§ 7. Зв'язок права з станом речей

Зміст права значною мірою визначений природними та соціальними від­носинами, які ним регулюються або яким нав'язується правовий порядок. Хоча виявилось, що норми обов'язку не можуть бути виведеними з фактів [§ 15,1, 1]. І все ж таки правові норми повинні зважати на факти. Про це й піде зараз мова.

/. Задані чинники

Монтеск'є (1689—1755) у своїй праці «Про дух законів» створює вираз­ну картину різнобічної зумовленості законів природними, господарськими

49

та культурними даностями, «природою речей» — це головна думка для його праці [Монтеск'є, EL, І, 1, 3]. Закони повинні точно відповідати народові, для якого вони створені, вони повинні відповідати природі країни, її клімату, особливостям грунту, розташуванню та розмірам держави. У долинах Нілу, Євфрату, Тигру та Інду у зв'язку з особливостями земель — а саме через необхідність культивувати затоплювані землі, організовано регулювати ви­користання води й діяти на випадок повені — склалося інше право, ніж, на­приклад, у степових народів. Монтеск'є говорив, що право повинне відпо­відати способу життя народу. Це цілком очевидно: народ пастухів-кочовиків, безперечно, потребує іншого права, ніж народ землеробів. Для землеробів, скажімо, вирішальну роль відігравав спосіб розподілу земельної власності, особливо різниця в розподілі землі, що перебувала у суспільному та приват­ному використанні. Не меншу роль також відігравав порядок успадкування земель, що перебувала у приватному володінні. Напрошується думка, що і правові відносини залежності утворилися у зв'язку з приватною власністю на землю. У праві кочовиків усі ці питання навряд чи відігравали помітну роль і, у будь-якому випадку, не були головними. Водночас зовсім інші пи­тання висувалися на передній край у праві народів-мореплавців, які займа­лися торгівлею. Монтеск'є встановлював зв'язок права і з іншими соціаль­ними чинниками: воно повинно пристосуватись до релігії мешканців, їхніх звичаїв та традицій, їхніх схильностей та добробуту, їхньої кількості, а та­кож повинні були відповідати природі та принципові існуючого правління або правління, яке слід сформувати [Циппеліус, RS, § 121].

Таким чином, зміст права визначається різними викликами, які пов'язані з природою країни, із формами господарювання та відповідними способами життя народів і зумовлених цим потребами. Проте насамперед сама природа людини створює джерело потреб і схильності поведінки, які впливають на зміст права [§§ 8,9].

На деякі інші взаємовідносини права та дійсності вказав також Густав Радбрух [1960,10 ft]. Він рекомендував розмежовувати даності на три складо­вих частини — на природні факти, доправові форми правових відносин і правові відносини, вже врегульовані завдяки праву. Основними є «природні факти — від падіння яблука по той бік паркану, що може мати значення для права, яке регулює сусідські відносини, і до обертання Землі, відповідно до якого зрештою встановлюються юридичні строки та відстрочки». Передусім «природні форми людського життя», «народження та смерть, дитинство, юність та старість, статеві зв'язки та зачаття, батьківство та обов'язки дітей» є провідними засадами загального права, особливо сімейного права та права

успадкування. Звичайно, ці природні явища переходять у другу категорію — у соціальні формування, для яких вони утворюють природну основу, моно­гамія чи полігамія, материнське або батьківське право, а для правового виміру часу обертання Землі не є безпосереднім мірилом, але стає таким, опосе­редковуючись договірними правилами календаря». В якості доправових форм правових відносин ми знаходимо «життєві відносини, які регулюються звича­ями, традиціями, звичками, мораллю (Sitte)... наприклад, типи ділових від­носин, які стають підґрунтям правових зобов'язань, колективні утворення, як, наприклад, церква або громада, які претендують на права юридичних осіб; антисоціальні дії, які відкидаються совістю народу і на які накладаються заборона та кара... Такі доправові форми правового регулювання без різких змін переходять до звичаєвого права й, таким чином, можуть стати право­вим матеріалом для третьої форми «фактів» — життєвих відносин, урегуль­ованих правом... Навіть коли говорять про економічні факти та їхній вплив на право, мають на увазі... обов'язково їх неодмінне правове регулювання». ГТаким чином, на зміст права безперечно впливає реальна дійсність: уко­рінені в людській природі потреби та схильності, «природні форми люд­ського життя» та різні вимоги природного та соціального середовища. Ці даності визначають, які проблеми регулювання взагалі підпадають під пра­во. Для розв'язання цих регулятивних проблем право всебічно використо­вує соціальні форми життя, які сформувались у доправових сферах. При­кладом може бути сімейне регулювання, яке сформувалось ще до появи права. Реалії впливають на зміст права й тим, що пропонують певні зразки поведінки. Це стосується третьої форми взаємовідносин: реалії установлю­ють регулятивним можливостям права нездоланні межі. Вони визначають сферу дії правових регулятивних можливостей, встановлюють можливий вибір засобів та шляхів, які забезпечують відповідну дію правових норм у реальному світі, й з них випливає, до яких наслідків «з природною необхід­ністю» приходять, виходячи з певних правових передумов [II—IV].

Незважаючи на існування цих різноманітних зв'язків права з реальною дійсністю, право є не просто «дериватом», а порядком таких відносин. І, зви­чайно, передчасним був висновок Монтеск'є [EL, 1,1 ] (зроблений, щоправда, на підставі правильного засновку щодо зв'язку права з дійсністю) про те, що закони є «необхідними відносинами, які виводяться з природи речей». Сам він потім не дотримувався строго цього формулювання [напр., EL, XIV, 5]. Реальна дійсність надає правовим регулятивам певний простір у прийнятті рішень і, отже, простір для формування соціальних відносин їх упорядку­вання згідно з відповідними уявленнями про справедливість.

51

//. Принциповий зв 'язок права з реаліями

Право не може не брати до уваги реальний стан речей і повинне сприй­мати його таким, яким він є. Хоча право має свободу визнавати чи не ви­знавати цей стан речей як значущий у правовому відношенні, воно не має свободи безпосередньо творити його. Так, наприклад, право, що регулює виробництво і розподіл життєвих засобів, повинне звертатися до тих пред­метів, які у фізіологічному розумінні є для людини такими засобами. Сімейне право повинне виходити у своєму змісті з біологічних обставин; виглядало б зовсім інакше, якби існувала істотна різниця між кількістю чоловіків та жінок. Таким чином, правові зобов'язання повинні відповідати реальним обставинам. Використовуючи ці обставини, право, проте, не може не брати їх до уваги.

Микола Гартман (1882—1950) показав цей взаємозв'язок у своїй велич­ній концепції/Згідно з нею, існують різні «шари» буття: неорганічний, органічний, псїшчне і духовне, які перебувають один щодо одного у певній залежності та взаємопідпорядкованості.

Органічне життя постає з неорганічних матеріалів. Дерево, яке виростає із землі, структурує матеріал, з якого воно створене. Воно репродукує само себе й виявляє здатність до саморегуляції своїх життєвих функцій. Завдяки цим процесам живий організм відрізняється від неорганічної матерії. Проте ці життєві процеси не відміняють природні закони, вони лише ставлять їх на службу органічному.

Наступний шар, психічне, також зберігає свій зв'язок з нижчим шаром: свідомі процеси відбуваються лише в живому організмі й залежно від нього. Свідомість має й своєрідність: наші уявлення про предмети є «з іншої речо­вини», ніж самі предмети. Любов та ненависть, бажання та надії не можна зрозуміти, «переводячи» їх у фізичні, хімічні або біологічні поняття або зво­дячи їх, наприклад, до фізіологічних процесів: думки ніколи не є дериватом головного мозку в тому розумінні, в якому жовч є дериватом печінки.

Наступний шар, духовний, відрізняється, у свою чергу, від психічних актів завдяки своїй транссуб'єктивності, а саме — в тому, що його можна переда­вати іншому і він може поставати як ідентичний зміст у свідомості різних людей, тимчасом як самі акти свідомості залишаються суто персональними [§ 4, III]. Водночас, духовне продовжує співвідноситися з психічним. «Традиційні» ідеї колись виникають в індивідуальній свідомості. Вони діють лише тоді й настільки, коли й наскільки стають «актуальними» саме для якоїсь конкретної свідомості. Ідеї, отже, в своїй актуалізації і можливості дії зале­жать від нижчих шарів буття.

Отже: «Нижчі категорії є передумовами вищих. Останні можуть надбудо­вуватися лише на перших. Категорії нижчих шарів — більш сильні, вони не можуть бути знищені ніякою силою вищих шарів. Духовна істота, проте, здат­на вміло обходитись із природними процесами й використовувати їх як засіб для власної мети — проте лише за умови, що вона усвідомлює закономірності природи. Вона не може перетворювати закони» [Гартман, 1968,131].

Якщо резюмувати все викладене вище й застосовувати щодо права, мож­на твердити: правові норми також не можуть не брати до уваги природні факти й повинні пристосовуватись до них. Якщо з'ясовується, наприклад, що певні схеми поведінки обов'язково закладені у «біологічній програмі» людей і встановлюють жорсткі межі «пластичності» людської поведінки, то тим самим вони обмежують і регулятивні можливості права [§ 8,1]._;

///. Зумовленість дієвості права обставинами

Отже, реалії установлюють й обмежують можливість дії правових норм. Існує висловлювання, що англійський парламент може все, проте не може зробити з жінки чоловіка, а з чоловіка — жінку. Законодавець не може також багато іншого: наприклад, він не може раптом скасувати географічне та кліматичне розташування держави, економічну ситуацію, соціальні відно­сини, потреби людей, які реально виникають, стан справ у структурах влади лише тому, що все це йому не до вподоби.

До об'єктивних закономірностей, з якими пов'язане право, належить на­самперед те, що зобов'язання можуть безпосередньо визначати лише люд­ські вольові рішення [§ 4, IV]. На всі інші події право може впливати лише опосередковано — остільки, оскільки відносини здатні змінюватися через виконання норм. Згідно із своїм змістом, закони, отже, можуть осмислено ставити лише мету міняти уже існуючі відносини у зазначений вище спосіб або закріпляти й гарантувати їх через правові санкції.

Дія права залежить від дійсності й пов'язана з нею також в іншому ас­пекті. Ймовірність добровільного підпорядкування нормам тим вища, чим більше право узгоджується з реальними біологічними схильностями та при­родними потребами людей [§ 8,1].

Якщо право прагне розв'язати своє завдання по-справжньому ефектив­но, воно особливо повинне використовувати наявні природні та соціологіч­ні дані. Саме за допомоги пізнання природних, психологічних та соціаль­них законів право виробляє власні засоби для досягнення своєї мети. Так, наприклад, надання податкових пільг залежно від індивідуальних майно-^вих можливостей може слугувати політичним цілям у сфері народження чи

розташування населення. Цивільно-процесуальний принцип змагання сторін підпорядковує індивідуальні інтереси меті виявлення істини. Право про ордени та почесні відзнаки використовує для досягнення громадських цілей певні антропологічні схильності.

На підставі введення грошових штрафів як заміни позбавлення волі за незначні випадкові проступки на кримінологічному матеріалі дійшли ви­сновку, що короткотермінове позбавлення волі швидше псує, ніж покращує порушників, що в цих випадках, отже, доцільніше мати за превентивний засіб грошовий штраф, ніж позбавлення волі. Іноді потрібне детальне дослідження соціологічного стану, щоб відкрити ті обставини, використовуючи які право по можливості результативніше і простіше досягає своєї мети.

Якщо право прагне усунути певні явища, воно повинне знайти справжні причини, звернутися за «правильною адресою». Воно ніколи не досягне своєї мети, якщо стосовно цього не буде зорієнтоване строго на факти. Якщо, на­приклад, основні права покликані забезпечити охорону свободи особистості, то вони повинні й фактично бути зорієнтовані на ті реалії, які цій свободі загрожують. Однобічне розуміння гарантованих державою основних прав надає лише недосконалу безпеку індивідуальній свободі [§ ЗО, II, 3]. Зокре­ма, тоді, коли ця свобода наражається на загрозу зовсім з іншого боку, примі­ром, з боку груп та об'єднань плюралістичного суспільства, які, згідно з різким формулюванням Лоєвенштайна (Loewenstein) стосовно членів цього суспіль­ства, підносяться до рангу справжнього уряду, який стверджує професійні норми і норми відносин і деспотично утискує індивідуальну свободу. Зміна конституційних реалій повинна тягти за собою також зміну конституційних інституцій і конституційного права, якщо вони прагнуть бути актуально дію­чими, а не спрямованою на «чужий світ» декларацією.

IV. Зумовленість правильності права обставинами

Право пов'язане з обставинами не тільки стосовно своєї можливості бути результативним. Воно стає неправильним, коли суперечить фактам.

Так, наприклад, законодавець вільний вимірювати свої строки днями, сонячними роками або іншими астрономічними даними. Проте, орієнтую­чись на календарний рік та дні, він повинен задовольнятися фактами, їцо Земля, здійснюючи оберт навколо Сонця, робить майже триста шістдесят шість обертів навколо власної осі й, отже, сонячний рік має 365 днів.

З самої природи речей випливає, які фактичні дані за певних умов необ­хідно враховувати, і особливо те, які саме причинові зв'язки виникають або, 54

навпаки, не виникають. Припускається, що дієвий висновок стосовно пра­вової угоди потребує певної мінімальної межі, поміркованості та життєвого досвіду. Отже, слід брати до уваги, що діти, як правило, не мають цієї по­міркованості та життєвого досвіду: тому, якщо ми вимагатимемо стосовно дітей повної дієздатності, то тим самим ми неминуче увіходимо в протиріч­чя із зазначеною вище передумовою. Якщо припустити, що покаранню по­винен підлягати кожен лише тоді, коли він, здійснюючи проступок, був здат­ний вбачати його несправедливість і діяти згідно з цим поглядом, то слід прийняти до уваги, що задоволення від значної міри алкоголю значно змен­шує цю здатність і таким чином ми впадаємо в суперечність з власними за­сновками, якщо будемо карати кожного, хто здійснив проступок у стані по­вного сп'яніння. Якщо припустити, що повинні бути заборонені лише такі дії, які в цілому можуть зашкодити іншому, тоді слід звернути увагу на те, що заклинання не містить такої здатності, що, отже, було б нелогічно забо­роняти їх як дії, що завдають шкоди.

З природи речей, отже, не можна зробити висновок, які з багатьох фактич­но заданих можливостей повинні здійснитися чи з якими фактами — як-то: загрозою певної дії чи шкідливим наміром діючого —слід пов'язувати нор­му покарання.

Юриспруденція нерідко надає пов'язаності зі станом речей швидше більшого, ніж меншого значення і швидше недооцінює, ніж переоцінює сво­боду вибору законодавця. Інколи за об'єктивну даність приймають те, що є насправді нормативною даністю. До цього ми ще повернемося при розгляді справедливості [§ 12, V].