3. Педагогічна думка в Київській Русі. Літературно-педагогічна спадщина хі–хііі ст.

Усна народна творчість увібрала в себе багато тих ідеалів, якими керувалися батьки і вчителі у вихованні дитей. Билини про Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Нікітіча, Альошу Поповича тощо, а також ін. види усної народної творчості (історичні перекази, легенди, казки, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки) відігравали велику роль у вихованні дітей. У них прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображалося багатство природи, змальовувалися видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалася народна педагогіка. Згодом виникли і перші пам’ятки педагогічної літератури, рукописні книги – збірники педагогічного змісту, в яких розповідалося про сімейне щастя і виховання дітей.

Проте, як зазначає В. О. Біднов, переважну кількість поширених у нас книг творило перекладне письменство. Крім Св. Письма та богослужбових книг, були поширені переклади отців церкви, серед яких перше місце належало творам св. Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустого, Кирила Єрусалимського, Феодорита Кирського та ін. Їхні твори входили до різноманітних збірників, які також поширювалися в окремих рукописах. Вся література цього періоду мала виключно богословський характер. Релігійним елементом були просякнуті навіть твори, що мали історичну або природознавчу тематику. Вони теж перекладалися з грецької мови на слов’янську. Твори грецьких авторів у збірниках піддавалися тлумаченням, доповненням, роз’ясненням місцевих київських діячів, що було зародком академічної педагогічної думки у Русі.

Невдовзі, вже у XI ст., з’являються оригінальні твори києворуських авторів. Так у 1051 р. київським митрополитом Іларіоном був написаний перший з таких творів – «Слово про закон і благодать». «Слово» складається з трьох частин, які винесені в розширений заголовок: співставлення закону і благодаті, опису поширення християнства на Русі та похвали Володимиру Ярославичу і його сину Ярославу. Як виразник передових поглядів, Іларіон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягає на пильному догляді за немовлятами, покаранні за грубе ставлення до матері, що дає підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

Важливі свідчення про виховні ідеали Київської Русі має «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 р.). «Повчання…» потребує виховання любові до Бога і страху божого, суворого виконання церковних обрядів. У даному пам’ятнику підтверджується партіархально-родовий характер виховання. Головним засобом виховання є праця, а тому потрібно виховувати працею, добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання, різнобічної освіти молоді.

Значне місце у творі відведено ролі старших у вихованні, особливо батьків. Велику увагу приділено формуванню в молоді почуття любові до батьківщини і готовності захищати її від ворогів. Особливе значення має вислів Мономаха про необхідність і корисність навчання. Він з повагою ставиться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням. Загалом «Повчання ...» є визначною пам’яткою давньоруської педагогічної думки ХІІ ст. Прогресивне значення цього твору полягає у тому, що Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Широкого розповсюдження на Русі набули різного роду збірники настанов морального характеру, як перекладні, так і вітчизняні. Зокрема, «Ізборники» князя Святослава ставили за мету ознайомити дітей з християнською вірою, церквою, виховання в них християнської моралі, духовності.

«Ізборник» Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань. Це був курс «семи вільних мистецтв», де давалися матеріали для запам’ятовування, і відповіді, що розкривали сутність християнства і його ідеї.

«Ізборник» Святослава 1076 р. вважають найдавнішою пам’яткою української дидактики, в якій вперше у вітчизняній педагогічній культурі розроблено методику читання книг. Іоанн, автор вступної статті до «Ізборника» дає поради щодо визначення мети і методики читання книг, вимагає від учнів бути не «начотчиками», а свідомо засвоювати прочитане: «Коли читаєш, не квапся переходити до іншого розділу, але задумайся, про що говорять книги». Педагог рекомендує повертатися до прочитанного декілька разів, робити висновки.

В «Ізборнику». містяться настанови про те, якими правилами слід керуватися людям у житті. В «Ізборнику» вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних суперечностей у реальному житті. Зазначається, що невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищете те есть». Щоб усунути цю невідповідність «Ізборник» закликає багатих і бідних до загальної любові та взаємного всепрощення. В її основу покладено принцип християнської моралі: любові до ближнього, братолюбства між бідними і багатими, необхідність покори можновладцям. Концепція мала чітку політичну спрямованість – захист влади пануючого класу. Піднесена до рангу державної політики, теорія соціального примирення за допомогою виховання виражала класовий зміст педагогічної думки офіційних представників пануючої феодальної верхівки. У багатьох списках були розповсюджені повчання візантійця Іоана Златоуста, що включає 44 статті, в яких сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві.

Збірник під назвою «Бджола» складений у Візантії і перекладений на Русі наприкінці ХІ ст. Збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та ін. Він містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. Мета «Бджоли» – дати настанову читачу, «як жити християнинові». Є тут думки і щодо навчання й виховання.

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки полягає у тому, що вони створили основу для подальшого розвитку української школи і педагогіки.

Практичне заняття

ТЕМА: ВИХОВАННЯ, ШКОЛА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

План

І. Перевірка засвоєння студентами теоретичних положень з теми заняття

1. Традиційні засади виховання дітей у східних слов’ян.

2. Утворення Київської Русі: історичний екскурс.

3. Зміст та організація навчання у Київській Русі.

4. Педагогічна думка в Київській Русі. Літературно-педагогічна спадщина ХІ–ХІІІ ст.

ІІ. Обговорення реферативного повідомлення «Українське шкільництво в ХІV–ХV ст.»

ІІІ. Виконання практичних завдань:

І варіант: У ході колективного обговорення зробіть порівняльний аналіз Західноєвропейської освіти та освіти Київської Русі (поч. ХІ ст). Охарактеризуйте успіхи древньоруської освіти у цьому відношенні?

ІІ варіант: Складіть схему першої системи народної освіти у Київській Русі (ХІ–ХІІ ст.).

ІІІ варіант: Напишіть твір-роздум на тему «Якби я був київським князем, то проводив би таку освітню політику ...»