43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.

15 серпня 1947 року вступив у силу закон про незалежність Індії, за яким їй було надано статус домініона в рамках Британської співдружності націй. Установчі збори отримали повноваження видавати свої закони, приступив до роботи перший незалежний уряд Індії.

Першочерговими завданнями нової державної влади була індіалізація адміністративного апарату та збройних сил, робота по підготовці нової конституції та розробка системи відносин із суб’єктами федерації. Проблема визначення державних кордонів залишалася невизначеною і залежала від розробки формули приєднання князівств до Індійського Союзу.

У листопаді 1949р. Установчі збори розглянули та одобрили проект конституції Індії. Конституція була введена а дію 26 січня 1950 року, який став Днем Республіки.

Міжнародна позиція Індії й основні напрями її зовнішньої політики

Наслідком розпаду світової колоніальної системи, що розпочався відразу по закінченні другої світової війни, стала поява на політичній карті світу молодих незалежник держав, серед яких особливе місце посіла Індійська Республіка. Вже перші кроки молодої держави на міжнародній арені засвідчили її намір твердо стояти на власних ногах і співробітничати як рівна з рівними з усіма, хто бажав співпраці з нею. Індія — центр Азії, міст між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, сполучна ланка між Південно-Східною і Південно-Західною Азією, а також між Центральною і Південною Азією. Політика неприєднання і мирного співіснування, яку започаткував і послідовно втілював у життя Д. Перу, його прагнення закласти за допомогою науково-технічного прогресу підвалини сучасної держави, стимулювати економічний розвиток країни, здійснювати прогресивні соціальні перетворення викликали інтерес у багатьох молодих незалежних держав

На середину 50-х років визначилися в головних рисах міжнародна позиція Індії й спрямування її зовнішньої політики. Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'яже азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхнього мирного розвитку. Індія почала активно налагоджувати широкі дружні зв'язки з азіатськими країнами, в яких при владі перебували прогресивні режими, а також із соціалістичними країнами, зокрема з СРСР. В основі самостійної зовнішньої політики Індії лежали національні інтереси індійської держави: необхідно було зберегти міф, уникнути участі в протиборстві двох суспільно-політичних систем, щоб забезпечити максимально спри­ятливі міжнародні умови для здійснення головного завдання — незалежного "політичного й економічного розвитку.

Основними загальнонаціональними проблемами Індії середини 50-х років стали прискорений і всебічний розвиток національної економіки, подолання успадкованої від колоніалізму загальної відсталості, злиденності й залежного становища на світовому капіталістичному ринку. У зв'язку з інтегруванням країни в систему світового капіталістичного господарства правлячі кола Індії сподівалися їй одержання необхідних для економічного розвитку коштів від капіталістичних країн, передусім США й Великобританії. Проте ставлення західних країн до проблеми економічного прогресу Індії було далеко не однозначним. З одного боку, вони широко рекламували свою пряму заінтересованість в успішному розвитку Індії, розраховуючи на її прикладі продемонструвати можливість прогресу молодих національних держав у межах капіталістичної системи господарства, а з іншого — вважали нереальним, передчасним і надто претензійним намір індійського керівництва створити державний сектор важкої промисловості як основу економічної самостійності. Більше того, замість допомоги в індустріальному розвит­кові західні країни пропонували Індії військову підтримку, яка, мовляв, нагальне їй необхідна для усунення «комуністичної загрози». В той період західні держави, сподіваючись зв'язати Індію військово-політичними зобов'язаннями, виступили із засудженням індійського курсу неприєднання як «аморального» й недалекоглядного. Проте індійський підхід до цього питання докорінно відрізнявся від західного: в Індії не вважали, що міжна­родний комунізм приховує суттєву загрозу для країни.

Демонструючи незалежність своєї зовнішньої політики, Індія стала однією з перших країн «третього світу», яка пішла на зближення з соціалістичними країнами. Це не тільки дало змогу підірвати монополію Заходу на технічний досвід, а й змусило країни розвинутого капіталізму надати Індії широку допомогу в будівництві об'єктів промисловості й електроенергетики, а також пом'якшити умови її надання. Намітилося зближення Індії з соціалістичними країнами з таких проблем, як роззброєння, підтримка представництва КНР в ООН, послаблення міжнародної напруженості, боротьба проти курсу Заходу на створення військово-політичних пактів в Азії, проти надання ним військової допомоги своїм азіатським союзникам, розміщення на їхніх територіях іноземних військових баз тощо.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських племен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголошенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттема про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його активно підгримував Вашингтон. Така позиція Великобританії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.