан здоров’я (підтверджений довідками), наявність вищої освіти, а краще диплома кандидата наук, вільне володіння німецькою мовою, комп’ютером . Перевага віддається тим хто має чоловіка (дружину) з вищою освітою. У США (1995 – 1998 р.р.) частка осіб з вищою і незакінченою вищою освітою серед іммігрантів становила 40,9% (серед громадян США – 49,3%).

Значну, хоч і суперечливу роль в економіці розвинених країн відіграє нелегальна міграція. Вважається, що до 16% ВВП у країнах ЄС виробляють нелегальні робітники, кількість яких за різними оцінками становить 10-20 млн. осіб. Треба відзначити, що в США без використання дешевої праці нелегальних іммігрантів було б неможливе функціонування таких галузей як сільське господарство, швейна і добувна промисловість, будівництво. При еміграції 1 людини Україна втрачає приблизно 50 тис. дол. США, якщо сальдо легальної міждержавної міграції у 2000 р. становило 91 тис. осіб, то наша країна щорічно втратила 4,5 млрд. дол. США, які ніколи не повернуться до економіки;

3) продуктивність праці це відношення ВВП ( в дол. США) до кількості зайнятих в економіці або галузі. Якщо продуктивність праці в США взяти за 100%, то її рівень в економіці України складає 11,9%, в сільському господарстві і рибному господарстві- 9,6%, промисловості- 13,1%, будівництві - 17,1%, у сфері послуг- 12,7%. Близькою до 100% зареєстрована продуктивність праці у Бельгії: по економіці 97,9%, а в будівництві – 148,8%, в сільському господарстві вища продуктивність праці у Нідерландах – 120,3% ( дані за 2000 р.)

4) ментальність – глибинний рівень колективної і індивідуальної свідомості, що включає в себе сукупність готовностей, настановлень, настроєності індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати й сприймати світ певним чином. Ментальність формується в залежності від традицій, культури, соціальних структур та усієї сфери проживання людей. Економічна ментальність відображає певний національний тип поведінки, відповідні потреби, інтереси та мотивації. Це інтегральна характеристика людей, які живуть у конкретній національній культурі, і відображає своєрідність бачення цими людьми економічних відносин і пояснює специфіку їх реагування на економічні і соціальні процеси. Національні економічні цінності українців пов’язані з хліборобською економічною культурою: творчість, винахідництво, терпимість, мовчазна відвага, скромність, обережність. Особливості українського стилю економічного буття (національний стиль економічного буття - це спосіб здійснення економічного життя нації, який відрізняється сукупністю своєрідних ознак і характерних рис, обумовлених національною ментальністю, культурою і свідомістю) можна охарактеризувати наступними рисами:

а) демократизм взаємовідносин в економічній і політичній області (особливість навіть проявилась в лінгвістичній сфері «председатель» - ідучий попереду,, «голова» - уособлення колективного розуму);

б) колективізм і взаємодопомога.

Придбані риси:

в) патерналізм

г) ерозія суспільних цінностей

д) звичка працювати під наглядом і за примусом.

Треба відзначити, що задіяння ментальних рис в організації господарської діяльності дозволяє розкріпачити потенціал працівника, максимально використати його можливості. Про це свідчить досвід Японії, яка за експертними оцінками використовує потенціал своїх працівників на 75-80%, в Україні за найоптимістичнішими даними на 10-15%. Звичайно ці цифри можна вважати умовними, але вони свідчать про факт недовикористання робочої сили в Україні;

5) освіта. У розвинутих країнах держава керується тим фактом, що чим краща освітня підготовка робочої сили, тим вища її роль у виробництві, тим менше соціальних проблем, пов’язаних із зайнятістю, бідністю, злочинністю. Освіта підвищує мобільність робочої сили, що важливо при структурному безробітті.

Внесок освіти в економічне зростання здійснюється за такими напрямами:

а) наділяє робочу силу продуктивними знаннями;

б) сприяє нарощуванню нових знань людини;

в) стимулює процес продукування нових ідей

У розвинутих країнах 60% приросту НД визначається приростом знань та освіти. Американські вчені підрахували величину ВВП, яку виробляють працівники, що мають освіту в 10,5; 12,5 і більше 14 років. Виявилось, що саме третя група дає більше половини ВВП. Подібні дослідження були проведені і в Росії, результати були схожі, 25% працюючих з вищою освітою створюють 56% НД.

Напрями впливу освіти на продуктивність праці:

1) збільшення продуктів праці окремої людини – доказом є тісна корреляція між рівнем освіти і заробітною платою. Так в США, щорічний дохід висококваліфікованих спеціалістів складає 74,6 тис. дол..(1992 р.), доктора наук – 54,9, магістра – 49,4, бакалавра – 24,4. Людина з незакінченою вищою освітою могла розраховувати в середньому на щорічний заробіток 19,7 тис.дол., закінчивши середню школу – 18,7 т, а не закінчивший школу – 12,8;

2) розвиває ділові навички і підприємливість – здатність приймати вірні рішення, скорочення часу між відкриттям і його застосуванням;

3) освіта збільшує швидкість здійснення відкриттів і їх поширення.

4) рівень життя населення, який в Україні залежить від оплати праці і її продуктивності, сприяє мотивації до підвищення останньої. В Україні частка оплати праці в структурі ВВП складає 43,7%, тоді як у розвинених країнах більше 52%. З іншого боку збільшення з/п це збільшення схильності до заощадження – збільшення інвестицій. Збільшення попиту – і, як наслідок, збільшення кількості робочих місць.

6. Формування середнього класу – це не тільки проблема підвищення добробуту певної частини громадян, а насамперед – це проблема виживання та якості розвитку самої країни. Саме середній клас забезпечує левову частку податкових надходжень в бюджет, є активною репродуктивною силою, яка постачає суспільству найбільш кваліфіковані кадри на усіх щаблях і в усіх сферах суспільного розвитку.

Питання 3.

Соціалізація економіки і реалізація соціогуманітарних складових економічного розвитку передбачає впрвадження нових форм організації праці, відмінних від економіки індустріального типу. Нові моделі організації праці мають більше ніж півстоліттю історії. Цей процес отримає назву «посттехнократичної революції», “гуманізації праці” , «розвиток людських ресурсів фірм” і особливо прискорився у 80-х роках.

Фактори зміни в організації праці

1) новий спосіб виробництва, що будується на використанні знань, комп’ютерно-інформаційній основі праці;

2) переважно інтелектуально-психологічний характер виробничої віддачі працівників;

3) масова зміна соціально-культурного типа працівника : високий рівень освіти, відповідальності, середньо-класові цінності, що включають творчість і саморозвиток у праці.

Нові тенденції в розвитку праці:

1) багатопрофільність найманої праці, яка задається новою технікою – це призводить до зменшення соціально-професійної дистанції між різними категоріями персоналу, до більш рівноправних виробничих відносин. Ще на рубежі 90-х років робітник - інструментальник гнучкого виробництва знав 100-120 видів інструментів і 20-25 типів оснащення верстатів для 35-40 виробів.

2) автономізація праці і надання працівникам нових повноважень на самостійні рішення і дії – в основі цього процесу лежить об’єктивна потреба виробництва в інтелектуально-професійній участі працівника у створенні вартості і прагнення самого персоналу до самостійності, ініціативності в праці, до більш розкріпаченій поведінці Це знаходить свій вияв: а)в делегуванні виконавчому персоналу управлінських функцій нижчого і середнього менеджменту, що базується на довірі до своїх працівників; б) демократизація інформації; в) розвиток комунікативності – як умови гнучкості;

3) кооперація праці через створення автономних бригад (самостійні у питаннях режиму і оцінки роботи, навчання новачків, нормування і планування праці, визначення необхідних ресурсів, участь у кадровій політиці компанії, технічна звітність, зв'язок з менеджером і замовниками – самоуправління). Ця модель праці, як частина «економного” виробництва застосовується, наприклад, в США з середи 90-х р. на постійній основі в 75% компаніях , на тимчасовій 91%. На нових заводах Volvo у 90-х р. об’єднували 80-100% працюючих. У Японії цілі галузі (обробна промисловість, авіаційна промисловість, фера послуг і фінанси) застосовують нові моделі.

Нинішні моделі праці затвердились не без труднощів: це і супротив із середовища менеджерів і спеціалістів, неготовність частини кадрів до оволодіння новими спеціальностями і повноваженнями, і відсутність зв’язку організаційних новацій з гарантіями занятості. Проте зміни на рубежі XXI ст. стали незворотними, підвищення ролі соціального (суб’єктивного) компонента у виробництві розставив всі точки над “і” у дискусії про те , що нові форми організації праці стануть сферою «консенсуса і співучасті» чи «ареною класової боротьби» вирішились на користь першого сценарію.

Тема № 3. Економіка знань

1. Економіка знань: сутність, умови формування, основні риси.

2. Конкурентоспроможність робочої сили і складові її формування в умовах переходу до економіки знань.

3. Освіта в економіці знань. Зарубіжний досвід економічного забезпечення освіти та перспективи його застосування в Україні.

Питання 1.

У кінці XX ст. умови розвитку значно змінилися, ступінь багатства і процвітання країн все в більшій мірі залежить від спроможності та використання знання, ідей, інновацій та нових технологій. Теоретично будь-яку економіку, що розвивається, можна вважати економікою, яка ґрунтується на знаннях, або, простіше, - економікою знань. У Світовому звіті про конкурентоспроможність – документ Світового економічного форуму у Давосі – відзначається, що динамічно демонструють незаперечні переваги країни, що базують свій розвиток на інтенсивному створенні та впровадженні нових знань.

Світовий банк, Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і інші міжнародні організації почали активно досліджувати основні риси економіки знань з 1996 р., дедалі більше пов’язуючи ці процеси з факторами міжнародної конкурентоспроможності країн.

Економіка знань – це економіка, що заохочує організації та людей пізнавати створювати, розповсюджувати й використовувати знання більш ефективно для інтенсивного економічного і соціального розвитку.

Це економіка, що покладається більше на використання ідей, ніж фізичних здібностей, застосування нових технологій, ніж перероблення сировини та експлуатації дешевої робочої сили.

Об’єктивні умови становлення економіки знань:

1) загострення конкуренції між країнами за ринки збуту та прибутки. До загострення конкуренції привело глобалізація, розширення міжнародної торгівлі, потоків прямих інвестицій, вичерпання природних ресурсів;

2) конкурентні переваги, а отже і збільшення ринків збуту і прибутків, все більше залежать від ефективності і впровадження нових технологій, високотехнологічної продукції і послуг з високою інтенсивністю використання знань, а необмежених природних ресурсів;

3) поширення інформаційних технологій і комп‘ютеризації. Зміна світу з появою Інтернета, вибух мобільних засобів комуніквцій забезпечують необмежені можливості для створення і розповсюдження нових знань;

4) скорочення життєвого циклу продуктів, що вимагає прискорення інноваційного процесу, тісніших зв’язків підприємств з дослідними інститутами і постійного навчання.

Характерні риси економіки знань:

1. Інтелект – головний ресурс, рушійна сила розвитку;

2. Базис стабільного зростання – інновації, тобто нові продукти, послуги, технологічні процеси.

3. Постійний обмін знаннями між виробниками, підприємцями, дослідними інститутами та університетами.

4. Якісна і безперервна (навчання протягом життя) освіта. Досвід розвинутих країн доводить, що стара філософія освіти вичерпала себе – сьогодні освіта вже не є підготовкою до життя, як було 40 – 50 р. тому, а власне способом життя. Людина постійно повинна вчитися і саме навчання протягом життя стає формою захисту особистості проти невизначеності та непередбачуваності у сучасному світі.

5. Розвиток малого і середнього бізнесу, які є провідниками технічних та організаційних інновацій, що трансформуються у підвищення продуктивності праці.

Важливо, що концепція економіки знань постійно підтримується Світовим банком, ОЕСР з урахуванням досвіду інших країн. Перший Форум з економіки знань відбувся у лютому 2002 р. у Парижі під назвою “ Розбудова економіки знань – можливості і виклики для країн – претендентів на вступ в ЄС”. Другий Форум з економіки знань відбувся у Хельсінкі у березні 2003 р. був присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної і Східної Європи.. Суттєвий внесок в економіку знань вніс Саміт Ради Європи ( березень 2000 р.), який серед стратегічних цілей розвитку ЄС до 2010 р. визначив перехід до цифрової економіки та суспільства, що ґрунтується на знаннях.

Суспільство засноване на знаннях в наукових колах називається К-суспільство. Для визначення кількісної і якісної характеристики суспільства знань використовують індекс К – суспільства (І_к), розроблений ООН і застосовується до членів ООН. Цей індекс є синтетичним і визначається трьома головними вимірами:

1) індекс інтелектуальних активів суспільства (І_іа) – формується з урахуванням повного терміну шкільного навчання в країні, кількість молоді до 15 років, що отримує освіту; рівень надання інформації населенню за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій (Інтернет, газети, журнали, телефонний зв’язок);

2) індекс перспективного розвитку суспільства (І_пр) визначається витратами держави на охорону здоров’я; на дослідження та інноваційний розвиток; зменшення витрат на оборону країни; кількість дітей на одного учителя у початковій школі; рівень свободи від корупції;

3) індекс якості розвитку суспільства (І _яр) – характеризує якість і безпеку життя з урахуванням таких факторів як рівень дитячої смертності, нерівність в розподілі доходів, співвідношення захищеної в екологічному відношенні території до загальної території країни, кількість викидів вуглекислого газу на душу населення.

За даними ООН, на кінець 2005 року визначилися 45 кращих країн світу із 191 країн - членів ООН. Найбільший рейтинг мають Швеція, Данія, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія. США у цьому списку займають 12 місце, Японія – 6, Німеччина – 7, Україна 45. Росія і Китай у число 45 не попали.

Але слабкі місця України в економіці знань не повинні сприйматися песимістично. Уже той факт, що Україна посідає 40 місце серед 191 країни має спонукати на активні дії, тим більше , що ця мета ніколи не ставилася державою (82 місце із 104 країн світу по важливості для уряду цього напрямку). Україна уже практично вичерпала себе як країна – постачальник дешевої робочої сили з переважно низькотехнологічною, енергозатратною промисловістю.