8. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.

Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції . було створено Раду міністрів закордонних справ ' (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Було узгоджено, що угоду з кожною конкретною державою готуватимуть лише ті великі держави, які перебували з нею у стані війни і підписали умови замирення. З Італією — Радянський Союз, США, Великобританія, Франція; з Болгарією, Угорщиною, Румунією — СРСР, США та Великобританія: з Фінляндією — СРСР та Великобританія. Участь Китаю передбачалася лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією.

Але на першій сесії РМЗС, яка тривала з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні, представники США (держ-секретар Д. Бірнс) і Великобританії (міністр закордонних справ Е. Бевін) намагалися змінити ці засади з тим, щоб у підготовці проектів мирних угод з колишніми союзниками Німеччини брали участь усі п'ять великих держав. Проти цього категорично виступив Радянський Союз.

Крім того, делегації США й Великобританії проголосили, що не обговорюватимуть угод з Болгарією і Румунією, бо там немає урядів, які б відповідали стандартам «західної демократи».

Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть покладені угоди про замирення.

Д. Бірнс виступив із пропозицією про скликання конференції для розгляду мирних угод з колишніми союзниками Німеччини за участю всіх європейських учасників ООН та великої частини її неєвропейських членів, що фактично ліквідувало б РМЗС як основну інстанцію з підготовки мирних угод і суперечило потсдамським настановам.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, формально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мирних угод, запропонованих Потсдамською конференцією. Було також вирішено після закінчення підготовки проектів мирних угод скликати мирну конференцію, яка обговорить узгоджені тексти угод для рекомендацій Раді міністрів закордонних справ. Склад конференції обмежувався країнами, які брали активну участь у війні проти фашистського блоку в Європі, — 21-ю державою (СРСР, США, Великобританія, Франція, Китай, Австралія, Бельгія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Чехословаччина, Югославія).

На цій же нараді урядам Болгарії й Румунії було рекомендовано залучити до свого складу по два представники від опозиційних партій і груп. Представники США й Великобританії пообіцяли, що після виконання цих рекомендацій їхні країни визнають уряди Болгарії й Румунії.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на другій сесії РМЗС, яка проходила в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 череня до 12 липня 1946 р.

Першою проблемою, з якою стиснулися учасники сесії РМЗС, була економічна. В пропозиціях США й Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей», а також вимоги про передання закордонних активів ї відшкодування збитків, завданих власності іноземних громадян на території переможених країн. Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав у цілому й від США зокрема.

Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Що стосується повернення іноземної власності, то Радянський Союз відкинув вимоги реституції, підкресливши суверенне право держав націоналізувати іноземну власність. Одночасно СРСР висловився за часткову (в межах третини) компенсацію за втрачене майно.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських дерзав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Одним зі складних питань Паризької сесії РМЗС було питання про італо-югославський кордон, зокрема про Трієст, (Трієстом вважається територія Юлійської Крапни, яка складається з Істрії, власне міста Трієст із морським портом та Словенського примор'я.)

Позиція Радянського Союзу полягала в тому, щоб землі, населені хорватами й словенцями, передати Югославії, а італійцями — Італії. Експерти США й Великобританії, які виступили на сесії, запропонували поділити Юлійську Крайку на дві частини: східну і західну. Дві третини її території відходили до Югославії, а прибережні смуги Адріатичного моря — до Італії. Тож західна частина Юлійської Крайни опинялася відрізаною від моря. Французькі експерти пропонували відкрити прохід до моря для західних районів Юлійської Крайни, але все-таки залишали їх відрізаними від порту Трієст.

Після досить тривалих дебатів РМЗС ухвалила компромісне рішення: створити Вільну територію Трієст і встановити кордон між Італією і Югославією там, де його накреслили французькі експерти.

Серйозна дискусія розгорнулася з питання про статус Вільної території Трієст і засад її врядування. СРСР виступив за надання населенню права на власний розсуд створювати конституційні органи управління. США й Великобританія стояли за управління цією територією гу­бернатором, якого мала призначити Рада Безпеки. Угоди про статус Трієста на Паризькій сесії так і не було досягнуто.

На обговорення Паризької сесії РМЗС із проблем долі колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі} було висунуто чотири проекти резолюцій.

Пропозиції США зводилися до передання всіх колишніх колоній під колективну опіку чотирьох держав (США, Англії, Франції й СРСР). Керувати цими колоніями мали адміністратори, призначені Радою ООН з питань опіки..

Англійський проект передбачав утворення з північно-африканських колоній Італії незалежної держави «Велика Лівія», яка б об'єднала Тріполітанію і Кіренаїку, та створення на сході під протекторатом Англії іншої держави — «Великого Сомалі», яка б мала у складі не лише колишнє Італійське Сомалі, але й два райони Ефіопії — Огаден і так звані зарезервовані території.

- Франція, остерігаючись зміцнення позицій Великобританії в районі Середземного моря та в Африці, пропонувала доручити опіку над колишніми італійськими колоніями самій Італії.

Радянські пропозиції передбачали встановлення над кожною з колоніальних територій колективної опіки двох держав — Італії та однієї з союзних держав. Союзна держава мала призначити адміністратора, що приймав би рішення за згодою з особливою консультативною радою у складі п'яти членів (троє — представники союзних держав, двоє —представники місцевого населення).

Позиція СРСР змусила США відмовитися від свого проекту й спочатку приєднатися до пропозицій Франції, але потім, під тиском Великобританії, висунути новий варіант резолюції. Держсекретар США Бірнс запропонував передати колишні італійські колоні під опіку чо­тирьох держав, визначених Паризькою сесією терміном на один рік, аби протягом року вирішити питання про долю цих колоній. Якщо угоди про це не буде досягнуто, то питання по закінченні року слід передати на розгляд Організації Об'єднаних Націй.

Після тривалих дискусій Рада міністрів закордонних справ ухвалила пропозиції Бірнса.

З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Значне місце на початковому етапі роботи конференції посіло обговорення процедурних питань. Було ухвалено резолюцію, яка оголошувала рекомендації конференції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 вересня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Франції й СРСР опублікували Декларацію про колишні італійські колоніальні володіння в Африці, яка стала основою для Спільної декларації з цього питання, і була підписана разом із мирними угодами.

Щодо статусу Вільної території Трієст західні країни запропонували всю повноту влади надати губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об'єднаних Націй.

Радянський Союз вважав за необхідне передати виконавчу владу урядові Вільної території Трієст, створюваному народними зборами й відповідальному перед ними. Але цю пропозицію відкинула більшість учасників конференції.

Серед територіальних проблем конференція розглянула претензії Греції на 1/10 болгарської території, межуючої з грецьким кордоном, під приводом «стратегічної безпеки». Створена конференцією комісія з політичних і

територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухвалила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 території Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань — подолання суперечностей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скликано третю сесію РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку.

Сесія усунула суперечності з питання про статус території Трієст ухвалою про те, що до набрання чинності постійним статусом Вільної території Трієст управління цією територією здійснюватимуть губернатор, призначений Радою Безпеки, і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультації з югославським та італійським урядами.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також США, Англії й Франції.

Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кордони європейських держав з невеликими змінами.

Узгоджено було позиції з репараційного питання.

Таким чином, Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зобов'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття її в Організацію Об'єднаних Націй.

Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винятком: перевалу Малий Сен-Бернар, плато Мон-Сені, частини території в районах Мон Табор і Шабертон, які відійшли до Франції; східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів-, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною територією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Переговори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і поділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст.

Територіальні пункти мирної угоди з Румунією передбачали відновлення її кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням Віденського арбітражу від ЗО серпня 1940 р. Постанови цього арбітражу було визнано недійсними.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччині трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і Радянським Союзом збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін, Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Італія втратила всі права на свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдуть згоди про долю цих територій за вказаний період» питання мало бути передане на розгляд Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою 24 грудня 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням Генеральної Асамблеї ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії.

Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії.

Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобов'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини. Італія зобов'язувалася ліквідувати всі укріплення на кордоні з Францією і Югославією, на островах Пантелерія, Сардинія, а також на Пелагозьких островах. Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, італійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії —у 8 тис. осіб і військово-морських сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис, особовий склад її військово-повітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включаючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Сухопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб, особовий склад її військово-морського флоту — до 4 500 осіб та військово-повітряного флоту —до 3 тис.

Загальний стандартний тоннаж італійського військово-морського флоту регламентувався до 67 500 т. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори.

Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі, з них 3 лінійних кораблі, 6 крейсерів, 13 міноносців, 8 підводних човнів і 133 катерів, самохідних барж та допоміжних суден. Тоннаж військово-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т, Фінляндії — до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави-переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних збройних сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзові дозволялося утримувати збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення комунікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні війська.

Постанови мирних угод з питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, не лише розірвали союз із гітлерівською Німеччиною на заключному етапі другої світової війни, а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь Радянського Союзу, за умовами мирних угод, були встановлені: з Італії — в сумі 100 млн доларів із виплатою протягом семирічного терміну за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії — у сумі 300 млн доларів з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок.

Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн доларів. Репараційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн доларів, щодо Греції — 100 млн доларів, щодо Ефіопії — 25 млн доларів та щодо Албанії — в сумі 5 млн доларів.

Сума репарацій з Болгарії на користь Греції становила 45 млн доларів і на користь Югославії — 30 млн доларів.

Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Франції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебували до дня набрання чинності мирними угодами на те­риторії країн.-переможниць; по-друге, за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам країн-переможниць, які перебували на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.

Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах

У Московській декларації від 1 листопада 1943 р. уряди СРСР, Великобританії й США оголосили, що вони розглядають анексію Австрії Ні­меччиною як недійсну, підтвердили бажання відновити Австрію як вільну й незалежну державу.

27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупаційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було вирішено спершу закінчити роботу над угодами з колишніми союзниками Німеччини в Європі, а за цей час підготувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми югославських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закордонних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лондонській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмовився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн доларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Наступні переговори привели лише до часткових домовленостей з економічних питань. Невдалими виявилися й зусилля комісії в складі чотирьох заступників міністрів закордонних справ.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропонованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому містилася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей варіант.

У липні 1953 р. у Швейцарії відбулася таємна зустріч міністра закордонних справ Австрії з прем'єр-міністром Індії Неру, де представник Австрії висловив прохання про посередництво. Йшлося про «деяку спробу підказати Радянському Союзові думку про військовий нейтралітет Австрії». Індійський посол у Москві пізніше в бесіді з міністром закордонних справ СРСР В. Молотовим підкреслив, що основою для укладання Державної угоди міг би стати військовий нейтралітет Австрії. Молотов відповів, що оголошення нейтралітету було б корисним, але недостатнім кроком. Ця теза дістала своє продовження на початку 1954 р. на Берлінській зустрічі міністрів чотирьох держав. У радянських пропозиціях пролунала підтримка військового нейтралітету Австрії. Виплату за німецьке майно Радянський Союз був готовий прийняти у вигляді поставок австрійських товарів. Під час переговорів позначилося істотне зближення точок зору, але до згоди й цього разу дійти не вдалося.

Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

Цю ж позицію було висловлено в бесіді з австрійським послом Бішоффом у міністерстві закордонних

справ СРСР. У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського федерального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалежності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський меморандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії окупаційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язувалася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей меморандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що вирішенням австрійського питання Радянський Союз намагався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чотирьох окупаційних держав за участю міністра закордонних справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закордонних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.

15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.