Лекція 4 Тема. Культура народів світу та України-Русі в часи Середньовіччя План

1. Культура західноєвропейського Середньовіччя та Візантії, її соціальні та світоглядні основи.

2. Культура східних слов’ян дохристиянської доби.

3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Основні поняття: релігійний аскетизм, схоластика, містицизм, куртуазна культура, середньовічний університет, романський, готичний, мавританський та візантійський архітектурні стилі, гронографія, мозаїка, фреска, давньоруські літописи, давньоруський іконопис, давньоруська ювелірна технологія черні, скані, емалі, мистецтво оформлення рукописної книги.

4.1. Культура західноєвропейського Середньовіччя та Візантії, її соціальні та світоглядні основи. Візантійська культура явила собою своєрідний міст від античності до середньовіччя, а також повне поєднання культур Заходу і Сходу. Поліетнічний склад населення Візантійської держави спричинився до великого впливу арабів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів на характер й зміст візантійської цивілізації та культури. Проте залишившись осібною і самобутньою, культура Візантії, у свою чергу, справила значний вплив на культури південної та східної Європи. Це стосується таких держав як Греція, Сербія, Македонія, Чорногорія, Боснія, Албанія, Болгарія, Румунія, Росія, Білорусь, Грузія, Вірменія, і нарешті Україна.

Провідну роль у політичному, економічному та культурному житті Візантії відіграло грецьке населення, державною мовою в IV-VI ст. була латинська, а з VII ст. й до кінця існування держави – грецька. У процесі розвитку культури Візантії можна виділити 6 періодів:

• перший ( IV- кінець VII ст.) – християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадшині богословське забарвлення, переробивши його у дусі християнської теології;

• другий (кінець VII - середина IX ст.) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації та економічної стогнації;

• третій (середина IX - X ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, яке в X ст. поширилося на провінційні міста;

• четвертий (XI - XII ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст;

• п’ятий (кінець XII - XIII ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії наприкінці XII ст., захопленням і варварським пограбуванням Константинополя хрестоносцями 1204 р.;

• шостий (XIV - початок XV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманістичної ідеології та запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, який ставив за мету не боротьбу за свободу думки, а формальне відновлення античної освіченості.

Обмеженість візантійського гуманізму пояснюється слабкістю ранньокапіталістичного розвитку у Візантії. Особливістю культури був слабкий, порівняно із Західною Європою, культурний вплив варварських племен. Втім, візантійська культура багато брала з античної спадщини.

Освіта будувалася не тільки на основі Святого Письма, а й на поемах Гомера, античних авторів читали і вивчали, хоча засвоєння античних традицій зазвичай було схоластичним. Переважали компіляції, копіювання художніх методів стародавніх авторів, збереження класичної грецької мови. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало запобігання перед владою і нестримне вихваляння імператора, панування трафаретних образів, побоювання сміливої думки. До XII ст. найважливішим центром офіційної візантійської культури був Константинополь, а починаючи з XII ст. головними її вогнищами стають провінційні центри, монастирі, феодальні маєтки. Опозиційні елементи (міські кола, деякі верстви класу феодалів) прагнули протиставити апології самодержавства вчення про свободу людської особистості й критику тиранії.

У народній культурі побутували жанри епосу і билини, пісні на розмовній мові, що відрізнялися від літературної, де інколи предметом осміювання робили імператора; форми народних свят залишалися язичницькими.

Зберігаючи вірність античним традиціям, візантійська наука і техніка де у чому просунулися вперед. Гуманітарні науки, хоча і стримувані теологією, намагалися порушувати актуальні питання. Література сприяла утворенню нового еститичного ідеалу - на зміну античному ідеалові героїчної, гармонійно розвиненої людини прийшов образ людини маленької, слабкої, гріховної, яка, протє, відчайдушно жадає спасіння. У візантійському образотворчому мистецтві особливо чітко відображено принципи середньовічної художньої традиції.

Завдяки візантійським переписувачам дійшли до нас численні пам’ятки античної цивілізації – рукописи грецьких поетів та збірники римського права, чимало фрагментів з античних творів. Візантійська реміснича техніка, архітектура, живопис, цивільне та канонічне право, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури інших народів. Особливо великою є роль Візантії в ініціюванні гуманістичного руху XIV - XV ст.: переселенці з Греції в Італію та на Русь несли з собою «грецьку мудрість», грецькі вчені (Георгій Геміст Пліфон) та художники (Феофан Грек, Ель Греко) чимало прислужилися культурі Відродження.

На громадське та ідейне життя Візантії накладали відбиток також специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між східною (православною) і західною (католицькою) церквою від самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча обидві вони походили від єдиної всесвітньої церковної організації, між папським престолом і константинопольською патріархією весь час точилася прихована або й відкрита боротьба за релігійне та політичне панування, яка супроводжувалася колізіями та догматичною полемікою.

Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії виявилася і в правових відносинах. Як у цивільному, так і у кримінальному праві сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. У Візантії, у ранній період її історії, діяло єдине кодифіковане, обов’язкове для всього населення імперії право.

Візантія була надідеологізованим і надхристиянізованим суспільством – піддані імперії уявляли кінець світу як мирну трансформацію їхньої країни безпосередньо в царство Боже. Держава була сакралізована, церква визнавала зверхність державних структур. Приватної власності на землю у Візантії не існувало, будь-який маєток чи ділянку могли будь-коли відібрати; скаржитися на начальство виглядало справою безнадійною, які саме з численних законів чинні – ніхто не знав. Судді та чиновники – пов’язані «філією». Домагаючись покори мас, уряд штучно підтримував стабільні ціни, здійснюючи заради цього жорсткий контроль над ремісництвом і торгівлею.

У країні панувала атмосфера ксенофобії: католики викликали підозру і ненависть навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії й зрештою знищили її. Незважаючи на те, що починаючи з XII-XIII ст. Візантія повільно, але неухильно відставала від Західної Європи, її ідеологи намагалися довести, нібито імперія має гарні перспективи й процвітає, а розбещений Захід гине.

Розвиток культури у країнах Західної Європи мав значні відмінності відносно аналогічних процесів на Сході Європи. Так, раннє Середньовіччя було пов’язане із занепадом міської цивілізації, з майже повною аграризацією населення, занепадом торгівлі та грошового обігу, шляхів сполучення, загалом культури й освіти. Тривалий час неписьменними були не тільки нижчі верстви населення, а й навіть аристократія, освіченість зберігалася хіба що у монастирях. Проте, саме у добу «похмурого» Середньовіччя були закладені основи сучасного світу. Тоді Європа стала християнською, і незважаючи на процеси секулярізації, залишається християнською і дотепер, система цінностей європейця у глибинних основах пов’язана з християнством. Спосіб мислення, «культурні гени», структура думки, втілена у мовах, традиціях мистецтва і літератури, витоки філософьких концепцій, принципові уявлення про світ, про людину і час, неможливо зрозуміти поза християнським контекстом.

В Середні віки сформувалися мови, якими розмовляють і думають сучасні європейці, утворювалися держави, у яких й досі живуть європейці, а їхня середньовічна спадщина наклала відбиток на всю наступну історію; врешті, саме тоді сформувався великий Дім європейської цивілізації на просторах від Атлантики до Уралу. Середньовіччя залишило ще одну спадщину - людську особистість, адже від решти світових культур європейську вирізняє утворення індивідуальної свідомості. Можна з певністю стверджувати, що Середньовіччя не було провалом в історії людства, не було «десяти століть темряви». Втім, було б помилкою вбачати у тому періоді якусь підготовку до Нового Часу, оскільки середньовічна культура є самостійною цінністю і унікальною історичною добою.

Ментальність середньовічної людини формувалася навколо центрального поняття буття та мислення тогочасних європейців - Бога. Бог був вихідним постулатом, життєвою потребою світорозуміння, основою моральної свідомості й верховним гарантом справдливості та світового порядку. Саме з Богом співвідносилися всі уявлення людини, всі її ідеї, культурні й суспільно-політичні цінності. Середньовічна культура охоплює естетичні, філософські категорії, літературу, мистецтво, культурно забарвленими були такі сфери як право, економіка, відносини власності, державно-політичний устрій.

Особливе місце в структурі феодального суспільства займали власне феодали з їх особливою корпоративною мораллю. Вона включала ідею феодальної честі, зневаги до праці, до інших станів, а також принцип феодальної вірності - васалітет. Найяскравіше мораль феодалів виявлялася у поведінці, способі життя, психології такої верстви феодалів як лицарство. Уявлення про основні вимоги до лицарів дають «куртуазні романи», що набули великого поширення у XII ст. Найвідомішим автором куртуазних романів, який умів поєднувати в них античну традицію та кельтські мотиви, був Кретьєн де Труа, тоді ж писала свої пісні Марія Французька.

Окремо слід відзначити величезну роль у житті середньовічної Західної Європи римо-католицької церкви. Потужна, тотально централізована церковна організація охоплювала землі роздрібненої, поділеної на феодальні володіння Європи. Єдність та універсалізм церкви протистояли партикулярності, сепаратності держави. Централізацію католицизму забезпечувала жорстка внутрішня дисципліна, ієрархія з чіткою системою підпорядкування ланок від найнижчого клірика до «намістника Бога на землі» - папи та папської курії. Цьому сприяла єдність ідеологічних засад католицизму, толерантне ставлення до міжетнічних відмінностей у церковному апараті, а також наявність унікального культурного механізму поєднання Європи - латинської мови, яка давала змогу клірикам всього континенту без перешкод спілкуватися та співпрацювати. Європа, таким чином, відчула свою єдність через посередництво Риму. Напіввійськового характеру католицький церковній організації надавав ще й «целібат» - безшлюбність католицьких священників, що сприяла певній ізольованості від повсякденних турбот, а також зберігала церковне майно. Однією з провідних ідей, яку західна церква обстоювала протягом століть, була ідея теократії - поєднання духовної та політичної влади в руках найвищого ієрарха церкви. Католицька церква мала два головних канали впливу на суспільство - церковні парафії та монастирі.

Характерною ознакою цієї культурної доби було те, що античну увагу до тілесності заступає підкреслена духовність, психологізм, несприйняття людського тіла як естетичного феномена. Духовність Середньовіччя антитілесна, тіло вважається гріховною оболонкою людської душі. Справжнім символом середньовічної культури стає аскетизм. Ідеал добровільного самозречення, подвиг аскези – улюблений сюжет літератури, зокрема агіографії, виступів ієрархів церкви, витворів мистецтва, найпоширеніша теза богослов’я. Ідеологічна потужність римо-католицької церкви великою мірою трималася на контролі над системою освіти. За незначними винятками, Середньовіччя не знає іншої освіти, крім релігійної. В організації освіти було багато запозичень із античної традиції, зокрема поділ наук Боецієм і Кассіодором у VI ст. на 2 рівні – нижчий (тривіум) і вищий (квадріум). Тривіум охоплював 3 сфери знання: граматичну, риторичну і діалектичну, квадріум – 4 сфери: геометрію, арифметику, астрономію та музику. Саме ці два варіанти освіти було покладено в основу навчального процесу середньовічних університетів. У XII ст. виникли Паризький, Болонський, Оксфордський і Кембриджський, Саламанський, Неаполітанський університети; в XIVст. відкрито Празький, Краківський, Гейдельбергський, Кельнський, Ерфуртський університети. Більшість їх було засновано з санкції римської курії. Навчання велося латиною, що виконувала на той час функції міжнародної мови, а юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи.

У XI-XII ст. остаточно сформувався і став літературним жанром героїчний епос. Один з найвідоміших творів – «Пісня про Роланда», що оспівує подвиги французьких лицарів у боротьбі з маврами – мусульманами. У іспанців з’являється видатна пам’ятка літератури часів Реконкісти – «Співи про мого Сіда», у німців – «Пісня про Нібелунгів», присвячена загибелі Бургундського королівства, зруйнованого гунами у 437 р. Такі епоси стають символами нових європейських народів у процесі їх формування. Найяскравішим зразком лицарської поезії була творчість поетів південної Франції та Каталонії, які віршували провансальською й каталонською мовами.

Ще один важливий спадок тієї доби стосується генези правової культури континенту. Адже європейське правове суспільство почало формування ще за доби Середньовіччя. Вже тоді без санкції права суспільні відновини не вважаєлися дійсними, люди усвідомлювали найбільші соціальні й політичні конфлікти не лише як релігійні суперечності, але й у категоріях права. Додатково свідчить про це і той факт, що найстарішими та найвпливовішими факультетами у середньовічних університетах разом з теологічними були саме юридичні. Рецепція римського права в Європі, викликана цілим комплексом соціальних, економічних і політичних причин, справила великий вплив на всі сторони суспільного життя. Так, всі соціальні стани були правовими, вагомість людини залежала передовсім не від її майнового становища, а від того, які права вона має. Повноправність, шляхетність – найголовніші категорії належності до правлячої верстви. Діяльність людини відбувалася в чітко встановлених, незмінних юридичних формах і поза ними була недійсною.

Одними з центральних і найвагоміших елементів середньовічної цивілізації було місто, що приваблювало людей різноманітністю технічних, комерційних та інтелектуальних занять. У місті більше значення мало не володіння землею, а гроші, рухома власність. Тут існував особливий, надзвичайно привабливий та розкутий стиль людського спілкування – корпоративний дух, почуття особистої свободи, гідності, тощо. Величезну позитивну роль відігравало самоврядування, функціонування владних міських структур, системи так званого «Магдебургського права», яке стало прообразом майбутнього буржуазного суспільства й демократичних засад управління. У XII ст. дух міської культури перемагає в багатьох галузях, зокрема в архітектурі, тоді з’являється новий яскравий стиль - готичний, а будівництво міських соборів стало одним з найбільших досягнень доби. Крім того, середньовічне суспільство було надзвичайно знаковим, майже всі елементи його культури мали символічне навантаження. Кожний крок тогочасної людини також був знаковим, як і функції предметів безпосереднього оточення (приміром одяг точно вказував на стан, до якого належить людина).

Підсумовуючи характеристику культури цієї історичної епохи, потрібно зауважити наступне: Середньовіччя створило самобутню, яскраву, не завжди легко зрозумілу культуру, яка багато у чому визначила характер майбутніх культурних типів Західної та Східної Європи, властивих їй типів людської особистості, художніх стилів та світогляду.

4.2. Культура східних слов’ян дохристиянської доби. Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов’яни мали тісні зв’язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов’ян: мізинський, трипільський і черняхівський. Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н.е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Доброничівка (Київська обл.) та Гінці (Полтавська обл.) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерев і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем’яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

У той період стародавні слов’яни навчалися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З’являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва. Знахідки культурних пам’яток старокам’яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.

У період мезоліту (близько 15 тис. років до н.е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, з’явились кам’яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з’являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н.е.) був характерний перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, з’являється елементарна культура обробки землі та сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувся.

У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець IV-III тисячоліття до н.е.), що принесла людині перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас, почали виробляти зброю та знаряддя праці. В Україні найвиразніші пам’ятки енеоліту пов’язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини IV-III до кінця тисячоліття до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра і Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р. Десни. За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівною частиною Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості - «Великої Матері». З магічним вшануванням символів плодючості були пов’язані і ритуали, що супроводжували землеробські свята зимово-весняного циклу. Про складність світоглядних уявлень трипільців свідчить насиченість археологічних знахідок культовими предметами – глиняними скульптурними зображеннями тварин, птахів та людей, амулетами, рештками обрядових поховань людей та черепів свійських тварин прямо в межах житла тощо. Показове й широке використання на побутовому посуді магічних багатоколірних орнаментів: трипільська поліхромна кераміка за досконалістю форми й естетичними вартостями розписів є унікальним зразком «мистецтва» праісторичної доби, якому важко знайти аналоги.

У трипільський час уперше фіксуються чималі міжплеменні об’єднання: у Подунав’ї (довкола сучасного Ізмаїла Одеської області), у Верхньому, Середньому і Південному Побужжі, у Верхньому, Середньому Придністров’ї, на Київщині тощо. Доказом розвинутої соціалізації трипільців є оселення племені, яке контролювало певну територію, у протомістах – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Найбільші протоміста трипільців виявлено у межиріччя Південного Буга й Дніпра: Таллянки (450 га), Майданецьке (250 га). Всього розкопано близько 30 великих протоміст, які мали потужні укріплення, а сотні двоповерхових житлово-господарських комплексів, прибудованих один до одного, утворювали суцільну стіну. Трипільські хати і будинки були обмазані глиною і розписані червоно-чорними узорами, від чого все поселення мало дивовижно мальовничий вигляд.

Духовна і матеріальна культура трипільських племінних груп мала регіональні особливості, які, проте, не виходять за рамки типологічної спорідненості. Цікавою сторінкою трипільської етничної культури є їхня міфологія і релігія. Знання про будову Всесвіту добре відображені у трипільській кераміці, де глечики розписані в три яруси (земля, повітря, небо) з відповідними трьом стихіям символами (коріння дерев, потоки дощу, сонце, місяць). На трипільських кубках відтворений увесь хліборобський цикл: іде дощ, падає в землю зерно, проростає колос, виростає до неба, відривається від землі. Уже склалося уявлення про чотири сторони світу (кола з рівнобічними хрестами), поняття про безкінечний плин часу (трипільська хвиля, «меандр»), наявність центру світобудови, навколо якої обертається орнаментальний всесвіт. Вірогідно, уже існував календар, про що свідчать зображення місяця в різних фазах, а також відкриття археологами трипільської обсерваторії поблизу с. Назаровичі на Дніпрі, яке датують V тис. до н.е.

У релігії трипільців чільне місце належить Богині Праматері, статуетки якої характерні для всього європейського населення того часу. Ромб з чотирма крапками (символ родючості) чи змія, що обвиває спіраллю живіт або груди Богині, - типовий малюнок на цих скульптурах. У глину скульптури обов’язково додавали зерно. Зображення тварин також знаходять дуже часто: ведмідь, який тримає миску для пожертв, бик, корова, вівця, баран. Малюнок собаки в динамічній, ніби летючій позі, поруч з колоссям чи деревом, свідчить про його функції охоронця ще з трипільської доби.

Культові споруди трипільців – це громадські храми, які мали два вівтарі з багатством різноманітних зооморфних та антропоморфних скульптур та з розписним посудом, з дрібними глиняними фігурками (кульки, конуси, кубики тощо), які, вірогідно, використовувались для магічних ворожінь. Такий храм розкопано біля с. Конівка. Кожна хата, окрім цього, мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста чи кола, прикрашеного спіральним орнаментом.

З огляду на високий рівень прикладного мистецтва, на особливу увагу заслуговує трипільська кераміка, яка багата формами та орнаментикою, модельованими у глині статуетками людей і звірят. Трипільські гончарні виробництва, прозвані «порцеляною неоліту» (Я.Пастернак), виконані на гончарному крузі з добірної глини й чудово випалені. Вони покриті характеристичною лінійкою та фігурною орнаментикою, виводженою брунатною фарбою на ясному й чорною на брунатному тлі. Розводи, спіралі й завитки тієї орнаментики, витримані в тоні й композиції, як і схематичні зображення тварин, нагадають старогрецьку «мікенську» кераміку. Тому й саму трипільську культуру нерідко називають «перед-мікенською».

Глиняні тваринні й людиноподібні статуетки, що їх знайдено на стоянках трипільської культури, репрезентують собою два різні типи: одні з них схематизовані з умовним позначенням реальних форм, другі – так би мовити, реалістичні – виконані з чималим смаком й внутрішнім змістом. Призначення цих статуеток важко чітко окреслити, правдоподібно, що статуетки першого схематизованого типу були дитячими іграшками, тоді як «натуралістичні» могли мати якийсь зв’язок із релігійним чи поховальним культом трипільців.

В III тис. до н.е. у трипільському мистецтві спостерігається значне збільшення стилів і символів, що поступово призводить до формування локальних різновидів Трипільської культури. Таким чином, через втрату однорідності втрачається цілісність Трипільської культури. На думку археологів, вона розпалась на Софіївську, Усатівську, Бризенську і Городоцьку археологічні культури. Це, звичайно ж, не означає, що вона зникла безслідно, але вона розчинилася в черговій хвилі етногенетичних процесів, що залишили основу для розвитку арійської цивілізації в Україні та у світі. В умовах енеолітичної доби це було плем’я дуже високої культури й надзвичайно сильного потягу до мистецтва.

Наступним етапом формування культури східнослов’янських племен була скіфська культура (VI-II тис. до н.е.). Скіфські племена, як пише М.Брайчевський, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов’янами, але не тотожну з цими етносами. З часом у скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простягалась від Дунаю до Дону (VI-IV ст. до н.е.). Стародавній грецький історик Геродот (VI ст. до н.е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. За Геродотом, царство населяли скіфи-орачі (у межиріччя Дніпра й Дністра від р. Синюхи, притоки Південного Бугу, до північної Київщини й Південної Волині), скіфи-кочовики (у причорноморських степах Правобережжя і незначно - на лівому березі Дніпра до р. Молочної), царські скіфи (у Приазов’ї до р. Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). І царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах України кочівництво як форму життя, що домінувала в цей час на євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та матеріальну і духовну культуру населення.

З численних іранських племен найбільше культурних пам’яток залишили в Україні саме скіфи. У південній Право – і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, вбитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов’янську культуру, зокрема – житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов’янської культурної спадшини.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, і безпосередньо – міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н.е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія – на березі Буго-Дністровського лиману, Тирас – у гирлі Дністра, Пантікапей – на місті сучасної Керчі, а в VI ст. до н.е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

Не маючи достатньої кількості землі, де можна було б вирощувати зернові та забезпечувати себе збіжжям, греки вдавалися до колонізації тих районів басейну Середземного та Чорного морів, де були сприятливі умови для землеробства. Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне – вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури, адже греки тоді мали зв’язки з усіма регіонами Середземномор’я.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства – зерна, худоби, шкіри тощо. Частини кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо.

Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. У старих могилах, що вивчалися у різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах – колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази і різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота й срібла. Грецьким майстрам замовляли вироби з золота скіфи, для скіфських царів карбували греки й власне скіфські гроші. З грецькими товарами йшла в наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із товарами місцеві мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії престижного споживання. Отже, грецька колонізація Причорномор’я сприяла включенню культурної традиції східних слов’ян до еллінського культурного поля. Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заміцики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав’язуються торгівельні та культурні зв’язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет у м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження. В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню «варварську» державу і велику армію. Їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії цар Філіп – батько Олександра Македонського. Остаточно ж скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль (зображення тварин). Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили, гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам’яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам’ятка скіфської скульптури – зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку професора-сходознавця О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова.

Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість. Скіфи мали свій пантеон богів, а за даними Геродота, особливою пошаною у них користувалися сім головних богів. Найбільшу шану складали Табіті – богині вогню і стихії. На другому місці було вшануваня подружньої пари Папая та Ані – богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. Їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча й Геродот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого. Осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Протягом усього I тис. до н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури були навали аланів, готів, гуннів, аварів, булгарів, угрів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створив сприятливі умови для широкого розселення слов’янських племен, у тому числі й на землях сучасної України. Рослинництво й осідле скотарство залишалося основним видом господарської діяльності й зумовлювало культурний розвиток місцевих племен. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних «варварським королівствам» Західної Європи. Про це свідчать знахідки під час розкопок слов’янських поселень так званих зарубинецької (I ст. до н.е.-II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II-IV ст.) та київської (VI-VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин «степових імперій», протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств бракувало сил.

У часи зарубинецької та черняхівської археологічних культур виплавка заліза і ковальство, гончарство, ткацтво та інші традиційні ремесла були вже давно освоєні, й найбільшого розвитку вони досягнули у великих городищах цієї доби. Для черняхівської культури, щільно пов’язаної з античним світом, засвідчено початок формування писемності на основі сполучення грецького й латинського алфавітів. Але після занепаду черняхівської культури внаслідок втягнення її населення у гунський рух на Захід, ремесла і торгівля на українських землях розвивалася переважно у рамках порівняно невеликих містечок і селищ. Середня кількість мешканців у сільських поселеннях складала близько 30 чоловік. Слов’янські племена селилися біля річок, будували житла з дерев, які обмазували глиною. Населення займалося скотарством та землеробством. Для захисту від ворогів у такому поселенні будувався так званий «город» - укріплена огорожа з частоколу, рову та земляного валу. Однак саме на такому, дещо спрощеному, ступені розвитку слов’яни стають відомі в історії під своїм власним ім’ям, а не у складі інших варварських союзів племен, в яких вони часто губилися для істориків.

Слов’ян українських земель історики V-VI ст. виділяють як найбільш войовничих під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов’ян). Назвою антів об’єднувалися кілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя (включаючи землі пізніших сіверців), що археологічно підкріплюється матеріалами пеньківської культури, одним з відгалужень якої й була київська археологічна культура. Культурним центром антів було Правобережне Подніпров’я, звідки вони розселялися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного і Азовського морів. Анти жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об’єднання, подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали «остроги», як торгові центри, в яких поселялися купці та ремісники. Сучасній історичній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з Візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Так, візантійський історик Прокопій Кесарійський писав, що «слов’янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно». Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні та економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М.Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с.Зарубинці, а також біля с. Черняхів на Київщині. Зарубинецьку та черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася за допомогою гончарного кола і мала сірий колір. Найбільш цінними, на думку археологів, виявилися знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилося, що в одних могильниках були поховані спалені покійники, згідно зі звичаєм стародавніх слов’ян, а в інших – покійника закопували у могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозиченний у візантійських християн. У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах було знайдено обвугленні рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашалися побутові речі та зброя. Знахідка скарбів у околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. На думку дослідників, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу, є власний світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. У східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього Середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький анімізм і політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов’янських епох. Люди свято вірили, що все навколо них живе, воно почуває, розуміє їх, а тому уявно населяли природу численними фантастичними божествами – русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін. Кожне плем’я вклонялося своєму богові, але з часом поступово складається пантеон богів, і формується він на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого визначається доля всього й всіх. Далі йшли бог світла Сварог та його син Дажбог, особливо шанований на Русі, Сімаргл, Хорс чи Сонце. Шанованим був бог грому та блискавок Перун, ім’я якого в перекладі зі старослов’янської означає «грім» , а з грецької – «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили стояли поруч з людиною – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший – пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Шанували східнослов’янські племена і жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі (Мокош), були дуже популярними у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояла жіноча Лада-Жива, зображення якої було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї. Поряд з віруваннями в істот обожнювались всіляки духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід й плем’я свято оберігало його.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєствердність. За висновками вчених, у світогляді давніх слов’ян ніколи не домінувало зло, перевага надавалась силам добра. Вони не мали у своєму пантеоні надто суворих, жорстоких богів. Крім системи культів і вірувань, наші предки мали широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існували самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, мала практичну спрямованість.

Отже, розкопки сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена східнослов’янськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури. Досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, боротьба з кочівниками за незалежність, поступове об’єднання в єдиний державі – Київській Русі – сприяли розвитку своєрідної та неповторної матеріальної та духовної культури.

4.3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний та вагомий слід у світовій історії, адже вона проіснувала з IX до середини XIII ст. Це була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. У часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

У X ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд та Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації країни було запровадження цієї релігії як державної в 988 – 990 рр.

Головними носіями християнства стають церкви та монастирі. Все духовенство відповідно поділялося на «біле» та «чорне». При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були так звані «церковні люди» - ігумен, диякон («біле духовенство»), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для «білого» духовенства, всі церковні люди могли мати сім’ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширені християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців – Антонія, Феодосія Печерського – було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з’являються справжні подвижники чернецтва – ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та ін. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад у Великий піст, стало вважатися гріховним.

У XII ст. в Київській Русі було біля 59 монастирів, з них 17 – у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займало тільки «чорне» духовенство. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис та Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святослава Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалися культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів – церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією – найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Запровадження християнства значно прискорило розвиток писемності та літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов’ян двох братів-священників з Фесалонік (Солуні) – Констянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого у поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початку XI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до IX ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним - означало знати латинь, на Сході – арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна та житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі та зрозумілі народу, і сам факт ведення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов’яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед з Візантії. У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і закликання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов’єм старого часу». Народні пісні та перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості Древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки та щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до X ст. і розвивався у XI-XIII ст. Головною темою билин Київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум’яка – безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець, похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися у пам’яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті та слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя до Києва, незабаром після введення християнства, стали надходити церковні та світські твори грецькою та іншими мовами. Одним із перших був переклад Євангелія, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Іосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму та Візантії. Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець X століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням, вона була створена на початку XII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X-XI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні й світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещення Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги – ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги – джерела мудрості»).

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стала «Слово про закон і благодать» ченця Іларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив у 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Іларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Іларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь «за божественним навіюванням», ставав рівним не тільки Святому Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир був офіційно канонізований православною церквою лише в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Іларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава – князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. «Слово» Іларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

Блискучим пам’ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в’язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освідчений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської й церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів’я і приказки.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні зведення – «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, - так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повісті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна».

Говорячи про злет давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об’єднувалися складні й досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієтацією людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася лицарська доброчесність захистників держави. Наприкладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленності. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» – яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій та ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов’язано з церквою і християнською вірою. У той же час слов’янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов’янських «градах» споруджувалася зі зрубів-колод, укладених у чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов’язаний з переходом від дерев’яного до кам’яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжеских прибутків. Доля церкви склалася трагічно: 1240 року, коли до Києва увірвалися монгольські орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільшого поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напів круглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Втіленням головних архітектурних досягень Київської Русі став Софіївський собор у Києві, який зберігся до наших дні, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічи князя з народом. Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку. Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941р., а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю церква.

На межі XI - XII ст. неподалік від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов у історію під назвою Золотоверхого. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі та війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади, в 30-ті роки XX ст. Тогочасна тоталітарна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв’язку з реконструкцією міста». Незалежна Україна відновила свою святиню.

Не менш цікаві архітектурні пам’ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII ст., в епоху дроблення Русі на удільні князівства. Роздробленість об’єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов’язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров’ї та на Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у «стольному граді» Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході руських земель, мало тісні культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією, Польщею, Балканами, воно сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла ротонда. Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебуали у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису – фреска та мозаїка складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого й точного нанесення малюнка та фарб. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії та був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т.д.).

У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим грунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються часом князювання Володимира Мономаха.

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євіангелістів – Іоанна, Луки і Марка – було прикрашено Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі можна скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії та культури того часу.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цим зображенням, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами – книгами. Склалося дві системи нотних записів – самобутня і візантійська.

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа – самобутня культура східнослов’янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більш регіональна своєрідність з’явилися у зв’язку з феодальною роздробленністю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

У Галицько-Волинському князівстві й після навали ординців продовжувалися традиції візантійської та старокиївської культури. Водночас це князівство інтенсивніше, ніж це було у давньому Києві, ставало на шлях творчого освоєння культурних цінностей країн Західної та Центральної Європи. Польща, Угорщина, східні землі Німеччини значною мірою відігравали посередницьку роль: через них проникали далі на схід ті культурні явища, що мали загальноєвропейський характер. Продовжувався започаткований раніше процес часткового засвоєння деяких елементів орієтальної культури, що було, зокрема, пов’язане з поселенням на українських землях половців та представників інших народів Сходу. Ординська навала не сприяла культурному життю, але створювала умови і для контактів з людністю Азії, особливо на рівні побуту, ужиткового мистецтва, звичаїв. Інша річ, що саме ідеологічне протистояння загарбникам, бар’єр релігійної відмінності, зрештою, прагнення до самозбереження і спричиняли швидше протистояння впливам зі Сходу, - йдеться, насамперед, про мусульманський світ, оскільки Золота Орда перейшла на іслам. Природно, що для України, на рівні духовної культури, писемності, сакрального мистецтва, основне значення мали зв’язки і взаємовпливи в межах християнського світу і, передовсім, у межах східного християнства.

Упродовж першої половини XIV ст. у культурному житті збільшувалися впливи західного, латинського християнства, проте природним було і певне протистояння їм, оскільки агресія з боку західних держав – католицьких Польщі та Угорщини, згодом Литовського князівста, яке з кінця XIV ст. стало також католицьким, не сприяла сприйняттю форм культури, специфічних для «латинян».

Розвиток культури у другій половині XIII-XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або слабко пов’язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам моноголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на р. Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.

1237-1240 роки можна вважати найбільш трагічними в історії Київської Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.

У 40-х роках XIII ст. для більшості князівств Київської Русі почалася іноземна навала, яка закінчилась лише через чверть сторіччя. Ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу. Зв’язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищенні татарами практично скрізь. Відбувся відрив Київської Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни у ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на характер культури, яка була набагато розвиненішою за культуру завойовників. Й хоча у мову проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв’язок із візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому, навіть у скрутні для Київської Русі часи, в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки моноголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII-XIV ст. історичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві та північно-західного з центром у Новгороді. Натомість Київське та Чернігівське князівства занепали. У зв’язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії в Західну Європу, на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної та східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV ст., кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв’язкам вказаних земель із Західною Європою та її впливу на місцеву культуру.

Архітектура і мистецтво – це дві царини, які найбільше потерпіли від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров’ї фактично було припинено і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського князівста, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Галицький та його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів, які засновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половині XIII ст. починається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з’являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль набуває нових форм – переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) та фресками.

З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами та бійницями (в Луцьку, Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі, великі феодали, а й шляхта, зміцнілі міські та сільські общини. Зміцнюються культурні зв’язки із Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини та Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві й внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких, разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі, були реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовленний набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XVст.).

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII-XIV ст. вплинула київська школа. Найбільш популярною темою мистецтва XIII ст. було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони «Богоматір Печерська» (бл. 1288 р.), «Ігорева Богоматір», «Микола з житієм». Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м’яко, детально виписано одяг. У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успіння Богородиці» вже були побутові та пейзажні елементи. Вони присутні у розписі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви у селі Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові ( XIV-XV ст.). Найбільш популярні сюжети - зображення Юрія Змієборця і «Страшного суду». Останній часто набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників-селян та міщан. Майстром, у творчості якого вже у XV ст. був помітний вплив італійського мистецтва епохи Відродження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волиньському соборі й так звана «Петровська ікона» в Успенському соборі в Москві.

З робіт професіональних художників збереглася ікона Богоматері-Одигірії з Покровської церкви Луцька (XIII-XIV ст.). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV ст. була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV ст., виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об’єднати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували у Середньовіччі.

На другу половину XIII-XV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів. При князівських дворах концентрувалися співаки, які складали «хвалу» на честь бойвих подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові та трудові пісні. Кобзарі виконували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з Перемишля.

Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв’язок із західноєвропейською, не тільки не занепала, але й зберігла високий рівень розвитку.

У другій половині XIII-XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов’язане з наслідками моноголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком розвитку української культури у цей час стає Галицько-Волинське князівство, менш розорене, яке перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. В культурі XIII-XV ст. помітним стає західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви у літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами. Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.