31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).

Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у близькосхідному репоні у 80-ті роки

У 80—90-ті роки регіон залишався ареною конфліктів двох типів:

1) спричинених внутрішніми суперечностями країн регіону (арабо- ізраїльськими та арабо- іранськими, ситуацією в іракському та турецькому Курдистані, проблемою Західної Сахари, спалахом ісламізму, конфліктами, викликаними розмежуванням країн регіону, сутичками навколо кордонів, розподілу водних ресурсів, нафтових родовищ тощо);

2) спровокованих іншими державами, які намагалися посилити свою присутність у регіоні шляхом використання будь-яких місцевих слабкостей.

Аналіз наявних та потенційних конфліктів дає змогу диференціювати їх за рівнем, складом учасників, мотиваціями, характером та етимологією:

а) міждержавні конфлікт, що виникають унаслідок загострення суперечностей між кількома державами (ірано-іракський, ірако-кувейтський та ін.);

б) національно-державні конфлікти, під час яких однією зі сторін виступає держава, що відстоює інтереси домінантного етносу;

в) міжетнічні конфлікти, у яких беруть участь декілька етнічних уіруповань, або викликані напруженістю відносин між корінним населенням та іммігрантами;

г) етнорегіональні конфлікти, що ставлять за мету підвищення статусу етносу в межах чинних державних утворень;

д) етносоціальні та етноконфесійні конфлікти, що виникають унаслідок соціально-економічних диспропорцій між подібними етнічними або релігійними угрупованнями. У сучасних умовах усе більшу роль відіграють загрози, спричинені релігійними проблемами.

Близькосхідний конфлікт є джерелом та каталізатором майже всіх інших конфліктів Близькосхідного регіону. Зпогляду свого внутрішнього змісту близькосхідне врегулювання має декілька тісно пов'язаних аспектів.

Перший аспект —національний, або безпосередньо палестинський. Це передовсім питання національного самовизначення палестинського народу.

Другий аспект —регіональний. Близькосхідний конфлікт на регіональному рівні був конфліктом між Ізраїлем, з одного боку, і арабськими країнами, об'єднаними в Лігу арабських держав.

Міжнародний аспект полягав у тому, що, враховуючи значення цього регіону, в конфлікті від самого початку брали участь позарегіональні, у тому числі великі держави. Біполярна структура міжнародних відносин справляла негативний вплив на еволюцію палестинської проблеми, виступаючи певною мірою як каталізатор її загострення.

Наприкінці 70-х років відбувається трансформація структури арабської субрегіональної системи в дифузну. Єгипет на деякий час потрапив у ізоляцію в арабському світі, що стала наслідком єгипетсько-ізраїльського зближення, підписання кемп-девідських угод (1978 р.) та мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем (березень 1979 р.).

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичних, економічних та моральних збитків, що мало негативні наслідки й для стану міжарабських відносин.

До негативних наслідків слід віднести й посилення відцентрових тенденцій у арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно порівнянних у військово-економічному плані держав — потенційних «центрів сили». До них можна зарахувати Саудівську Аравію, Ірак, Сирію, Лівію, Алжир, Марокко.

Між цими державами розпочалася боротьба за лідерство, при цьому кожна зі сторін активно використовувала палестинську проблему, намагаючись виступити ініціатором ц врегулювання. Таким чином, кемп-девідський процес певною мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

Дезінтеграція арабського світу дала змогу Тель-Авіву здійснити заходи, спрямовані на зміну регіонального балансу сил на власну користь. Ізраїль посилив агресивний курс стосовно арабів, передусім палестинців. У 1978 і 1982 рр. він вдирається до Лівану, в 1980 р. анексує Східний Єрусалим, у 1981 р. бомбардує Іракський центр ядерних досліджень, у 1985 р. здійснює бомбовий удар по штаб-квартирі ОВП у Тунісі.

Унаслідок агресії Ізраїлю проти Лівану в 1982 р. фактично була ліквідована головна база сил Палестинського руху опору (ПРО), що розташовувались на ліванській території. Знизилася політична активність ОВП, яка зазнала глибокої кризи, посилилася боротьба між окремими угрупованнями, що входили до її складу.

Військовий та політичний тиск Ізраїлю змусив арабів активізувати зусилля з пошуку мирних шляхів урегулювання палестинської проблеми.

7 серпня 1981 р. саудівське керівництво виступило з важливою ініціативою — комплексним планом близькосхідного врегулювання, т. зв. планом Фахда. Він передбачав:

1) вихід Ізраїлю з усіх арабських територій, окупованих у 1967 р., в тому числі з арабської частини Єрусалима;

2) ліквідацію всіх єврейських поселень, побудованих після 1967 р. на окупованих територіях;

3) гарантію свободи відправлення обрядів у святих місцях представниками всіх релігій;

4) визнання права палестинського народу на повернення на батьківщину і сплату збитків тим, хто не бажає повертатись;

5) передачу Західного берега ріки Йордан та сектора Газа під опіку ООН на перехідний період, що не перевищує декількох місяців;

6) утворення палестинської держави зі столицею у Східному Єрусалимі;

7) визнання права усіх держав регіону жити у мирі;

8) допомогу ООН у здійсненні гарантій виконання вказаних принципів.

Таким чином, в основу плану Фахда закладалася теза щодо необхідності близькосхідного врегулювання і розв'язання палестинської проблеми мирним шляхом. Передбачалася можливість визнання арабськими країнами Ізраїлю.

План Фахда викликав гостру дискусію в арабських країнах. Нарада голів держав та урядів арабських країн, що розпочалася у Фесі (Марокко) в 1981 р., через декілька годин унаслідок гострих суперечностей поміж учасниками була зупинена.

Нарада відновила роботу на початку вересня 1982 р. внаслідок активної політики Саудівської Аравії. У результаті енергійних зусиль саудівської дипломатії її учасники ухвалили загальноарабську програму врегулювання, котру підтримали дев'ятнадцять країн та ОВП. План, який розробили представники Саудівської Аравії, Сирії та Тунісу, базувався на плані Фахда. У ньому чітко формулювалася позиція ЛАД щодо палестинської проблеми — арабському народу Палестини мала бути забезпечена можливість самовизначення та здійснення невід'ємних прав під проводом ОВП — його єдиного законного представника.

Прийняття Феського плану політичного врегулювання близькосхідної проблеми стало революційною подією в історії ЛАД. Його було схвалено світовим співтовариством, міжнародними та регіональними організаціями.

Однак, прийнявши цей план, ЛАД виявилася неспроможною докласти ефективних зусиль до його реалізації, унаслідок ірано-іракської війни, яка посилила суперечності між арабськими країнами, та ізоляції Єгипту.

У середині 80-х років у арабському світі склалася досить заплутана ситуація. Тенденціям до арабської єдності та політичного розв'язання близькосхідного конфлікту протистояли відцентрові сили, прагнення знову повернутися до визнання необхідності та можливості тільки збройного шляху врегулювання.

XIII нарада глав держав та урядів арабських країн у Касабланці (Марокко) у серпні 1985 р. схвалила ідею скликання міжнародної конференції по Близькому Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. У 1987 р. ідею проведення конференції по Близькому Сходу підтримав Єгипет.

Ізоляція Єгипту в арабському світі після підписання ним кемп-девідських угод (1978) та Вашингтонського мирного договору з Ізраїлем (1979) стала додатковим фактором дезінтеграції арабського світу та зміщення регіонального балансу сил на користь Ізраїлю. Однак у результаті цілеспрямованої та послідовної політики нового єгипетського керівництва на чолі з X. Мубараком центросилові потенції Єгипту в регіоні поступово відроджувались. У 1982 р. було відновлено єги-петсько-іракські дипломатичні відносини. Єгипет здійснює кроки для нормалізації відносин з поміркованими арабськими режимами і ОВП. У 1984 р. Єгипет поновлює у повному обсязі стосунки з Йорданією, членство в Організації Ісламська Конференція. Повернення Єгипту до арабських лав без розриву його відносин з Ізраїлем зумовлювалося, зокрема, тим, що самі арабські країни відчували в цьому нагальну потребу, зважаючи на погіршення ситуації в арабському світі.

Паралельно зближенню з арабськими державами X. Му-барак намагається оживити процес близькосхідного врегулювання, насамперед розв'язання палестинської проблеми.

У червні 1988 р. учасники наради глав держав і урядів арабських країн в Алжирі висловились на користь пошуку компромісів з Ізраїлем у близькосхідному врегулюванні. Було знову підтверджено, що базою врегулювання має стати Фесь-кий план. Крім того, нарада розробила загальноарабську програму допомоги «інгіфаді» — повстанню палестинців на окупованих територіях, яке триває з 1987 р. Був сформований загальноарабський комітет з підтримки повстання.

Учасники наради глав держав і урядів арабських країн у травні 1989 р. в Касабланці погодилися з правом Ізраїлю на існування та безпеку.

Активізувалися багатосторонні пошуки альтернативних шляхів урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, діяльність у цьому напрямі ізраїльської, єгипетської та американської дипломатії.

Внутрішньополітичне становище Ізраїлю також дикіувало необхідність висунення нової ініціативи, що дало б змогу блокові «Лікуд» утриматись при владі.

Прем'єр-міністр Ізраїлю 1. Шамір запропонував на початку 1989 р. власний план, який мав довести, що діалог імовірний тільки з палестинцями окупованих територій, а не з ОВП. Цей план передбачав проведення виборів на окупованих територіях. Обрані депутати мусили утворити палестинську делегацію, яка б дістала повноваження вести з ізраїльським урядом переговори щодо створення палестинської адміністрації на окупованих територіях, керувати цією адміністрацією і брати участь у переговорах, які мали після закінчення трьох років автономного правління визначити остаточний статус Західного берега ріки Йордан і сектора Газа.

1. Шамір давав зрозуміти, що виключає можливість створення палестинської держави, підтверджував, що виступає проти встановлення контактів з ОВП.

Цей план уряд Національної коаліції прийняв у травні 1989 р. Через декілька днів державний секретар США Дж. Бейкер закликав ізраїльських керівників остаточно відмовитись від мрії про «Великий Ізраїль» і припинити будівництво єврейських поселень на Західному березі річки Йордан. Одночасно він закликав палестинців відкинути надії на створення держави на всій території Палестини, припинити спроби «ски­нути євреїв у море».

Розуміючи неможливість формування палестинської делегації без участі в ній палестинців, які живуть за межами загарбаних територій, X. Мубарак висунув власний план її утворення, запропонувавши включити до покладу національних палестинських діячів, котрих за участь у визвольній боротьбі ізраїльська влада виселила з окупованих теренів.

У панівних колах Ізраїлю у зв'язку з єгипетськими пропозиціями виникли значні розбіжності. 6 жовтня 1989 р. Тель-Авів офіційно відкинув пропозицію Єгипту щодо посередництва і звернувся до американської адміністрації в пошуках виходу з глухого куга. 12 жовтня Дж. Бейкер висунув власний план, спрямований на зближення плану Шаміра з планом Мубарака. План Бейкера було передано Каїру і Тель-Авіву з метою проведення тристоронніх консультацій для підготовки ізраїльсько-палестинської зустрічі в Каїрі. План Бейкера передбачав:

· згоду всіх сторін на проведення двосторонньої палестино-ізраїльської зустрічі;

· Єгипет проводить консультації з палестинцями, але не виступає від їхнього імені;

· Ізраїль братиме участь у Каїрській зустрічі, якщо для нього буде прийнятним склад палестинської делегації;

· міністри закордонних справ Єгипту та Ізраїлю можуть зустрітися з державним секретарем США для координації своїх дій.

5 листопада 1989 р. ізраїльський уряд у принципі погодився на американські пропозиції, але з двома істотними застереженнями:

· діалог вестиметься лише з представниками палестинців Західного берега і сектора Газа, без участі жодних представників ОВП;

· єдиним питанням, що виносилься на порядок денний Каїрської зустрічі, є організація виборів на окупованих територіях.

Такі умови виявились неприйнятними ані для Єгипту, ані для США, їх відкинули навіть члени ізраїльського кабінету від Партії праці. Поступово стає зрозумілим, що без участі представників палестинців, які проживають за межами окупованих територій, а також без участі ОВП діалот з палестинцями не є можливим.

Гострі дискусії з цього питання в ізраїльських правлячих колах призвели до відставки уряду Національної коаліції.

Ш. Перес протягом двох місяців намагався сформувати коаліційний уряд миру, який би прийняв американські умови. Потім це завдання перебрав на себе 1. Ціамір, котрому вдалося сформувати коаліційний кабінет правого напряму. Партія праці перейшла в опозицію, тому надія на ймовірний діалог з палестинцями тимчасово зникла.

Водночас, як свідчили дискусії з приводу плану Шаміра та плану Бейкера, найбільш реалістично налаштовані ізраїльські політики почали усвідомлювати, що ключ до розв'язання палестинської проблеми лежить на шляху переговорів, які неможливі без участі ОВП.

Між тим і в арабському світі посилювалися настрої, спрямовані на відмову од переговорів, на збройний шлях вирішення конфлікту. В травні 1990 р. представник ОВП заявив, що пріоритет слід віддавати співробітництву з Іраком, а не з Єгиптом, оскільки той не зв'язаний мирним договором з Ізраїлем і не залежить економічно від США.

У травні 1990 р. в Багдаді з ініціативи ОВП відбулася нарада глав держав і урядів арабських країн. Сирія відмовилася взяти у ній участь, не прибули й ліванські представники. Марокко, Оман та Алжир репрезентували на нараді не перші особи.

З перших хвилин наради на ній визначились два підходи до палестинської проблеми. Перший, «поміркований», представлений Єгиптом і країнами Перської затоки, відстоював курс на мирне врегулювання. Другий, «радикальний», що найбільш повно відбився у виступі іракського Президента, зводився до необхідності відмовитись від «стратегії миру» і повернутися до силових методів розв'язання конфлікту.

Таким чином, у 80-гі роки виявились нові тенденції в розвитку арабських країн.

Остаточно сформувався блок поміркованих арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, виникли нові субрегіональні організації.

У 1981 р. усі арабські країни Перської затоки, за винятком Іраку (Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія), об'єдналися в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

У лютому 1989 р. утворилися ще дві регіональні організації — Рада арабського співробітництва (РАС) та Союз Арабського Магрибу (САМ). До складу РАС увійшли Єгипет, Ірак, Йорданія та ЄАР. Однак після іракської агресії проти Кувейту в 1990 р. Рада фактично припинила свою діяльність. Союз Арабського Магрибу об'єднав Мавританію, Марокко, Алжир, Туніс та Лівію, п'ять країн з територією в 6 млн кв. км і населенням 60 млн осіб.

Важливою подією став вихід Єгипту з .дипломатичної ізоляції в арабському світі. Після вбивства ісламським терористом Президента Єгипту А. Садата у жовтні 1981 р. його наступник Хосні Мубарак спромігся нормалізувати відносини з арабськими країнами і повернути Єгипту роль лідера арабського світу. Таким чином, ця країна посіла унікальне місце на Близькому Сході, зумовлене наявністю дипломатичних відносин з усіма учасниками конфлікту та традиційно міцними зв'язками з великими державами.

Позначилися окремі позитивні напрями в перспективах врегулювання близькосхідного конфлікту. Це відбилося у досягненні міжнародного консенсусу щодо необхідності конференції по близькосхідному врегулюванню, в еволюції позиції сторін щодо шляхів такого врегулювання.

Ізраїль виступав проти проведення конференції під егідою ООН, оскільки, по-перше, ще у 1975 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію, яка визначала сіонізм як форму расизму та расової дискримінації (цю резолюцію було скасовано в 1991 р.), по-друге, тому що ООН визнала в 1974 р. ОВП як законного представника палестинського народу. Ізраїль пропонував двосторонні переговори.

СРСР та США досягли компромісного рішення. У квітні 1991 р. у Кисловодську міністр закордонних справ СРСР А Безсмертних та державний секретар США Дж. Бейкер розробили схему формату та структури мирної конференції, яка мала базуватися на принципі «територія в обмін на мир». Її коспонсорами виступали СРСР та США, правовою базою —резолюції РБ ООН 242 (1967) та 338 (1973).

Удалося досягти компромісу й стосовно палестинського представництва на конференції. Після зустрічі радянських дипломатів з представниками ОВП у Москві та Тунісі, а також з представниками Йорданії та Сирії був розроблений варіант йордано-палестинської делегації.

Арабські країни та ОВП поступово усвідомлюють необхідність пошуку компромісних шляхів розблокування конфлікту.

Палестинська проблема. Безперечно, палестинська проблема є серцевиною даного конфлікту. Її суть полягала в позбавленні права на державність палестинського народу.

У грудні 1987 р. спалахнула «інтіфада» (араб. мовою «повстання») палестинців на окупованих територіях. Вона являла собою не тільки відкритий виклик Ізраїлю, а й спробу палестинців змінити застійний стан у розвитку близькосхідного конфлікту, заявити про себе як про суб'єкта регіональних міжнародних відносин. Уряд Ізраїлю, наштовхнувшись на кампанію громадянської непокори, намагався використати армію для її придушення. Проте це спричинило негативну реакцію світового співтовариства. 22 грудня 1987 р. РБ ООН засудила Ізраїль за репресії проти мирного населення на окупованих теренах.

ЗІ липня 1988 р. король Йорданії Хусейн зробив заяву щодо визнання права палестинців утворити власну державу. Він оголосив про припинення символічних юридичних і адміністративних зв'язків із Західним Берегом ріки Йордан, що існували з 1950 р., та розпустив нижню палату парламенту, до якої входили представники окупованих територій, оскільки це суперечило загальноарабським підходам до проблеми окупованих територій і заважало боротьбі палестинців проти ізраїльської окупації.

22 жовтня 1988 р. в Акабі (Йорданія)^ відбулася зустріч Президента Єгипту X. Мубарака, короля Йорданії Хусейна і Голови Виконкому ОВП Я. Арафата. X. Мубарак і Я. Арафат відвідали Багдад для консультацій із С. Хусейном. Після цих консультацій XIX сесія Палестинської Національної Ради (парламенту у вигнанні) в листопаді 1988 р. ухвалила історичне рішення щодо визнання всіх резолюцій ООН з палестинської проблеми, в тому числі резолюцій № 242 і № 338, і проголосила палестинську державу.

XIX сесія Палестинської Національної Ради затвердила «Політичну декларацію» та «Декларацію незалежності». Було проголошено створення палестинської держави й прийнять «програму миру», яка визнавала резолюції ГА ООН № 18 І/П від 1948 р. щодо поділу Палестини та резолюції Ради Безпеки ООН № 242 та № 338, засудила тероризм в усіх його формах, підтвердила згоду на переговори з Ізраїлем, закликала до проведення під егідою ООН міжнародної конференції по Близькому Сходу.

США прийняли рішення про офіційний діалог з ОВП у Тунісі.

Водночас окремі палестинські організації розглядали ці рішення як капітулянтські. Не до кінця послідовним було й керівництво ОВП. Зокрема, в січні 1991 р. Голова Виконкому ОВП Я.Арафат заявив, що створення «так званої держави Ізраїль» являло собою наслідок Другої світової війни, і вона «повинна зникнути, як зникнув берлінський мур та інші наслідки війни».

Аналіз ситуації в регіоні напередодні кувейтської кризи виявився б неповним без дослідження розстановки політичних сил в ОВП. Їй була притаманна наявність трьох політичних напрямів:

· помірковано жорсткий курс, який репрезентувала низка фронтів лівої орієнтації;

· консервативно-компромісний курс, репрезентований прибічниками Я. Арафата;

· центр, який коливався від першої до другої позиції.

Таким чином, теоретично уможливлювались три варіанти розв'язання палестинської проблеми:

1) т. зв. ізраїльський варіант, тобто автономія палестин-ців у складі Ізраїлю;

2) йорданський варіант — створення Йордане- палестинської конфедерації. 3) створення палестинської держави.

Ідея проведення міжнародної конференції, висунута радянською та французькою дипломатією, не була знята з порядку денного, її знову підтримали представники Радянського Союзу під час обговорення палестинської проблеми на спеціальній сесії Ради Безпеки ООН в Женеві у травні 1990 р.

У другій половині 80-х років арабські країни та Ізраїль просунулись у справі врегулювання близькосхідного кон-

флікту і розв'язання палестинської проблеми. Однак угоди між ними досягнуто не було, як унаслідок позиції Ізраїлю, так і відсутності єдності серед арабських країн. Певні можливості (у 1985 р. співробітництво Йорданії та Ізраїлю на окупованих територіях; у 1987 р. — каїрська зустріч Ш. Пе-реса і X. Мубарака; 1988 р. —мирні ініціативи ОВП і X. Му-барака) для початку врегулювання арабо-ізраїльських відносин було втрачено у 80-ті роки у зв'язку зі слабкою підтримкою нових підходів як в арабських країнах, так і в Ізраїлі. Однак передумови для майбутнього мирного процесу вже виникали.

Війна у Перській затоці знову висунула на перший план арабо-ізраїльський конфлікт і палестинську проблему як основну проблему близькосхідного регіону. Ці ж чинники створили в регіоні нову ситуацію з новою розстановкою сил, що відкривала шлях до пошуку миру.

Ліванська проблема в міжнародних відносинах

Одним із істотних елементів близькосхідних реалій другої половини 70-х — початку 90-х років став внугрішньоліванський конфлікт, який унаслідок низки обставин справляв дестабілізуючий вплив на увесь комплекс близькосхідних проблем, і насамперед на динаміку арабо-ізраільського конфлікту. Пошуки політичного розв'язання близькосхідного конфлікту були нерозривно пов'язані з урегулюванням ліванської кризи, котра є, по суті, «конфліктом-супутником».

Історія Лівану протягом останніх століть знала чимало складних соціально-політичних криз, які часто переростали у збройну боротьбу між окремими групами ліванського населення. Характерно, що в кожній з цих криз особливу роль відігравали як зовнішні фактори, так і регіональні сили, для котрих Ліван, унаслідок особливостей свого геополітичного положення, економічного і релігійного устрою, був зручним об'єктом для експансії.

Становлення незалежної ліванської держави являло собою складний процес, який відбивав особливості політичної та демографічної структури країни. У Лівані проживають мусульмани — шиїти, суніти та друзи, а також християни — православні та католики. Для створення незалежної ліванської держави знадобився компроміс. Його засади заклав ще у 1943 р. т. зв. Національний пакт між мусульманськими та християнськими верствами населення. Державні посади були розподілені між релігійними общинами: посада президента — за маронітами, прем'єр-міністра —за мусульманами-сунітами, голови парламенту — за мусульманами-шиїтами.

В основі внутрішньополітичної кризи в Лівані лежить цілий комплекс причин як власне ліванського, так і регіонального та позарегіонального походження. Відповідно до цього можна виділити декілька вимірів цієї кризи.

Перший вимір —внутрішньоліванський, пов'язаний з місцевими суперечностями і міжобщинною ворожнечею.

Конфесійний характер тамтешнього суспільства зумовив неоднозначність релігійних підходів до проблеми самої ліванської державності. Християнська община традиційно підгримувала зв'язки із західними державами, домагалася нейтралітету Лівану у відносинах між Заходом і арабськими країнами, виступала за обмеження зв'язків з арабським світом. Мусульмани поділяли ідеї арабського націоналізму, вважаючи Ліван частиною арабського світу.

Другий вимір ліванської кризи — відносини між ліванськими суспільними силами та регіональними державами і силами. Особливе значення тут має палестинський чинник, що став одним із каталізаторів трагічних подій у Лівані. Унаслідок війни 1948—1949 рр. у Лівані перебувало 100 тис. палестинських біженців, після війни 1967 р. їх кількість збільшилася до 400 тис. осіб. Ліван перетворився на один із головних центрів діяльності палестинського руху опору (ПРО), особливо після громадянської війни в Йорданії у 1970 р., коли сюди перемістилося його керівництво.

З регіональних держав, що виявились уплутаними в ліванські події, варто виділити Сирію, яка в 1976 р. пішла на збройне втручання в місцеві справи й відтоді тримає тут свій військовий контингент. Ліван посідає особливе місце на шкалі сирійських близькосхідних пріоритетів, зумовлених комплексом її національних інтересів, зокрема культурно-історичних, геополітичних, економічних, воєнно-стратегічних та інтересів національної безпеки.

Для Ізраїлю, поряд з економічними і геополітичними чинниками, в міру розширення та ескалації арабо-ізраільського протистояння пріоритетний характер стали набувати чинники, пов'язані із убезпеченням прикордонних з Ліваном теренів, нейтралізацією палестинської присутності на ліванській території, запобіганням проникненню озброєних груп палестинського руху опору в Ізраїль через лівано-ізраїль-ський кордон, збалансуванням сирійської військової присутності в Лівані. Останній чинник надалі висувається на перший план у зв'язку з поступовим зміщенням на ліванську арену центру ваги в сирійсько-ізраїльському протиборстві.

Загострення сирійсько-ізраїльського протистояння у межах близькосхідного конфлікту неминуче впливало на кризову ситуацію в Лівані, незважаючи на те, що Ліван проводив послідовну нейтральну воєнну політику під час арабо-ізра-їльської боротьби і не брав участі в арабо-ізраїльській війні1967 р. Це було насамперед зумовлене тим, що після червневої війни Ліван перетворився на один з найбільших центрів діяльності палестинського руху опору, що проводив самостійну політику, в тому числі з воєнних питань. У зв'язку з наявністю на території Лівану керівних органів ПРО Ліван виявився втягнутим у загальноарабське протистояння з Ізраїлем. На тлі внутрішньополітичних і економічних суперечностей залучення Лівану в палестино-ізраїльське протиборство, що дестабілізувало воєнно-політичне становище в країні і підривало його внутрішню безпеку, стало однією з важливих причин посилення там кризової ситуації.

Важливим чинником поглиблення ліванської кризи було втручання в неї інших арабських і неарабських регіональних режимів, зокрема Іраку та Ірану. Особливо активно Ірак і Іран почали втручатись у ліванські події після закінчення в 1988 р. ірано-іракської війни, причому .ставку вони зробили на ліванські угруповання, які ворогували між собою. Ірак — на колишнього главу Тимчасового військового уряду генерала Мішеля Ауна, Іран — на шиїтський рух «Хезболлах».

Третій вимір ліванської кризи — це втягнення до неї зовнішньорегіональних держав, передусім США, колишнього СРСР і західноєвропейських країн. Колишній СРСР і США, розглядаючи близькосхідний регіон крізь призму глобальної конфронтації, активно прагнули зміцнити власні позиції на стратегічно важливій ліванській території. Вони зробили свій негативний внесок у розвиток подій в Лівані, оскільки як Ірак, так і Іран надавали військово-політичну і матеріально-технічну допомогу ліванським силам різної орієнтації.

Втягнення в ліванську кризу регіональних і зовнішньорегіональних сил призвело до того, що, з одного боку, Ліван виявився у фокусі тяжіння їх інтересів і сфер впливу, а з іншого — до інтегрування ліванського конфлікту в близькосхідний.

Можна виокремити декілька етапів розвитку ліванської кризи.

Перша фаза — від початку громадянської війни у квітні 1975 р. до інтервенції Ізраїлю в 1978 р.— т. зв. християн-сько-палестинська фаза. Палестинців підтримувала мусульманська община, християни сприймали палестинську присутність як дестабілізуючий чинник. Правохристиян-ська верхівка вимагала заборонити діяльність ПРО в Лівані.

Ізраїль сприяв виникненню конфлікту між ліванською владою та ПРО.

Друга фаза — «сирійсько-християнська» охоплює період з 1978 р. по 1981 р.

Ліванська проблема обговорювалася на XIII загальноарабській нараді в м. Фесі у листопаді 1981 р. На арабському рівні докладалось чимало зусиль з метою врегулювання ліванської кризи. Але вони не завжди характеризувалися послідовністю і здійснювались з запізненням. До того ж, ці зусилля в основному торкались питань лівано-палестино-сирійських відносин і не були спрямовані на комплексне подолання ліванської кризи.

Третя — «ізраїльська фаза» почалася після ізраїльського вторгнення в червні 1982 р. Воно мало на меті як ліквідувати ПРО, так і завдати удар по сирійських військах і встановити прозахідний та проізраїльський режим у Лівані.

Ізраїльські війська захопили значну територію країни на південь від Бейрута. Опинившись у складному становищі, ОВП дала згоду на виведення своїх військ з цього міста. Евакуація палестинців здійснювалася під контролем військових частин НАТО.

Ізраїль окупував близько третини території країни. На цих теренах посилювався масовий рух опору.

Наступна фаза — «фаза протистояння» охоплює період з 1983 р. до укладання ет-таїфських угод.

17 травня 1983 р. Лівану під тиском США була нав'язана «угода про мир» з Ізраїлем. Підписавши цю угоду, ліванський уряд не домігся припинення громадянської війни в країні. Проти угоди виступили національно-патріотичні сили. У лютому 1984 р. вони взяли під свій контроль Західний Бейрут. 5 березня 1984 р. ліванський уряд анулював мирну угоду з Ізраїлем.

Посилюється розмежування як у правохристиянському, так і в мусульманському таборах. Ізраїльська агресія та економічні труднощі сприяли активізації ще однієї політичної течії — ісламського фундаменгалізму.

Збройна боротьба ліванських угруповань знову набрала широкого розмаху, посилилося сирійсько-ізраїльське протистояння в Лівані. Сирія доклала всіх зусиль, щоб зірвати мирну угоду 1983 р. між Ліваном та Ізраїлем, а Ізраїль не дозволив через своїх прихильників у християнській общині укласти в 1985 р. «тристоронню угоду» під егідою Сирії.

Підхід Літи арабських держав до проблеми врегулювання внутрішньополітичної кризи в Лівані у другій половині 80-х років базувався на прагненні забезпечити насамперед припинення міжобщинних суперечностей та сутичок між організаціями, які входять до складу національно-патріотичних сил Лівану, і збереження його територіальної цілісності шляхом національного діалогу.

Завдяки зусиллям утвореної ЛАД Комісії по зустрічі у верхах у Касабланці в 1989 р. та діяльності «Комітету трьох», що сприяли розробці визнаних міжнародною спільнотою положень про вихід з ліванської кризи, вдалося стабілізувати становище в Лівані і почати врегулювання внутрішньоліванської кризи.

Це завдання вирішив скликаний у межах ЛАД в Ет-Таїфі з ініціативи Комітету трьох (Алжир, Саудівська Аравія, Марокко) ліванський парламент. 22 жовтня 1989 р. він затвердив «Хартію національної єдності», яка запроваджувала рівне представництво християн і мусульман у парламенті, посилювала противаги президентській владі і проголошувала курс на повний демонтаж конфесійної системи.

Нарешті, остання фаза — фаза поступової нормалізації ситуації в Лівані. Ет-таїфські угоди вплинули на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації, заклали грунт для припинення громадянської війни та встановлення миру в країні. Разом з тим ет-таїфські угоди, що зберегли конфесійну систему, внесли до неї лише окремі зміни, не усунувши ймовірності повторення ліванських подій.

ІЗ жовтня 1990 р. сирійські війська ввійшли в Східний Бейрут, а 22 травня 1991 р. було підписано «Договір про братство, співробітництво та координацію» між Сирією та Ліваном. Згідно з договором утворювалася Вища рада в складі президентів обох країн, прем'єр-міністрів, їхніх заступників та голів парламентів, для визначення основних напрямів політики співробітництва та координації у різних галузях. Її рішення мали верховенство над рішеннями ліванського уряду.

На внутрішньоліванському рівні ключем до повного відновлення миру і злагоди в країні є поступова остаточна ліквідація конфесійної системи. На регіональному і міжнародному рівні важливе значення з погляду збереження територіальної цілісності і миру в Лівані має проблема припинення окупації Ізраїлем Південного Лівану, оскільки її невирішеність неодноразово ставала каталізатором суперечностей у ліванському суспільстві.