Лекція 1 Тема. Предмет і методологічні основи вивчення курсу «Історія української та зарубіжної культури»

План

1. Предмет і основні завдання курсу «Історія української та зарубіжної культури». Поняття культури у світовій науковій думці.

2. Методологічні принципи і джерела вивчення історії культури.

Основні поняття: матеріальна культура, духовна культура, світова культура, національна культура, принцип історизму, порівняльно-історичний метод, метод структурно-функціонального аналізу, метод системного аналізу.

1.1. Предмет і основні завдання курсу «Історія української та зарубіжної культури». Поняття культури у світовій науковій думці. Історія української та зарубіжної культури як навчальна дисципліна у рамках гуманітарної підготовки студентів ОНЕУ розглядає історію культурної й духовної еволюції людства та українського народу, основні етапи цього складного процесу. Висвітлюються найбільш значимі явища, події, факти історичного розвитку різноманітних галузей людської культури - світової та вітчизняної науки, освіти, писемності, художньої літератури, образотворчого мистецтва, архітектури, музики, театру, кінематографу, народних (етнографічних) обрядів, традицій, звичаїв, релігійних вірувань тощо. Все це складає об’єкти вивчення у даному курсі. Предметом дослідження є з’ясування базових закономірностей, що визначають сутність подій, явищ, вчинків людей у процесі їх культурної діяльності. Одне з основних завдань курсу полягає у аналізі місця і ролі української національної культури у загальноєвропейській та світовій культурній історії. Особливої актуальності набуває ця проблема під сучасну пору, в умовах культурної емансипації України у швидкоплинному та глобалізованому світі початку ХХІ століття.

Одним із феноменів української національної історії є майже безперервна боротьба українців, їх духовної еліти за самозбереження в несприятливих, іноді відверто загрозливих, внутрішніх й зовнішніх умовах. Передовсім йдеться про збереження культурної ідентичності з усіма її складниками, про захист самих здобутків українців як етносу, про можливість повноцінного суспільного розвитку в колі інших національних культур Європи та світу. Український народ часто знаходився на межі переходу у розряд так званих «неісторичних народів», позбавлених власної державності, а відповідно й головної внутрішньої передумови для повноцінного культурного розвитку, для вагомого й впливового існування у середовищі сусідніх народів і культур, а тим більше в загальноєвропейському та світовому вимірі.

Відновлення української державності у новітню добу надає українському народу-етносу черговий історичний шанс відродити власну культуру, зробити неможливим повернення до часів «неісторичного» буття, зміцнити культурно-історичні, традиційні надбання, а головне - вивести українську культуру на рівень «психологічної Європи» (за висловом класика української модерної літератури М.Хвильового), утвердити її конкурентноздатність у динамічному, глобалізованому світі початку ХХІ століття.

Але у чому ж полягає глибинна сутність культури як такої? У чому виявляється унікальність цього явища серед інших проявів людської діяльності, протягом тисячоліть самого існування людства, його цивілізації на цій планеті? Так історично склалося, що під сучасну пору у науковому середовищі не знайдено однозначного розуміння культури як поняття, абсолютно прийнятного для всіх вчених, дослідників культури тощо. Так, у 1852 р. А.Кребер і А.Клакхон (США) нараховували близько 160 визначень поняття «культура» і понад 100 теоретичних концепцій культури. На початку 70-х років ХХ століття А.Моль (Франція) представив 250 варіантів визначення культури, а за останніми даними, їх вже нараховується близько 500. Втім, у цьому немає нічого дивного, адже людська культура є надто складним, багатовимірним, навіть суперечливим явищем, що й зумовлює всю цю багатоманітність визначень, концепцій, підходів.

Україна, будучи невід’ємною частиною західного культурного світу, базованого на античних, християнських, гуманістичних цінностях, своєю історією підтверджує ті чи інші аспекти різних теорій культури європейських інтелектуалів та мислителів. До найбільш поширених та впливових теорій, доктрин, концепцій відносять погляди М.Вебера (культура - це сукупність духовних символів, що не підлягають будь-яким утилітарним цілям), підходи Е.Кассірера (культура - це форма розумової діяльності, що спрямована на створення і усвідомлення символічних форм), Ж.Марітена (основа усього найбільш цінного в людській культурі - релігія), К.Леві-Стросса (головним проявом культури є мова, система знаків, комунікація, що може бути перекладена й зрозуміла), А.Моля (культура як інтелектуальний аспект штучного середовища, що створюється людиною у процесі її життєдіяльності). При всіх розбіжностях у цих поглядах не можна не помітити і єдності зазначених підходів у розумінні пріоритету духовних основ у культурі щодо матеріальних, інтерпретації культури як духовної діяльності людей. Тобто культура постає як система ідей, символів, традицій, типів мислення, тощо.

Втім, серед європейських мислителів не бракувало і скептичного ставлення до культури, до її досягнень. Одну з найбільш радикальних позицій займав класик культурантропології та теорії психоаналізу, австрійський вчений З.Фрейд, який писав: «Більшу частину провини за наші негаразди слід покласти на так звану культуру: ми були б набагато щасливішими, якби від неї відмовилися і відновили первісні умови. Я вважаю це твердження вражаючим, оскільки що б ми не розуміли під поняттям культури, безсумнівним є одне: все те, чим ми намагаємося захищатися від загрозливих джерел страждання, належить саме цій культурі».

Однією з найбільш дискусійних проблем в історії культури завжди була проблема співвідношення національних культур із загальносвітовою, чи, принаймні, із континентальною, регіональною субкультурою. Як видається, чи не найбільш продуктивну точку зору висловив свого часу мислитель світової слави (походженням з України) М.Бердяєв. Ще у 1918 р. він писав: «Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди є конкретно-людською, тобто національною, індивідуально-народною і лише у такій своїй якості сягає загальнолюдськості. Все творче у культурі несе на собі відбиток національного генія. Навіть великі технічні винаходи є національними і не національні лише технічні застосування великих винаходів, які легко засвоюються усіма народами. Загальнолюдське значення мають саме вершини національної творчості... Прийняття історії є вже прийняттям боротьби за національні індивідуальності, за типи культури. Культура грецька, культура італійська у добу Відродження, культура французька та німецька у епохи процвітання і є шляхами світової культури єдиного людства, але всі вони глибоко національні, індивідуально-самобутні. Всі великі національні культури – вселюдські за своїм значенням».

Сучасні дослідження культурно-історичного процесу, в тому числі й вітчизняні, відносять до основних напрямків духовної культури суспільства науку, особливо гуманітарну її складову (історія, філософія, політичні та правові дисципліни, мовознавство, психологія, педагогіка, етнологія тощо), освіту, релігію, мистецтво у всьому розмаїтті його жанрів (живопис, графіка, скульптура, архітектура, музика, література, театр, кінематограф).

Особливе місце у культурній еволюції людства посідає релігія (з лат. мови - благочестя, набожність). Вже перші кроки людської цивілізації були пов’язані з певними віруваннями, які, удосконалюючись, поступово перетворювалися на складні, довершені релігійно-філософські вчення, системи. Релігійні уявлення пронизували духовний світ людини, інші галузі культури, соціальну, політичну, економічну сфери людського буття. Водночас історія деяких суспільств позначена спробами усунення релігії з культурного життя, побудови атеїстичної системи цінностей на тлі державного поборювання носіїв релігійного світогляду, представників різних конфесій, релігійних громад, церков тощо. Втім, сучасне цивілізоване людство вже, здається, не заперечує виняткову роль релігійної духовності у розвиткові культури, як протягом минулих тисячоліть, так і на майбутнє. Важко навіть уявити культурний розвиток західного, європейсько-американського світу без античного язичництва, згодом християнства у всіх його проявах, формування культурної ідентичності далекосхідних народів без буддизму та індуїзму, культурне обличчя народів Близького, Середнього Сходу, Африканського континенту без ісламу, юдаїзму і того ж християнства.

Процес національно-культурного відродження у сучасній Україні також тісно пов’язаний із зростанням інтересу значної частини суспільства до релігійних віровчень, церковного життя, духовних цінностей. Зростає, зокрема, вплив традиційного для України християнства, деяких нетрадиційних культів.

1.2. Методологічні принципи і джерела вивчення історії культури. Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного та повноцінного державного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного поступу. Багата спадщина української духовної культури, що вражає своїм розмаїттям, є складовою та невід'ємною частиною загальнолюдського культурного процесу. Її вивчення утверджує національну самоцінність й самодостатність, сприяє усвідомленню сучасними українцями своєї ідентичності. Становлення та розвиток української культури – це органічна складова світового культурного процесу. Глибоке розуміння власної духовно-культурної автентичності можливе лише через усвідомлення плюралістичності традицій світової культури. Досвід розбудови сучасної Української незалежної держави дає змогу по-новому осмислити реалії національно-культурного розвитку, дати належну оцінку складному процесу відродження української духовної культури, а також розставити відповідні акценти стосовно найбільш проблемних та цікавих його етапів.

Навчальний курс «Історія української та зарубіжної культури» розроблений авторським колективом викладачів кафедри філософії, історії та політології Одеського національного економічного університету на основі сучасних наукових й теоретико-методологічних підходів. «Історія української та зарубіжної культури» базується, як навчальна дисципліна, на певних світоглядних засадах. Її концептуальна ідея - це гуманістичний характер розвитку та взаємозв'язку світової та української культури. Авторський колектив має на меті допомогти студентській молоді прилучитися до культурної скарбниці людства, й до національної культури України зокрема. Історія культури українського народу є однією з ланок історії світової цивілізації. Здобутки, особливості та характерні ознаки української національної культури відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна протягом століть перебуває в тісних контактах та взаємовідносинах.

У навчальному курсі багатовікова історія культури простежується як процес поступового духовного самоусвідомлення і збагачення української нації та людства загалом. При висвітленні питань історії світової культури головна увага приділяється подіям та культурним феноменам загальнолюдського значення, що простежуються у добу первісності, в культурних епохах Античності, західноєвропейського Середньовіччя, Візантії, Відродження, Нового часу, включаючи Просвітництво, Новітньої (модерної) доби. Розглядаються також проблеми духовної культури українського народу, аналізуються закономірності її зародження, формування та становлення відповідно до основних етапів історичного розвитку. Історія української національної культури висвітлена на основі наукового доробку видатних вітчизняних істориків та мислителів - М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, І.Крип'якевича, В.Липинського, І.Огієнка, С.Рудницького, М.Семчишина. Еволюція та досягнення матеріальної та духовної культури України, її цивілізаційного поступу простежуються у загальноєвропейському контексті. У лекційному курсі та у ході семінарських занять з'ясовується низка теоретичних питань, зокрема сутність культури, її структура, взаємозв'язок культури з економічними, політичними та іншими важливими суспільними процесами, а також співвідношення загальнолюдських й національних культурних цінностей, традицій і новацій у культурному бутті народів.

Слід зазначити, що при висвітленні історико-культурних проблем використовується теоретична й методологічна спадщина, ідеї та концепції таких видатних корифеїв світової історичної та історіософської думки, як В.Вернадський, Й.Хейзінга, О.Шпенглер, А.Тойнбі, М.Вебер, К.Ясперс, М.Бердяев, З.Фрейд, Е.Фромм, К.-Г.Юнг, Е.Тайлор, О.Лосєв, П.Сорокін. Навчальний курс ознайомлює студентську молодь з найвагомішими культурними здобутками від первісних часів до сучасності, з'ясовує ключові закономірності світового культурного процесу, основні етапи історичного шляху української культури, її загальнолюдське та світове значення. Методологічною основою курсу «Історія української та зарубіжної культури» слугують такі сучасні принципи, як:

• науковість;

• об'єктивність;

• історизм;

• толерантність;

• комплексність;

• компаративістика.

Головним завданням даного навчального курсу з циклу гуманітарної підготовки студентів ОНЕУ є сприяння процесу виховання та духовного зростання сучасного покоління студентської молоді, прищеплення їй кращих рис освічених, громадянськи зрілих, патріотично й державницьки налаштованих людей та фахівців своєї майбутньої справи.