- •2. Суецька криза.
- •3. Україна та снд.
- •4. Ялтинська конференція та її значення.
- •5. Кемп-Девідські домовленості по Близькому Сходу.
- •6. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці.
- •7. Еволюція взаємовідносин Україна – нато.
- •8. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.
- •10. Еволюція доктринних засад зп срср.
- •11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
- •12. Арабо-ізраїльське протистояння в 60-70ті рр.
- •13. Процес формування антигітлерівської коаліції.
- •14. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність оає.
- •15. Косовська проблема в мв.
- •2. Перерастание кризиса в “войну на Балканах”
- •16. Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики “невтручання”.
- •17. Карибська криза.
- •18. Українсько-російські відносини.
- •19. Доктринальні засади зп сша після дсв.
- •20. Радянсько-американські відносини у 70-ті роки.
- •21. Еволюція Європейської політики України.
- •22. Берлінські кризи.
- •23. Створення нато та становлення блокового протистояння.
- •24. Радянсько-американські відносини у другій половині 80-х – на початку 90х років.
- •25. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.
- •26. Сталінізація країн цсє після дсв та її наслідки (концепція Жданова).
- •27. Концептуальні засади та основні напрямки зп незалежної України.
- •28. Суть ялтинсько-потсдамської системи та її розпад у 90-ті роки.
- •29. Ірано-іракська війна.
- •30. Проблеми реформування оон.
- •31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).
- •32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 рр.
- •33. Україна в регіональних організаціях. (цєі, гууам, очес тощо).
- •Iнтереси України у розвитку чорноморської інтеграції.
- •34. Етапи підготовки Мюнхенської конференції західними державами. Мюнхенська угода.
- •35. Угоди про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.
- •36. Еволюція зп рф.
- •37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та сша.
- •38. Завершення холодної війни та блокового протистояння.
- •39. Рух неприєднання.
- •40. Нові засади зп срср (нове політичне мислення).
- •41. Державний договір з Австрією.
- •42. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.
- •43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.
- •44. Мв на Близькому та Середньому Сході у міжвоєнний період.
- •45. Бандунгська конференція.
- •47. Ліга Націй та її історична роль.
- •48. Інтервенція сша в Індокитай та її наслідки.
- •50. Конференція в Монтре, конвенція про режим чорноморських проток.
- •51. Політика сша в Європі по завершенню дсв. План Маршалла.
- •52. Об’єднання Німеччини та його наслідки.
- •53. Тегеранська конференція, її рішення.
- •54. Корейська війна.
- •55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.
- •56. Миротворча діяльність оон в сучасних умовах (90-ті рр. І зараз, концепція гуманітарної інтервенції).
- •57. Нова “східна політика” фрн.
- •58. Проблема розширення нато.
- •60. Овд. Етапи діяльності та розпуск.
- •61. Криза розрядки. Друга холодна війна.
- •62. Питання про відкриття другого фронту в 1941-1943 рр.
- •63. Німецька проблема міжнародних відносин.
- •64. Створення та еволюція Європейського союзу.
- •65. Причини і початок холодної війни.
- •66. Конфлікти у Африці 80 – 90-ті рр., сучасний стан.
- •67. Війна сша та їх союзників проти Іраку. Причини та наслідки.
- •68. Вісь Берлін – Тим – Токіо.
- •69. Інтервенція срср та країн овд в Чехословаччині. Доктрина Брєжнєва.
- •70. Проблема розширення єс.
- •71. Версальська система мирних договорів.
- •72. Особливості сучасних мв, тенденції.
- •73. Договір про звичайні збройні сили в Європі.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •75. Заключний акт нбсє в Хельсінкі.
- •76. Близькосхідне врегулювання у 90-ті роки.
- •77. Пакт Молотова – Ріббентропа та політика срср щодо країн Балтії.
- •78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.
- •80. Брест-Литовська конференція та підписання мирних договорів з Росією та Україною.
- •81. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.
- •83. Радянсько-китайські відносини.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •84. Конголезька криза і оон.
- •85. Сучасний стан близькосхідного конфлікту.
- •86. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 70 – 80-ті роки.
- •87. Вступ сша у першу світову війну. Причини та наслідки.
- •88. Проблема реформування та еволюції нато після завершення холодної війни.
- •89. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом.
- •91.Міжнародні наслідки розпаду срср та утворення нових незалежних держав.
- •92. Особливості постбіполярної системи мв.
- •93. Діяльність оає та трансформація в Африканський союз.
32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 рр.
Проблеми європейської колективної безпеки в зовнішній політиці СРСР. Уряд Радянського Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців. У грудні 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення ефективної системи колективної безпеки в Європі ддя збереження загального миру.
Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 травня 1935 р. Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи Радянського Союзу в Східній Європі». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш «приваблива... — розв'язати руки Німеччини на Сході». Державний секретар США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт підтримав резолюцію конгресу й підписав ЗІ серпня 1935 р. закон про нейтралітет США. В лютому 1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі Ефіопії та Іспанії. Сполучені Штати заздалегідь попереджали агресорів про своє «невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною та зброєю з самими агресорами.
В умовах розширення агресії мілітаристських країн Радянський Союз висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі агресорам.
Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?
1. На Женевській конференції з роззброєння, в якій брали участь 62 країни, СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лютому 1933 р. вніс для обговорення проект конвенції про визначення агресора.
2. В червні 1933 р. на Лондонській економічній конференції Радянський Союз запропонував програму міжнародного економічного співробітництва і вніс проект протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я».
3. В липні 1933 р. СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми країнами. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки.
4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Францією та іншими країнами про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни візитами міністрів. Так, у липні 1933 р. до Франції прибув нарком закордонних справ СРСР М. литбинов, у серпні Радянський Союз відвідали майбутній прем'єр Франції Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січня 1934 р. було підписано радянсько-французьку торговельну угоду. В грудні — угоди з Францією та Чехословаччиною про погодження умов Східного пакту.
5. У 1933 — 1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10 країнами: з Іспанією і США — в 1933 р.; з Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, Болгарією й Албанією — в 1934 р.; з Бельгією, Колумбією, Люксембургом — у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР. У 1935 р. 29 держав підтримували дипломатичні відносини з Радянським Союзом.
6. У вересні 1934 р. ЗО членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.
У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Лит-винов проголосив знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї будівлі миру».
7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін) передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.
В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві (ІЗ — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.
8.16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2 протоколу, яка передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.
Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма загроза нападу Німеччини на Чехосло-ваччину, Франція їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу. Відповідальність за це несли уряд Даладьє— Лаваля й безпосередньо Бенеш.
Таким чином, у середині 30-х років у міжнародних відносинах чітко визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеччини, Італії та Японії й створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку західних демократичних держав; послідовна боротьба Радянського Союзу за колективну відсіч агресорам.
Усипляючи пильність західних держав, гітлерівська Німеччина 18 червня 1935 р. підписала з Англією морську угоду. На словах декларуючи дотримання Локарнських угод, Німеччина домоглася узаконення збільшення свого військово-морського флоту до 35% і підводних човнів — до 100% відносно рівня Британії. Це був ще один крок у ремілітаризації Німеччини.
Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо пропонував тоді Радянський Союз. На жаль, західні держави ухилилися від радянських пропозшай, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії гітлерівської Німеччини. В умовах роздрібненості миролюбних сил, «умиротворення» гіт-лерівців західними державами й гарячкової підготовки Німеччини, Японії та Італії до війни за новий переділ світу радянська програма колективної безпеки не була підтримана. Світова війна ставала неминучою.