10. Морфологія історії о. Шпенґлера.

Шпенглер відмовляється від концепції єдиного «всесвітнього» історичного проце­су, єдиної лінії еволюції людства, що проходить послідовні етапи роз­витку і загалом — за всіх відхилень, періодів застою чи занепаду — ви­являється поступальним рухом, який визначається як прогрес.

Шпенґлер називає культурами певні суспільні ут­ворення разом з притаманними їм особливостями. Кожна нація, на його думку, наділяє людей своєю ідеєю, своїми пристрастями, своїм життям, і всі культури «суворо прив'язані протягом свого існування» до того грунту, на якому вони зросли.. Терміном «цивілізація» Шпенґлер позначає виключно пізній етап розвитку культури, яку оцінює як логічну стадію її завершення й занепаду. Цивілізація — остання й неминуча фаза будь-якої куль­тури, вона виявляється в раптовому, несподіваному переродженні культури, різкому надламі творчих сил. Цивілізація має ті самі озна­ки в усіх культурах і є симптомом відмирання цілого як організму.

Шпенґлер з одного боку вибудовує концепцію, що представляє культуру як організм, який має свою будову (морфологію), з іншо­го боку, — визначає підстави культури як до-раціональні, що вияв­ляються в глибинних символах.

Як уже зазначалося, базові поняття концепції Шпенґлера — культура та цивілізація, які німецький теоретик розуміє нетра­диційно, вкладаючи в ці терміни особливий зміст. Історико-культурна концепція Шпенґлера будується на зіставленнях, співвідно­шеннях і, здебільшого, антиномічному протиставленні «культури» та «цивілізації».

Культура, як її розуміє Шпенґлер, є не що інше, як модель по­яснення світу, засіб опису структури життєвих зв'язків. Культура згідно з концепцією Шпенґлера, є система допущень, прийнятих в тому чи іншому соціумі. Культура — це гарант соціального ладу, що втілює на грунті накопиченого запасу спостережень закони здорового глузду й не­обхідні норми власного життя. Завдяки аналізові історичних форм життя людей різних епох і географічних регіонів, за допомогою без­застережного залучення до наукового обігу поняття «культура», Шпенґлер заклав підвалини будівництва історично нової онтології — онтології культури, він запропонував основи аналізу культури як форми специфікації життєдіяльності історичної людини.

Шпенґлер упритул підходить до проблеми співвідношення історії та культури. У кожній культурі без особливих зусиль можна побачити чотири різновиди неповторних характеристик: «власну ідею», «влас­ну пристрасть», «власне життя», «власну смерть». Ці риси виявля­ють стилістичну єдність культури — єдність мислених форм, єдність способу життя в усіх його формах; релігії, мистецтві, політиці, еко­номіці, праві.

Аналіз мор­фологічної будови культури дозволяє Шпенглерові вирізнити вісім рівно вартісних за рівнем зрілості культур: єгипетську, індійську, ва­вилонську, китайську, греко-римську (аполлонівську), європейсько-хри-стиянську (фаустівську), магічну (візантійсько-арабську), культуру майя. Він передбачав також виникнення в майбутньому дев'ятої культури — російсько-сибірської.

Виокремивши різні культури та визначивши їх як гетерогенні, Шпенґлер пише, що, крім чотирьох щаблів життя кожної культури (народження — розквіт — зів 'янення — смерть чи весна — літо — осінь — зима), існують точніші характеристики конкретної культу­ри. Так, для греко-римської ан­тичності функцію передумов виконує опозиція матерії та форми, для європейсько-християнської (фаустівської) культури — дуалізм сили та маси, для візантійсько-арабської (магічної) культури — опо­зиції світла та пітьми тощо. Центральним пунктом цих протилеж­ностей є місце Я в просторі та часі культури.

Парадокс шпенґлерівської філософії полягає в тому, що, незва­жаючи на її численні фактичні й теоретичні суперечності, явний і прокламований Ірраціоналізм концепції, інтуїція Шпенґлера дозво­лила йому окреслити ідеї, що стали підґрунтям типологічного аналізу культур.