Простір і час
В художній літературі образи мають часову протяжність - строго організовані в часі сприйняття. В центрі худ. твору. у зв"язку з цим - дія. процес, бо мова теж тече у часі. Предмети, що є нерухомими, для опису в художньому творі не є благодатним матеріалом, бо втомлюють читача.
В літературі є і просторові уявлення, які , на відміну від живопису та культури, є ненаглядними, непрямими і сприймаються асоціативне.
Лесінг вважав,, що все-таки часова організація в літературі більш яскраво виражена, ніж просторова (монологи, діалоги).
Часово-п росторова організація худ. твору:
образ часу:
біографічний (дитинство, юність, зрілість);
історичний (зміна епох, подій в житті суспільства);
космічний (уява про вічність і вселенську історію);
календарний (свято, будні, пори року); добові (день, вечір...);
\ явлення про рухомість і не рухомість;
співвідношення сучасного, майбутнього, минулого.
образ простору:
замкнутий - відкритий; * Лотман вважав, що основу ••.•даний - космічний; образності "Божественної комедії"
реальний - уявний; складає уяву про верх і низ, як
універсальних началах світу, на фоні якого відкривається рух головного героя.
Просторово-часові уявлення складають в худ. творі єдність - хронотоп (за Бзхтіним); хронотоп, на його думку, "визначає єдність худ. твору по його відношенню до реальної дійсності". "Бахтінські" хронотопи - ідилічні, містеріальні, карнавальні, дороги, порога (криз), замка, салона, гостьової, провінційного міста. Вважає хронотоп формально-змістовою категорією, сгожєтотворчіїіи началом.
Хронотоп проявляється в худ. літературі як: 1) лейтмотив, мотив (лірика): 2) основа сюжету.
Форми поведінки (ф.П.)
Ф.Л.' — сукупність рухів, поз, жестів, слів, інформації. Ця сукупність динамічна і статична одночасно - установка поведінки. Ф.П. різнородні. Вони зумовлюються:
традицією, ритуалом;
вільною ініціативою людини.
ТТ-Ч^^КіМЄСХИс'' характеристики - розпорошені і.; [гЛчСі:. Тії : ТО Кратні, варіантні, пок; зують зовнішні і внутрішні змп.и особистості. А. Волконський. - нервовість перед війною, "гіотухший погляд" після неї, після смерті дружини, радість після закохування у Ііаташу, злоба перед Бородінською битвою.
Ф.П. - джерело конфліктів * "Міщанин у дворянстві" - претензії невігласа Журдеиа стати схожим на дворянина * "Тартюф" - благочестивий герой обманює довірливих Оргона і його матір.
Література відтворює культурно-історичну специфіку форм поведінки героїв.
ранні етапи, середньовіччя - ритуальна поведінка - "як треба поводитись відповідно статусу". "Житіє Бориса і Гліба - герої "благовоспитаньїе". Так само в епосі, казках, рицарських романах.
пса "безв " (Феодос
низьких жанрах (комедіях, форсах)- навпаки - ігри жарій, бійки, сварки ( Гаргантюа валявся в грязюці, вимазував кіс, обличчя, сякався в суп. плював у колодець..., схоже вели себе герої і у Арістофана).
XVIII ст. - герої - ходячі, але неживі схеми моралі.
кінець XVIII ст. — сентементалізм — "канони почуттів".
епоха романтизму - активний вибір поведінки (Л арі па уявляла себе героїнею прочитаних романів : "Кларисат, Юмий, Делофиной, Печорін - "байронічне кокетство", Жюльєн Сорель - спочатку виступає як б.: іагочестивий юнак.
XIX ст., перша половина - модні стереотипи (Грушицький, Хлєстаков, Долохов, Беліков (Чехова).
XIX ст. - вільна поведінка, простота - Миронови, Гриньов ("Капітанська дочка"), Тетаня ("Євгеній Онєгін"), Платон Каратаєв, Наташа Ростова, сім"я Ростових.
Свідомість і самосвідомість персонажа. Психолої ізм.
Внутрішня сторона образу людини - його свідомість наміри, думки, почуття +- несвідоме.
Ранні стадії - вчинки, внутр, світ дається опосере дковано, увага на одне почугтя. * 1 ом ер "Іліада": любов до сина, Пріам за тілом сина іде до Ахілла, ь стан ахїйців.
* Евріпід - Медея - ревнивиця. * "Іліада" "Зевсе, же владика
превиспрепньш, страх миснослал на Аянса.
Середньовіччя- складність внутрішнього світу, його протиріччя, духовна тривога, покаяння, духовна просвітленість ("Сповідь" Бл. Атгуепна "Бйжсс; неп на. комедія" Дайте)
"Сказа. і є про Бориса і Глїба".
Ця цікавість зростає і зміцнюється - трагедії Шекспіра "Гам.лет", "Король Лір". Вже можна говорити про психологізм - складний психологічний малюнок поведінки героя.
Активізація психологізму у XVIII ст. (сентименталізм).
Психологізм - у реалістів в XIX ст. (Бальзак, Стендаль, Флобер, Лєрмонтов. Тургенсв. Коцюбинський, Леся Українка, Достоєвський, Толстой).
Форми ііСИХОЛОГІЗМу - відкритий (Толстой, Достоєвський, Шолохов, Фолкнер), прихований (Тургенєв, Чехов, Бунін, Пришвин, Пруст).
Способи опису внутрішнього світу: характеристика переживань, внутрішні монологи, сни, галюцинація, опис вражень.
20-ті роки — неприйняття психологізму. А психологізм — вищий етап творчості. Проте він був в літературі (Булгакову Іастернак, Плато по і?, Аетаф'дв, Загребельний, Збанацікий, Гончар, Манн, Флобер).
Інтенсивний розвиток XIX — XX ст., що пов"язано з активізацією самосвідомості людини нового Часу.
Проявляється як рефлексія героїв: Волконський, Печорін: Вертер (Гете), Тетяна (Пушкіна). Рефлексують навіть тварини (вовки в "Пласі", "Сі р о м а н ці", кор о в а (Ш ах о в а).
П. Форма психологізму - "поток свідомості" (Пруст. Джойс) - немає визначеності внутрішнього світу, "Новий роман" (Сарної, Бютор).
ТЕКСТ
Тексі як поняття філологїї
ЛатЛехшз- тканина, з'єднаним. Термін використовується в лінгвістиці, літ-ві, естетиці, культурології, філософії. Найбільш уживаний термін в науках гуманітарного циклу (Ю.Лотман).
2 Має цей термін декілька різних, хоча і взаємозв'язаних значень.
у Для лінгвіста (спершу цей термін закріпився у мовознавстві, це акт використання природньої мови, що має певний комплекс властивостей: і} зв'язність; 2)заверціеність,
3) відокремленню гь від оточуючої мовної та позамовної діяльності. Отже, він має, простіше кажучи, початок ; кінець, складається із ланцюга речень, що являют ь собою мінімальну комунікатив ну одиницю.
у Лінгвістичне розуміння тексту може бути " вузьким" та "широким" . "Вузьке-"це мовне вираження певного смислового ряду" " Широке" - як мовне утворення (твір) з його мовним втіленням , побудовою, смислом.
В літературознавстві - це мовна грань літературного твору, що виділяється наряду із предметне -образним аспектом ("мир произведения") та ідейно-смисловою сферою (художній зміст). Ю Лотман : " Следует решительно отказаться от представлення о том, что текст й худ. Произведение - одно й тоже. Текст - один из компонентов худ произведения... , Худ. зффект в целом возникает из сопоставления те кета со сложньїм комплексом жизненньїх й идейно-зстетических представлений". (" Анализ позтического текста")
Якщо вчені-літературознавці включають у простір тексту (художнього), крім мови, те, що відобразив письменник, навіть його ідеї, концепції, тобто художній зміст, то слова "текст " і " твір" стають синонімами.
Проте найміцніше укорінялося в літературознавстві поняття про текс г як про строго організовану послідовність мовних ол.ипиць. В зв'язку з цим розрізняють основний текст твору і його побічний текст (заголовки, присвяти, епіграфи, передмови, примітки, позначки дат і місця написання, перелік дійових осіб, ремарки).
Центральним термін "текст" став у текстології. Тексти вивчаються в даній галузі в аспекті історії їх створення, атрибуції, датуванні. Розглядаються питання про наявність варіацій, про виділення канонічного тексту, про встановлення принципів публікації.
пряме, безпосередньо направлене на свій предмет слово, як вираз останньої смислової інстанції того, хто веде мовлення";
- "слово особи, яка зображена у худ. творі";
"двоголосе слово, що одночасно належить двом суб'єктам але по
і
різному НИМИ уеві. іОМ.ііОГІ ься.
А
дві останні групи - неав горські слова
"Чуже" слово активізується в літературі з відходом від канонічних
... : ав
Нового часу. Це закономірно, збагатився мовний досвід всі . суспільних груп, і різні форми ведення мовлення почали тісно взаємодіяти. Різномовлення і чуже слово стало нормою культури в т. ч. і словесно- художньої.
Неавторські слова приходять в літературу не тільки у вигляді тексту, але і в ролі локальних епізодів тексту, але і в ролі цементуючих художнє полотно начал. Так відбувається у стилізаціях, пародіях, сказах.