35. Угоди про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.

Створення Радянським Союзом ядерної та термоядерної зброї, дальньої бомбардувальної авіації та міжконтинентальних балістичних ракет спричинило якісні зрушення в стратегічному співвідношенні сил, на якому базувалась американська політика «залякування». Після втрати Сполученими Штатами головної переваги — недосяжності їх території для ядерних засобів потенційного супротивника —така політика стала дуже небезпечною з огляду на катастрофічні наслідки для самих США у випадку ядерної війни.

Однак більшість представників правлячих кіл США розцінили створення в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет як сигнал до нарощування ядерних озброєнь із метою підтримання адерної переваги Сполучених Штатів. У 1958—1960 рр. було розгорнуто кампанію навколо «ядерного відставання» США від СРСР. Нова адміністрація президента Д. Кеннеді не тільки не зупинила гонку ядерних озброєнь, а й посилила й. Було прискорено реалізацію програми будівництва ядерних підводних човнів, озброєних ракетами «Поларіс», та розширено програму розгортання міжконтинентальних балістичних ракет «Мінітмем-І».

Наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєння точилася активна дипломатична боротьба. СРСР висунув низку ініціатив та пропозицій, найрадикальнішою з яких був поданий у вересні 1959 р. на розгляд XIV сесії Генеральної Асамблеї ООН план загального й повного роззброєння. Цей план передбачав розпуск протягом трьох років усіх збройних сил та знищення всіх видів озброєнь.

10 травня 1955 р. СРСР вніс у підкомітет Комісії ООН із роззброєння розгорнутий план скорочення озброєнь, який передбачав, зокрема, скорочення збройних сил США, СРСР, КНР до 1—1,5 млн військовослужбовців, Великобританії та Франції — до 650 тис. протягом 1956 р. У 1955 та 1956 рр. СРСР в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили відповідно на 640 тис. та 1,840 тис. чоловік.

У 1960 р. СРСР знов пішов на одностороннє скорочення своїх збройних сил на 1,2 млн чоловік. Варто зазначити, однак, що ці радикальні скорочення чималою мірою спричинювалися переглядом радянської стратегії у зв'язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї.

Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєннями. Найяскравіше це виявилося в плані «відкритого неба», з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 р.

Перші успіхи у справі обмеження гонки озброєнь

На тлі жорсткого ідеологічного протистояння й наростаючої гонки озброєнь усе ж удалося підписати 1 грудня 1959 р. Договір про Антарктику. Цей безстроковий Договір забороняє здійснювати на території Антарктики будь-які заходи воєнного характеру, такі як створення військових баз та військових укріплень, проведення маневрів, застосування та випробування будь-яких вадів зброї, включаючи ядерну. Метою Договору проголошувалося використання Антарктики тільки в мирних цілях на користь усього людства. Договір заохочує до широкого обміну інформацією щодо наукових досліджень в Антарктиці. Його підписання свідчило про можливість досягнення компромісних рішень відносно проблем, які зачіпають інтереси всіх країн.

Нарощування ядерних озброєнь США й СРСР та гостре протистояння двох військово-політичних блоків з усього спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час карибської кризи 1962 р. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції «реалізованої ядерної переваги» приходила ідея “ядерної стабільності”, яку відстоював тодішній міністр оборони США Р. Макнамара. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що 5 створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Серйозним кроком на шляху обмеження одерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 р. Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою (відомий також як Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Договір, який набрав чинності 10 жовтня 1963 р., був ратифікований Українською РСР ЗО грудня 1963 р.

Договір став першою міжнародною угодою в галузі обмеження ядерних озброєнь. Він забороняє проведення випробних вибухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів в атмосфері, в космічному просторі та під водою або в будь-якому іншому середовищі, якщо при цьому створюється загроза радіоактивного забруднення за межами національної території держави, що проводить випробування. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами.

Значення підписання цього Договору виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Він довів можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах «холодної війни». Договір зробив великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання Договору надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод у галузі обмеження гонки озброєнь.

У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило потенційну небезпеку дяя всього людства.

Ще одним успішним кроком у справі обмеження гонки озброєнь стало підписання 27 січня 1967 р. Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їхнього економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об'єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічними об'єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов'язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об'єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконанням шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов'язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров'ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 р. і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 р.

Боротьба проти розповсюдження зброї масового знищення. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.

У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1960р. Франція провела випробування ядерної зброї, а в 1964 р. ядерний вибух, здійснений КНР, довів кількість членів «ядерного клубу» до п'яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад 10 країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Лавиноподібне зростання кількості ядерних держав украй загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблеми роззброєння.

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися у зв'язку з погіршенням міжнародного становища, насамперед із в'єтнамською війною. До того ж у самих Сполучених Штатах досить впливовою була ідея «багатосторонніх ядерних сил НАТО», неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відіграла б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Договір, який було відкрито для підписання 14 лютого 1967 р., становив першу спробу закріпити статус без'ядерної зони в міжнародно-правовому порядку.

Договір проголошує своєю метою заборону присутності ядерної зброї на території Латинської Америки. Держави, що підписали Договір, зобов'язуються використовувати ядерні матеріали та пристрої, які перебувають під їхнім контролем, виключно в мирних цілях. Сторони піписали додатки до Договору —Протоколи 1 та 2. Протокол 1 зобов'язує держави, що несуть міжнародну відповідальність за території в Латинській Америці, поширити на них без'ядерний статус. Згідно з Протоколом 2 держави, що володіють ядерною зброєю, повинні поважати статус без'ядерної зони в Латинській Америці щодо учасників Договору. Цей протокол підписаний та ратифікований усіма ядерними державами. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАВАД) зі штаб-квартирою в Мехіко.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 р. в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодиш текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 р. й відкритий для підписання з 1 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Договір набрав чинності 5 березня 1970 р.

Згідно з Договором кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 р.), зобов'язується не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не спонукати будь-яку неядерну державу до виробництва або набуття будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю або вибуховими пристроями.

Кожна з держав-сучасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов'язується не отримувані від будь-якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними, не виробляти к.

Учасники Договору зобов'язалися вести переговори відносно вжиття ефективних заходів, спрямованих на припинення гонки озброєнь домагатися укладення угоди про загальне й повів роззброєння під ефективним міжнародним контролем.

Водночас із жорсткими обмеженнями можливості розповсюдження ядерної зброї Договір мав на меті сприяти використанню ядерної енергії в мирних цілях. Учасники Договору зобов'язуються сприяти обміном обладнанням, матеріалами, науковою та технологічною інформацією щодо мирного використання ядерної енергії та мамць право брати участь у такому обмов. З метою контролю за дієвістю Договору передбачалося скликати раз на п'ять років конференцію для розгляду результатів його реалізації.

Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало підписання II лютого 1971 р. Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Ратифікований УРСР 17 серпня 1971 р., він набрав чинності 18 травня 1972 р.

Договір забороняє розміщення на дні морів та океанів та в їхніх надрах (за винятком 12-мильноі прибережної смуги) будь-якої ядерної зброї чи іншої зброї масового знищення. Держави-учасниці зобов'язалися не розміщувати будь-яких механізмів, систем запуску та приладів для зберігання, випробування чи застосування такої зброї на морському дні.

Важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стаю підписання 10 квітня 1972 р. Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їх знищення. Конвенція набрала чинності 26 березня 1975 р. Українська РСР, яка була співавтором проекту Конвенції, ратифікувала її 21 лютого 1975 р.

Конвенція забороняє розробку, нагромадження та придбання мікробіологічних чи інших біологічних речовин або токсинів у кількості, що не виправдовується мирними цілями. Держави-учасниці зобов'язалися знищити будь-яку біологічну зброю та засоби й доставки в дев'ятимісячний строк після набрання чинності цією Конвенцією. Держави—учасниці Конвенції не вправі допомагати будь-якій іншій державі чи заохочувати її до виробництва або придбання будь-яких мікробіологічних чи біологічних речовин із немирною метою. Підписання цього документа має справді історичне значення для побудови більш безпечного світового порядку в інтересах усього людства. Підписання Конвенції про заборону бактеріологічної зброї ставило на порядок денний питання про ще один вид зброї масового знищення — хімічну зброю. Дід час радянсько-американського саміту в листопаді 1974 р. було вирішено виробити спільну ініціативу щодо майбутньої угоди про хімічну зброю. Відповідно до цієї домовленості в 1976—1978 рр. у Женеві проводилися радянсько-американські консультації.

• Договори й угоди в галузі контролю над стратегічними озброєннями, підписані в 70-ті роки

Найважливішою проблемою для обох сторін на рубежі 60—7&-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих «касетних» боєголовок, коли на одну ракету-носій установлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічної ситуації у світі.

Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об'єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.

Першою спробою домовитися про початок переговорів була зустріч 23—25 червня 1967 р. в Гласборо (США) Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна та президента США Л. Джонсона. Пропозицію Сполучених Штатів підписати угоду щодо обмеження систем протиракетної оборони СРСР відкинув, бо вона не супроводжувалася готовністю до переговорів відносно стратегічних наступальних систем і сприймалася радянським керівництвом як спроба легалізувати ядерну перевагу США.

У червні 1968 р. міністр закордонних справ СРСР А. Громико виступив із пропозицією обговорити взаємне обмеження та скорочення ядерних озброєнь наступального та оборонного призначення. І липни того х року президент Л. Джонсон висловив готовність США розпочати переговори з питань стратегічних озброєнь. Початкові переговорного процесу завадило різке загострення радянсько-американських відносин унаслідок введення військ СРСР та його союзників з Варшавського договору в Чехословаччину 21 серпня 1968 р. Проте, хоча президент Л. Джонсон відмовився тоді від переговорів із СРСР, ця ідея здобувала щодалі більше прихильників серед американської політичної еліти.

Нова республіканська адміністрація Р. Ніксона, проводячи широкий перегляд зовнішньої політики США, усвідомлювала, що проблеми попередження війни, припинення гонки озброєнь, розрядки напруженості стали центральними в радянсько-американських відносинах і вимагали невідкладного вирішення. Такий підхід уможливив початок у листопаді 1969 р. радянсько-американських переговорів про обмеження стратегічних наступальних та оборонних озброєнь. Сприятливим тлом для таких переговорів було загальне ослаблення напруженості у світі в цей період, позитивні зміни у відносинах СРСР та його союзників з державами Західної Європи, насамперед із ФРН.

Радянсько-американські переговори зі стратегічних озброєнь йшли нелегко. СРСР виступав за максимальні обмеження систем ПРО, а обмеження стратегічних систем намагався пов'язати зі скороченням адерних засобів передового базування США, розглядаючи їх як доповнення до міжконтинентальних засобів. Прорив став можливим лише в травні 1971 р., коли сторони домовилися зосередити зусилля передусім на обмеженні розгортання систем протиракетної оборони. На додаток до цього передбачалося досягти домовленостей щодо деяких заходів з обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Травнева зустріч 1972 р. в Москві та серія важливих домовленостей міх СРСР і США визначили сферу спільних інтересів двох найпотужніших держав. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту 1972 р. документі «Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки», виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. «Основи» передбачали пряме зобов'язання сторін «докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь».

Знаменним етапом у справі приборкання гонки ракетно-ядерних озброєнь стали Договір між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО) та Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь, відомі (разом із підписаною в 1971 р. СРСР і США Угодою про заходи щодо зменшення загрози виникнення ядерної війни) під назвою Угоди ОСО-І. Ці документи буж) підписано 26 травня 1972 р. в Москві під час візиту президента США Р. Ніксона до СРСР.

Розробка й підписання цих документів стали можливими внаслідок установлення ядерного паштету між СРСР і США на рубежі 60—70-х років, визнання цього факту та усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й усього людства. Перші контакт представників держав відбулися в листопаді 1969 р., а у квітні 1970 р. розпочалися радянсько-американські переговори про обмеження стратегічних озброєнь.

Найважливішим був безстроковий Договір щодо ПРО. Згідно з Договором та Протоколом до нього 1974 р. сторони зобов'язувалися не розгортати системи протиракетної оборони на своїх територіях, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районів. Винятки становили:

· район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та шість комплексів РЛС ПРО;

· район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Форкс, Скелясті гори, США), де Дозволялося розгортати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та дві великі РЛС ПРО з фазованими гратками.

Відповідно до Договору щодо ПРО сторони зобов'язуються:

· не створювати, не випробувати та не розгортати системи або компоненти морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування;

· не давати ракетам, пусковим установкам та РЛС, які входять до складу дозволених Договором комплексів стратегічної ПРО, спроможності вирішувати завдання боротьби зі стратегічними балістичними ракетами на траєкторіях польоту та не випробувати їх з метою ПРО;

· не розгортати в майбутньому РЛС ПРО (за винятком периферії своєї національної території) з орієнтацією на-зовні;

· не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.

Договір щодо ПРО протягом багатьох років завішається основою стратегічної стабільності у світі.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь терміном дії п'ять років установлювала кількісні та якісні обмеження на стаціонарні пускові установки міжконтинентапьних балістичних ракет (ПУ МБР), пускові установки балістичних ракет на підводних човнах (ПУ БРПЧ) та сучасні підводні човни з балістичними ракетами, але не торкалася стратегічних бомбардувальників.

Щодо контролю за виконанням угод, то сторони погодилися, що він здійснюватиметься з допомогою національних технічних засобів При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскування, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їхніх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору щодо ПРО сторони створили Постійну консультативну комісію.

Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки, і продемонструвало на практиці можливості лімітування нарощування стратегічних озброєнь, загальмувало цей дуже небезпечний процес. Оскільки перші радянсько-американські домовленості про стримування стратегічних наступальних озброєнь мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 по 1977 р., та стосувалися лише частини проблеми, сторони домовились про розробку нової угоди в галузі стратегічних наступальних озброєнь.

У зв'язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 р. кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонст­руватиме таку ж стриманість.

Вотергейгський скандал та наступна відставка президента Р. Ніксона загальмували й ускладнили переговорний процес у галузі стратегічних наступальних озброєнь. Після відновлення в листопаді 1972 р. в Женеві переговорів про ОСО американська сторона поставила питання про встановлення рівних сумарних лімітів на стратегічні носії СРСР і США, включаючи бомбардувальники. Пропонувалося також установиш рівні ліміти на сукупну вагу, що закидається, для стратегічних сил обох країн. Таким чином США намагались обмежити розгортання в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет із головними частинами, що розділяються, та добитися скорочення радянських ракет важкого типу. Радянський Союз у відповідь наполягав на врахуванні в рівних лімітах американських ядерних засобів передового базування. Внаслідок непростих переговорів СРСР погодився не зважати на американські ядерні засоби передового базування, а Сполучені Штати зняли свою умову щодо обмежень ваги, що закидається Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.

23—24 листопада 1974 р. у Владивостоці пройшла робоча зустріч Л. Брежнєва з президентом Д. Фордом, на якій було досягнуто домовленостей, шр відкрили можливості кількісного та якісного обмеження додаткових компонентів стратегічних сил обох країн. Сторони домовилися обмежити стратегічні носії кожної держави до 2400 одиниць. Нову угоду передбачалося підписати не пізніше кінця 1975 р. Вона мала діяти з 1977 по 1985 р. і заступити тимчасову угоду, підписану в межах ОСО- 1.

Крім того, будо домовлено продовжити в 1980—1981 рр. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь на період після 1985 р.

Тим часом у США точилася складна внутрішньополітична боротьба, й остаточне узгодження тексту майбутнього договору наштовхувалося на спротив значної частини військово-політичного істеблішмешу країни. В січні 1976 р., під час візиту до Москви держсекретаря США Г. Кіссінджера, вдалося домовитись про умови заліку стратегічних бомбардувальників із крилатими ракетами на борту. Вони прирівнювались до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення. Одночасно передбачалося заборонити розгортання крилатих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Передвиборна боротьба в США і поразка президента Д. Форда на виборах завадили підписанню договору в 1976 р.

Шсля приходу до влади демократичної адміністрації президента Д. Картера позначився відхід американської сторони від досягнутих домовленостей. Нова адміністрація висунула пропозиції радикального скорочення в та-лузі стратегічних наступальних озброєнь, які не були сприйняті радянською стороною, що вважала їх вигідними для США. Це призвело до затягування переговорів.

Під час березневого 1977 р. візиту держсекретаря США С. Пенса до Москви американська сторона запропонувала радикальні скорочення засобів доставки, що вимагало від СРСР знищення більшої кількості носіїв та обмежувало б головну радянську ударну силу — важкі ракети шахтного базування.

У травні 1977 -р. в Женеві С. Венс запропонував скоротити рівні носіїв, узгоджені у Владивостоці, на 10 %, а важкі ракети — на 250 одиниць. Улітку 1977 р. Вашингтон переглянув свої вимоги щодо радянських важких ракет. Почалися нелегкі пошуки компромісних рішень, що тривали ще два роки. Особливу складність становила проблема крилатих ракет.

18 червня 1979 р., іцд час радянсько-американського саміту у Відні, були підписані Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Протокол до нього, документ «Узгоджені заяви, спільні розуміння. Спільна заява про принципи та основні напрями наступних переговорів про обмеження стратегічних наступальних озброєнь та інші документи. Всі вони в сукупності дістали назву Договір ОСО-2.

Сторони обмінялися даними про кількість стратегічних наступальних озброєнь та підписали відповідний меморандум щодо чисельності цих озброєнь в обох сторін за станом на 1 листопада 1978 р., яка мала стати точкою відліку для скорочення. Договір ОСО-2 передбачав обме­ження на всі компоненти стратегічних сил обох сторін, до яких були віднесені всі МБР в дальністю понад 3500 км. Кожна сторона зобов'язалася обмежити пускові установки МБР, пускові установки БРПЧ, важкі бомбардувальники, а також балістичні ракети класу «повітря— земля» сумарною кількістю, що не перевищує 2400 одиниць. З 1 січня 1981 р. кожна зі сторін мала довести сумарну кількість таких носіїв до 2250 одиниць.

У межах. цієї сумарної кількості кожна сторона зобов'язалася обмежити кількість пускових установок, оснащених боєголовками індивідуального наведення, та важких бомбардувальників, оснащених для крилатих ракет з дальністю понад 600 км 1320 одиницями. Кількість пускових установок МБР із боєголовками індивідуального наведення мала не перевищувати для кожної зі сторін 820 одиниць Договір містив також якісні обмеження. Сторони погодилися не створювати та не розгортати: балістичні ракети з дальністю понад 600 км для встановлення на плавучих засобах за винятком підводних човнів та пускові установки таких засобів, засоби для виведення на навколоземну орбіту ядерної зброї чи інших видів засобів масового знищення, мобільні пускові установки важких МБР та ін.

Стратегічні наступальні озброєння понад сумарну кількість, передбачену Договором ОСО-2, мали бути демонтовані не пізніше ЗІ грудня 81 р.

Сторони зобов'язались не обходиш положень Договору за посередництва іншої держави або держав чи будь-яким іншим чином, розпочати після набрання Договором сили переговори про подальші заходи щодо обмеження і скорочення стратегічних озброєнь та підписати нову угоду до 1985 р.

Перевірка виконання Договору мала здійснюватися на основі національних засобів контролю, причому обидві сторони зобов'язались не чинити для нього перешкод та не вживати заходів маскування. Важлива роль у реалізації Договору ОСО-2 відводилася Постійній консультативній комісії.

Договір ОСО-2 спіткала нелегка доля. Після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р адміністрація Д. Картера зняла його з ратифікації, що стало однією зі складових пакету санкцій проти СРСР. Республіканська адміністрація Р. Рейгана, що прийшла до влади в 1981 р., відмовилася від ратифікації. Однак, хоча Договір не набрав сили де-юре, де-факто він діяв, стримуючи безконтрольну гонку стратегічних озброєнь; обидві сторони дотримувались його ключових положень. Це свідчить про те, що комплекс віденських угод 1979 р. адекватно відбив баланс сил та інтересів між Радянським Союзом і Сполученими Штатами.

Один із найефективніших підходів до припинення гонки ядерних озброєнь передбачав обмеження адерних випробувань ах до цілковитої заборони проведення ядерних вибухів. Важливим кроком у цьому напрямі став підписаний 3 липня 1974 р. в Москві Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Сторони домовилися довести потужність підземних випробувань ядерної зброї, починаючи з ЗІ березня 1976 р., у будь-якому місці, що перебувало під їх юрисдикцією чи контролем, до 150 кілотонн та зобов'язалися проводити такі випробування виключно на відповідних полігонах. Контроль за виконанням Договору мав здійснюватися національними технічними засобами. Положення Договору не поширювалися на підземні ядерні вибухи, здійснювані з мирною метою. І хоча Договір не був ратифікований, він зробив чималий внесок у справу обмеження гонки ядерних озброєнь, оскільки сторони де-факто дотримувалися його обмежень у відповідності з домовленістю 1976 р.

Серед документів, спрямованих на перекриття нових потенційних каналів гонки озброєнь, необхідно виділити Конвенцію про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, підписану 18 травня 1977 р. Конвенція забороняє вдаватися до таких засобів впливу на природне середовище, що мають наслідком широкі, довгострокові чи серйозні руйнування, завдання збитків або шкоди будь-якій іншій державі-учасниці. Держави-учасниці не мають права допомагати, заохочувати чи спонукати будь-яку іншу державу до будь-якої діяльності, що суперечить положенням Конвенції. Конвенція набрала чинності 5 жовтня 1978 р. Українська РСР ратифікувала Конвенцію 25 травня 1978 р.

Загалом період 60—70-х років позначився надзвичайно бурхливими подіями в галузі контролю над озброєннями та роззброєння. Саме на нього припадає найнебезпечніше загострення відносин між СРСР і США, яке під час «карибської кризи» підвело світ до межі термоядерної катастрофи. Але на цей період припали й обопільне усвідомлення цими наддержавами катастрофічних наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромадження величезних арсеналів зброї масового знищення з обох сторін, перші успішні спроби обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь та встановлення контролю над нагромадженими арсеналами. Досвід, набулій у ці буремні роки, слугує основою для подальших кроків у такій життєво необхідній для безпеки й самого виживання людства справі.