2. Зміст та організація навчання у Київській Русі

За рівнем освіти школи Київської Русі поділялися на школи грамоти та школи книжного вчення (тобто елементарні та підвищеного типу), за джерелом створення та функціональною належністю – палацові, церковні (монастирські та парафіяльні), школи майстрів грамоти, ремісничі училища. Грамотність у ранньосередньовічній Русі була розповсюджена. Про це свідчать найдені в різних містах і датовані ХІ ст. близько 700 берестяних грамот.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Школи грамоти були загальнодоступними, хоч про яке-небудь загальне навчання дітей не могло бути і мови. Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, як це було і в країнах Західної Європи і Візантії, тому для найбіднішого населення вони були недоступні. Не існувало єдиної регламентації діяльності цих шкіл. В основному навчання обмежувалося набуттям уміння читати, писати, лічити. Вчителями цих шкіл працювали прості люди, що знали грамоту (майстри грамоти), які хотіли позбутися експлуатації місцевих феодалів, а також кандидати у священники. Вчителя наймала громада.

Навчальний рік починався з появою перших снігів, коли припинялася робота у полі. Учні навчалися 2–3 роки, а то й одну зиму. Кількість учнів невелика (8–10), що давало змогу працювати індивідуально з кожним учнем. Вони навчалися за спрощеним 32-буквеним алфавітом, читали Євангеліє, Псалтир, Молитвослов, Апостол та інші богослужбові книги. При

цьому використовували особливі дощечки, на яких була вирізана азбука. Такі навчальні посібники були доступні всім верствам населення. Спочатку навчали писати і вимовляти букви, потім – читати молитви з Псалтиря.

У школах грамоти учнями заучувалися 53 склади: ба, оа, га, бе, ве, ге та ін. Спочатку вони вивчалися повторювати за вчителем, потім виконували вправи на навощених нашептах, а пізніше на твердій березовій корі – бересті. Завчивши склади, діти з них складали слова, потім вчилися читати спеціальні навчальні тексти. Після написання текстів на бересті переходили до письма чорнилами гусячим пером на пергаменті. Але такий спосіб письма був доступний лише дітям багатих людей.

Наступний етап – оволодіння арифметикою, навчання якій у школах грамоти починалося з вивчення нумерації – числових символів – 27 букв грецького походження.

Ці факти свідчать про існування значної кількості нижчих шкіл грамоти, завдяки яким писемність стала доступною для дітей усіх верств населення. Крім того, у цих народних школах дітей навчали практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо.

Велика увага у школі приділялася співам, як основній підготовці молоді до участі в церковному хорі. Діти просто вивчали окремі псалми Псалтиря з голосу вчителя, при цьому не вивчаючи нотної грамоти. Стиль виконання співу мав характер хорового речитативу. У школах

повсякчас використовували народну пісенну творчість. Діти брали участь у весняних хороводах, в аграрних обрядах, окрасою яких були пісні. Основою народного пісенного співу в школі було колядування, тренував колядників учитель. Хлопчики і дівчатка колядували окремо.

Вони починали колядувати від дому вчителя і далі – господарям на вулиці, де жили. У дітей формували народний світогляд, ставлення до природи як до живого організму, вчили основам хліборобської культури та розуміти природний календар.

У зв’язку з тим, що Київській Русі постійно загрожували з Півдня кочівники, надзвичайної важливості набуло патріотичне виховання. Воно здійснювалося на матеріалах билин, казок, легенд, оповідей учасників воєнних походів, пісень та за допомогою інших засобів народної педагогіки.

Перше свідчення про школи «книжного вчення» на Русі датоване 988 р. Її відкрив князь Володимир у Києві при Десятинній церкві. Учні, що прийшли на навчання, вже мали початкову освіту, тобто уміли писати і читати. Це був навчальний заклад підвищеного типу, в якому викладали «сім вільних мистецтв», давалася на той час серйозна освіта. Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Школа була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків. У школі навчалось 300 дітей. Така кількість освічених вихованців дала змогу Ярославу Мудрому зробити важливий крок у розвитку освіти і культури Київської Русі. Нащадки Володимира продовжували відкривати такі школи. Протягом Х–ХІІІ ст. школи виникли не тільки у Києві та Новгороді, але і в інших містах (Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Ростові та інших містах).

Процес навчання у школах «учіння книжного» був дещо складніший, ніж у школах грамоти. Тут учні опановували 44–45-буквений алфавіт, грецьку мову та курс середньовічних наук: філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я. У XI ст. вивчалися твори зі всесвітньої історії, переклади уривків з робіт Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та багатьох інших вчених античного світу, твори яких входили до збірки «Бджола».

Учні набували знань з природознавства, географії, медицини, дізнавалися про властивості різних речовин і матеріалів та їх застосування у виробничій діяльності, перекладали книги та переписували їх.

Варто зауважити, що вже у XI ст. рівень освіти в Київській Русі прирівнювався до європейських стандартів. В елітних школах вивчалися основні середньовічні науки. Поширення християнства дало можливість Київській Русі здобути визнання середньовічної Європи. Навчання у школах Київської Русі носило релігійний характер. Народна школа разом із церквою стала вирішальним інститутом поширення та утвердження християнства в усій державі. Цьому сприяло те, що вчителями були, здебільшого, священики, дяки та інші служителі церкви.

У монастирських школах, що створювалися при монастирях і великих соборах, навчання було поставлене ліпше, ніж у школах грамоти. Вони поділялися на зовнішні та внутрішні, закриті та відкриті). У перших навчалися миряни, а у других – майбутні ченці, священнослужителі.

Перший такий навчальний заклад заснував ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. l034–1074). Феодосій у 1068 р. наказав перекласти з грецької мови Студитський Статут, який був складений візантійським богословом Федором Студитом у 798 р., і запровадив його для ченців Печерського монастиря. За цим Статутом від ченців вимагалася обов’язкова грамотність, у зв’язку з чим передбачалася організація навчання «христової братії», щоденне читання книг, відкриття бібліотеки. До кінця ХІ – початку ХІІ ст. майже всі монастирі Київської Русі прийняли Студитський Статут. Отже, всі вони зобов’язані були відкрити школи.

Як і у школах «книжного вчення» у монастирських школах вивчалися «сім вільних мистецтв» – класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв’язок з надбанням античної школи і освіти. «Сім вільних мистецтв» для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика – як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з’явиться гомілетика як «наука про церковну словесність»); астрономія – для розрахунків пасхалій; діалектика – для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилося до містичних тлумачень чисел.

Твори античних філософів (Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та ін.) були у фондах бібліотеки Видубицького монастиря. Монахи також знаходилися знайомі з творчістю перших українських письменників – Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку.

Монастирські школи продовжували існувати і розвиватися ще тривалий час (десь до ХVІІ ст.), змінюючи форми, зміст, методи, мету і завдання своєї діяльності, поступово втрачаючи безпосередній зв’язок з монастирським життям, хоча розміщувалися на території і в приміщенні монастирів.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи «учіння книжного» при княжих дворах.

Освіту, вищу за елементарну, могли здобувати на Русі не тільки чоловіки, а й жінки. Відомим стало перше в Європі жіноче училище, відкрите онукою Ярославава Мудрого Анною 1086 р. при Андріївському монастирі у Києві, яке сповістило світу про прогресивну (на той час)

педагогічну думку Русі щодо рівноправності громадян обох статей, незалежно від сану, віросповідання, майнового чи якогось іншого поділу населення. Подібне жіноче училище також відкрилося в Полоцькому монастирі. Дочка чернігівського князя Феодулія, відома в християнському світі як Єфросинія Суздальська, очоливши в 1227 р. Ризоположенський монастир, відкрила в ньому жіночу школу, де сама здійснювала педагогічну діяльність протягом 23 років. Сама Єфросинія, як свідчить її «Житії …», оволоділа всіма «вільними мистецтвами» вдома за допомогою боярина Федора.

Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).

Більшість дітей простолюду виховувалась у сім’ях, їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.

В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського народу.