- •2. Суецька криза.
- •3. Україна та снд.
- •4. Ялтинська конференція та її значення.
- •5. Кемп-Девідські домовленості по Близькому Сходу.
- •6. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці.
- •7. Еволюція взаємовідносин Україна – нато.
- •8. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.
- •10. Еволюція доктринних засад зп срср.
- •11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
- •12. Арабо-ізраїльське протистояння в 60-70ті рр.
- •13. Процес формування антигітлерівської коаліції.
- •14. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність оає.
- •15. Косовська проблема в мв.
- •2. Перерастание кризиса в “войну на Балканах”
- •16. Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики “невтручання”.
- •17. Карибська криза.
- •18. Українсько-російські відносини.
- •19. Доктринальні засади зп сша після дсв.
- •20. Радянсько-американські відносини у 70-ті роки.
- •21. Еволюція Європейської політики України.
- •22. Берлінські кризи.
- •23. Створення нато та становлення блокового протистояння.
- •24. Радянсько-американські відносини у другій половині 80-х – на початку 90х років.
- •25. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.
- •26. Сталінізація країн цсє після дсв та її наслідки (концепція Жданова).
- •27. Концептуальні засади та основні напрямки зп незалежної України.
- •28. Суть ялтинсько-потсдамської системи та її розпад у 90-ті роки.
- •29. Ірано-іракська війна.
- •30. Проблеми реформування оон.
- •31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).
- •32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 рр.
- •33. Україна в регіональних організаціях. (цєі, гууам, очес тощо).
- •Iнтереси України у розвитку чорноморської інтеграції.
- •34. Етапи підготовки Мюнхенської конференції західними державами. Мюнхенська угода.
- •35. Угоди про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.
- •36. Еволюція зп рф.
- •37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та сша.
- •38. Завершення холодної війни та блокового протистояння.
- •39. Рух неприєднання.
- •40. Нові засади зп срср (нове політичне мислення).
- •41. Державний договір з Австрією.
- •42. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.
- •43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.
- •44. Мв на Близькому та Середньому Сході у міжвоєнний період.
- •45. Бандунгська конференція.
- •47. Ліга Націй та її історична роль.
- •48. Інтервенція сша в Індокитай та її наслідки.
- •50. Конференція в Монтре, конвенція про режим чорноморських проток.
- •51. Політика сша в Європі по завершенню дсв. План Маршалла.
- •52. Об’єднання Німеччини та його наслідки.
- •53. Тегеранська конференція, її рішення.
- •54. Корейська війна.
- •55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.
- •56. Миротворча діяльність оон в сучасних умовах (90-ті рр. І зараз, концепція гуманітарної інтервенції).
- •57. Нова “східна політика” фрн.
- •58. Проблема розширення нато.
- •60. Овд. Етапи діяльності та розпуск.
- •61. Криза розрядки. Друга холодна війна.
- •62. Питання про відкриття другого фронту в 1941-1943 рр.
- •63. Німецька проблема міжнародних відносин.
- •64. Створення та еволюція Європейського союзу.
- •65. Причини і початок холодної війни.
- •66. Конфлікти у Африці 80 – 90-ті рр., сучасний стан.
- •67. Війна сша та їх союзників проти Іраку. Причини та наслідки.
- •68. Вісь Берлін – Тим – Токіо.
- •69. Інтервенція срср та країн овд в Чехословаччині. Доктрина Брєжнєва.
- •70. Проблема розширення єс.
- •71. Версальська система мирних договорів.
- •72. Особливості сучасних мв, тенденції.
- •73. Договір про звичайні збройні сили в Європі.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •75. Заключний акт нбсє в Хельсінкі.
- •76. Близькосхідне врегулювання у 90-ті роки.
- •77. Пакт Молотова – Ріббентропа та політика срср щодо країн Балтії.
- •78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.
- •80. Брест-Литовська конференція та підписання мирних договорів з Росією та Україною.
- •81. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.
- •83. Радянсько-китайські відносини.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •84. Конголезька криза і оон.
- •85. Сучасний стан близькосхідного конфлікту.
- •86. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 70 – 80-ті роки.
- •87. Вступ сша у першу світову війну. Причини та наслідки.
- •88. Проблема реформування та еволюції нато після завершення холодної війни.
- •89. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом.
- •91.Міжнародні наслідки розпаду срср та утворення нових незалежних держав.
- •92. Особливості постбіполярної системи мв.
- •93. Діяльність оає та трансформація в Африканський союз.
56. Миротворча діяльність оон в сучасних умовах (90-ті рр. І зараз, концепція гуманітарної інтервенції).
Складна й небезпечна проблема виникла у світі з появою суперечності в реалізації двох принципів: принципу суверенітету й територіальної цілісності держав і принципу самовизначення народів. ООН незмінно підтримує обидва принципи, але життя вимагає вдумливого, зваженого ставлення щодо їх здійснення. Як цілком правомірно підкреслив у своїй доповіді "Порядок денний для миру" Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі, "якщо кожна етнічна, релігійна або мовна група буде претендувати на державність, то "не буде межі дробленню, а загальний мир, безпека, економічний добробут стануть ще більш важко досяжною метою". Курс ООН полягає в тому, щоб всебічно поліпшувати становище національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності демократичних держав. Кордони не можна переглядати силою. Стосовно до загальних тенденцій світового розвитку і конкретно-історичної ситуації ООН розробляє оптимальні варіанти заходів із збереження, відновлення та зміцнення миру й міжнародної безпеки. Ці зусилля нині здійснюються в чотирьох основних напрямах: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру і миробудівництво в постконфліктний період. Усі ці види діяльності щільно пов'язані, хоч і мають свої характерні особливості і відповідають певному етапу зусиль, спрямованих на збереження, відновлення чи зміцнення миру. Превентивна дипломатія - це дії щодо запобігання виникненню спорів, їх переростанню у конфлікти і локалізації конфліктів у разі їх виникнення. Миротворчість - це дії, спрямовані на досягнення угоди між конфліктуючими сторонами головним чином за допомогою мирних засобів, передбачених главою VI Статуту ООН. У міжнародному лексиконі усталилися два поняття, два визначення дій ООН щодо врегулювання конфліктів: "реасеkeeping"' і "реасеmaking" ("підтримання миру" і "зміцнення миру"). Іноді ці поняття вживаються без необхідного врахування сутності миротворчої діяльності ООН. Деякі автори ототожнюють, змішують ці два поняття. Слід пам'ятати, що підтримання миру — це дії, пов'язані з розгортанням у районі конфлікту груп спостерігачів, військових контингентів і/або поліцейського, а часто й цивільного персоналу ООН з метою сприяння додержанню досягнутих угод про припинення вогню. Головна мета підтримання — припинити кровопролиття, роз'єднати конфліктуючі сторони. Зміцнення миру спрямоване на остаточне врегулювання конфлікту політичними методами, шляхом переговорів та укладення відповідних угод. Миробудівництво в постконфліктний період — це дії на підтримку владних структур у їх зусиллях, спрямованих на недопущення повторних вибухів конфлікту.
В свете существующего права и в рамках Устава ООН можно представить две теоретические ситуации, в которых применима гуманитарная интервенция. Первая включает в себя использование вооруженной силы в ситуациях, когда правительство систематически и крупномасштабно нарушает права человека или, говоря иным языком, где правительство подвергает свое население систематической политике террора (к примеру, бывший режим Красных кхмеров в Камбодже). Вторая может быть описана как ситуация, при которой население сталкивается с потерпевшим крах правительством, тотальным хаосом и анархией, вытекающими из данной ситуации и ведущими к этническим, религиозным или/и гражданским волнениям вследствие нарушения прав какой-либо части граждан ("failed state"). Гуманитарная интервенция, по определению, подразумевает использование вооруженной силы и отсутствие необходимости в действительном согласии законного правительства на проведение действий, предпринимаемых третьей стороной — государством или группой государств. Эти правовые требования, или составляющие элементы, являются по своей сути совокупными. Если один из элементов выпадает, то операция может тем не менее квалифицироваться как обеспечивающая "гуманитарную помощь", но не может характеризоваться как гуманитарная интервенция. Традиционные миротворческие операции ООН не подпадают под доктрину гуманитарной интервенции. До сего времени миротворческие операции ООН всегда предпринимались с согласия государства, на его территории и на основе соглашения с ООН. Тенденция, существующая в Секретариате ООН и заключающаяся во введении понятия вроде "операции по прекращению огня или/и по наблюдению", не только выходит за пределы традиционного миротворчества, но и, более того, может основываться на предыдущих соглашениях по прекращению огня, достигнутых соответствующими сторонами. Совет Безопасности имеет право вводить принудительные меры, согласно статье 42, если, как отмечено в статье 39, злодеяния и другие систематические или массовые нарушения фундаментальных прав человека внутри государства представляют собой угрозу миру или затрагивают поддержание или восстановление международного мира и безопасности. У Совета есть два пути в рамках статьи 42: он может принять принудительные меры, санкционируя проведение военных акций, или же может дать согласие государствам — членам ООН прибегнуть к использованию вооруженной силы. Из-за отсутствия особых соглашений, предусмотренных в статье 43 Устава, Совет не будет прямо решать вопросы о принудительных мерах военного характера, если не доказана их эффективность, возможность и политическая осуществимость в данной конкретной ситуации. Если санкция на принудительные меры предоставляется государствам-членам, то какая-либо отдельная страна не должна сама прибегать к вооруженной силе для исправления ситуации в соответствующей стране (хотя принудительные меры являются обязательными и для соответствующей страны и для других государств). Это является лишь "рекомендацией, которая подтверждает законность использования вооруженной силы, что запрещено в других случаях статьей 2 (4) Устава"
Принудительные меры
После разрушительной второй войны в Персидском заливе Совет Безопасности принял десятью голосами "за" и тремя "против" (Куба, Йемен и Зимбабве) при двух воздержавшихся (Индия, Китай), гуманитарную Резолюцию Совета Безопасности № 688 от 5 апреля 1991 г. Для многих аналитиков данная резолюция являет собой целую веху в деятельности Совета Безопасности в духе Устава: по их мнению, резолюция обеспечивала прочную правовую основу для вмешательства сил союзников, создания "безопасных портов" и введения "зон запрета для полетов". Согласно этим мнениям, резолюция санкционировала первую операцию в духе главы 7 для целей гуманитарного характера: вопиющие нарушения прав человека и варварские действия против гражданского населения (главным образом против курдов на севере страны), проводимые правительством Ирака, и доказала свою первостепенность по отношению к доселе неприкосновенному принципу суверенитета. Если глубоко задуматься над данной проблемой, то можно поставить под сомнение возможность создания союзниками "безопасных портов" и введения "зон запрета для полетов", основывающихся на резолюции. Другими словами, взгляды на Резолюцию Совета Безопасности № 688 до сих пор отражают старые дискуссии между "реалистами" и "теоретиками", или между сторонниками права на гуманитарную интервенцию и теми, кто утверждает, что данное право не существует в международном праве в период после принятия Устава.