55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.

2 серпня 1990 р. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська окупували Кувейт і згодом проголосили його іракською провінцією. Криза у Перській затоці — в одному з найважливіших економічних та стратегічних регіонів світу — стала однією з найбільш серйозних після Другої світової війни загроз міжнародному миру та безпеці. Події у Перській затоці сталися в той час та в тих умовах, коли розпочалося формування нових постконфронтаційних структур міжнародних відносин. Цю війну називають першою війною після завершення «холодної війни». Разом з тим, передумови кувейтської кризи 1990—1991 рр. формувалися ще під час «холодної війни», вона виникла з старих, ще не переборених тенденцій міжнародного життя. Кувейтська криза — це криза наявної у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід виокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й призвело до кризи, а також з її наслідками для Кувейту.

Другий —регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект — це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому. Ця криза збіглася з початком нового етапу в розвитку міжнародних відносин та її вплив на них буде глибоким й тривалим. Одночасно сталася низка подій: завершення конфронтації Схід—Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план суперечностей за лінією Північ— Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на посилення власної ролі у міжнародних відносинах. Кувейтська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Кувейт з 1914 р. перебував під протекторатом Великої Британії. У1961 р. метрополія була змушена погодитися з проголошенням його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкових» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 р.

Демарш Іраку засудили інші арабські країни, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт увійшов до Ліги арабських держав, а у 1963 р. — до ООН. У жовтні 1963 р. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак. Сторони домовились про визнання Іраком Кувейту як незалежної держави та визначили її кордони.

Під час ірано-іракської війни (1980—1988) Кувейт, як і інші члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, надав Іраку значну фінансову допомогу.

У 70—80-ті роки, отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили», претендуючи на домінантні позиції в арабському світі. Ситуація цьому сприяла — Єгипет потрапив у тимчасову ізоляцію після підписання у 1979 р. мирного договору з Ізраїлем, а Саудівська Аравія виявилася неспроможною реалізувати свої амбітні претензії на лідерство унаслідок обмеженості її потенціалу.

Президент Іраку Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до власних 10 % світових розвіданих запасів нафти ще 10 % Кувейту, до того ж дістав змогу контролювати ще 25 % світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Армія Іраку напередодні захоплення Кувейту посідала п'яте місце у світі за своєю чисельністю, до того ж мала досвід бойових дій, якого набула під час ірано-іракської війни.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза вирізнялася й кількістю задіяних у ній країн, тобто ступенем інтернаціоналізації.

Однією з найважливіших причин швидкого воєнного розгрому Іраку стало те, що йому чинила опір коаліція, створена за короткий час. Свої війська до Перської затоки вирядила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент — 430 тис., Туреччини — близько 100 тис., Саудівської Аравії — 118 тис.. Великої Британії — 35 тис., Франції — 10,5 тис., Єгипту — 19 тис., Сирії — 15 тис., ОАЕ — 40 тис.. Оману—25,5 тис., Марокко й Пакистану—по 5 тис. чол.

Туреччина, яка з 1951 р. є членом НАТО, прийняла рішення дозволити відкриття другого фронту проти Іраку на своїй території. 21 січня 1991 р. саме звідси розпочалися воєнні дії.

Що стосується Японії, її конституція забороняє використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та проголошує відмову од війни як суверенне право нації. Тому, цілком підтримуючи антиіракську коаліцію, вона обмежила власну участь у ній наданням значної фінансової допомоги.

Німеччина також обмежила свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Відносно позиції СРСР слід виділити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап — від початку іракської агресії 2 серпня 1990 р. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 р. резолюції № 678. СРСР робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на політичну атмосферу після завершення «холодної війни». СРСР на постійній основі взаємодіяв з керівництвом США, іншими постійними членами Ради Безпеки ООН, арабськими та іншими мусульманськими країнами. Він підтримував тісні контакти з іракською стороною.

Другий етап у радянській політиці розпочався після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і тривав до початку воєнних дій у січні 1991 р. На цьому етапі СРСР значно активізував зусилля щодо політичного врегулювання конфлікту.

Третій етап розпочався у січні й тривав до лютого 1991 р., від початку війни до сухопутних воєнних дій. Він охопив план урегулювання (т. зв. план Горбачова), місію Є. Примакова, радянсько-іракські переговори в Багдаді та Москві. Цей етап продемонстрував відсутність можливостей у радянської дипломатії впливати на традиційних партнерів.

Перська криза та її розблокування переконливо свідчать про зростання значення формування та розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Від початку іракської агресії і до бойових дій Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. Вже 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію і поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку. Але відповіддю на це стало лише рішення Іраку анексувати Кувейт 8 серпня 1990 р., а 28 серпня — проголосити його своєю 19-ю провінцією. Рада Безпеки у резолюції № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 р. Рада Безпеки ООН дванадцятьма голосами при двох «проти» (Куба, Ємен) і одному «такому, що утримався» (Китай) ухвалила резолюцію № 678, яка передбачала застосування сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

15 січня закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня почалися воєнні дії союзників проти Іраку. Спершу війна була переважно повітряною. 24 лютого розпочався сухопутний наступ. 28 лютого 1991 р. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

Криза у Перській затоці продемонструвала, що в деяких випадках необхідно застосовувати засоби примушення, й такі заходи варто вживати під егідою ООН.

Після кризи в Затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. Припинилася дія попередньої системи балансу сил на регіональному рівні.