Лекція 6 Тема. Культура Нового часу: європейський та український вимір

План

1. Бароко і класицизм у західноєвропейській культурі XVII століття.

2. Українська культура доби козацько-гетьманської держави.

Основні поняття: бароко, класицизм, опера, антропологізм, українська барокова література, український архітектурний стиль, козацьке бароко, іконостас, граверство, шкільна драматургія, партесний спів, золота тріада української духовної музики XVIII ст.

6.1. Бароко і класицизм у західноєвропейській культурі XVII століття. Двома основними напрямками художньої творчості у XVII-XVIII ст. були бароко і класицизм. Термін «бароко» з’явився ще у XVIII ст., а стиль бароко був присутнім у криволінійних окресленнях архітектурних споруд, у вишуканості ліній скульптури і живопису, у декоративності, ошатності фасадів та інтер’єрів будинків. В якості занепаду бароко можна розглядати маньєризм, у живописі він виник у Італії наприкінці XVI ст. Цей стиль зводився до суто зовнішнього засвоєння творчої манери корифеїв Відродження. У Франції спорідненою течією була так звана преціозна література, яка і своїми сюжетами, і мовою, і цілковитим відривом від реального життя та соціальних проблем відповідала інтересам, цінностям та смакам аристократії. Отже, ці мистецькі напрямки можна віднести до феодальної субкультури доби занепаду. На відміну від них, бароко, який був загалом стилем, що відбивав переважно систему цінностей, ідеалів дворянства, водночас відображав і настрої тієї частини панівного стану, що зберігала певні творчі можливості. Барокове мистецтво, сприйнявши ренесансні традиції пошани до розуму, вже зневірилося у його силах, у закономірності прогресу. Людина - частинка у вирі історії, її життя сповнене трагічних випадковостей, - така провідна думка барочної літератури, якою пройняті лірика Л.Гонгори («гонгоризм») і засновника італійської поетичної школи бароко Д.Маріно («маринізм»), твори іспанського драматурга П. Кальдерона і багатьох інших письменників XVII - початку XVIII ст. Трагічним гуманізмом іноді називають дослідники їхнє співчуття. В контексті бароко виник новий музичний жанр - опера, яка народилася в Італії й швидко поширилася в інших європейських країнах. На початку вона була придворним мистецтвом, проте згодом з’являються міські оперні театри у Венеції та Гамбурзі.

Більш складним за своєю соціальною природою був класицизм. Його офіційну естетику формували накази кардинала Рішельє та французького короля Людовіка XIV, а довершеності вона досягла у «Поетичному мистецтві» Нікола Буало. Класицизм відображав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції панівної верстви, переважно тієї її частини, що вимагала зміцнення абсолютної монархії, всеохопного контролю над кожною особою і цілим народом. Класицизм, будучи офіційним стилем абсолютистської держави, визнавався владою єдино правильним, теоретики класицизму вважали предметом мистецтва не саму реальність, а її ідеалізований образ, пристосований до уподобань соціальної верхівки. Класицизм поділяв художні жанри на високі й низькі, персонажами високого жанру трагедії були міфологічні істоти, королі та полководці, а дія відбувалась у далекому минулому; крім того, не можна було вживати побутової мови. Класицизм був поширений ще із XVI ст. в Італії, сягнув найвищого розквіту у Франції, поступово вийшов за межі контексту й своєрідно розвивався в Англії. Зокрема в Англії на засадах естетики класицизму з’явилася трагедія якісно іншого змісту - «Самсон-борець» великого поета Д. Мільтона.

Втім, чи не найбільшим досягненням культури XVII ст. була творчість геніального голландського художника Рембрандта Ван Рейна (1606-1669 рр.). Рембрандт, як й інші «позастильові» художники, орієнтувався на реальний світ, на дійсність; він не просто точно відображає побачене, а й дає глибоку психологічну характеристику особистості.

Слід відзначити, що класицизм і бароко не були розведеними у часі культурними стилями. Бароко часто виявляло себе у нібито суто класицистичних творах, і навпаки. Так, певні елементи художнього мислення бароко властиві геніальному Йогану Себастьяну Баху, який сягнув вершин німецької музики XVIII ст. В церковній та світській музиці Баха застосовувався принцип поліфонії, в органну і клавірну фугу Бах увів одночасне звучання кількох самостійних мелодій.

Смаки аристократії після смерті Людовіка XIV відбилися вже не в традиційному класицизмі, а в новому стилі - рококо. Феодальна верхівка XVIII ст., звільнившись від суворості етикету, жадала більшої свободи в поведінці, не стільки величі, скільки розкутості, насолод. В руслі рококо творили придворні французькі художники Ф.Буше та Ж.Ватто, картинам обох притаманні штучність, театральність, відверта чуттєвість, любовна гра аристократичних персонажів.

Цієї доби відбуваються також й значні зрушення в науці. Так, у природознавстві, де раніше панували теоретичні уявлення, утверджуються наукові. Престиж науки підвищили відкриття в галузі астрономії (П.Лаплас), фізики (Х.Гюйгенс, В.Франклін), хімії (відкриття кисню, водню), геології (Ж. Бюффон). У XVIII ст. зроблено перші спроби класифікації біологічних видів (К.Лінней) та мінералів (А.Г.Вернер), розроблена хімічна термінологія. У руслі ідей Просвітництва розвивалася нова наука - політична економія (фізіократів у Франції, класична англійська політекономія, Адам Сміт та його «Дослідження про природу і причини багатства народів» від 1776 р., тощо).

В художній культурі доби Просвітництва розвивався і такий напрям, як сентименталізм. Він був реакцією на притаманну класицизмові схильність нехтувати почуття простої людини («Сентиментальна подорож» англійського письменника А.Стерна). Сентименталізм - це жанр міщанської драми (Д.Дідро), відмова від хибної цивілізації та злиття зі світом (Ж.-Ж. Руссо), ідеалізація патріархальності (Т.Грей), сльозлива комедія (П.Лашоссе), багатство спектра почуттів і особистого життя людини (К.Ф.Геллерт) - такими були характерні теми, мотиви англійського, французького та німецького сентименталізму.

Як вже відзначалося вище, майже всі видатні мислителі Просвітництва були не лише філософами, істориками, соціологами, а й теоретиками мистецтва, а чимало з них - визначними митцями. Імена Вольтера, Дідро, Лессінга однаковою мірою належать історії науки та мистецтва. Добу Просвітництва іноді називають літературоцентричною: разом з видатними мислителями (Д.Локк, К.Лейбніц, І.Кант) ідеї доби розробляли великі майстри художнього слова (Вольтер, Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо, Г.Е.Лессінг, Ф.Шиллер, І.Гете). Думка та слово були тісно поєднані, й ніколи ще літературні твори не були так насичені філософією. Функції ідейного центру Просвітництва перебирала то одна, то інша країна. Наприкінці XVII ст. і в перші десятиліття XVIII ст. ним була Англія, потім - Франція. Серед ідеологів Просвітництва було популярним поняття «громадянин світу», - результат віри у загальнолюдську єдність розуму і природи.

Зазначимо, що XVIII ст. було позначене інтенсивним розвитком естетичної думки, саме слово «естетика» увійшло до наукового обігу у 1750 р. завдяки німецькому вченому Ф.Баумгартену. Переважна більшість просвітників мала активну громадянську позицію, всі вони були прихильниками ідейного мистецтва, що перетворює світ. Просвітники прагнули широко пропагувати свої погляди і знання, і не лише поширили гуманітарну культуру, а і ствердили принципи гуманності, розуму і справедливості у суспільному житті.

Прикметою XVIII ст. стало бурхливе збільшення кількості книжок, швидке поширення літературних журналів, а у науковій літературі відбулося остаточне витіснення латини національними мовами. Зникають межі між філософськими, публіцистичними і власне художніми жанрами, що особливо помітно в жанрі есе; зростає значення мемуарів (А. де Сен-Сімон, Вольтер, П.Бомарше, К.Гольдоні, Д.Казанова) та епістолярного жанру. Полемічним виступам з різних питань суспільного і художнього життя часто надають форми твору, призначеного для публікації, читачам стає відомим й особисте листування діячів Просвітництва, яке сприймається як пам’ятка літературної та суспільної думки. Популярним стає й інший документальний жанр – подорожні записки. Загалом, художня творчість просвітників була глибшою, ніж їхні теоретичні розробки та концепції.

Наголосимо, що XVIII ст. стало віком роману, значні художні здобутки передовсім пов’язані з цим жанром, що поєднував високий етичний пафос з майстерністю зображення побуту різних верств суспільства. Жодна епоха не висувала такої різноманітності типів роману, як це століття. Саме тоді відбулися художні, мистецькі відкриття світового значення. Новаторськими були і роман у листах Річардсона, і німецький роман виховання (Віланд, Гете), і французька філософська повість. Вражали новими підходами до зображення людини «Робінзон Крузо» Д.Дефо, «Сентиментальна подорож» А.Стерна, «Нова Елоїза» Ж.-Ж. Руссо.

Трибуною просвітників був також театр: сатиричні комедії Г.Філдінга, драматургія К.Гольдоні, «Весілля Фігаро» П.Бомарше та «Розбійники» Ф.Шиллера. Вистави були адресовані демократичному глядачу, це були акти громадянської боротьби. Разом із класичною трагедією, XVIII століття відкрило міщанську драму - новий жанр, що зробив внесок у демократизацію театру. Особливого розквіту досягла на той момент комедія (Хольберг, Філдінг, Шерідан, Бомарше, Гольдоні). Дух заперечення та критики минулого, що панував у XVIII столітті, спонукав активний розвиток жанру сатири (Галлер, Монтескьє, Смоллет, Паріні, Свіфт, Вольтер). Дещо гірше розвивалася у цей час поезія, адже панування раціоналізму мало сприяло розвитку ліричної творчості. Далося взнаки і негативне ставлення більшості просвітників до фольклору, зокрема народну пісню вони вважали «варварськими звуками», їм здавалося, що вона примітивна і суперечить вимогам розуму. Лише наприкінці століття з’явилися поети, які стали славою світової літератури - Бернс, Шиллер, Гете. У цей період в культурі Європи бароко вже не відіграє такої ролі, як у попередні роки. Запанувало рококо, мистецтво гедонізму. Поширюється витончений та егоцентричний культ емоційно-еротичної насолоди.

6.2. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко. Бароко у перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам’ятки української барокової архітектури збереглися і у Західній Україні та в дерев’яному народному будівництві всіх українських земель.

Шедеври пізнього бароко з’явились в Україні у другій половині XVIII століття - такі, як Успенський собор Києво-Печерської лаври, Андріївська церква у Києві та собор Святого Юра у Львові. Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі у Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім’ям.

Протягом XVII-XVIII століть в Україні розвивалася також скульптура. Автором численних іконостасів та скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі у Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві Святої Покрови у Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, серед яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалося мистецтво гравюри. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. В 1702 р. у Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером України був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалося у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича - найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в селі Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 - після 1740) - автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено у національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст. Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини «Козак Мамай». Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити у кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями звитяжного XVII ст., духовне життя українців у XVIIІ ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. - архітектура бароко, картини «Козак Мамай» та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши творців і народ, що їх виплекав.