214

Питання до курсу „Міжнародні відносини та зовнішня політика" // http://kimo.univ.kiev.ua/MVZP/01.htm

1. Початок ДСВ. “Дивна війна” на заході. “Особливі відносини” СРСР та Німеччини.

2. Суецька криза.

3. СНД та Україна.

4. Ялтинська конференція та її значення.

5. Кемп-Девідські домовленості по Близькому Сходу.

6. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці.

7. Еволюція взаємовідносин Україна – НАТО.

8. Мирне врегулювання в Європі після ДСВ.

9. Характерні риси дипломатії Німеччини та Італії напередодні ДСВ.

10. Еволюція доктринних засад ЗП СРСР.

11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.

12. Арабо-ізраїльське протистояння в 60 – 70-ті рр.

13. Процес формування антигітлерівської коаліції.

14. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність ОАЄ.

15. Косовська проблема у МВ.

16. Громадянська війна в Іспанії. Зміст “політики невтручання”.

17. Карибська криза. Її врегулювання та уроки.

18. Українсько-російські відносини.

19. Доктринальні засади ЗП США після ДСВ.

20. Радянсько-американські відносини у 70-х роках.

21. Еволюція європейської політики України.

22. Берлінські кризи.

23. Створення НАТО та становлення блокового протистояння.

24. Радянсько-американські відносини у другій половині 80-х – на початку 90-х років.

25. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.

26. Сталінізація країн ЦСЄ після ДСВ та її наслідки. (концепція Жданова).

27. Концептуальні засади та основні напрямки ЗП незалежної України.

28. Суть ялтинсько-потсдамської системи та її розпад у 90-ті роки.

29. Ірано-іракська війна.

30. Проблеми реформування ООН.

31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).

32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 роках.

33. Україна в регіональних організаціях. (ЦЄІ, ГУУАМ, ОЧЕС тощо).

34. Етапи підготовки Мюнхенської конференції західними державами. Мюнхенська угода.

35. Угода про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.

36. Еволюція ЗП РФ.

37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та США.

38. Завершення холодної війни та блокового протистояння.

39. Рух неприєднання, його сучасні проблеми.

40. Нові засади ЗП СРСР (нове політичне мислення).

41. Державний договір з Австрією.

42. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.

43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.

44. МВ на Близькому та Середньому Сході у міжвоєнний період.

45. Бандунгська конференція.

46. НБСЄ – ОБСЄ у 90-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.

47. Ліга Націй та її історична роль.

48. Інтервенція США в Індокитай та її наслідки.

49. Афганська проблема у МВ.

50. Режим чорноморських проток. Етапи створення і сучасність.

51. Політика США в Європі по завершенню ДСВ. План Маршалла.

52. Об’єднання Німеччини та його наслідки.

53. Тегеранська конференція та її рішення.

54. Корейська війна.

55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.

56. Миротворча діяльність ООН в сучасних умовах (90-ті рр. і зараз, концепція гуманітарної інтервенції).

57. Нова східна політика ФРН.

58. Проблема розширення НАТО.

59. ЗП УНР 1917 – 21 рр.

60. ОВД. Етапи діяльності та розпуск.

61. Криза розрядки. Друга холодна війна.

62. Питання про відкриття другого фронту в Європі (41 – 44 рр.).

63. Німецьке питання після ДСВ.

64. Створення та еволюція Європейського союзу.

65. Причини і початок холодної війни.

66. Конфлікти у Африці 80 – 90-ті рр., сучасний стан.

67. Війна США та їх союзників проти Іраку. Причини та наслідки.

68. Вісь Берлін – Тим – Токіо.

69. Інтервенція СРСР та країн ОВД в Чехословаччині. Доктрина Брєжнєва.

70. Проблема розширення ЄС.

71. Версальська система мирних договорів.

72. Особливості сучасних МВ, тенденції.

73. ДЗЗСЄ.

74. Еволюція ЗП Китаю. 60 – 90-ті рр.

75. Заключний акт НБСЄ в Хельсінкі.

76. Близькосхідне врегулювання у 90-ті роки.

77. Пакт Молотова – Ріббентропа та політика СРСР щодо країн Балтії.

78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.

79. СНО-1, СНО-2. Україна в процесі ядерного роззброєння.

80. Брест-Литовська конференція та підписання мирних договорів з Росією та Україною.

81. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.

82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.

83. Радянсько-китайські відносини.

84. Конголезька криза і ООН.

85. Сучасний стан близькосхідного конфлікту.

86. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 70 – 80-ті роки.

87. Вступ США у першу світову війну. Причини та наслідки.

88. Проблема реформування та еволюції НАТО після завершення холодної війни.

89. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом.

90. Радянський проект загальноєвропейського договору.

91. Міжнародні наслідки розпаду СРСР та утворення нових незалежних держав.

92. Особливості постбіполярної системи МВ.

93. Діяльність ОАЄ та трансформація в Африканський союз.

1. Початок другої світової війни. Дивна війна на Заході. „Особливі” відносини СРСР та Німеччини

Радянсько-німецький пакт про ненапад, його зміст і наслідки.

3 августа 1939 г. Риббентроп передал советскому представителю в Берлине желание германской стороны урегулировать германо-советские отношения, заявив при этом, что "от Балтийского моря до Черного нет проблемы, которой нельзя было бы разрешить к взаимному удовлетворению". Он также намекнул, что неплохо было бы достигнуть взаимопонимания с СССР относительно судьбы Польши. Москва оставалась недоверчивой: как Германия объяснит "антикоминтерновский пакт", поддержку Японии против СССР и исключение СССР из мюнхенского переговорного процесса, вопрошал Молотов.

12 августа Москва согласилась принять германского представителя для политических переговоров. Сталин осторожничал. Советский ответ на германские предложения делал особый упор на постепенность переговорного процесса. Однако в Москве, очевидно, не знали точной даты нападения на Польшу - или неспешность Москвы была блестящим блефом. 15 августа посол Шуленбург передал Молотову, что Риббентроп готов вылететь в Москву. Молотов в ответ сказал, что визит должен привести к договоренностям, а не к обмену мнениями. В числе таких договоренностей Молотов назвал пакт о ненападении, сдерживание Германией Японии, совместные гарантии прибалтийским странам.

Гитлер немедленно согласился на все. Пакт о ненападении обеспечивал его восточный фланг, покуда он сам этого хотел (Гитлер был не очень высокого мнения о значимости подписанных документов), а что касается Японии и гарантий Прибалтике, то он был готов предложить гораздо более выгодную сделку.

Москва в ответ потребовала подписать торговое и финансовое соглашения, а также особый протокол, обозначающий интересы обеих сторон по тем или иным международным вопросам, иными словами - договоренность о разделе сфер влияния.

Берлин согласился и на протокол. Риббентроп открытым текстом написал, что необходимо урегулировать германо-советские отношения до начала конфликта с Польшей. Москва намек поняла. 19 августа Кремль согласился на приезд Риббентропа, но даты были указаны как 26 или 27 августа. Гитлер потерял терпение. Он направил личное послание Сталину, в котором просил перенести сроки визита. Только после этого, насладившись своей новой значимостью, Сталин согласился принять Риббентропа 23 августа.

Вечером 23 августа Риббентроп был уже в Кремле. Обменявшись антибританскими любезностями, стороны тут же подписали пакт о ненападении и секретный протокол к нему.

Для Европы советско-германский временный союз имел чрезвычайно важные последствия. В 1939-1941 годах Германия воевала в привилегированных условиях без всякого давления с востока. Это позволило Гитлеру не только расширить границы рейха в Восточной Европе, но и успешно завершить военные действия в западной части континента.

Вступ радянських військ на територію Польші. Зміст радянсько-німецького договору про дружбу і кордони.

На момент начала войны-1 вересня 1939 року население Польской Республики составляло 36 млн. человек (более трети из них не были этническими поляками), а ее армия состояла из 50 дивизий. Тем не менее, стремительное продвижение германских войск вглубь Польши опрокинуло сохранявшиеся как на западе, так и на востоке Европы представления о ее военной силе, которые сохранялись со времен победы в советско-польской войне 1920-1921 гг. Уже 8 сентября германские танки стояли у пригородов Варшавы, а к 16 сентября польское правительство покинуло страну, укрывшись в Румынии. Нежелание польских союзников своевременно оказать эффективную военную помощь и их неспособность развернуть полноценные боевые действия против Германии на Западном фронте, несомненно, ускорили крах польской армии. Военное поражение, ставшее прологом национальной трагедии Польши, показало иллюзорность надежд на создание при поддержке Франции и Великобритании "третьей Европы" как жизнеспособной "неприсоединившейся" группировки малых и средних государств на пространстве между Германией и Советским Союзом. Развитие и исход боевых действий произвели очень сильное впечатление на все европейские государства - как враждебные или нейтральные, так и союзные по отношению к Германии. Встревожили они и Сталина.

В соответствии с секретным дополнительным протоколом к Договору о ненападении от 23 августа 1939 г. Финляндия, Эстония, Латвия, восточные районы Польского государства, а также находившаяся в составе Румынии с 1918 г. Бессарабия признавались Германией входящими в сферу интересов Советского Союза. Взамен СССР обязывался уважать интересы Германии в западных землях Польши и Литвы, в состав которой предполагалось включить Виленскую область.

Продвижение германских войск до условной демаркационной линии, разделявшей оговоренные в протоколе сферы германских и советских интересов в Польше, подталкивало Сталина к немедленному осуществлению своих планов в отношении населенных белорусами и украинцами западных земель Польской Республики. Тем более, что германская сторона прямо и настойчиво приглашала СССР ввести войска в "советскую" зону влияния, чтобы блокировать сопротивление отступавших на ее территорию частей польской армии.

Стремясь ускорить события, германская сторона использовала слухи о возможности заключения польско-германского перемирия, после которого, разумеется, Советскому Союзу было бы крайне сложно мотивировать присоединение западнобелорусских и западноукраинских земель под предлогом защиты братских украинского и белорусского народов "от германской опасности" в условиях распада Польского государства. Хотя советская сторона заранее предупредила германскую о своем намерении мотивировать присоединение западных земель не столько распадом Польши, сколько германской угрозой, это было с раздражением встречено в Берлине. Советские войска вступили на польскую территорию только 17 сентября, уже после падения Варшавы и бегства польского правительства.

Следующим шагом должно было стать оформление новой советско-германской границы по бывшим польским территориям.

27 сентября в Москву прибыл министр иностранных дел Германии И. фон Риббентроп, а на следующий день был подписан Договор о дружбе и границах между СССР и Германией. Согласно секретному дополнительному протоколу к этому договору Литва была отнесена к сфере интересов Советского Союза, взамен чего СССР согласился на переход в зону германских интересов Люблинского и части Варшавского воеводств, ранее туда не входивших. Советский Союз также изъявил готовность согласиться с исправлением в пользу Германии юго-западного участка линии тогдашней германо-литовской границы, после того "как только СССР примет специальные меры на литовской территории для защиты своих интересов". Одновременно Риббентроп и Молотов подписали от имени своих правительств совместное заявление, в котором ответственность за продолжение войны в Европе возлагалась на Великобританию и Францию, а СССР и Германия подтверждали интерес к взаимным консультациям в этой связи. Таким образом, союз между Москвой и Берлином был оформлен полномасштабным межгосударственным договором.

Советский Союз включился в интенсивный экономический обмен с Германией, поставляя ей продовольствие и стратегические материалы - нефть, хлопок, хром, другие цветные металлы, платину и иное сырье, получая взамен антрацит, стальной прокат, машины, оборудование и готовые изделия. При такой структуре торговли поставки из СССР во многом сводили на нет эффективность экономической блокады, введенной против Германии атлантическими странами с началом войны.

В результате раздела Польской Республики линия соприкосновения советских и германских войск грубо совпала с "линией Керзона" - приблизительной границей расселения поляков, с одной стороны, и украинцев и белорусов, с другой. Присоединение Западной Украины и Западной Белоруссии к СССР было оформлено решением пятой сессии Верховного Совета СССР в ноябре 1939 г., "удовлетворившего просьбы" народных собраний соответствующих территорий, молниеносные "выборы" в которые были проведены в условиях советской оккупации. Государственная граница СССР была отодвинута на 200-300 км к западу.

Дивна війна

Объявив войну Германии в сентябре 1939 г., Великобритания и Франция фактически не начали против нее серьезных боевых действий. Противостояние обеих группировок в основном проецировалось на сферу дипломатии, политики и экономики. Основное внимание было уделено не военным операциям, - по сути дела, они велись лишь на периферийных направлениях, - а поиску союзников и организации коалиций, способных обеспечить соответствующей группировке держав явный перевес над ее противниками. Основные участники мировой войны, в сущности, не были готовы к решающей схватке и продолжали готовиться к ней. При этом военно-экономическая машина Германии работала более слаженно и эффективно, в полной мере используя ресурсы уже поставленных ею под свой контроль европейских стран. Маховик военного производства в Британской империи еще только разворачивался. Медленно и непоследовательно готовила себя к войне Франция.

На первый взгляд противостоявшие Германии державы проявляли обычную недальновидность, наивно рассчитывая столкнуть Гитлера с Советским Союзом и канализировать германскую агрессию на восток. Однако такой подход нельзя считать достаточным. Разумеется, расчеты на советско-германский конфликт в Лондоне и Париже были, и они, как оказалось, были вполне основательными. Но сам по себе этот конфликт не мог разрешить все европейские противоречия - независимо от его исхода. Надежды на вовлечение СССР в войну с Германией были только частью более обширного плана экономического и военного истощения нацистского режима, другим важнейшим элементом которого было подключение к борьбе с германским преобладанием в Европе Соединенным Штатов Америки.

Речь шла о поиске средства для радикального решения германского вопроса - решения не обязательно сопряженного с полномасштабной европейской войной, ужасы разорения которой еще были на памяти правящих в европейских столицах поколений политиков. Инстинктивно, ошибаясь и путаясь, дипломатия западных стран пыталась вынудить Германию умерить свою агрессивность тактикой ограниченных ударов по германским интересам - прежде всего экономическим интересам Германии.

Тактика эта, однако, если и могла быть успешной, то лишь при наличии единства действий всех ведущих мировых держав, включая Советский Союз и США. Советская дипломатия, конечно, была в этом смысле трудным партнером, но даже она, по крайней мере, до весны 1939 г. была склонна к сотрудничеству с западными демократиями на антигерманской основе.

Гораздо более показательно, что британская дипломатия, как и французская, проявила такую же полную неспособность договориться о совместных действиях против Германии даже с Соединенными Штатами, хотя США предлагали в принципе жизнеспособный вариант своего посредничества между европейскими демократическими странами, с одной стороны, и Италии с Германией, с другой. Неофициальная миссия заместителя госсекретаря США С.Уэллеса, посетившего в феврале 1940 г. Рим, Берлин и Лондон, где он встречался с руководителями Италии, Германии, Великобритании и Франции, во многом была нацелена на поиск возможностей для европейского урегулирования - возможно, и ценой совместного противостояния Советскому Союзу, продолжавшаяся в тот момент агрессия которого против Финляндии давала повод объявить Москву источником всех европейских бед.

Миссия Уэллеса, сама по себе незначительная, показала, насколько далека была политическая мысль Европы от осознания шансов для обуздания военной опасности. Американское видение ситуации через призму экономических трудностей Старого Света и самих США как первопричины европейского кризиса было, в сущности, чуждо большинству европейских стран. Правящие элиты и Франции, и Британии, с одной стороны, и Германии, с другой, тяготели к осмыслению ситуации в категориях реванша и баланса сил.

Для администрации США преодоление внутриевропейских противоречий казалось возможным через реорганизацию мирового экономического порядка таким образом, чтобы он в большей мере учитывал интересы всех западноевропейских стран, включая противостоящие друг другу, и, разумеется, самих США. В Вашингтоне многие кризисные моменты в европейской политической ситуации прямо связывали с эгоистичной финансовой и экономической политикой Франции и Британии. Отсюда следовало предположение, что и ситуацию в Европе можно было бы стабилизировать через оздоровление ее экономической жизни - оздоровление, подразумевалось, при ведущей или направляющей роли американской экономической мощи. Лишь на этих условиях США готовы были бросить свой авторитет и ресурсы на весы шаткого европейского противостояния. Президент Ф.Рузвельт не переоценивал шансы на успех такого переустройства Европы. Поэтому он и придал миссии С.Уэллеса сугубо неформальный характер.

Вряд ли для Вашингтона было неожиданностью, что руководство нацистской Германии прореагировало на американский зондаж негативно. Гитлер выдвинул условием примирения с Западом не только признание преобладания Германии в Европе, но и возвращение ей колоний, отнятых по Версальскому миру.

Но более показательно для оценки расстановки сил в самом демократическом лагере было то, что уже в условиях начавшейся европейской войны Британия и Франция тоже фактически не согласились с идеей активного американского лидерства в нормализации положения в Европе точно так же, как они отвергли его в ходе версальского урегулирования, когда в Париже и Лондоне были сильны иллюзии относительно своей способности обеспечить европейскую стабильность без США и без оказавшейся оторванной от европейской политики послереволюционной России.

Политики Британии и Франции видели роль США в Европе в ином. Их устремлениям отвечало ограниченное и направляемое Лондоном и Парижем американское участие, в том числе военное, в регулировании европейской ситуации. Стратегия странной войны воплощала эти иллюзорные, как оказалось, расчеты на экономическое изматывание Германии посредством экономической блокады и возможность вовлечения США в европейский конфликт на стороне демократических стран.

2. Суецька криза.

Головний зміст політ. життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну непріноправного англо-єгипетського договору 1936 року.Вона набрала форми партизанської війни проти англійської військової присутності.

В липні 1952 року патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосили створення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідацію англійської військової бази на території Єгипту. Угода поклала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобігаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного вре­гулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміцненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало негативну реакцію з боку США і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатковано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреччиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, зацікавлені в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суецького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер відхилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 вересня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суверенітету Єгипту над каналом, свободу транзитного судноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. ЗО жовтня Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького кана­лу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив украй непопулярну у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ТА ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції. В посланні до англійського прем'єр-міністра вказувалося на можливість застосування сучасної, особливо ракетної, зброї, зокрема зазначалося, що «війна в Єгипті може перекинутись на інші країни й перерости в третю світову війну». Далі констатувалося, що Радянський Союз перейнятий рішучістю «з допомогою застосування сили завдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близькому Сході». В ноті, адресованій Ізраїлю, порушувалося питання і про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзєнхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

8 ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авторитет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве­ликобританії й Франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і Радянського Союзу

5 січня 1957р. у щорічному посланні до конгресу США президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауера», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзенхауера».

СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне й технічне співробітництво.

Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958 р. була підписана угода про об'єднання Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єднання монархічних режимів, де при владі перебували представники династії Хашимітів.

14 лютого 1958 р. було проголошено створення Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії. За вимогою Лондона головою федерації став король Іраку Фейсал II, прем'єр-міністром — Нурі Саїд. Таким чином, головна роль у цьому союзі відводилася Іраку. Саудівській Аравії також було запропоновано вступити у федерацію. Вона відмовилася і заявила про нейтралітет щодо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася нежиттєстійкою. Військово-політична інтеграція, координація зовнішньополітичної діяльності й економічне співробітництво просувалися дуже мляво.