Лекція 5 Тема. Європейська та українська культура епохи Відродження

План

1. Ідейно-філософські основи культури епохи Відродження.

2. Гуманістична спрямованість науки, літератури та мистецтва Ренесансу.

3. Українське культурне піднесення (кінець XV – перша половина XVIII ст.).

Основні поняття: Ренесанс, гуманізм, соціально-утопічні вчення, ренесансний реалізм, ренесансні архітектура, скульптура, образотворче мистецтво, Північне Відродження, Реформація, Контрреформація, лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, українські гуманісти доби Відродження, Слов’яно-греко-латинська академія, Києво-Могилянська доба, українське іконописання, вертепна драма, кобзарство.

5.1. Ідейно-філософські основи культури епохи Відродження. Культура епохи Відродження мала певні соціально-економічні умови свого становлення. Культура Відродження нерозривно пов’язана з кризою середньовічного сприйняття світу та з відродженням античних гуманістичних традицій у культурі. Загальна характеристика цієї непересічної епохи передбачає аналіз гуманізму як основного напрямку у світогляді епохи, явища титанізму та його особливостей, унікальних досягнень мистецтва доби Відродження, художнього ідеалу людини в живописі, гуманістичних ідей Ренесансу в літературі.

Особливістю Ренесансу (від фр. Renaissance - Відродження) є процес відродження античних наук та мистецтв, що вважають головним чинником, який зумовив ефект феномену Відродження.

Протистояння Середньовіччю та проголошення новизни своєї цивілізації абсолютизуються мислителями Ренесансу. Але Відродження відштовхується від Середньовіччя, а тому уявлення про різку зміну часів не відповідало дійсному характеру культури, натомість можна говорити про складне подолання середньовічної спадщини, яка впливала навіть на саме відчуття історичної метаморфози його біблійною фразеологією, есхатологічними проявами, тощо. Інакше кажучи, в тому, як Відродження поривало із Середньовіччям, виявилось, певною мірою, його середньовічне походження.

Відродження - це особливий тип зростання культури, епоха, духовне значення якої не стільки в реалізації потенцій періоду, скільки у створенні та реалізації нових стимулів культурної творчості. Тому Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій історії, який можна порівняти з VIII-V ст. до н. е. в Елладі. Про це свідчить і зовнішній бік феномену: вражаюча сконцентрованість на незначному просторово-часовому проміжку визначних, усебічно обдарованих людей, які проторували нові шляхи творчості. Як розквіт особливого роду, як реалізація надмірного енергетичного потенціалу культури, що виражена в особливій інтенсивності культурного життя, його багатобарвності, розкоші й багатомірності проявів особистої творчості, Відродження стає синонімом духовного піднесення.

Серед етапів доби розрізняють Проторенесанс (ост. третина ХІІІ-XIV ст.), коли виникають перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте, Ф.Петрарки, Д.Боккаччо), і власне Відродження, де розрізняють раннє або кватроченто (поч. XIV - 90-ті роки XV ст.) – живопис Джотто, Донателло, Ботічеллі, Пізано; високе або чінквеченто (90-ті роки XV ст. - початок XVI ст.) - у Італії це Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонаротті, у Венеції - Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто; та пізнє Відродження (40-ві роки XVI ст. - поч. XVII ст.).

На противагу Середньовіччю, Ренесанс та античність мають схоже генетичне коріння: цілковите породження міста, міської культури, яка ґрунтувалась на більш-менш поширених й розвинених товарно-грошових відносинах. Молода буржуазія знаходила в язичницькій давнині, у її світській культурі вже готову зброю для боротьби проти церковно-феодальної ідеології, хоча антична спадщина сприймалась та засвоювалась різними суспільними групами залежно від корпоративних інтересів. Більшість дослідників вважає, що ренесансну епоху визначають три технічні винаходи - друкарський верстат, компас та артилерія. Саме тоді відбувається перехід від теоцентричного, сакрального, церковного, божественного світогляду до антропоцентричного розуміння світу. З’являється новий погляд на природу, відкриття її для себе, намагання перетворити світ у царину людини.

Біля витоків ренесансної ідеології стояв Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.), у філософських трактатах якого («Бенкет», «Монархія») викладено засади нового гуманістичного вчення про людину. Створений Данте в його «священній поемі» синтез поезії, філософії, теології та науки є одночасно й підсумком розвитку середньовічної культури та початком культури Ренесансу. Першим рухом філософської думки є гуманізм (від лат. humanus - людяний, людський), що означає потяг до людяності, до утворення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає думати про себе, свою роль та покликання в цьому світі, про свою сутність, смисл та мету свого буття. Початок цього руху пов’язують з Франческо Петраркою (1304-1374).

В еволюції філософських поглядів можна виділити три характерні періоди: гуманістичний, або антропоцентричний, у якому середньовічному теоцентризму протистоїть інтерес до людини в її відносинах зі світом (серед. XIV - серед. XV ст.); неоплатонічний (ареопагітичний), пов’язаний, головним чином, з поставленням онтологічних проблем (серед. XV - перша третина XVI ст.); натурфілософський, коли гуманістичні студії поступово поширилися на теологію, натурфілософію, природознавство, що одночасно призвело до втрати деяких особливостей та досягнень гуманізму, до більш складної взаємодії з середньовічною спадщиною (друга пол. XVI - поч. XVIІ ст.). Зрушення, які відбулися в структурі ренесансного світобачення, виявилися в суперечці про те, кого наслідувати - «класиків» чи «природу». Відродження намагається пояснити світ, виходячи з нього самого. Світ не потребує потойбічного пояснення, він пояснюється не долею, не Богом, не чаклунством. Причина світу постає з нього самого. Показати світ таким, яким він є, пояснити все зсередини, з його власної матеріальної природи - саме таким є девіз реалізму М.Сервантеса, Ф.Рабле, В.Шекспіра.

Реалізм епохи відкрив індивідуальну людину і ствердив її силу та красу. Його героєм постає титанічна особистість, яка є вільною у своїх проявах. Нова концепція світу потребувала від художників Відродження розроблення теорії та практики перспективи, художнього освоєння анатомії людського тіла в його віковій, статевій і динамічній визначеності, пошуку гармонії композиції, використання кольорових акцентів для передання свого ставлення до зображуваного. Відбувається процес розкріпачення особистості від середньовічного аскетизму; зображення голої натури, принад жіночого тіла було сильним аргументом у боротьбі з аскетизмом. Виникає поняття про пропорцію, що наближає образотворче мистецтво до архітектури, поняття композиції та світла, які поєднують образотворче мистецтво та літературу.

Для Ренесансу характерною є нова концепція ролі особистості художника у творчому процесі, соціально-естетичні функції його мистецтва, саме ставлення художнього образу до реальності (так званий ренесансний реалізм). Принципова відкритість будь-яким традиціям була набагато ширшою власне античної спадщини, до кола інтересів залучались ранньогрецькі мислителі та християнські неоплатоніки, стоїки та епікурейці. У цій байдужості до джерел виявилась завойована Відродженням свобода мислення, свобода від школи, традиції, догми, прагнення ввести у сферу свого розгляду все різноманіття спадщини минулого, нічим не зв’язувати себе й залишати відкритим шлях для власних висновків та рішень.

Поява нових літературних форм замість схоластичних трактатів, коментарів з формальною структурою давала можливість у промовах, побудованих за правилами риторичного мистецтва, інвективі, дружньому посланні, поемі, вільному діалозі висловлювати власну думку, замислюватися над проблемами буття.

Для культури Ренесансу характерним було заперечення безпосередньо попереднього досвіду разом з прихильним ставленням до «старих цінностей», до традицій, втілених в античності, які, як вважалось, були перервані Середньовіччям. Пряме відродження цих традицій було головною метою нової культури. Відомий дослідник цього феномену Марк Оже вважає, що одночасне об’єднання ренесансною Європою давніх та дуже різних традицій (грецької, римської, германської, англосаксонської, арабської, китайської) збільшило її синхронні можливості синтезу, інтеграції та винахідливості.

Відродження - це унікальний період в історії європейської культури, який репрезентує одночасно і певну епоху, і певний тип культури, і культурне явище як таке.

5.2. Гуманістична спрямованість науки, літератури та мистецтва Ренесансу. В основі культури епохи Відродження знаходиться принцип гуманізму, утвердження гідності та краси реальної людини, її розуму та волі, її творчих сил. На відміну від культури Середньовіччя, гуманістична культура Відродження носила світський характер. Жагуча спрага пізнання реального світу і захоплення ним сприяли піднесенню науки, привели до відображення в мистецтві найрізноманітніших сторін дійсності, передали величний пафос багатьом творінням художників.

Важливу роль у становленні мистецтва Відродження відіграло нове розуміння античної спадщини. Вплив античності найсильніше позначився на формуванні культури Відродження в Італії, де збереглося безліч пам'яток давньоримського та давньогрецького мистецтва. Зачинателем італійського Відродження в живописі зазвичай вважають Джотто ді Бондоне (1266-1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його великий сучасник Ф.Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто «захоплення, яке доходило до заціпеніння». Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела - невелика церковна споруда для молитви однієї сім'ї або зберігання реліквій - побудована на арені античного амфітеатру, звідки і походить її назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Раннє Відродження пов’язується передовсім із знаменитою Флоренцією, що була найбільшим культурним центром Італії того часу, й де у XV столітті розгорнулися бурхливі суспільно-політичні події. Тут було повалено республіканський лад та встановлено тиранію родини Медичі. Правління одного з них - Лоренцо Медичі, прозваного Пишним, позначене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням широкого народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Раннє Відродження пов'язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Філліппо Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо. Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед, архітектор Філліппо Брунеллескі (1377-1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже згадувалося про те, що будівництво собору розпочалося за півстоліття до Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання - перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після Середньовіччя купольна споруда у Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів лінійної перспективи.

Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386-1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа. Зв'язок з античною традицією простежується й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі - «Строката кішка» - прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі давньоримського імператора.

У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя - всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі у церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети - «Гріхопадіння» і «Вигнання з раю». У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Вперше у малярстві Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника - Філліппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Ботічеллі (1445-1510). Він часто звертався до античної міфології, яка ще донедавна була під суворою церковною забороною. Його живописні твори («Весна», «Народження Венери») пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Саме Ботічеллі вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

Високий Ренесанс став вершиною гуманістичного мистецтва, що формувалося в складних суспільно-політичних умовах. Початок XVI століття був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме у цей період, всупереч роздробленості та міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву «Високе Відродження», що вміщує творчість найталановитіших майстрів - Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонаротті. Вже сучасники називали їх божественними. Тоді складається також й самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452-1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив у собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою - й цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарату важчого за повітря, парашута, конструкція баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нашого часу дійшло також небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше, ніж кінцевий результат. Вже в молоді роки Леонардо да Вінчі дійшов думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небаченої раніше рельєфності, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних людських почуттів. Найбільш знаменита картина Леонардо і, напевно, всього світового живопису - портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрету.

Варто наголосити, що у мистецтві Високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва. Свій неповторний внесок у культуру доби зробив Рафаель Санті (1483-1520), родом з Урбіно, який провів у молоді літа декілька років у Флоренції й був багато у чому зобов'язаний її яскравому мистецтву. Розмірковуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б.Віппер писав: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело - могутніший, Джорджоне - мелодійніший, Тіціан - барвистіший, прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Отже геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення багатьох попередників. Прийнято вважати, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Р.Санті знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких — «Сікстинська Мадонна». Картина була вівтарним образом у церкві святого Сікста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченца. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни, разом з іншими картинами Дрезденської галереї, вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні й врятована.

Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI століття найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двору. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла саме в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці - великі кімнати, зали) папського палацу у Ватикані. Найбільш знамениті серед них - фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах - це алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска «Афінська школа», в якій Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Аристотеля - мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу, ідеалістичний та матеріалістичний.

Рафаель Санті прожив всього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, натомість смерть перервала останню його роботу - керівництво будівництвом храму Святого Петра в Римі.

Інший велет епохи, Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, - грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Навчався він у рідному місті, Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Сам Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя «Давид». Д.Вазарі писав, що вона «забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських». Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьйорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сікстинської капели. На це пішло чотири роки роботи (площа фресок - 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети - створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це - гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як «грізна велич».

Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медичі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки повстанців він був вимушений переховуватися. В якості умови прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медичі. Цілком зрозумілим є трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).

За три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сікстинську капелу і розписує вівтарну стіну (фреска «Страшний суд»). Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис. Втім тоді все ж не наважилися здійснити такий брутальний крок і замінили його наказом «одягнути» оголені фігури (декілька художників домалювали драпірування, яке вже в наш час, в ході реставрації, було прибрано). З архітектурних проектів Мікеланджело найбільш грандіозним став купол Собору Святого Петра в Римі.

Довше за інші райони Італії політичну незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу - творчість Тіціана (1477-1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. «Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном», - писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його мистецький ідеал - життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису Тіціана - багатство колориту («Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, що кається»). Одна з останніх картин Тіціана - «Святий Себастьян» - за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявилася криза епохи Відродження. Напрямом в мистецтві того часу стає маньєризм: художники копіювали технічні прийоми Високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття доби, проте колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність полотен.

Видатне італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А.Дюрер), Північну Європу (П.Брейгель, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).

Новою за формою та змістом стає в цей час і література, завдяки своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме у добу Відродження з'являються національні літератури (іншими словами - літературні твори національними мовами європейських народів).

В італійській літературі на межі між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом кінця XIII - початку XIV ст. знаходиться творчість Данте (1265-1321). Данте Аліг’єрі був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою «Комедію», яку пізніше Боккаччо назвав «Божественною комедією», й саме ця назва увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: «Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки - Середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує».

Книга написана народним тосканським наріччям, яке і лягло в основу італійської літературної мови (Тоскана - область Італії, столиця якої - Флоренція). «Божественна комедія» багато в чому ще пов'язана зі світоглядом католицизму, відображає звичну середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). У поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається зі 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій, римський поет і мислитель, а в рай - Беатріче, прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівував свої почуття до Беатріче в книзі «Нове життя».

Першими, в повному розумінні гуманістами, в італійській культурі були Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо, які разом з Данте стали творцями італійської літературної мови.

Життя й творчість Ф.Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво демонструють, якого значення набула античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням стародавніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоча навіть не був близько з нею знайомий. «Книга пісень» відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдарування зовсім іншого плану мав Д.Боккаччо (1313-1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його «Декамерон» (збірник новел) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, «Декамерон» відразу ж туди потрапив. Перу Боккаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман «Фьяметта».

5.3. Українське культурне піднесення (кінець XV – перша половина XVIII ст.). ХVI-XVIII століття – це виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності доби Хмельниччини, подальша втрата завоювань та Руїна. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципово важлива для подальшого розвитку. Існує цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім потрібно зауважити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у Великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Тоді нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні у цей період, була Національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії 1569 р. призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI - першій половині XVIII століття була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулевичівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри й, натомість, сприймали польську. Один з українських публіцистів - Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули: «Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник - дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони - славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти».

Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури. У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Й хоча Гетьманщина включала лише частину національної території, але саме її існування вело до потужного зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла наприкінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій - Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії фактично повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм - у Швейцарії, Голландії, англіканство - у Британії. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.

У 1596 р. у Бересті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 року польським урядом визнавалися лише католицькі та греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Берестейська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил - православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками - противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр - полемічна література. У 1620 році за сприяння гетьмана П.Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

Братства - це релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим, найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Олександрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія», саме тому повна назва львівського братства «Успенське ставропігійське».

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулевичівни, яка передала в дар монастирю, школі та лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 році записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід Й.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV столітті були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові й Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров. Власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, він втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект - готувалося до друку перше у всьому слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції та Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, натомість «Острозька Біблія» ще довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня у Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького, активно займалися організацією типографій братства. Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) - вже понад 1927 друкарських аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі підручники відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619 р.), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітним є той факт, що у домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки й сотні книг.

В тій частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII століття, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого».

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті спостерігається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Іван Богун», «Корсунська перемога», народний епос «Хмельницький та Барабаш». Епічні твори присвячувалися визвольній тематиці, в них оспівувалися лицарство і героїзм, козацьке братство, вірність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (гр. - плач православної церкви через відступництво її дітей), Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, розглядалися й соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос вирізняє твори Івана Вишенського. У «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції, де став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVI-XVII століттях поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похованням знатних людей (мадригал). Разом з тим, багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Прикладом можуть слугувати такі автори та твори як Дем'ян Наливайко - «Про час», «Про старожитний клейнод», Симон Симонович - «Чари», «Женці», книга «Селянки», Мелетій Смотрицький - «Лямент у світа вбогих», Касіян Сакович - «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Кирило Ставровецький - збірник віршів «Перло многоцінноє», Лазар Баранович - вірші в книзі «Аполлонова Лютня», Іван Величковський - книжка «Зегар з полузегарком».

Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі та релігії, що відповідало тогочасним уподобанням і смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це надає поезії XVI-XVII століття дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII століття переживала важливий етап свого розвитку. Автори вміло користувалися римою і віршованим розміром, часто вживалися 4 і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII столітті найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Савича Сковороди.

У XVII столітті популярною стає драматургія, а найбільш поширеними були два види драми - релігійна та шкільна. Релігійна драма, у свою чергу, поділялася на три форми:

• містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом;

• міракль - події життя святих;

• мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості, велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але й світські теми. Її мета полягала передовсім у наданні допомоги учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький - драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський - «Воскресіння мертвих».

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями у повному розумінні, літописи поєднували риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI століття, тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII столітті з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві та важливі події того часу - формування українського козацтва, Національно-визвольну війну 1648-1657 рр. - літопис Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. В цілому літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки тієї доби.

Однією з характерних рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти. Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії та зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл. Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми - по суті вищі школи, які були добре організовані та фінансово забезпечені. Головною умовою вступу до єзуїтського колегіуму було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що значна частина представників української аристократичної еліти орієнтувалася на чужу культуру і мову, знаходилися й патріотично налаштовані заможні феодали, які виступали ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Можна стверджувати, що традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. В цьому контексті можна назвати князя Андрія Курбського, який втік від немилості Івана Грозного і в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України та Білорусі. Одним з найбільш відданих українській культурі був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для викладання були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук» - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціативи князя К.Острозького знайшли багатьох прихильників та послідовників. Найбільш активними з них стають братства, шкільна справа поступово входить до числа їх головних турбот. У 1584 році був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 р. була відкрита перша братська школа у Львові. Загалом, лише на Правобережжі України було створено близько 30 подібних шкіл.

Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII столітті. Утвердження в ході Хмельниччини української національної державності, полкового устрою, місцевого самоврядування привело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому слід наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтримкою освітньої системи, шкільництва загалом.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалося сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі діяли понад 1000 закладів. Практично у кожному великому селі, в містечках та містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно навчалися діти всіх станів, зокрема і сироти.

Слід зауважити, що у Європі у цей час формуються два, по суті протилежних, підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його онучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Український Львів Польща вважала своєю землею і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ католиків-єзуїтів призвів до переміщення центру культурного життя із заходу України на Лівобережжя. У XVI столітті запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Берестейська унія майже втратила своє значення й вплив у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана Петра Сагайдачного, була відновлена православна митрополія. Осердям культури у Києві стали Печерська лавра й Київське братство. У 1632 р. митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: були затверджені нові правила висвячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі та приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією.

Важливу роль П.Могила відіграв і у справі розвитку освіти. У 1632 р. на основі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. В основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію. Це, по суті, була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана І.Мазепи колегіуму було присвоєно звання академії.

Багато вихованців колегіуму перебували згодом на державній службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не було вищих навчальних закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні. З 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 отримав освіту у Києві, а зі 125 її професорів 95 здобули високі знання в Україні.

У 1700 році колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 - у Харкові, у 1738 - у Переяславі. Таким чином, у XVI - першій половині XVIII століття в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90 %). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема питома вага природничих і точних наук була дуже малою. Так, у Києво-Могилянській академії факультет медицини було відкрито лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася у навчальний процес, який проходив, головним чином, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українських селян наприкінці XVIII ст. за правління Катерини II.

Як вже зазначалося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання та фінансове забезпечення. Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Просвітники схилялися перед можливостями розуму, науки та освіти, вважали їх безмежними.

В Україні ідеї Просвітництва розвиває визначний мислитель доби Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїй головній праці «Правда волі монаршої» Прокопович виклав концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є батьком для своїх підданих. Подібно до Т.Гоббса Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарля Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, який має бути освіченим правителем. Проте й народ володіє в деяких випадках активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть обирати його, якщо спадкоємця престолу з тих чи інших причин немає.

Ідеалістична логіка Ф.Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від злиднів та бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання можливості активної функції народу у державному житті, про що писав Прокопович, стало одним з суттєвих досягнень вітчизняної суспільно-політичної думки.

Особливе місце в історії української та світової культури посідає Григорій Сковорода. Подібно до європейських просвітників він схилявся перед людським розумом та наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю та егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний труд», тобто творча праця, характер якої є різним для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - міркує Сковорода у своїх творах «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Г.Сковорода відкидав світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід із суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджував філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Становлення професійної художньої культури України за своєю складністю порівнюється з розвитком науки. Якщо у Західній Європі мистецтво XVI століття - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачав велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським або «козацьким» бароко. Видатний український вчений В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: «Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами. Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі».

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це зокрема Миколаївський собор у Ніжині, Георгіївський - у Видубицькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повного злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (тепер - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі давні Софійський та Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху за гетьмана І.Мазепи. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився на новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва. У Києві також працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо відомою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче становище. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (собор Святого Юра у Львові). Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створювалося кам'яних будівель. Однак при забудові міст квартали і вулиці ще довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці та квартали, визначений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького або регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася, в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Традиційність, релігійний зміст, канонічність, які переважали в образотворчому мистецтві XVI століття, поступово витіснялися новими творчими віяннями. У XVI-XVII століттях в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. у київських монастирях. Художники працювали переважно у жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава. Московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет, у розписах храмів часто зображали видатних історичних осіб. Так, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень, від князя Володимира до царя Петра I.

Перехідну форму між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді замовляли картини, які зображували звичайних селян. На другу половину XVIII ст. припадає значний розвиток світського портретного живопису. Проте в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідомішими художниками Росії того часу були Д.Левицький, родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода, українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

У XVI столітті давні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване «Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні «Пересопницьке Євангеліє» стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри, якими прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні - Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це в першу чергу серія козацьких образів - «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття.

Значного розвитку отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, арфі. Більшість випускників потрапляла, за традицією, до Москви і Петербурга. Так, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати у своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Негативним фактором було те, що кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Так, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте у його творчості вочевидь присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський та Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали у різних жанрах, зокрема в оперному, але переважала в їх творчості церковна музика. Шедеврами свого часу вважалися вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Крім церковної та шкільної драматургії народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. У навчальних закладах також ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки й навіть сотні чоловік.

Отже, XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура розвивалася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести до її зникнення, асиміляції іншими культурами. Однак у народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але й подальше її піднесення як оригінальної та самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Поступ української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Проте розподіл українських етнічних земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація Гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства наприкінці XVIII ст. створили важку ситуацію для подальшого розвою української національної культури.