17. Карибська криза.

Наиболее серьезный конфликт времен “холодной войны” был связан с Кубой. В 1959 году на Кубе произошла революция, был свергнут проамериканский режим, к власти пришло правительство во главе с Фиделем Кастро. Поскольку он сразу занял антиамериканскую позицию, США поддержали противников Кастро и помогли им организовать высадку на Кубе (апрель 1961 г.). США поддержали высадку контрреволюционных групп на территорию Кубы в 1961 году. Однако режим Кастро, успевший получить от СССР современные танки и артиллерию, отбил нападение. Для того чтобы обезопасить Кубу от американской интервенции, решено было тайно разместить там ракеты средней дальности с ядерными боеголовками. Поскольку Куба была расположена в 90 милях от побережья США, большая часть их территории оказалась бы в сфере досягаемости ракет. США узнали об этом только из данных военной разведки, когда ракеты уже были установлены, и на этот раз действовали весьма жестко. Президент Кеннеди объявил об установлении морской блокады Кубы, Американским военным кораблям был дан приказ досматривать все советские суда, идущие на Кубу, дабы исключить подвоз новых ракет. Возникла угроза столкновения американских кораблей с советскими, которые продолжали переброску ракет на Кубу (Карибский кризис). Войска НАТО и стран Варшавского Договора были приведены в состояние повышенной готовности По мере продвижения этих судов в зоне блокады напряжение нарастало. Столкновение военных кораблей могло стать прологом к началу крупномасштабной войны. 24 октября 1962 года пять советских кора6лей подошли к зоне блокады и остановились. Через два дня Хрущев направил Кеннеди послание, в котором предложил вывести ракеты в обмен на обещание США не предпринимать интервенции против Кубы. 28 октября соглашение было достигнуто. Позже на случай возникновения необходимости в контакте между лидерами двух стран была установлена прямая телефонная связь между Кремлем и Белым домом, так называемая "горячая линия".

Договор 1963 года. Карибский кризис заставил сверхдержавы принять меры для того, чтобы сделать гонку ракетно-ядерных вооружений более управляемой и, следовательно, более безопасной для них. 15 августа 1963 года был подписан договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, космическом пространстве и под водой. Однако соперничество не прекратилось. Оно лишь приняло форму регионального конфликта во Въетнаме.

18. Українсько-російські відносини.

Своєрідність українсько-російських відносин мало не насамперед зумовлена взаємодією двох діаметрально протилежних за напрямом тенденцій. З одного боку, це домінуюча в сучасному цивілізованому світі “західного зразку” тенденція до поступової міждержавної інтеграції, з другого - домінуюча в рамках пострадянського міждержавного простору (який являє собою, слід визнати, досить специфічний фрагмент цивілізованого світу “західного зразка”) тенденція до міждержавної дезинтеграції.

Та якщо дане твердження правильне, ми вправі зробити не новітній, але істотний висновок. Згідно з останнім економічне, політичне, соціальне, культурне зближення держав є об’єктивно і суб’єктивно зумовленою тенденцією сучасного суспільно-історичного розвитку.

Причому, на практиці дана тенденція означає, що і держава, і суспільство в особі представників законно обраних владних структур дедалі більшою мірою... відмовляються від суверенних економічних, політичних, соціальних, культурних та інших прав. Це необхідно тому, що тільки подібна відмова зумовлює можливість уніфікувати міждержавні та міжгромадські зв’язки для налагодження не скутих межами держав і суспільних устроїв відносин.Однак подібна, не тільки виправдана, а й необхідна - з позицій критеріїв ефективності й доцільності - уніфікація неминуче призводить до того, що держава і суспільство поступово втрачають і власну економічну, політичну, соціальну, культурну своєрідність, і власну економічну, політичну, соціальну, культурну незалежність. Разом з означеною своєрідністю і означеною незалежністю вони неминуче втрачають і підгрунтя, на якому базується їх суверенітет!

Особливо слід відзначити при цьому, що, незалежно від позитивної або негативної оцінки даного процесу, його протікання у будь-якому випадку не можна змінити без негативних наслідків для суб’єкта міждержавних відносин, що вжив таку спробу. І той незаперечний факт, що даний процес спричиняє в тому числі немало негативних наслідків, - найбільш болісного і наочного характеру останні набувають у сфері культури, - заслуговує на те, щоб пожалкувати, але не більше.

Домінуючі тенденції суспільно-історичного розвитку являють собою, у той же час, до пори до часу не існуюче, тобто тільки ймовірно дійсне. До того ж часу, поки дані тенденції є лише ймовірне дійсне, останнє може відхилятися від заданого ними вектора розвитку. Причому, пострадянський міждержавний простір і демонструє яскравий приклад подібного роду.

На всій території пострадянського простору нині домінує, наприклад, не природна для сучасного цивілізованого світу тенденція до поступової міждержавної інтеграції, а протиприродна для такого світу тенденція до міждержавної дезинтеграції. Причому парадокс полягає навіть не в тому, що тенденція до дезинтеграції виявилася можливою в сучасному світі. Парадокс полягає в тому, що тенденція до дезинтеграції виявилася хоча і не природною, але цілком закономірною в сучасному світі.

Так, вже відповідно до закону “маятника”, згідно з яким будь-яка жорстко задана визначеність у собі самій таїть жорстко задану визначеність протилежного роду, жорстка і значною мірою примусова інтеграція республік у рамках СРСР не могла не зумовити у подальшому “коливання маятника” у протилежний бік, тобто в бік дезинтеграції.

Не менш істотним є те, що об’єктивно і суб’єктивно зумовлені труднощі переходу до ринку і пов’язані з цим “блукаючі струми” соціальних напружень також не могли не зумовити, з одного боку, взаємне невдоволення відповідних посадових еліт та їх бажання розмежувати сфери відповідальності, з другого - прагнення вистрибнути на “гребені хвилі” до вершин влади.

Уже перелічені фактори, а їх кількість можна примножити, підтверджують, що, незалежно від емоційного накалу і міри зовнішньої переконливості будь-яких доводів “проти” дезинтеграції між Україною і Росією, нині даний процес закономірний і намагання йому перешкодити може лише ускладнити відносини між нашими державами.

Але в такому випадку і планування, і прогнозування характеру і загальної спрямованості розвитку відносин між Україною і Росією на найближче майбутнє повинні грунтуватися на аналізі закономірностей, які зумовлюють відносини, підкреслимо, між суверенними країнами. І якщо ми не хочемо у своїх відносинах з Росією кидатися з боку в бік, нам треба, як мінімум, з”ясувати і проаналізувати такі закономірності.

Розглянемо, для прикладу, лише одну з останніх.

Будучи в силу об’єктивних і суб’єктивних причин пасивною стороною українсько-російських відносин, Україна прагне, цілком природно, усунути наявні дисбаланси і надати відносинам з Росією форми рівноправного співробітництва. Але дане прагнення, зіставлене з характерним для Росії синдромом “старшого брата”, зумовлює формування у розглядуваних суб’єктів міждержавних відносин різноспрямованих стратегічних орієнтирів. Якщо для України визначальним стратегічним завданням є зміна стану справ, що склалося, то для Росії подібним завданням є збереження такого або подібного стану справ.

Але у цьому випадку найважливішою вихідною точкою і для цілеспрямованого формування, і для цілеспрямованого розвитку, і для цілеспрямованого осмислення українсько-російських відносин у будь-якій предметно-окресленій сфері є константа наявності або відсутності пріоритету у цій сфері однієї із сторін. І це природно, оскільки саме дана константа зумовлює і спрямованість, і сутність, і своєрідність фактичних устремлінь суб’єктів таких відносин.

Безперечно, наприклад, що в більш або менш віддаленій перспективі і Україна, і Росія навчаться - альтернативи цьому немає - будувати відносини на основі тісного і дійсно рівноправного співробітництва. Однак подібне співробітництво виявиться можливим як результат, досягнення якого передбачає наявність більш або менш тривалого періоду взаємної адаптації до самої думки не тільки про економічний, політичний, військовий суверенітет, а й , примиритися з чим значно складніше, про духовний суверенітет один одного.

Саме тому, нині, як і в найближчому майбутньому, і для України, і для Росії значно розумніше, вигідніше і перспективніше не форсувати події, а підтримувати у відносинах між собою атмосферу деякої дистанційованості і доброзичливої змагальності. По-перше, саме такий стан здатний надати нині значуще стимулюючий вплив на обидві сторони українсько-російських відносин і, тим самим, прискорити процес їх виходу з кризи. По-друге, не треба забувати, що інтеграційні процеси в рамках державних утворень, кожне з яких переживає серйозну кризу, здатні лише погіршити останню.

Отже, в сучасних умовах саме процес цивілізованої, тобто не конфронтаційної за своєю суттю, і контрольованої дезинтеграції між Україною і Росією створює оптимальні умови для налагоджування в історичній перспективі тісних і продуктивних відносин між ними.

Як бачимо, константа пріоритету є досить дійовим ключем для моделювання, а отже, можливості цілеспрямованого розвитку українсько-російських відносин. Однак виведення константи пріоритету - результат осмислення лише однієї із закономірностей, які зумовлюють сутність і векторну спрямованість зміни українсько-російських відносин. Якщо ж ми прагнемо постати перед світом і самими собою в ролі людей, здатних не тільки до неконтрольованих рефлексивних дій, нам не бракувало б дещо серйозніше замислитися як над цією, так і над іншими подібними закономірностями.