Лекція 2 Тема. Культура Стародавнього Сходу

План

1. Культура Шумеро-Вавилонської цивілізації та Стародавнього Єгипту.

2. Самобутність культур Індії, Китаю та Японії.

Основні поняття: Стародавній Схід, цивілізація, міфологія, релігія, піктографічне письмо, сакралізація життя, ієрогліфічне письмо, монументальна архітектура, скульптурний портрет, художній канон, Веди, індуїзм, буддизм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, держави-деспотії, зароастризм, християнство, іслам.

2.1. Культура Шумеро-Вавилонської цивілізації та Стародавнього Єгипту. Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення давніх цивілізацій у Месопотамії та Єгипті (IV-III тис. до н.е.), в Індії (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) та Китаї (ІІ тис. до н.е.). Перехід від родоплемінної культури до перших цивілізацій відбувався тим, де природа щиро винагороджувала трудові зусилля людини і сприяла виробництву додаткового продукту, який поступово переходив у власність родоплемінної верхівки. Сприятливі природні умови субтропічної зони Близького Сходу стали причиною того, що саме в долинах річок Євфрату, Тигру та Нілу зародилися класові цивілізації та перші держави в історії людства. Згодом вони виникли у долинах річок Інд та Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи у Китаї.

У землеробських народів Стародавнього Сходу формування цивілізованого суспільства відбувалося швидше, ніж в інших регіонах. Ця обставина позначилась на особливостях розвитку суспільного і духовного життя країн Стародавнього Сходу. Перехід до більш прогресивних форм землеробства, широке використання металів, розвиток ремесла і торгівлі – все це позначилося тут на перебудові архаїчної системи суспільних відносин. Під впливом цих сприятливих факторів у даному регіоні планети прогресувало виробництво, прискорювався процес формування інститутів державної влади – армії, органів управління та судочинства. Поступово розширювалися зв’язки між існуючими державами, відбувався обмін здобутками різних народів та цивілізацій. За багатьма ключовими ознаками простежується спільність культурної та духовної еволюції країн Стародавнього Сходу.

Перехід народів Стародавнього Сходу до штучного зрошення, винайдення плуга і застосування колеса сприяли піднесенню сільського господарства, застосування гончарного кола – розвиткові ремесла. В окремих регіонах виникли зародки металургії, виплавлялися мідь, бронза, згодом золото. Все це сприяло удосконаленню знарядь праці, розвитку промислів. Поява надлишкового продукту зумовлює натуральний обмін, який згодом переростає у грошову торгівлю. ЇЇ поширення зумовило виникнення майнової нерівності та соціального розшарування суспільства. Утворюється держава, головною функцією якої стає охорона власності, що спричинило, своєю чергою, розробку, прийняття і практичне впровадження відповідного законодавства. Це відбувається у формі утвердження характерної для країн Стародавнього Сходу так званої «східної деспотії», коли вся верховна влада зосереджується в руках правителя держави.

Тут поступово утверджуються релігійні форми духовного життя, еволюціонують офіційні релігійні ідеології, які обожнювали державну владу й особи самих деспотів. На ґрунті старовинних усних переказів формується міфологія народів Стародавнього Сходу як спроба пояснити своє походження та історію, існуючу світобудову. Міфологічні уявлення тісно перепліталися з релігійними віруваннями.

Розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі, державності зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу наукових знань, сприяли поширенню освіти. Саме тут вперше була створена писемність, зародились фундаментальні та прикладні наукові знання з астрономії, медицини, математики, фізики, хімії, історії, географії, правознавства. Прогрес духовного життя стимулював розвиток художньої творчості – виникає література, зростає рівень музичного та образотворчого мистецтва.

Значну роль в економіці давніх східних держав відігравало натуральне господарство, тут довго зберігалися пережитки родового ладу, сільської общини. Адже східний деспотизм спирався саме на общинне землекористування, поєднання ремесла із землеробством у рамках виробничої діяльності общини. Все це зумовлювало певний консерватизм суспільного ладу й культури Стародавнього Сходу. У духовній сфері це знаходило відображення в абсолютному пануванні релігії, у явищі сакралізації всього суспільного життя.

Найпершим осередком, де відбувся феноменальний перехід людей до якісно нового способу буття, вважається Месопотамія - район Передньої Азії, значна територія між Тигром та Євфратом, яку зазвичай ще називають Межиріччя або Дворіччя. Тут склалася аграрна, сільськогосподарська цивілізація та ранні форми державності. На початку це була цивілізація двох державних утворень - Шумер на півдні й Аккад у центрі - протягом майже всього IV тис. до н.е. Спостерігався значний прогрес у виробництві та матеріальній культурі, шумери, зокрема, заклали основи монументальної архітектури (храмове будівництво), вони винайшли гончарне коло, застосовували виплавку бронзи. Жвава торгівля стимулювала розвиток транспортних засобів (було винайдено колесо, колісницю, візок). У зв’язку з необхідністю складання господарських документів у шумерів з’являється примітивна малюнкова (піктографічна) писемність. Значних успіхів досяг Шумер у такій галузі матеріальної культури, як землеробство: була створена мережа зрошувальних каналів, налагоджено ретельну обробку землі, що давало змогу отримувати багаті врожаї. Тут існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси, вперше у світі було виготовлено кольорове скло. А завдяки створенню першої у світі регулярної армії правителю Кішу Саргону І наприкінці XXIV ст. до н.е. вдалося об’єднати Месопотамію у єдине царство.

Серед культурних надбань Шумеру вирізняються й такі, як подальше вдосконалення піктографічної писемності та створення більш зручного клинопису, складання перших астрономічних календарів й правових кодексів, започаткування у літературі епосів міфологічного змісту. У Шумері була винайдена арифметика і зародилась геометрія, освіта здобувалась у школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, знаннями з богослов’я, права, медицини та музики. Особливої уваги гідні звершення шумерів у художній творчості. Вони мали розвинений естетичний підхід до відтворення зразків образотворчого, ювелірного, будівельного мистецтва. Зокрема, високого рівня досягла шумерська скульптура (статуї богів, царів, жерців у храмах), набула поширення також і пластика у металі, шумерські архітектори поклали початок будівництву міст, багатоповерхових будинків й так званих зиккуратів (своєрідних храмових башт зі святинями – олтарями).

Шумеро-аккадська цивілізація заклала основи для подальшого культурного розвитку своєї спадкоємиці у Месопотамії, якою з ІІ тис. до н.е. стала цивілізація Вавилону. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н.е., створили завойовники Месопотамії – кочові семітські племена аморитів. Внутрішня спорідненість шумерської та вавилонської культур ґрунтувалась на особливостях світосприйняття, на релігійних віруваннях та міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов’язаних з обожненням природи.

Значним досягненням культури Стародавнього Сходу став Шумеро-Вавилонський епос, зокрема знаменита «Поема про Гільгамеша» (кінець ІІІ - початок ІІ тис. до н.е.), у якій знайшла свій типовий вираз сформульована саме на Близькому Сході міфологічна концепція жорсткого детермінізму людського життя, закономірною кульмінацією якого є смерть. В епічній літературі цього регіону існували також міфи про золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до складу релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, а згодом й до біблійної літератури.

Слід відзначити, що культура й цивілізація Шумеру, Аккаду та Вавилону мала сакральний характер, всі галузі знання були спрямовані, насамперед, на управління суспільною системою. Служителі культу, жерці, захопили монополію не лише на релігійні знання, а й на світські, використовуючи їх для зміцнення свого виняткового становища у суспільстві. Шумерські та вавилонські мислителі прагнули пояснити сутність природи і власної цивілізації, спираючись передовсім на міфологічні уявлення.

Досягнутий шумерами високий рівень культури і багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених юридичних норм для всіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства був Уруінімгіна (остання третина ІІІ тис. до н.е.), правитель Лагаша, який склав і запровадив найдавніший правовий кодекс. Шумерське право згодом стало зразком для складання законодавства наступних цивілізацій як у самій Месопотамії, так і у сусідніх державах. Зокрема, відомим прикладом його вдосконалення є кодекс Вавилонського царя Хаммурапі (перша половина XXVIII ст. до н.е.). Цей кодекс законів приділяв особливу увагу охороні інституту власності. Закони Хаммурапі вважалися взірцем законодавства протягом існування всієї клинописної культури Межиріччя, їх продовжували переписувати та вивчати до кінця існування Вавилону.

Потрібно відзначити, що культурна спадщина Шумеру, Аккаду, Вавилону значною мірою була сприйнята народами Близького Сходу. Мистецтво, художня творчість, релігійно-міфологічні епоси країн Месопотамії були продовжені та розвинені іншими цивілізаціями Передньої Азії – Ассирією, Халдейським царством, державою Урарту, Сирією, Хетською державою, Фінікією, Іудеєю. З середини ІІ тис. до н.е. клинопис став міжнародним дипломатичним письмом багатьох країн Близького Сходу, сприяючи взаємовпливу їх культур. Образи й сюжети міфології Вавилону, через біблейську літературу й живопис, увійшли також до скарбниці християнської духовності.

Блискуча цивілізація сформувалася також на Півночі Африки, де виникла загадкова й потужна держава фараонів. Історія культури та державності Стародавнього Єгипту поділяється на кілька основних періодів:

• Раннє царство, 3100-2700 рр. до н.е.;

• Стародавнє царство, 2700-2160 рр. до н.е.;

• Середнє царство, 2134-1786 рр. до н.е.;

• Нове царство, 1575-1087 рр. до н.е.

Слід зазначити, що сучасні вчені-єгиптологи й досі не розв’язали всіх питань щодо такого раптового злету цієї унікальної держави, видатної матеріальної та духовної культури цього народу. Особливе захоплення та, водночас, наукові дискусії викликають ті глибокі знання та неперевершені технології, що ними володіли давні мешканці долини великого Нілу. Навіть саме походження давніх єгиптян все ще залишається об’єктом суперечок, хоча більшість дослідників дійшли висновку про належність їх до семітських народів з відповідною мовою, антропологічним типом, менталітетом, звичаями, побутом, тощо.

Цивілізація Стародавнього Єгипту також мала сакральний характер, там панувала релігійно-міфологічна свідомість, зміцнювалась традиційно існуючі суспільні відносини. Найбільшою за обсягом і поширенням збіркою релігійно-магічних текстів давніх єгиптян, записаних на згортках папірусів, була так звана «Книга мертвих». У ній були зібрані міфи про життя у загробному світі - царстві мертвих, втім там були присутні й певні гедоністичні мотиви. Водночас культура Давнього Єгипту позначена значними здобутками й у сфері позитивного знання. Йдеться про досягнення у таких науках, як медицина та хімія, певного розвитку досягла арифметика, високого рівня сягнула геометрія. Давні єгиптяни оволоділи також деякими елементарними знаннями з алгебри. У них існував своєрідний інтелектуальний центр - «Будинок життя», в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословські, філософські трактати, видавали т.зв. магічні книги – збірки з різноманітних галузей знань від магічних ритуалів до експериментально-перевірених рецептів лікування хвороб. Винайдення ієрогліфічної писемності сприяло розвитку таких жанрів словесності як міфи, казки, байки, молитви, гімни, плачі, епітафії, дидактичні твори, повісті, любовна лірика, й навіть, філософські діалоги та політичні трактати з теорії державної влади. Виникає також релігійна драматургія, згодом з’являється й світський театр. Правителі Єгипту, фараони, оточували себе мислителями, мудрецями-порадниками, митцями, зокрема архітекторами, скульптурами, співаками, танцюристами музикантами. Динамічний розвиток мистецтва у Давньому Єгипті зумовив появу перших у світі, письмово зафіксованих, естетичних роздумів. Саме тут вперше в історії самої культури зародилась така її риса, як гуманізм.

Згадані вище високі знання з геометрії зробили можливість створення досконалих за формою єгипетських монументальних споруд – пірамід, палаців, храмів. Окремої уваги заслуговують звершення стародавніх єгиптян у будівництві. Адже тоді з’явилися загадкові, вражаючі своїми розмірами велетенські гробниці фараонів - піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина. Стародавніми єгиптянами створювалися також унікальні пам’ятки образотворчого мистецтва - сфінкси фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета ІІІ. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід – піраміди Хеопса, яка не має рівних собі серед кам’яних споруд всього світу, свідчать її колосальні розміри: 146 метрів у висоту, а довжина основи кожної з 4-х граней складає 230 метрів. Крім того, ці споруди засвідчують дійсно необмежену владу верховного правителя давньоєгипетської держави – фараона, живого бога на землі.

2.2. Самобутність культур Індії, Китаю та Японії. Найбільш рання індійська цивілізація була створена прадавнім населенням Північної Індії у ІІІ тис. до н.е. Центри її – міста Хараппа і Мохенджо-Даро мали досить широкі зв’язки з Месопотамією, країнами Центральної Азії. Визначним досягненням була досконала система водогону та каналізації, якої не мала жодна інша стародавня культура. Тут була створена і своя оригінальна, досі не розшифрована, писемність.

Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури «Рігведи» - великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен, які з’явились в Індії у ІІІ тис. до н.е. після т.зв. «Великого переселення народів». Саме тоді, наприкінці ІІ - на початку І тис. до н.е. склався брахманізм, як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що в сукупності складає Веди, збірка священних книг ведичної релігії «Рігведа» стала теоретичною основою формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього, згодом, дісталась у спадщину й індуїзму – ідейній основі індійської культури.

В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійській феномен, як станово-кастова система. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на 4 основні стани – «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайш’їв (землеробів) та шудрів (слуг). Пізніше була розроблена ціла система регламентації життя і поведінки людини в залежності від стану, до якого вона належала. Своєрідною реакцією не брахманських верств суспільства Давньої Індії, що виступали проти нерівності каст, на ці соціальні засади брахманізму, був буддизм. Він сформувався на основі вчення Будди - Сіддхарти Гаутами або Шак’я-Муні, який, згідно легендам, проповідував своє вчення у VI ст. до н.е. Буддизм проголошував, що справжньою метою життя людини є досягнення так званої «нірвани» (заспокоєння), тобто стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства у духовному єднанні з Божеством.

Помітне місце у розвиткові культури Стародавньої Індії посіла така не ортодоксальна релігія, як джайнізм, що вийшов з надр брахманізму. Він, як і буддизм, був своєрідною альтернативою брахманізму, набувши вигляду філософсько-етичної системи, яка не визнавала кастової нерівності, відмовлялась від вшанування божеств і зосереджувалась на соціальних, моральних аспектах поведінки людини.

Індуїзм виник внаслідок трансформації брахманізму у нових історичних умовах. Тут поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму – Брахми, Вішну та Шиви, особливою пошаною користувалися і культ священних тварин – корів та мавп. Втім індуїзмом можна вважати весь традиційний індійський спосіб життя, включаючи всю сукупність життєвих принципів, соціальних норм та естетичних цінностей, вірувань й обрядів, міфів і легенд індійців. Ця особливість індуїзму як всеохоплюючої системи життя Давньої Індії відбився і у специфічному трактуванні запозичених від брахманізму догматів про карму, драхму і перевтілення. До старовинних священних книг індуїзму відносять «Упанішади», «Бхагавад-гіта», «Веранда-сутра», але найбільший авторитет мала священна основа індуїзму – Веди.

Значні досягнення давньоіндійської культури також пов’язані із різними галузями науки – математики, хімії, астрономії, медицини, природознавства. Навіть у сучасних людей викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського містицизму та трансцедентальні медитації.

Світової слави набув прадавній індійський епос «Махабхарата», автором якої вважається легендарний мудрець і поет В’яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відноситься до другої половини ІІ тис. до н.е. Згодом до її складу увійшло багато міфів, легенд, казок та дидактичних навчальних оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина «Махабхарати» була завершена у IV-V ст. до н.е.

Не менш видатною епічною поемою староіндійської літератури є більш пізня «Рамаяна», авторство якої приписується поету Валмікі. Складений десь між VI-II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовую духовну культуру Стародавньої Індії. Релігійно-міфологічним змістом протягнуті такі твори, як знаменита драма «Шакунтала» видатного індійського поета Калідаси (V ст. до н.е.), твори видатних письменників Дандіна, Бхартріхарі та ін. Традиційні для давньоіндійського суспільства вірування та філософські погляди надихали творчу працю індійських архітекторів, скульпторів, живописців. Високохудожні витвори з металу або каменю (велетенські статуї Будди, Брахми, Вішну, Шиви) й досі викликають подив своїми колосальними розмірами. В окремих деталях цих унікальних пам’яток відчутним є вплив мистецтва інших стародавніх східних цивілізацій – Месопотамії, Єгипту, Персії, Китаю. Індія знаходилась на Великому шовковому шляху, через який відбувався інтенсивний культурний обмін. У цьому процесі Стародавня Індія відіграла значну культуротворчу роль, поширивши, зокрема, цивілізуючий вплив буддизму на інші східні країни та народи.

Найбільший етнос сучасного світу – китайці (самоназва народу – хань, а самоназва своєї країни – Чжунго) мають прадавню й високу культуру, започатковану однією з перших на планеті. Найдавнішим періодом китайської цивілізації є доба існування держави Шан (Інь). Вона виникла на межі XV – XIV ст. до н.е. у долині річки Хуанхе. Вже в Інську добу було винайдено примітивне ідеографічне письмо, яке шляхом тривалого вдосконалення перетворилося згодом у довершену за формою ієрогліфічну каліграфію. Тоді ж був складений, в основних рисах, місячний календар. Проте особливого розвитку китайська культура досягла з моменту перетворення Китаю наприкінці ІІІ ст. до н.е. у єдину імперію – спочатку династії Цінь (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.). Впродовж ранньої історії імператорської доби Стародавній Китай збагатив світову культуру такими винаходами, як компас і спідометр (ІІІ ст. до н.е.), сейсмограф (ІІ ст. н.е.), порцеляна (ІІІ-V ст. н.е.). Згодом були також винайдені книгодрукування (VI-VIII ст.), порох (Х ст.), саме у Китаї вперше в світі винайдено такі морехідні пристрої, як румпель та багатоярусні вітрила, у галузі писемності й книгодрукування – папір і рухомий шрифт, а у військовій техніці – гармати і стремена. За династії Тан (VII – X ст.) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва зумовив такі фундаментальні технічні винаходи, як приводний пас і ланцюгова передача.

У галузі математики видатними китайськими досягненнями було використання десяткових дробів та пустої позиції для позначення нуля, вичислення відношення довжини кола до його діаметра (число „π”), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли вираховувати дату затемнення сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали один з перших в світі каталогів зірок.

Слід зазначити, що централізований бюрократичний тип соціального управління у ранню добу існування Китайської імперії досить позитивно і ефективно впливав на розвиток фундаментальних і прикладних наук. Високого статусу у тодішньому Китаї досягли астрономія, знання календарних розрахунків і астрологічних передбачень, математика, фізика, гідротехніка у їх інженерному застосуванні. Важливою справою було фортечне будівництво, згодом китайські будівельники здобули всесвітню славу своїми грандіозними спорудами – Великим китайським муром та Великим каналом, що з’єднував Пекін з Ханчжоу. Великий китайський мур, основну частину якого збудовано у період династії Цінь, простягнувся на 4 тис. км., а будівництво найбільшого у світі каналу, яке почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалось протягом майже 2 тис. років і було завершене лише у XIII ст. н.е. Ця складна гідротехнічна споруда, довжиною понад 1800 км й шириною від 15 до 350 м, з численними пристроями, засобами перекачування і очищення води, стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

Видатних результатів було досягнуто у китайській медицині, адже у Давньому Китаї вперше була написана наукова праця «Фармакологія» (Бень-цао), вперше стали проводити хірургічні операції із застосуванням наркотичних засобів, вперше застосували й описали методи лікування голковколюванням, припеченням та масажем. Мислителі Давнього Китаю, а також лікарі розробили оригінальне вчення про «життєву енергію» («енергію Всесвіту») – цігун, яка, циркулюючи в організмі, являє собою інтегральну функцію всієї його діяльності, енергії, життєвого тонусу. На основі цього вчення була створена складна філософсько-оздоровча система «ушу», що дала початок однойменній лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони «кун-фу».

Стародавні мислителі намагались пояснити навколишній світ, місце людини у ньому, визначили принципи й мету життя людини у природі, суспільстві, державі. Китайська духовна культура позначена одразу кількома концепціями світоглядного характеру. Це, зокрема, філософсько-релігійна система даосизму (вчення легендарного мудреця Лао-цзи, що жив і творив у VI – V ст. до н.е. Втім, особливе місце у китайській духовності посягає конфуціанство – етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція (Кун Фуцзи, бл. 551-479 рр. до н.е.). Його ідеалом була високоморальна людина, яка спирається на традиції, мудрих і добропорядних предків, піклується про громадські інтереси. У поєднанні з політичним вченням легізму, що обстоювало адміністративний регламент і сувору дисципліну, конфуціанство стало згодом офіційною державною ідеологією Китайської імперії.

Під впливом цих релігійних, етико-філософських і соціально-політичних поглядів розвивалась і вся класична література Стародавнього Китаю. Вже у найбільш ранній поетичній збірці - знаменитій «Книзі пісень» («Ши-цзін»), яка складалася тривалий час, протягом ХІІ-ІІІ ст. до н.е., на основі народних пісень, священних наспівів та старовинних гімнів, оспівуються подвиги обожнених предків. А відома «Книга історичних переказів» («Шу-цзін»), в яку входять промови і настанови, що, за переказами, належали стародавнім правителям та їх радникам, внаслідок конфуціанської переробки перетворилися на збірку порад і повчань, просякнутих виховними, моралізаторськими тенденціями. Навіть для «Історичних записок» одного з найбільш відомих давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у ІІ-І ст. до н.е., ці мотиви є визначальними у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги «Весна і осінь» («Чунь-цю»), складеної у VI-V ст. до н.е., де найбільш яскраво відбилася його концепція норм і правил суспільного устрою.

У ІІ-ІІІ ст. до Китаю потрапляє буддизм, який досить суттєво вплинув на традиційну китайську культуру. Це виявилося у літературі, образотворчому мистецтві й, особливо, в архітектурі. Поряд з цим буддизм, проіснувавши у Китаї два тисячоліття, помітно змінився у процесі адаптації до своєрідної китайської цивілізації. У VI ст. виникає одна з найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки – чань-буддизм, яка, поширившись згодом також у Японії, набула завершеного виду дзен-буддизму.

Характеризуючи особливості китайського мистецтва, потрібно зазначити, що головною своєрідністю було те окреме місце, яке посіла каліграфія, поезія та живопис. Вони створювали унікальну нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, з точки зору китайської естетики, за допомогою одного інструмента – пензля - об’єднати три різних види мистецтва.

Важливу роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом відіграв так званий «Великий шовковий шлях», прокладений у ІІ ст. до н.е.

Культура Японії належить до великого кола східних цивілізацій, тому під час її розгляду слід брати до уваги ряд особливостей. Передовсім потрібно взяти до уваги те, що традиційна японська культура складалася, значною мірою, під впливом буддизму, до того ж вона увібрала досягнення інших великих культур Азії. Й дійсно, Азія віддавна була єдиною, об'єднаною, а Гімалаї, що навпіл поділяють азіатський світ, лише підкреслюють зв'язок таких потужних культур, як китайська та індійська. Арабська культура з її лицарством, персидська поезія, китайська етика, індійське мислення – все це свідчить про єдиний давньосхідний світ, життя якого, втім, завжди було досить барвистим й різноманітним у окремих регіонах. Цей величезний за обширом світ не знав чітких й різких внутрішніх меж. Так, іслам можна описати як конфуціанство у військовому вбранні, у вигляді кінного війська, тоді як буддизм – це великий океан ідеалізму, до якого стікаються, подібно до річок, усі системи східноазіатського мислення; сюди слід додати й монгольський народ, який використав свого генія, щоб внести новий символізм, нову організацію й нові сили у ревносне служіння наповненню скарбниці віри.

Стародавня Японія пройшла у своєму культурному розвитку три ключових історичних етапи:

• ХІ – ІІІ тис. до н.е., період неолітичної культури «дзьомон» («айнський світ»);

• 300 р. до н.е. – 300 р. н.е., культура доби «яйої»;

• друга половина ІІІ – VІІ століття, культура доби «кофун».

Унікальний, що зберігався протягом століть, суверенітет, який іноді переростав у відвертий острівний ізоляціонізм, перетворив Японію на скарбницю східного мислення, менталітету та культури. Адже витончені досягнення індійського мистецтва багато в чому були зруйновані гунами, фанатичним іконоборством мусульман, несвідомим вандалізмом торгашеських європейців, - вважає японський вчений Какузо Окакуро. На його думку, «Японія - це музей азіатських культур, і навіть більше, ніж музей». Таке твердження має певне підгрунтя - достатньо пригадати величні храми Нара, у яких багато представлені твори мистецтва Індії та культури Китаю епохи Тан. Не можна не враховувати й того, що для японців є властивою яскраво виражена традиційність. Це означає, що нормативні функції народних повір'їв, чудово поєднаних з положеннями основних східних релігій (конфуціанство, буддизм), ще довго відіграватимуть свою важливу роль у житті японської нації. Какузо Окакуро так відзначає роль традицій японської культури в сучасному житті: «Поезія Ямато та музика Бугаку, що відображають ідеал Тан за режиму аристократії Фудзівари, є джерелами натхнення й насолоди в наші дні, подібно до похмурого дзен-буддизму і танку Но, які були продуктом відродження Сун. Це означає, що Японія зберігає істинно азіатську душу, хоча й «вплітає» її в сучасні сили».

Слід наголосити, що японська культура багато в чому унікальна й дивна, вона насичена контрастами духовного життя. З одного боку, це дивовижна ввічливість, значно сердечніша й менш церемонна, ніж у Китаї, а з іншого - гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертви, які можна порівняти лише із фанатизмом ісламу. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, сюзерену, вчителю або ж голові корпорації чи фірми. Для вишуканого Сходу незвичайним було і залишається почуття у японців прекрасного, що сполучає в собі скромність та простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру. Вражає й дивує вміння звільнятися від метушні повсякденності й знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі, що змодельована в мініатюрі у крихітному дворику з камінням, мохом, джерельцем та карликовими деревцями. Й, нарешті, вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне. Особливо сильний вплив на культуру Японії справили індійська та китайська цивілізації, вона поглинула й переробила відповідно до своїх потреб традиції індуїзму, конфуціанства, даосизму, буддизму, надавши їм своїх неповторних національних рис. Достатньо лише нагадати про дзен-буддизм як про суто японське явище, суттєво відмінне від китайського чань-буддизму. У формування своєрідної японської культури значний внесок зробили також синтоїзм, буддизм та конфуціанство.

Синтоїзм - це давня японська національна релігія, й хоча її джерела й донині не встановлені, дослідники одностайні в тому, що вона виникла й розвинулася в Японії незалежно від китайського впливу. Синто являє собою різновид стародавньої міфології, оскільки в ранньому, добуддистському синтоїзмі йдеться про надприродній світ богів та духів (камі), які здавна шанувалися японцями. Відомо, що джерела синтоїзму походять з глибокої давнини й містять усі притаманні первісним народам форми вірувань та культів - тотемізм, анімізм, магію, культ мертвих, культ вождів тощо. Подібно до інших народів, стародавні японці обожнювали всі довколишні явища природи і шанобливо ставилися до посередників із світом духів та богів - магів, ворожбитів та шаманів. Значно пізніше, під впливом буддизму, синтоїстські шамани стали жерцями, які відправляли ритуали на честь різних богів та духів у спеціальних храмах.

Буддизм потрапив до Японії ще до нашої ери, однак вирішального впливу на психологію японців він набув лише з V-VI ст., коли до Японії стали прибувати буддистські монахи, а разом з ними й священні книги, написані китайською мовою. І хоча серед істориків й донині немає єдності в поясненні причин успішного проникнення буддизму до японського суспільства, але майже півторатисячолітня історія його в Японії, своєрідний ренесанс після Другої світової війни (у вигляді так званих «нових релігій») свідчать про те, що буддизм знайшов у цій країні благодатний грунт. В усякому разі, не підлягає сумніву, що Хейанський період (VIII-XII ст.) - це золотий вік класичної японської державності та культури, у становленні яких буддизм відіграв істотну роль. Слід відзначити, що буддизм став теоретичною основою управління державою, й саме у Японії повною мірою втілився принцип «сейкьоїті» - єдності політики та релігії.

Конфуціанство також займало важливе місце у фундаменті етичного та релігійного життя японського суспільства. Від початку свого існування у Японії конфуціанство знаходилося у полі зору буддизму. Його розквіт починається у XVII ст. Саме в цей час відбуваються звільнення конфуціанства з-під контролю буддистського духовенства й набуття ним незалежності, що було викликане потребами розвитку суспільства. Річ у тім, що тоді відбувалося перетворення країни ворогуючих феодалів на єдину державу, й цей процес був пов’язаний із сплесками емоцій та соціальних заворушень. За цих умов конфуціанство надало істотну допомогу та сприяння у стабілізації становища та в управлінні соціальними процесами.

Конфуціанство та буддизм, китайська політична та філософська думка справили певний вплив на еволюцію давнього суспільства Японії у добу Середньовіччя (VII-IX ст.), причому оформлення його здійснювалося за китайським зразком. Перебудова супроводжувалася розробкою законодавчих положень, покликаних охопити всі сфери діяльності населення й усі галузі управління. Найбільшого значення у цій законодавчій роботі набуло зведення законів Тайхо, до якого було введено два нових законоположення: право держави, уособлене урядом, розпоряджатися земельним фондом країни та право кожного мати свою власну ділянку. Вся система у кодексі викладена в термінах, прийнятих у Танській імперії. Японські історики часто називають період V-IX століть епохою законів, маючи на увазі ту величезну законодавчу роботу, яка тоді проводилася. Цей час мав велике історичне значення: у громадське та державне життя увійшов принцип дотримання закону. Норми звичаєвого права, зрозуміло, залишалися й продовжували діяти в своїх межах, але над ними постав державний закон, а разом з цим до свідомості людей увійшла нова ідея - ідея законності. Вона пустила настільки глибоке коріння у народній свідомості, що стала одним з найпотужніших факторів, які визначали поведінку різних груп населення країни.

Після 1185 р. панівні політичні позиції у державі зайняв стан військових феодалів - самураїв, а імператор та його двір були позбавлені верховної влади у Японії, їм залишилися хіба що номінальні, символічні функції. Ця ситуація тривала фактично аж до знаменитої «революції Мейдзі» у другій половині ХІХ ст., коли було реставровано реальне повновладдя тодішнього монарха Муцухіто Мейдзі. Фактична ж влада в країні доби сьогунату належала верховному військовому правителю - сьогуну, ставка якого знаходилася в Камакура. Більша частина епохи Камакура заповнена громадянськими війнами, які наприкінці XVI ст. призвели до створення централізованої держави Тойотомі Хідейосі - «японського Івана Грозного». Каста самураїв, або бусі, приносить свій спосіб життя (етичний кодекс «Бусідо» - шлях воїна), який призвів до зміни в духовній атмосфері суспільства - в ньому почесне місце займає дзен-буддизм. Саме він вніс найбільший вклад у велике духовне відродження Японії й тим самим справив певний вплив на формування національної психології. Серед причин всеохоплюючого впливу дзен в середньовічній Японії була та, що в умовах міжусобних війн феодалів центральна влада потребувала ідеології та практичної системи дисципліни. Доктрина дзен з її цілеспрямованими ритуалами та тренувальними вправами й відповідала цій потребі, вона одержала визнання самураїв з їх культом смерті. Згаданий вище кодекс «Бусідо» зобов’язував самураїв дотримуватися у своєму житті та служінні таких принципів, як вірність, ввічливість, мужність, правдивість та простота. Втім визначальним, засадничим принципом воїнів була честь, простежувалася відсутність цінності людського життя, свого – у першу чергу, кожний день життя розглядався як, можливо, останній. Буддистське вчення створювало додаткове обгрунтування такого світогляду: непостійність, ефемерність всього сущого, життя – це низка перероджень, світ є ілюзорним, а Будда – істинним. Проте і у своєму земному бутті самурай мав обов’язково вміти володіти не тільки мечем, а й мистецтвом живопису, поезії, чайної церемонії. Яскравою ілюстрацією психології самураїв слугують слова сьогуна Токугави: «Кожний, хто має право носити довгий меч, має пам’ятати, що меч – це душа воїна. Самурай повинен відокремитися від свого меча лише тоді, коли він розлучиться з життям». А збірка творів мудрих і досвідчених воїнів «Хагакуре» проголошує: Бусідо – це шлях воїна, шлях смерті, й якщо у самурая є два шляхи, він має обрати той, що веде до смерті. Однак, незважаючи на такі, дуже відмінні від європейських, постулати моралі, у період правління сьогуна Іеясу Токугава - період формування нового обличчя японської ідентичності - були закладені основи для наступного перетворення Японії на могутню державу.

Загалом культура і духовність Стародавнього Сходу відіграла унікальну роль у розвиткові всієї світової цивілізації. Адже саме на Стародавньому Сході склалися основні галузі науки, жанри літератури та види мистецтва. Не лише античність, а й Середньовіччя, Новий час успадкували від давньосхідних цивілізацій безліч відкриттів у астрономії, математиці, механіці, географії, блискучих досягнень у архітектурі й медицині.

Особливої ваги набуває знання основ східної культури, ментальності в умовах сучасного світу, коли ціла низка східних держав виходить на лідируючи позиції у світовій економіці, політиці, у геополітичних проявах. Ці тенденції, очевидно, спричинять зростання впливовості індійської, китайської, корейської, японської культур, традицій арабо-мусульманського світу. А історичний досвід засвідчує, що найкращий спосіб взаєморозуміння, гармонійного співіснування різних культур – це пізнання традицій і надбань інших народів, країн, регіонів.