Лекція 3 Тема. Культура Античного світу

План

1. Культура Стародавньої Греції.

2. Культура Стародавнього Риму.

Основні поняття: античність, античний світ, антична культура, демократія, еллінізм, антропоцентризм, політеїзм, грецька пластика, етруська культура, пантеон, епос, римське право, республіка, імперія, римська архітектура, енциклопедизм, неоплатонізм, християнство.

3.1. Культура Стародавньої Греції. Античність справедливо вважається колискою європейської цивілізації, там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Саме в античні часи виникає і робить перші кроки європейська людина як особливий соціокультурний тип. Деякі досягнення цієї доби століттями залишалися нормою та недосяжним взірцем. Видатний німецький філософ і мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель вважав, що будь-який новий розквіт науки і мистецтва, освіти і культури неможливий без звернення до досвіду античності, а людина, не знайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси.

Культура Стародавньої Греції, або еллінська культура, мала своїм попередником загадкову крито-мікенську цивілізацію. Мінойська цивілізація, локалізована Критом, виникає на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е., наприкінці енеоліту (мідно-кам’яного віку) – на початку бронзової доби. У цей час на Криті з’являються дивовижні споруди – палаци, найвідоміші з них відкрито в Кносі. У цьому палаці вже були водопостачання, каналізація, система вентиляції та освітлення. Політичний устрій критської держави являв собою теократію в особі царя. Палац у мінойському суспільстві виконував універсальні функції – адміністративного, релігійного центру громади, головного сховища продовольства, майстерні та центру торгівлі. Розквіт мінойської цивілізації припадає на ХVІ – першу половину ХV ст. до н.е. Але в середині ХV ст. до н.е. Крит спіткала катастрофа, майже всі палаци і поселення були зруйновані та покинуті. Після цієї катастрофи починається занепад мінойської цивілізації, Крит втрачає роль провідного культурного центру Егейського басейну. Головне вогнище культурного прогресу переміщується на територію материкової Греції, де на той час досягла розквіту так звана мікенська культура. Творцями мікенської культури були греки-ахейці, що прийшли на Балкани на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е., можливо з Придунав’я. Деякі елементи релігії, фресковий живопис у палацах, моделі одягу, окремі види зброї, писемність були запозичені з Криту, проте культура Мікен все ж самостійна та самобутня. Найдавніша її пам’ятка – так звані «шахтні поховання» на сході Пелопоннеса. Основними центрами мікенської культури були, як і на Криті, палаци. На зламі ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. мікенська цивілізація зазнала удару з півночі, якого не пережила – це була навала дорійців. Дорійське завоювання відкинуло Грецію на кілька століть назад, матеріальна і духовна культура цього часу перебуває у занепаді.

Гомерівська доба (ХІ-ІХ ст. до н.е.) посідає своє місце у грецькій історії: класове суспільство, що вже існувало тут за часів розквіту мікенської цивілізації, тепер народжується знову; багато у чому це час занепаду і культурного регресу, але водночас – нагромадження сил перед новим піднесенням. У процесі колонізації земель і територій давні греки заявляють світові про свою культурну самобутність, про своє унікальне етнічне обличчя.

Архаїчний період (VІІІ-VІ ст. до н.е.) був часом пробудження духовних сил грецького народу після чотирьох століть застою. Грецькі вази VІІ-VІ ст. до н.е. вражають багатством і розмаїттям форм, красою живописного оформлення. Кераміку виготовляли у спеціальних майстернях кваліфіковані гончарі та художники-вазописці.

Перша найважливіша ознака переходу Греції від варварства до цивілізації – поява міст. Саме в архаїчний період місто дійсно відокремилось від села, політично і економічно підкоривши його собі. Населення поліса, як правило, не перевищувало тисячі жителів, кожний поліс мав свого бога – покровителя, храм бога зазвичай будувався у міській фортеці (Акрополь, тобто верхнє місто), де зберігалася також державна скарбниця. Велику роль у полісах відігравав спорт, а найбільшою спортивною подією в Греції були Олімпійські ігри. Загалом же в архаїчний період завершилася своєрідна підготовка етапу розквіту давньогрецької культури до доби її найвищого злету.

Перемога у зіткненні еллінського світу зі східним деспотіями спричинило культурне і соціально-політичне піднесення грецьких суспільств, посилила еллінську солідарність, єдність на основі спільного способу життя, культури, релігії, мови сприяла розвитку демократії. Це був час найвищого піднесення грецької культури.

Основним типом громадської споруди залишався храм, на першу половину V ст. до н.е. припадають найвеличніші витвори дорійської архітектури: храми в м. Посейдонії у південній Італії та храм Зевса в Олімпії, яким вважали найвидатнішим серед усіх еллінських храмів. Тут було встановлено величезну статую Зевса, яку афінський скульптор Фідій виконав із золота та слонової кістки. Особливе місце в історії давньогрецької архітектури посідає комплекс споруд на афінському Акрополі. Головний храм Афін – Парфенон – знаходився саме тут.

Скульптура і живопис Греції V ст. до н.е. розвивали традиції попереднього часу, тоді переважали зображення богів та героїв – покровителів поліса та «ідеальних» громадян. Мистецтво зробило тоді відчутний крок до реалізму. Розвиток скульптури у V ст. до н.е. пов’язаний з іменами трьох уславлених майстрів – Мірона, Поліклета й Фідія. Найзнаменитішою зі скульптур Мірона вважається «Дискобол», Поліклет зображував атлетів як втілення кращих рис громадянина. Тенденція до реалістичного зображення людини помітна і у живописі. Його найважливіші досягнення пов’язані з іменами Полігнота і Аполлодора Афінського. Видатним вазописцем був Євфроній, який охоче зображав жанрові сцени. V ст. до н.е. – час розквіту драматичного мистецтва, найважливішими драматичними жанрами була трагедія та комедія. Творці античної трагедії в її класичній формі – Есхіл та Софокл, їхні твори порушували проблеми етики і моралі. Інший видатний трагік, Еврипід, відобразив кризу традиційної полісної ідеології та пошуки нових основ світогляду. Найгострішим жанром була аттична. Комедія, якій великі симпатії віддавало селянство. Добре уявлення про комедію дає творчість Аристофана, її розквіт припав на роки Пелопоннеської війни, і провідною темою Аристофанівських комедій було утвердження миру.

Особливістю всіх драм був хор, що співами і танцями супроводжував всю дію. Давньогрецький театр, передовсім афінський, фактично був другими народними зборами, де обговорювалися актуальні проблеми суспільного життя.

В V ст. до н.е. створювали свої праці два найвидатніших грецьких історика – Геродот та Фукідід. Важливою тенденцією інтелектуального життя було виокремлення з натурфілософії ряду наук. Відбувався, зокрема, прогрес медицини, пов’язаний з діяльністю Гіппократа. В V ст. до н.е. самостійною науковою дисципліною стає математика (прогрес у арифметиці, геометрії, стереометрії), значних успіхів досягає астрономія.

Велике значення мали для еллінів свята, в Афінах справляли близько 60 різних свят, деякі тривали протягом кількох днів; найважливішим серед них – Діонісії, Ленеї, великі Понафінеї. Саме в цих святах виявлявся демократизм грецької культури, властивий життю давніх греків дух змагання, прагнення перевершити інших й досягти найвищої досконалості.

Найвище піднесення грецької культури у V ст. до н.е. пов’язане, головним чином, з розквітом класичного поліса. Посилення демократії, участь у політичному житті більшості вільних громадян і водночас гострі політичні та соціальні конфлікти, що вимагали особистої позиції, прогрес позитивної науки, розширення географічного обрію, усвідомлення переваги свого способу життя над іншими – все це визначило своєрідні риси культури класичної Греції.

У ІV ст. до н.е. розпочалася тривала криза грецького поліса, змінюється суспільна свідомість, перемагає індивідуалізм, занепадає традиційна полісна колективістка мораль. Втім, це не спричинило занепаду культури, навпаки – саме цей період позначений багатьма здобутками у літературі, науці, філософії, мистецтві. На цей час припадає творчість Платона і Аристотеля. У другій половині V-ІV ст. до н.е. сягає найвищого розвитку ораторське мистецтво, насамперед судове. Класиками логографії вважають Лісія, майстер красномовства і учитель риторики Ісократ увійшов у історію культури як політичний оратор і публіцист; проте над усіма грецькими ораторами височить постать Демосфена. Чимало визначних майстрів з’явилося у ІV ст. до н.е. в грецькій скульптурі: Скопас, Леохар, Тимофей, Бріаксіс, Пракситель, Лісіпп. Дедалі виразніше виявляється прагнення відтворити індивідуальні риси людини, її почуття, внутрішній світ. Ті самі риси притаманні й тогочасним живописцям (Павсаній із Сікіона та Апеллес із Колофона). На ІV ст. до н.е. припала діяльність видатних вчених – математиків, астрономів, природознавців (Євдокс Кнідський, Менехм, Дінострат, Полемарх, Каліпп).

3.2. Культура Стародавнього Риму. Аналізуючи культурний розвиток Риму, слід згадати про надзвичайний вплив етрусків на формування римської цивілізації та культури. Зокрема в етрусків римляни запозичили ремісничу і будівельну техніку, мідну монету (асс), одяг (тогу), форму будинку, писемність, так звані римські цифри тощо. Рим за етрусків було оточено кам’яним муром, у місті була побудована каналізація, так звана «велика клоака» (яка функціонує й досі), було зведено перший цирк для гладіаторських ігор, на Капітолії етруські майстри спорудили храм Юпітера, що став головною святило римлян. Зростання політичної могутності Римської держави спричинило виникнення ідеї провіденційної місії Риму, якому судилося панувати над іншими народами.

В III-II ст. до н.е. тут починає формуватися прошарок населення, який можна назвати інтелігенцією – письменники, поети, вчителі, драматурги, співаки, музики. Достойними римського громадянина заняттями вважалося: участь у політичному житті, у війні, відправлення функцій жерця, управління своєю фамілією і господарством, розробка питань культу і права, записування видатних подій. Інші види розумової діяльності (будівництво і оздоблення храмів) тривалий час залишалися поза увагою або доручалися майстрам з Етрурії та Греції. Але потреба в культурних людях зростала і задовольнялася вона переважно за рахунок вихідців з простого люду і іноземців. В цих умовах почалося проникнення до Риму елліністичної культури. Незважаючи на блискучі військові перемоги римлян, греки вважали їх варварами, невігласами, дикими і примітивними, не здатними жити так, як личить цивілізованій людині. Римляни справляли на греків враження людей розумово і культурно обмежених, глибоко провінційних і відсталих. Втім, провідні політики Риму швидко зрозуміли, що без культурного панування держави і політичне не буде надійним. Римська верхівка почала вивчати грецьку мову, літературу, філософію, дехто писав грецькою мовою історію Риму. Поступово римляни формують свій державний міф – про вічне місто, покликане бути центром і столицею світу.

Протягом століть римські правники розробляли і удосконалювали закони, пристосовували їх до реальних потреб життя. Найдавнішими в римському праві були «Закони 12 табличок», що, за легендою, записані у 451-450 рр. до н.е. Римляни шанували їх за дух консерватизму і повагу до моральних звичаїв предків. Виникнувши як право громади, римське право довго зберігало його елементи, еволюціонуючи однак разом із суспільно-політичним ладом. Велике значення для римського суспільства мала також наука. Її показовою рисою було усвідомлення єдності всіх елементів природи, специфічно античне уявлення про світ як вічне, живе, неподільне, прекрасне ціле. Незважаючи на високий рівень знань антична цивілізація не стала технічною: в живому космосі технічній цивілізації не було місця, а природничі дослідження, що займали дуже поважне місце, доволі слабко пов’язувалися з практичним господарюванням. Римляни розрізняли науки умоглядні чи теоретичні та емпіричні, пов’язані з практикою: до них належали медицина, землеробство, будівельна і військова справа, мистецтво мореплавання, права. Заняття цими науками традиційно вважалося гідними благородної людини. Вони охоплювали граматику, риторику, діалектику, арифметику, астрономію, геометрію та музику. Предмети ці входи до системи грецького виховання і освіти, а також були основою всякого практичного знання протягом всієї античної історії.

Рим створив певну культурну цілісність, зумовлену спільним світоглядом, у рамках цього світогляду з’єдналися елліністична й суто римські культурні традиції. Провідна роль світогляду в пізнанні сприяла подальшому розвитку науки у напрямі до теології й перешкоджала її зближенню з практикою. У цей час великого поширення в Римі набули східні культури, астрологія, окультизм, у моду входили всілякі пророцтва, ворожба, заняття магією, спіритизмом. Поступово Римська держава визнала чимало східних культів, зокрема Ізіди, Кібели, Осіріса. Наприкінці II ст. почав поширюватися культ Мітри, іранського бога, що символізував світло і добро та боровся з богом зла і темряви Аріманом. Нові релігії конкурували між собою, і врешті-решт перемога дісталася тій із них, яка проголосила рівність усіх перед єдиним Богом, братерство людей всіх народів та посмертну винагороду за доброчесне життя. Це була релігія Христа, що приваблювала до себе симпатії рабів, злидарів, всіх пригноблених і безпорадних, котрі жадали соціальної справедливості. Прихильники монотеїзму - християни заперечували культове схиляння перед імператором, і вже одне це ставило їх у непримиренну опозицію до державної системи Римської імперії I-III ст.

Римська література також зазнала глибокого впливу грецької. Римляни запозичили, жанри, форми, сюжети, перекладали твори грецьких авторів, намагалися бути схожими на них. Та все ж вони відбивали ментальність людини римського суспільства. Першим відомим римським письменником був Аппій Клавдій Цек. Архаїчний період тривав від Лівія Андроніка до початку творчості Марка Туллія Цицерона (240-80 рр. до н.е.). Вирішальний крок на шляху до створення римської літератури за грецьким зразком зробив колишній грецький раб Лівій Андронік. Його наступником став Невій – автор поезії національно-римського змісту. Найобдарованішим поетом цієї епохи був Енній (головний твір – історичний епос «Аннали»). Особливого розвитку в цю добу набула драматургія (комедії Плавта і Теренція). Оригінальним досягненням римлян у літературі була сатира, першим видатним її представником став Луцилій.

Період класики в римській літературі (доба «золотої латини», від Цицерона до смерті Августа, 80 р. до н.е. – 14 р. н.е.) поділяється на дві частини. Доба Цицерона (80-40 рр. до н.е.) – апогей розвитку прози, найвищого розвитку досягло також красномовство. Неперевершеним оратором був знаменитий Цицерон, а його головним супротивником – Гортензій. Значні історичні праці написали Гай Юлій Цезар та Салюстій, спроба створити римську біографію належить Корнелію. У поезії відзначалася творчість Гая Валерія Катулла.

Августівська доба (40 р. до н.е. – 14 р. н.е.) стала кульмінацією римської поезії. Тоді прославилися такі поети як Вергілій, Горацій, у їх творчості поезія досягла класичної досконалості. У цей же період розквітла римська елегія ( Галл, Тібул, Овідій). Провідним прозаїком августівської доби був відомий історик Тіт Лівій.

У період «срібної латини» (I ст. н.е.) римська література має здебільшого епігонський характер. Продовжувачами традиції віршованої сатири стали Персій та Ювенал, а традиції сатири (суміш прози і віршів) перейняли Луцій Анней Сенека та Петроній; сатиричне зображення звичаїв становить головний зміст епіграматичної поезії Марціала; найвизначнішим емпіричним поетом століття був Лукан, в епічному жанрі писали також Силій Італік, Валерій Флакк, Паній Стацій, Монолій – автори своєрідного дидактичного епосу; в жанрі байки – колишній раб Федр. Видатним римським істориком був Тацит. Розквіту в цей час досягає спеціальна наукова література – медична, географічна, аграрна.

Римська література II ст. н.е. не дала видатних досягнень, її найвідомішим автором був африканець Апулей. У кризову добу III ст. н.е. літературна творчість майже остаточно занепала. Нове відносне піднесення літератури відбулося у IV ст. н.е. Найвидатнішими римськими християнськими письменниками були Тертулліан, Мінуцій Фелікс, Кіпріан, Арнобій, Лактацій, Амвросій, Ієронім та найглибший християнський мислитель Заходу Августин. Високого розквіту досягла також язичницька література IV ст. н.е., зокрема у творчості поета Клавдіана та історика Амміана Марцелліна, а найблискучішим поетичним талантом Греції став Авзоній. У скульптурі, що мала декоративне спрямування, панували просте копіювання та переробка грецьких витворів. Потяг до колекціонування перетворив Рим на справжній музей грецького мистецтва. Творчого переосмислення зазнав на римському ґрунті й жанр портрету. Проте попри всі зміни в стилістичних засобах, римський портрет завжди залишався вірним реалізмові. З III століття римський портрет поступово втрачає класичні форми. У республіканський час набуло розвитку зображення простору заради нього самого, а також тектоніка. Цей новий стилістичний принцип став передумовою для винаходу розписного архітектурного фасаду – геніального римського досягнення. Оформлення та внутрішнє оздоблення громадських споруд та приватних будинків надавало великі можливості для розвитку стінового живопису. Тоді починають будуватися знамениті римські вілли – поєднання архітектури, скульптури, живопису й природи (сади). Цей тип будинку став оригінальним внеском римлян в історію архітектури.

Складні політичні процеси в Римській імперії, ускладнені зовнішньою агресією «варварських» племен, глибока криза рабовласницької системи, часті зміни імператорів, - всі ці причини й зумовили врешті розкол держави та падіння Заходу. Ці військово-політичні коллізії та викликані ними геополітичні трансформації поклали край не лише існуванню величезної наддержави, потужного і славетного Риму, а й усій добі Античності. Стародавня Європа вступала до нового етапу своєї культурної та політичної історії - епохи «похмурого Середньовіччя».