84. Конголезька криза і оон.

З 1908 р. Конго офіційно була бельгійською колонією під назвою Бельгійське Конго. Країна була надзвичайно багата природними ресурсами: мідною рудою, ураном, алмазами.

Населення Конго складалося з приблизно 13 млн. чорних аборигенів і 100 тис. білих поселенців, що займали все керівні пости в політичному і економічному житті.

У кінці 50-х м. в Конго посилився національно-визвольний рух. Вже в його рамках виявилися міжплемінні проблеми. Значну роль грали дві організації, що спиралися на різні групи племен: Конголезький національний рух на чолі з Патрісом Лумумбой і Асоціація народів баконго на чолі з Жозефом Касавубу. У січні-лютому 1960 р. в Брюсселі відбулася конференція круглого столу, на якої проблеми Конго обговорювалися з участю лідерів національно-визвольного руху. Внаслідок переговорів бельгійський уряд був змушений прийняти пропозицію конголезьких лідерів про надання колонії незалежності, проголошення якої було намічене на 30 червня 1960 р. У травні в Конго відбулися вибори в парламент і в провінційні збори. Потім президентом країни став Касавубу, був сформований уряд на чолі з Лумумбой.

30 червня Конго було офіційно проголошено незалежною державою. Країна зіткнулася з величезними труднощами: бідність, убогість, племінна рознь, прагнення західних монополій утримати пануючі позиції в економіці. З від'їздом бельгійців виявилися складнощі, що наростали в організації управління політичним і економічним життям. Катастрофічно не вистачало підготовлених кадрів - до проголошення незалежності всього 17 конголезців мали дипломи університетів, тобто закінчену вищу освіту. Отримання незалежності не вирішувало всіх цих проблем. Невдоволення корінного населення вилилося в анархічні акції проти білих, що мали місце в липні. Почався масовий виїзд білих поселенців з країни, що ще більше дезорганізувало її суспільне і економічне життя.

Скориставшись безладдям, що мало місце, бельгійці в липні перекинули в найбільш великі міста Леопольдвіль і Елізабетвіль своїх парашутистів. Почалося озброєне втручання в справи Конго. У тому ж липні Чомбе, що орієнтувався на західні монополії оголосив про відділення самої багатої провінції країни Катанги, що володіла найбільшими природними ресурсами. Бельгійці підтримали главу уряду провінції Чомбе. Після цього і в деяких інших провінціях Конго зміцніли сепаратистські рухи.

У ситуацію, що склалася, вирішили втрутитися великі держави. СРСР підтримував Лумумбу, діяча лівої орієнтації з домішкою марксизму. Китай обіцяв Лумумбі "братську допомогу" і натякнув на можливість послати в Конго своїх добровольців. Перспектива проникнення в Африку Москви або Пекіна стривожила Вашингтон, що не бажав відкрито підтримувати традиційний колоніалізм. Американська адміністрація Ейзенхауера вирішила залучити ООН до урегулювання ситуації в Конго. За порадою Вашингтона конголезькі лідери звернулися в Раду Безпеки ООН. 15 липня 1960 р. Рада Безпеки більшістю голосів прийняла резолюцію про направлення в Конго сил ООН для відновлення порядку в країні. Ці сили ( "блакитні шоломи") чисельністю 20 тис. чоловік були сформовані з контингентів, наданих 27 країнами, в основному африканськими, але в їх формуванні не брали участь постійні члени Ради Безпеки ООН. Бельгійські парашутисти повинні були бути виведені з Конго. Сили ООН в якійсь мірі сприяли відновленню порядку у великих містах, але в їх мандат не входила боротьба з сепаратистами провінцій, що відділилися.

Лумумба вирішив звернутися за допомогою до Радянського Союзу, щоб забезпечити перекидання урядових військ в бунтівні провінції. На його прохання СРСР в кінці серпня направив в Конго 20 транспортних літаків з екіпажами і 100 грузовиків, а також групу радників. Дії Лумумби викликали невдоволення частини конголезьких керівників, що не бажали проникнення Радянського Союзу в Конго. На початку вересня почалася боротьба між Лумумбою і президентом Касавубу. Результат боротьби вирішило втручання начальника генерального штабу конголезької армії Мобуту, до отримання незалежності молодшим офіцером, що служив в колоніальних бельгійських військах. Мобуту підтримав Касавубу. 14 вересня Лумумба був арештований, після чого всі радянські радники і дипломати були вислані з країни. Колишній глава конголезького уряду був виданий катангським сепаратистам. У лютому 1961 р. його було вбито. Патрис Лумумба став втіленням боротьбу африканських народів за незалежність.

Прихильники Лумумби спробували продовжувати боротьбу, спираючись на Східну провінцію, але влітку 1962 р. потерпіли остаточну поразку.

У ході операції сил ООН, що продовжувалася в Конго 17 вересня 1961 р. загинув генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд. Він став жертвою авіаційної катастрофи, обставини якої так і не вдалося з'ясувати.

Ситуація в Конго стала мінятися з приходом до влади в Вашингтоні президента Кеннеді. Нова американська адміністрація вирішила підтримати заходи проти сепаратистів в Катанзі, щоб виключити можливість впливу лівих елементів в уряді Конго. США зробили ставку на урегулювання конголезької проблеми і підтримали план по відновленню Конго, прийнятий ООН в лютому 1961 р.

У вересні 1961 р. і в грудні 1962 січні 1963 р. сили ООН зробили наступальні операції проти катангських сепаратистів, в результаті правління Чомбе в Катанге було ліквідоване. Проте західні монополії зберегли свої позиції в Конго.

У вересні жовтні 1963 р. уряд Конго спробував навести в країні порядок жорсткими методами: були заборонені провідні політичні партії, парламент розпущено, в столиці було введено надзвичайний стан. Однак обстановка в країні залишалася складною. Відбувалася масова міграція населення в міста: чисельність жителів Леопольдвіля, перейменованого в Киншасу, досягла 1 млн. У 1964 р. операція "блакитних шоломів" в Конго завершилася, сили ООН були виведені з країни. Тоді президент Касавубу вирішив закликати до влади Чомбе, що знаходився за кордоном. З липня 1964 р. по жовтень 1965 р. Чомбе очолював уряд Конго, спираючись на підтримку бельгійських монополій. Йому вдалося покінчити з оплотом послідовників Лумумби: за допомогою бельгійських парашутистів конголезькими військами було взяте місто Стенлівіль (Східна провінція). Однак для справжньої стабілізації ситуації в країні Чомбе був дуже одіозною фігурою.

У листопаді 1965 р. президентом Конго було обрано генерала Мобуту. Спираючись на конголезьку армію, він покінчив із залишками сепаратизму і став проводити курс на африканизацію у внутрішній і зовнішній політиці. Одним з перших символічних кроків на цьому шляху стало перейменування країни в Заїр.

Конголезька криза виявила небезпеку внутрішніх конфліктів в молодих незалежних державах. Грунт для цих конфліктів був підготовлений: економічні і політичні проблеми, міжплемінна рознь, слабість нового апарату управління. Колишні колоніальні метрополії використали самі різні важелі для збереження свого впливу в колишніх володіннях. Разом з тим в обстановці холодної війни США і СРСР включалися в боротьбу за вплив на молоді незалежні країни; африканська периферія включалася як об'єкт в біполярний протистояння Потсдамської системи.

Конголезька криза показала можливості ООН і їх обмеженість при вирішенні криз такого роду. З одного боку, операція ООН сприяла нормалізації положення в Конго. З іншого боку, недостатньо чіткий мандат сил ООН і складності в організації самої операції утрудняли її проведення.

Операція ООН у Конго

Операція в Конго протягом тривалого часу була найбільшою за масштабами. Контингент ООН налічував до 20 тис. чоловік.

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежності почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом відновлення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — президент однієї з провінцій — Катанги проголосив її незалежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до ООН.

14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію вивести свої війська з Конго й уповноважила Генерального секретаря Дага Хаммаршельда забезпечити конголезькому урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними виконувати свої функції.

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції ООН у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво ООН виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для самооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 р., ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтримання закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання територіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у сепаратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань безумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумумбою, якого підтримував СРСР. Загострення суперечностей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумумбу. Керівництво ООН вважало неможливим силою визволяти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарештований і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу —Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів ООН; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.

За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дага Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря. В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами ООН. З метою врегулювання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17 вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катастрофі на шляху в Ндолу, де мали проводитися переговори про припинення воєнних дій.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961 р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обов'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Катанги всіх іноземних військових і політичних радників, що не входили в контингенти військ ООН. З метою самооборони військам ООН було дозволено проводити обмежені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про­ведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції ООН в основному була досягнута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усунуті; поступово відновлювався порядок у країні. В лютому 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН, яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р.