V. Правила мистецтва

Йоахім Леге виділив найважливіші принципи юридичного мислення і обгрунтування, серед яких і ті, що вже тут розглянуті, розрізнивши при цьо­му заборони, вимоги і правила стилю.

Забороненим є порушення законів мислення. Це означає, що результат повинен послідовно виходити із правил і зі справи. Заборонена також над­мірність: юридичне обгрунтування повинне містити тільки необхідне; воно мусить розглядати життєві обставини не зі всіх можливих позицій, а лише з правових і саме стосовно конкретного випадку, про який ідеться.

Вимагається, щоб рішення було близьким до справи. Віддається «перева­га конкретному підходові» з обмеженнями, які задаються структурою законів [див. вище IV]. Далі, має значення вимога повноти: рішення повинні бути взяті до уваги всі правово відповідні аргументи і погляди. Цю повноту допо­магають забезпечити, зокрема, «Канони» методологічних аргументів [див. вище III, 3,4] та інші тонікові каталоги [див. вище II, 1], а також коментарі. Після слід все, що має сюди відношення — роз'яснювальну правову норму і прояснений випадок — переконливо поєднати для обгрунтованого вирішення розв'язуваного питання.

Повнота обгрунтування повинна бути відповідною. Це означає, що само­очевидне слід пропускати. Те, що само по собі зрозуміле, спрямоване на ауди­торію, якій адресоване рішення. Однак, кого віднести до адресатів, якою є правильна міра «повноти та інформації»? Тут ми вступаємо в царину питань стилю, яким бракує чіткої відповіді. До них належить також упорядкованість, очевидність, елегантність мови, за допомогою яких викладаються юридичні рішення. Але понад усе юридичний стиль повинен виражати суть справи.

Кожна правова культура і кожен час мають свої стандарти обґрунтування, які є різними стосовно кодифікованого права і права прецедентного. І все ж існують структури мислення, які збереглися попри всі часові зміни, і такі,

272

я кі містяться як у статутному, так і в прецедентному праві, а також у по­рівняльному мисленні [див. нижче § 40, II].

При цьому йдеться про ототожнення обставин справи, які насправді не тотожні, які більш-менш схожі за важливими ознаками, але відмінні за інши­ми. Так, між чоловіком і жінкою є спільне, але й «маленька різниця». Отже, розсудливість починається тут з того, щоб зважати на спільні та відмінні риси порівнюваних обставин справи.

У такому випадку перевіряють, чи не виправдовує або навіть вимагає наявна різниця різного підходу. Це питання завжди постає з точки зору спра­ведливості у певних проблемах. Так, може бути цілком справедливим, коли законодавець враховує різницю між чоловіком та жінкою щодо військової повинності, але не зважає на цю різницю, коли йдеться про виборчі або батьківські права. Може бути виправданим по-різному оподатковувати бідних і багатих, проте однаково враховувати їх голоси на виборах. Отже, брати до уваги рівність чи нерівність, — це визначається специфікою проблеми, тоб­то специфікою принципів справедливості у царині життя, яка опановується законом. Наприклад, питання про рівне виборче право вирішується з огляду на принцип політичної легітимації: якщо висувається демократичний прин­цип, відповідно до якого вибори мають здійснити рівну компетенцію усіх громадян [§ 18,1,1], тоді кожному громадянинові надається строго однакове право голосу. З іншого боку, різне оподаткування громадян може бути закон­но виправдане легітимною метою оподаткування. Тоді виникає питання, які засоби придатні для досягнення цієї мети. Серед них, поряд із забезпечен­ням загальних фінансових потреб, можуть відігравати певну роль і прагнен­ня до гармонійного розподілу, до диференціації оподаткування спонукають також міркування демографічної, екологічної, регіональної політики, охоро­на здоров'я тощо.

Коротше кажучи, будь-яка диференціація підходу має слугувати легітимній меті, нею вона і виправдовується. Вона має також виступати засобом досяг­нення мети, не перевищуючи необхідну для цього міру [§ 20, НІ, 4].

З іншого боку, відмінності, які з огляду на мету врегулювання мали б спо­нукати до диференційного підходу, можуть ігноруватися, але лише за цієї умови, що це компенсується дійсною справедливістю.

Кінець кінцем подібні раціональні міркування зазвичай обмежуються неприступними для раціональності оцінками. Виходячи з них і вирішують, чи справедливо взагалі і якою мірою виправданий з правової точки зору ди­ференційований підхід. Стосовно таких оцінок у відкритому суспільстві не­обхідний консенсус більшості [§ 21,1]

273