60. Овд. Етапи діяльності та розпуск.

Після рішення про прийняття Німеччини в НАТО (1954, прийняли 6.5.1955) у відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).Складалосся враження, що цей договір копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під проводом радянського маршала Конєва. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

Смерть Й. Сталіна в березні 1953 р. спричинила певні зміни не лише в розподілі сил у керівництві СРСР, а й у світовому масштабі. Розпочалася нова фаза розвитку міжнародних відносин. Унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 р. лідером СРСР став М Хрущов. Він проголосив новий курс — на «мирне співіснування» між учасниками протистояння. У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на противагу планам «світової революції». Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на «мирне співіснування» як «генеральну лінію» зовнішньої політики СРСР, уперше з тих часів надав ідеям засновника радянської держави практичного застосування.

Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома наддержавами перетвориться на атомну війну. Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також «тріади» носіїв Ядерної зброї давало змогу завдати ефективного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим стало відчуття «обложеної фортеці». По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов.

Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 р. (під час її Великобританія та Франція опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від «ядерної парасольки» США. Так з'явилися перші ознаки неоднорідності в західному таборі.

Більшого прагматизму набули й настанови політичного керівництва США під час правління другої адміністрації Д. Еизенхауера. США відмовилися від концепції «масованої війни» в умовах ядерного протистояння, замінивши її доктриною «обмеженої війни», що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим застосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжнародного клімату. Поліпшенням відносин США і СРСР позначилася друга половина 1959 р. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та радянське керівництво в «ревізіонізмі». Конфлікт із Китаєм підривав позиції СРСР у «третьому світі» та розколював єдність соцтабору.

У вересні 1959 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч на вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, ця зустріч не мала серйозних наслідків. Більш того, етап поліпшення радянсько-американських відносин скоро закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, з боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з боку радянських неосталіністів. На адресу Хрущова лунали звинувачення в «невиправданих поступках світовому імперіалізмові», в «угодовській» позиції щодо США. Вірогідно, саме тому досить незначний епізод з американським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 р. над територією СРСР, був використаний радянським лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькій конференції на вищому рівні, призначеній на травень 1960 р. Ця конференція мала на меті пошук шляхів вирішення німецької проблеми, що залишалася головною кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втрачено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння в «холодній війні».

Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеді. В ніч із 12 на 13 серпня 1961 р. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну і східну частини, символом розколу Європи на два ворогуючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боєзарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до СПІА було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво США протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним США, великою мірою з внутрішньополітичних причин.

Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів «холодної війни», відомої як «карибська криза». Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і СПІА на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі досягни паритету зі США в ядерному протистоянні. США, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з прорадянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних держав. Такою зоною для США був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність удатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення своїх національних інтересів.

Водночас слід зазначити, що «карибська криза не призвела до ядерної війни саме тому, що жодна з її сторін не бажала переростання політичного конфлікту у воєнний. СРСР намагався «залякати» США, змусити супротивника рахуватися із загрозою ядерного удару зблизька» що мало стримувати лідерів США. «Карибська криза» показала хисткість миру в епоху ядерного протистояння. Але саме вона змусила обидві наддержави замислитися над безглуздям ядерної війни та ядерного стримування. Ця криза стала останнім випадком прямого протистояння сторін у «холодній війні», і жодного разу в майбутньому СРСР і США не доводили конфронтацію так близько до межі світової ядерної катастрофи.