- •2. Суецька криза.
- •3. Україна та снд.
- •4. Ялтинська конференція та її значення.
- •5. Кемп-Девідські домовленості по Близькому Сходу.
- •6. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці.
- •7. Еволюція взаємовідносин Україна – нато.
- •8. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.
- •10. Еволюція доктринних засад зп срср.
- •11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
- •12. Арабо-ізраїльське протистояння в 60-70ті рр.
- •13. Процес формування антигітлерівської коаліції.
- •14. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність оає.
- •15. Косовська проблема в мв.
- •2. Перерастание кризиса в “войну на Балканах”
- •16. Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики “невтручання”.
- •17. Карибська криза.
- •18. Українсько-російські відносини.
- •19. Доктринальні засади зп сша після дсв.
- •20. Радянсько-американські відносини у 70-ті роки.
- •21. Еволюція Європейської політики України.
- •22. Берлінські кризи.
- •23. Створення нато та становлення блокового протистояння.
- •24. Радянсько-американські відносини у другій половині 80-х – на початку 90х років.
- •25. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.
- •26. Сталінізація країн цсє після дсв та її наслідки (концепція Жданова).
- •27. Концептуальні засади та основні напрямки зп незалежної України.
- •28. Суть ялтинсько-потсдамської системи та її розпад у 90-ті роки.
- •29. Ірано-іракська війна.
- •30. Проблеми реформування оон.
- •31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).
- •32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 рр.
- •33. Україна в регіональних організаціях. (цєі, гууам, очес тощо).
- •Iнтереси України у розвитку чорноморської інтеграції.
- •34. Етапи підготовки Мюнхенської конференції західними державами. Мюнхенська угода.
- •35. Угоди про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.
- •36. Еволюція зп рф.
- •37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та сша.
- •38. Завершення холодної війни та блокового протистояння.
- •39. Рух неприєднання.
- •40. Нові засади зп срср (нове політичне мислення).
- •41. Державний договір з Австрією.
- •42. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.
- •43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.
- •44. Мв на Близькому та Середньому Сході у міжвоєнний період.
- •45. Бандунгська конференція.
- •47. Ліга Націй та її історична роль.
- •48. Інтервенція сша в Індокитай та її наслідки.
- •50. Конференція в Монтре, конвенція про режим чорноморських проток.
- •51. Політика сша в Європі по завершенню дсв. План Маршалла.
- •52. Об’єднання Німеччини та його наслідки.
- •53. Тегеранська конференція, її рішення.
- •54. Корейська війна.
- •55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.
- •56. Миротворча діяльність оон в сучасних умовах (90-ті рр. І зараз, концепція гуманітарної інтервенції).
- •57. Нова “східна політика” фрн.
- •58. Проблема розширення нато.
- •60. Овд. Етапи діяльності та розпуск.
- •61. Криза розрядки. Друга холодна війна.
- •62. Питання про відкриття другого фронту в 1941-1943 рр.
- •63. Німецька проблема міжнародних відносин.
- •64. Створення та еволюція Європейського союзу.
- •65. Причини і початок холодної війни.
- •66. Конфлікти у Африці 80 – 90-ті рр., сучасний стан.
- •67. Війна сша та їх союзників проти Іраку. Причини та наслідки.
- •68. Вісь Берлін – Тим – Токіо.
- •69. Інтервенція срср та країн овд в Чехословаччині. Доктрина Брєжнєва.
- •70. Проблема розширення єс.
- •71. Версальська система мирних договорів.
- •72. Особливості сучасних мв, тенденції.
- •73. Договір про звичайні збройні сили в Європі.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •75. Заключний акт нбсє в Хельсінкі.
- •76. Близькосхідне врегулювання у 90-ті роки.
- •77. Пакт Молотова – Ріббентропа та політика срср щодо країн Балтії.
- •78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.
- •80. Брест-Литовська конференція та підписання мирних договорів з Росією та Україною.
- •81. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.
- •83. Радянсько-китайські відносини.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •84. Конголезька криза і оон.
- •85. Сучасний стан близькосхідного конфлікту.
- •86. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 70 – 80-ті роки.
- •87. Вступ сша у першу світову війну. Причини та наслідки.
- •88. Проблема реформування та еволюції нато після завершення холодної війни.
- •89. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом.
- •91.Міжнародні наслідки розпаду срср та утворення нових незалежних держав.
- •92. Особливості постбіполярної системи мв.
- •93. Діяльність оає та трансформація в Африканський союз.
37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та сша.
Агресія Італії проти Ефіопії й Ліга Націй. Італія готувала агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссінія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скаргами на порушення Італією договору про ненапад.
У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців «інциденту» на кордоні вона... не виявила. Ефіопія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США ЗІ серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про нейтралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй!
Негус Ефіопії Хайле Селассіє 1 у вересні 1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька місяців як відведеш на ЗО км від кордону. Та все було даремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.
Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові.
Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Яка ж була їхня позиція?
Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.
США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але поставляли її Італії через посередників. Так, якщо середньомісячний експорт зброї й військових матеріалів зі США до Італії в 1934 р. не перевищував 25 тис. дол., то в жовтні 1935 р. (після нападу на Ефіопію) він становив 368 тис. дол., у листопаді — 584 тис. дол. Поставки нафти в італійські володіння в Африці 31934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.
З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.
Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська вийшли в Аддис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну партизанську війну проти Італії, сковуючи у своїй країні майже півмільйонну італійську армію.
Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейнську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.
З трибуни рейхстагу Гітлер заявив, що Локарнські угоди, мовляв, «погасли» і втратили своє значення у зв'язку з підписанням радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Він повідомив, що «символічні підрозділи» німецької армії вступили в Рейнську зону. При цьому Німеччина лицемірно пропонувала Франції та Бельгії розпочати переговори щодо підписання договорів про ненапад протягом 25 років. Гітлер зазначив також можливість повернення Німеччини в Лігу Націй за умови реформи організації й повороту Німеччині її колишніх колоній.
«Символічні підрозділи» німецької армії, які вдерлися в Рейнську зону, налічували 19 батальйонів і 12 артаде-рійських батарей, близько ЗО тис. солдатів та офіцерів. При цьому командири всіх частин отримали секретні пакети, які було наказано відкрити при зустрічі хоча б одного французького солдата. Пакети містили наказ — негайно відійти на вихідні позиції у випадку появи французьких військ. Тож при найменшому опорі з боку французьких військ гітлерівський уряд був готовий відмовитися від ремілітаризації Рейнської зони. В 1938 р. в бесіді з австрійським канцлером Шушнігом Гітлер визнавав, що якби тоді, в березні 1936 р., Франція виступила проти, Німеччина б відступила. Гітлерівський генерал Йодль пізніше згадував: «У нас було неспокійне почуття картяра, який поставив на кін усю свою кар'єру».
Але ні Франція, ні інші західні країни не вжили жодних заходів. Згодом підійшли інші німецькі частини. 99 % населення Рейнської зони підтримало гітлерівців. У січні 1937 р. Німеччина офіційно заявила, що односторонньо знімає свій підпис під Версальським договором.
У зв'язку з італійською агресією в Ефіопії надзвичайно загострилося питання про протоки, зокрема чорноморські. Рішення Лозаннської конферешщ 1923 р. явно не відповідали міжнародним обставинам 30-х років. 22 червня — 21 липня 1936 р. в Монтре зібралася конференція учасників Лозаннського договору (крім Італії, яка потім приєдналася до їхнього рішення). 20 липня 1936 р. була укладена на 20 років Конвенція про режим чорноморських проток. Торговельні кораблі дістали право проходиш Дарданеллами як у мирний, так і воєнний часи за нейтралітету Туреччини. Якщо ж Туреччина перебуватиме в стані війни, це право мало поширюватися тільки на ті держави, які не воюватимуть проти Туреччини. Військові кораблі чорноморських держав тепер могли вільно проходити протоками, а нечорноморських країн — з обмеженням (ЗО тис. т загального тоннажу й не більше ніж 20 тис. т кораблів однієї держави протягом не більше від 3 тижнів). Під час війни заборонялося проходження військових кораблів воюючих країн. Міжнародна комісія з питань Дарданелл розпускалася, контроль переходив до Туреччини, яка дістала право на ремілітаризацію зони проток. Конференція в Монтре була кроком уперед у визнанні особливих прав чорноморських держав (у тому числі СРСР) на визначення режиму Дарданелл і Босфору.