57. Нова “східна політика” фрн.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але сам факт «невизнання» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.